library.if.ua

Державне управління в Україні

Розділ 3. державно-управлінські відносини та їх правове регулювання як складові предмету теорії державного управління.

Поняття «соціальне управління» служить для відзначення сукупності реально існуючих управлінських відносин, які визначають сутність управління як суспільного феномену. Державно-управлінські відносини є видовим виявом управлінських відносин у суспільстві, або інакше, соціально-управлінських відносин, на які поширюється характеристика суспільної природи державного управління. Тому аналіз управлінських відносин вважається найглибшим за ступенем проникнення до сутності явища і найвищим за рівнем теоретичного узагальнення аспектом пізнання державного управління.

Державно-управлінським відносинам властивий свідомо-вольовий характер.

Але його визнання ще не вирішує питання про, так би мовити, «гносеологічну кваліфікацію» управлінських відносин, тобто про віднесення їх або до матеріальних (базисних), або до ідеологічних (надбудовчих) суспільних відносин. Зауважимо, що у суспільстві взагалі не існує конкретних відносин, які будувалися б інакше, ніж в ході свідомої, вольової діяльності людей. Тому діалектика взаємозв'язку матеріального та ідеального (а також об'єктивного та суб'єктивного) зовсім не рівнозначна діалектиці свідомого й несвідомого, вольового й невольового.

Протиставлення матеріальних та ідеологічних відносин правомірне лише на найвищому гносеологічному рівні і є результатом суто абстрактного мислення. На цьому рівні приналежність управлінських відносин до категорії ідеологічних, надбудовних, тобто таких, що виникли, пройшли через свідомість та волю їх учасників, — безсумнівна. Це випливає з того, що за своїм змістом та призначенням управлінські відносини принципово відрізняються від матеріальних, базисних — (по виробництву та обміну життєво необхідних благ), тобто виробничих (або економічних) відносин. Адже виробництво матеріальних благ і управління ним — далеко не одне й те саме.

Стосовно ж відомих думок щодо так званого базисного характеру управлінських відносин у сфері економіки, слід зазначити, що в реальній дійсності базисні чи надбудовчі явища в чистому вигляді взагалі не існують, оскільки це продукт абстрактного мислення. Інакше не виникало б навіть потреби у теоретичних узагальненнях, тобто у самій науці.

А з того, що управлінські відносини за необхідності виникають практично в усіх сферах суспільства (економіці, політиці, науці, культурі, побуті, сім'ї"), випливає те, що дані відносини займають, так би мовити, «підлегле» положення у кожній з названих сфер, оскільки вони покликані забезпечити організоване, ефективне функціонування тих відносин, які є провідними у відповідних сферах (наприклад, в економічній — економічних, в політичній — політичних і т.ін.).

Отже, об'єктом управлінських відносин є забезпечення (в кінцевому підсумку — створення) оптимальних організаційних умов спільної, комбінованої діяльності людей, спрямованої, як відомо, на досягнення певного загального результату. Це означає, що управління, управлінські відносини виникають там, де здійснюється будь-яка (виробнича, наукова, духовна та й сама управлінська) спільна праця. Таке розуміння об'єкту управлінських відносин дає змогу не лише визначити їх відносно самостійне та своєрідне місце в будь-якій системі суспільної праці, але й вказує на необхідність пошуку специфічних особливостей правової регламентації цих відносин.

Наступним методологічно важливим аспектом розкриття суспільної природи управлінських відносин є їх відмежування від споріднених з ними відносин в державно-правовому житті. Для цього необхідно звернутися до структурних особливостей даних відносин.

Становище сторін управлінських відносин будується на засадах владної субординації (підпорядкованості), яку розуміють (в широкому суспільному плані) як втілення принципів «влада—підкорення» або «розпорядження— виконання» у системі «суб'єкт управління — об'єкт управління». Завдяки своєму суспільному призначенню суб'єкт управління перебуває начебто над керованим об'єктом. Лише в такому розумінні можна говорити про так званий «вертикальний» характер управлінських відносин. Звідси, становище суб'єкта й об'єкта управління «по вертикалі» е не одним з можливих, як дехто вважає, варіантів управлінських відносин, а необхідною якістю цих відносин, що дає змогу визначити їх як власне управлінські.

Саме в цьому полягає одна з головних структурних особливостей управлінських відносин. Без неї вони втрачають своє соціальне значення, не виправдовують свого місця в сукупності суспільних відносин. Але керований об'єкт аж ніяк не пасивний. Він бере активну участь у формуванні характеру та спрямованості управлінського впливу, що охоплюється поняттям «зворотний зв'язок».

В юридичній літературі висловлювалася думка, за якою категорія «управлінські відносини» тлумачиться розширено. Вона, мовляв, охоплює не лише відносини, що безпосередньо відбивають владно-субординаційний характер взаємостановища суб'єкта й об'єкта управління, але й суміжні з ними суспільні відносини, які не мають такого характеру (зокрема типу «суб'єкт — суб'єкт»). Це й спонукає до виділення так званих «горизонтальних» (несубординаційних) управлінських відносин і протиставлення їх «вертикальним».

Уявляється, думка є результатом не завжди виправданого перенесення відомих висновків вчення про адміністративні правовідносини на управлінські відносини взагалі. Адже сама ідея розмежування вертикальних і горизонтальних адміністративних правовідносин нерівнозначна аналогічному підходу до поділу управлінських відносин.

Справедливість першої очевидна, бо вона адекватно відбиває реально існуючі відмінності між двома великими групами відносин, які підлягають класифікації. Другий підхід же не завжди послідовний, оскільки неможливо охопити єдиним родовим поняттям явища, що принципово різняться за своєю суттю. Будь-яке визнання «горизонтальності» управлінських відносин (зрозуміло, лише в плані протиставлення їх «вертикальним», владно-субординаційним відносинам) призводить до втрати останнім їх якісної визначеності. Отже, на відміну від характеристики адміністративних правовідносин щодо відносин управління термін «горизонтальні» не несе науковокла-сифікуючого змістовного навантаження.

Таким чином, аналіз структури управлінських відносин дає змогу стверджувати, що, по-перше, сфера суспільних управлінських відносин ширша від сфери даних відносин, врегульованих нормами адміністративного права, тобто вертикальних адміністративних правовідносин і, по-друге, сфера управлінських відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, вужча від сфери адміністративних правовідносин у цілому, оскільки останні включають й горизонтальні адміністративні правовідносини.

Нарешті, ще один важливий аспект, пов'язаний з розглядом структури управлінських відносин. Своєрідність взаємостановища сторін таких відносин передбачає і специфічний метод їх регулювання. Ним є, як відомо, метод адміністративно-правового регулювання, суттю якого є владні приписи. Завдяки цьому більшість управлінських відносин, що перебувають в сфері правового регулювання, набувають правової форми.

Говорячи про специфіку правового регулювання управлінських відносин, слід враховувати, що в важливе теоретичне й практичне значення дістає з'ясування місця та ролі права в управлінні як державному, так і суспільному в цілому (оскільки перше є лише різновидом другого).

Варто зауважити, що ця проблема безпосередньо пов'язана з потребами сучасної державно-правової практики. Адже право взагалі не усвідомлюється як об'єктивно детерміноване явище, а оцінюється спрощено — лише як прояв сьогоденної волі законодавця, інших державних інститутів. Інколи забувають, що, з одного боку — джерелом, а з другого — наслідком правових актів завжди є суспільні відносини, їх певний стан, міра розвиненості та впорядкованості. Натомість закони, інші акти законодавства інколи сприймаються як суто формальні документи, як допоміжні засоби управління, що в будь-який час можуть змінюватись або взагалі припиняти дію. Саме таке ставлення призводить, зокрема до зниження відповідальності службовці державного апарату, поширення неповаги до законності та правопорядку.

Насправді ж, управління та право як фундаментальні суспільні явища мають значно змістовніші взаємозв'язок та взаємодію.

Оскільки у даному контексті право розуміється як об'єктивно детермінована система загальнообов'язкових норм, правил поведінки, офіційно встановлених або санкціонованих державою, в яких виражені пануючі у даному суспільстві (через представництво у державно-владних структурах) суспільні інтереси, цінності та сподівання, слід зазначити, що за своєю сутністю право означає застосування рівної міри, однакового масштабу до всіх людей.

При цьому держава гарантує реалізацію права та охорону від його порушень. Завдяки своїм об'єктивним властивостям — нормативності, загальнообов'язковості, формальної визначеності, можливості державного примусу — право у демократичному суспільстві спрямоване, зрештою, на забезпечення належної організованості і впорядкованості, доцільної сталості й динамічності суспільних відносин. Тому право посідає провідне місце серед засобів нормативного регулювання суспільних відносин, а саме норм моралі, звичаїв, статутних норм громадських організацій тощо.

Право має складну внутрішню структуру, яка включає державне (конституційне), адміністративне, цивільне, кримінальне та інші відносно самостійні його галузі. Зовнішній вияв право дістає в юридичних актах, які видаються повноважними державними органами, сукупність яких утворює чинне законодавство. Його структура співпадає зі структурою права не повністю, а лише в основному, за принциповими ознаками.

Виходячи із узагальнюючої характеристики управління та права слід бачити певну функціонально-цільову близькість даних суспільних інститутів.

По-перше, як управління, так і право спрямовані в кінцевому підсумку на забезпечення чіткої організації, необхідної впорядкованості суспільного життя. Тобто основою функціональної близькості цих явищ є спільна для них соціально-організуюча роль. Виконуючи її, управління та право органічно взаємодіють і певним чином доповнюють одне одного.

По-друге, як управління, так і право прямо пов'язані з категорією владарювання, що трактується як здатність втілювати у життя пануючу в певних суспільних умовах волю. Справді, маючи державно-владну природу, з одного боку, право виражається у нормативно-правовій системі, оскільки державна воля не може не бути виражена як закон (у широкому розумінні цього терміну), що має державний захист, включаючи також і заходи державного примусу. З другого боку, зазначена природа управління безпосередньо реалізується в самій виконавчій діяльності держави, точніше — її відповідних органів.

Підсумовувати сказане можна висновком про те, що управління перебуває в органічній єдності з правом в цілому, з усією системою його галузей [5]. Тобто здійснення державного управління неможливе поза правом, без застосування правових засобів у процесі управління, без використання правової форми у межах окремих його функцій, стадій та процедур.

У більш конкретному вигляді роль права в управлінні характеризується неоднозначне.

Насамперед право впливає на управління вже самим фактом свого існування, підтримує належний рівень урегульованості та порядку всієї сукупності суспільних відносин, які так чи інакше входять до сфери державного управління. Даний аспект може бути визначений як загально-регулятивний, оскільки мова йде щодо ролі права як універсального регулятора суспільних відносин в цілому.

Одночасно суспільство як складна динамічна система характеризується тим, що підвищення різноманітності реально існуючих суспільних зв'язків об'єктивно випереджає за часом збільшення різноманітності свідомого регулюючого впливу на ці зв'язки. Для усунення такої невідповідності потрібні постійне удосконалення всіх галузей законодавства, що регулюють різні види суспільних відносин, а також зміцнення законності та правопорядку в державі. Отже, найсуттєвішу рису процесу вдосконалення законодавства слід бачити в тому, що воно спрямоване на підвищення рівня керованості важливих сфер суспільного життя, а тим самим на створення умов для ефективного управління цими сферами.

Інший аспект ролі права в управлінні пов'язаний з його (права) регулюючим впливом на ті суспільні відносини, через які здійснюється сама державно-управлінська діяльність, тобто на власне управлінські відносини. Саме за допомогою переважно правових норм забезпечується змістовність управлінського впливу, взаємозв'язки учасників управлінських відносин, розподіл між ними завдань, повноважень та відповідальності, чіткість визначення компетенції кожного з них. Даний аспект можна назвати службово-регулятивними, оскільки мова йде щодо службової ролі права в підтриманні належного «режиму» організації власне управління.

У зв'язку з надзвичайно широким обсягом сфери управлінських відносин вони опосередковуються нормами ряду галузей права, але домінуюче значення має право адміністративне та державне.

Розглянуті аспекти ролі права в державному управлінні ґрунтуються на характеристиці права як об'єктивно необхідної регулятивної основи, що забезпечує зовнішні (загально-регулятивний аспект) та внутрішні (службово-регулятивний аспект) умови для ефективної державної управлінської діяльності. Доречно нагадати, що методологічні підходи до розуміння ефективності управління, управлінської діяльності, наукового визначення його поняття та факторів забезпечення досі залишаються недостатньо розробленими, хоча українські науковці-юристи одними з перших в колишній радянській правовій науці звернули серйозну увагу на цю проблематику.

Крім цього, є ще один аспект, який досить специфічно характеризує місце та роль права в управлінні. Він полягає в тому, що право використовується як об'єктивно необхідний інструмент державно-управлінського впливу на керовані суспільні процеси. Причому мова йде не про формальні ознаки, завдяки яким управлінські рішення виступають переважно у формі правових актів, а про змістовні критерії, які відображають своєрідну дію саме права, його так би мовити власну управлінську функцію.

Вона зводиться до того, що в правових актах безпосередньо закріплюються цілі управління, які завжди відіграють напрями зміни, вдосконалення, перетворення існуючих суспільних відносин.

Такі управлінські цілі не співпадають за своїм змістом з цілями власне правового регулювання, що властиві в кінцевому підсумку будь-якій юридичній нормі як засобу регулювання, тобто, насамперед, з цілями фіксації, забезпечення стабільності та впорядкованості того чи іншого суспільного явища або процесу. До того ж цілі управління значною мірою відмінні й від цілей самих правових актів, оскільки реалізація власного цільового призначення правового акту ще не означає здійснення управлінських цілей, що містяться в ньому.

З урахуванням сказаного розглянутий аспект ролі права в управлінні можна визначити як управлінсько-цілепокладаючий

Управлінське цілепокладання властиве всім рівням правової системи та здійснюється в ході правотворчої діяльності держави шляхом фіксації в правових актах, і передусім у Конституції країни політичних, економічних та інших суспільне значущих цілей. Цінність юридично-управлінського ціле-покладання залежить переважно від його наукової обґрунтованості, відповідності фактичним умовам життя, об'єктивним закономірностям та тенденціям суспільного розвитку Тому поглиблення такої обґрунтованості є важливою передумовою підвищення реальної ролі права в управлінні, подолання недоліків у ставленні громадської думки до закону, зростання довіри до правотворчих та правозастосовчих дій державних органів.

Розглянуті аспекти правового регулювання державно-управлінських відносин наочно підтверджують складність, комплексність характеру взаємозв'язку та взаємодії управління та права у демократичному суспільстві. Змістовний аналіз цих питань має опиратися на розвинену наукову базу, поглиблення якої є актуальним завданням теорії (науки) державного управління. Отже, концептуальне бачення проблеми «управління та право» має також стати одним із теоретичних розділів даної науки.

Цьому сприяє те, що вона (наука), як відомо, інтегрує багато результатів досліджень як правознавчних, так і державознавчих дисциплін. І, природно, не лише цих наук, а й багатьох інших, які сприяють, активізації та посиленню методів багатодисциплінарних досліджень державного управління. Їх необхідність зумовлена самою багатогранною природою соціального та державного управління.

Одначе багатодисциплінарність у науковому аналізі з'являється не сама по собі, а як результат, з одного боку розвиненості власне галузей науки, що залучаються до дослідження, а з іншого — усвідомлення важливості та пізнавальних можливостей і перспектив використання відповідних наукових методів і засобів безпосередньо конкретними дослідниками проблем державного управління.

Природно склалося так, що державне управління є об'єктом дослідження, насамперед, юридичних наук, а серед них переважно наук адміністративного та державного права, а крім того — теорії державного управління, яка ще й досі формується як повноцінна наукова галузь.

Ключові аспекти юридичних досліджень державного управління — адміністративно-правовий та організаційно-правовий. Збагачені завдяки застосуванню різноманітних пізнавальних засобів інших наук — філософії, соціології, системології (загальної теорії систем), загальної теорії соціального управління тощо, дані аспекти, хоча й не вирішують усіх завдань багатодисциплінарного аналізу державного управління, проте всіляко сприяють поглибленню рівня та більшій достовірності його наукового пізнання.

розділ 4. формування сучасної організаційної науки.

Організаційна наука почала формуватися як самостійна наукова дисципліна на початку XX століття в надрах соціології — науки, яка намагалася запропонувати загально-теоретичний погляд на закономірності формування та функціонування суспільства.

Хоча соціологія як наука, що передувала теорії організації, мала на початку XX століття свої власні завдання, все ж таки зв'язок з організаційними проблемами тією чи іншою мірою обумовлював її паралельний розвиток із циклом організаційних наук. При цьому слід мати на увазі, що наукові знання про закономірності функціонування і розвитку суспільства як загально-соціологічний напрямок науки, проходив звичайно під впливом різноманітних економічних, політичних, ідеологічних, культурологічних та інших факторів. Ці фактори по-різному проявляли себе в конкретних історичних умовах, але саме на початку XX століття сформувались передумови досить бурхливого розвитку організаційної науки.

В цей час організаційна наука починає формуватися в якості самостійного наукового напрямку і все більше відділяється від соціології, а також від економіки, філософії та інших суспільних наук. В цей же час достатньо очевидно окреслюється її специфічний предмет дослідження, нові організаційні проблеми, які об'єктивно вимагають особливих методів дослідження.

Адже якщо за часів панування мануфактур господарі самостійно вирішували свої виробничі та організаційні проблеми, то для ведення ускладненого крупного капіталістичного господарства їх досвід і інтуїція вже були недостатніми. З'явилася гостра потреба розробити нові способи організації праці, які б дозволяли підвищити ефективність виробництва і одночасно скоротити кількість працівників. Таким чином, були поставлені якісно нові цілі: різко підвищити ефективність праці; забезпечити ріст виробництва; підвищити якість самої праці.

Ще напередодні періоду, що розглядається, вже були досить інтенсивні спроби науково обґрунтувати підходи до вирішення зазначених організаційних проблем. Певний вклад, наприклад, було зроблено англійським економістом Адамом Смітом, який сформував деякі організаційні принципи розподілу праці та її вузької спеціалізації ( ще сьогодні ці принципи інколи називають «законами розподілу праці Адама Сміта»), Вчений одним з перших в науці помітив, що при розподілу праці її кінцевий результат значно підвищується. Він приводив приклад, що на виробництві по випуску певного продукту результативність праці значно підвищується, якщо робітник займається виготовленням не всього виробу, а тільки його окремої частини (або частин), а інші робітники збирають ці частини в єдине ціле.

Принципи розподілу та спеціалізації виробничих процесів були покладені в основу досліджень з наукової організації праці (НОП). Ці дослідження до певної міри розглядаються як прикладна наукова дисципліна, що входить до циклу організаційних наук. Її бурхливий розвиток на початку століття теж був обумовлений головним чином потребами промислового виробництва.

В подальшому на основі цих організаційних ідей сформувалася школа «наукового менеджменту», основоположниками якої стали американський інженер Фредерік Тейлор та французький вчений Анрі Файоль. Їх практична і наукова діяльність, а також досягнення їх учнів та послідовників достатньо детально висвітлені в наукових дослідженнях управлінських проблем, зокрема, зарубіжними вченими. Наукові розробки цих вчених та практиків менеджменту внесли досить суттєвий вклад в формування організаційної науки. В працях представників цієї школи вперше була поставлена проблема класифікації організаційних наук та визначення співвідношення між ними. Хоча ця проблема спеціально не розглядалась в окремих дослідженнях, однак ставила на порядок денний вже самим фактом проведення активних наукових розробок в галузі управління і головне — позитивними наслідками практичного застосування отриманих організаційних знань, а тому знаходила наукову інтерпретацію в працях засновників цієї наукової школи.

Саме на початку XX століття проходило формування і інших наукових напрямків, а саме теорії управління виробництвом, теорії адміністративної діяльності тощо. Одночасно здійснювались спроби визначити співвідношення між поняттями: «організація» і «управління».

Наприклад, Анрі Файоль визначив організацію як одну з функцій управління. Ця ж традиція була продовжена і в дослідженнях по теорії управління, що їх проводили інші вчені. Поряд з цим існували і інші підходи до визначення співвідношення між цими поняттями, і, зокрема, визначення цих понять як ідентичних або понять, які охоплюються єдиним терміном «організація і управління».

З формуванням теорії управління, що сприймалася, перш за все як теорія управління виробництвом, відбувається і формування теорії організації як більш загальної соціологічної науки, яка не залишає без уваги дослідження в галузі науки управління, а активно використовує наукові результати, що були отримані цими науками.

Значним кроком в цьому напрямку є діяльність відомого німецького соціолога Макса Вебера, який розробив теорію ефективної організаційної структури, відомої в науці як концепція «ідеального типу» або «теорія бюрократії».

За Вебером, основними характеристиками «ідеального типу» є наступні:

1. Вся діяльність, необхідна для досягнення цілей, що стоять перед організацією, може бути розподілена на елементарні простіші операції, що в свою чергу обумовлюють суворе формально визначене коло завдань та обов'язків кожного із ланцюгів цієї організації.

2. Кожна організація будується на засадах ієрархії, тобто кожний нижчий службовець і підрозділ підпорядковується вищестоящому підрозділу або вищому службовцю. Кожен службовець в адміністративній ієрархії відповідає перед вищестоящою особою за рішення і дії не тільки свої, але й підлеглих йому осіб.

3. Діяльність організації регулюється послідовною системою абстрактних правил і складається з застосування цих правил до окремих випадків. В кожній організації має бути розроблена система стандартів, загальних правил поведінки, що обумовлено необхідністю забезпечення виконання кожного завдання незалежно від кількості осіб зайнятих на їх виконанні, а також незалежно від характеристик конкретного виконавця. Чіткі правила та інструкції визначають відповідальність кожного члена організації і забезпечують відповідні форми координації їх індивідуальної діяльності.

4. Ідеальний керівник керує своїм підлеглим апаратом на формальній основі та без будь-яких емоційних почуттів, тобто за принципом: «віпе іга еі їйкііо» (без гніву та пристрасті). Нормальне функціонування організації згідно з визначеними стандартами виключає втручання особистих емоцій та приватних міркувань. Як зовнішні, так і внутрішні організаційні відносини між особами мають носити беземоційний характер.

5. Служба в бюрократичних організаціях базується на відповідності технічної кваліфікації особи займаній посаді, і кожен службовець має бути гарантований від свавільного звільнення. Служба — це є кар'єра і між службовцями має існувати відповідний «корпоративний дух», що виховує високу ступень лояльності до організації.

6. Структура, внутрішня побудова організацій за принципом «ідеального типу» дозволяє саме в бюрократичній формі організації вбачати систему, яка безумовно перевищує будь-яку іншу систему за своєю точністю, стабільністю, дисципліною та надійністю.

Досліджуючи німецьку бюрократію в державному апараті, Вебер фактично визначив загальні закони функціонування складних організацій, їх функціонально-структурні побудови, розвиток ієрархії та методів організації соціальних систем. Невипадково Вебера також вважають одним з основоположників теорії систем та школи системного підходу до управління. Вебер є автором основних ідей в галузі теорії організації, і відповідно є певною мірою засновником сучасної організаційної науки. Саме в період його наукової діяльності активізувалися дослідження в цій галузі.

Не зважаючи на те, що веберівська концепція в основному базувалася на європейських методах організації, і головним чином на прусському досвіді, його «ідеальний тип» в цілому аналогічний тим організаційним моделям, які утворювали так звану класичну теорію управління.

Поряд з Фредеріком Тейлором, що розробив принципи «наукового менеджменту» та Анрі Фойолем, що досліджував принципи організації адміністративної діяльності, класичну теорію управління розвинули та систематизували Лютер Г'юлік та Ліндал Урвік. В 30-х роках XX століття вони разом редагували «Доповіді по питаннях науки адміністрації», де з одинадцяти розділів два — «Нотатки про теорію організації» та «Наука, цінності та громадська адміністрація» — належать перу Г'юліка і два розділи — «Організація як технічна проблема» та «Функція адміністрації в аспекті праць Анрі Файоля» — належать Урвіку. Серед інших творів заслуговує на особливу увагу «Адміністративні роздуми про Другу Світову війну» Г'юліка та «Елементи адміністрації», що належить Урвіку. Крім того, Г'юлік активно працював в Комісії по адміністративному управлінню, яка була утворена Президентом США Франкліном Рузвельтом в середині 30-х років.

З точки зору організаційної науки, Г'юлік та Урвік розглядали організацію як одну з складових частин адміністративної діяльності, яка забезпечувала, на думку вчених, утворення формальної структури підпорядкованості. На її основі існував розподіл праці між виробничими підрозділами, а також забезпечувалась координація їх діяльності, спрямована на досягнення поставленої мети. Таким чином, організація розглядалася як одна з складових частин діяльності поряд з плануванням, формуванням кадрів, керівництвом, координацією, звітністю та складанням бюджету. Хоча вчені і не помітили, що всі перелічені елементи діяльності теж мають свою організаційну природу, все ж таки їх дослідження, що базувалися на працях попередників, мали велике значення для формування організаційної науки в 20-30-х роках.

Безумовно, науковим висновкам вчених передували інші дослідження, як в галузі організації виробничої діяльності, так і в галузі економічних та політико-правових досліджень. Наприклад, ще до появи основних праць Макса Вебера та інших вчених в галузі теорії організації, вже проводились певні дослідження, хоча не завжди систематизовані та часто-густо епізодичні. В цьому зв'язку слід назвати маловідомого у вітчизняній літературі викладача Львівського політехнічного інституту Є.Хаусвальда (1868-1942 р.р.), який вперше в Європі в 1904 році почав читати курс лекцій по теорії організації, а пізніше виклав свої основні ідеї в праці «Організація і управління», яка була надрукована польською мовою. Зокрема, він писав:

«Організація є системою, що чітко розподіляє діяльність між окремими ділянками, постами та особами, ясно розподіляє сфери їх діяльності та відповідальності, впорядковує відповідно та доцільно нормальний хід справ». Є. Хаусвальд визначав організацію як більш широке поняття по відношенню до поняття управління. На його думку організація — це продумана система органів і методів поведінки, впорядкування типових управлінських функцій та процесів.

До середини 30-х років XX століття організаційна наука розвивалася досить активно і фактично остаточно відділилась від соціології. Саме в цей період активно розвивалася і близька по предмету наука управління виробництвом, що, з одного боку, ускладнює розмежування предметів дослідження цих наук, а, з іншого боку, дозволяє взаємозбагачувати наукове знання, обмін ідеями та інформацією. Саме в цей час починається пошук специфічних закономірностей організаційних процесів та вироблення універсальних принципів організації. При цьому активно використовується і дослідження науки управління виробництвом.

Спроби систематизації організаційних принципів діяльності в єдину теорію організації зробив відомий вчений А.А.Маліновський (псевдонім — А.Богданов) в своїй праці «Всеобщая организационная наука (тектология)», яка вийшла в трьох томах та залишила суттєвий слід в організаційній науці. У цих книг дуже складна доля: вони фактично не перевидавалися на батьківщині автора і довгий час були відомі тільки вузькому колу спеціалістів. «Всеобщая организационная наука» була задумана автором не тільки як теорія, що пояснює організаційні процеси, але як теорія, що підіймається до рівня філософського обмірковування світу, а в деяких аспектах, на думку автора, стоїть навіть вище за саму філософію. Хоча помилковість цієї частини тектології і була пізніше визнана автором, робота Богданова мала ще один суттєвий недолік: вона не обґрунтовувала шляхи практичного вирішення конкретних проблем в галузі організації промисловості, що стояли на порядку денному в першій половині XX століття.

Висновки А. Богданова носили теоретичний характер і оперували такими поняттями, які тільки в майбутньому були зрозумілі та сприйняті кібернетикою, загальною теорією систем, прикладною соціологією, праксеологією та іншими науками. Саме тому в 70-80 роках навколо праць А.Богданова почався справжній «бум». Вони були перекладені на іноземні мови, надруковані великими тиражами, переведені багаточисельними інтерпретаторами. Багато ідей Богданова сьогодні розглядаються в якості аксіоми організаційної науки, а деякі з них увійшли в арсенал суміжних наук — теорії систем, науки управління, системотехніки, праксеології тощо.

Поряд з узагальнюючими працями М.Вебера, А.Файоля, А.Богданова та іншими дослідниками, організаційні проблеми в першій половині XX століття продовжують досліджуватися в рамках філософії, економіки, політичної економії, соціології, теорії права і таке інше. Ті чи інші аспекти теорії організації висвітлюються практично у всіх дослідженнях соціальної діяльності людей, при вивченні законів функціонування суспільства.

Так, в науковій спадщині марксизму виявляється багато поглядів, співпадаючих з теоретичними переконаннями М. Вебера, хоча їм дається відповідна інтерпретація. Наприклад, у працях В. І. Леніна прямо вказувалось на необхідність використати досягнення організаційної науки з метою налагодження ефективного обліку і контролю, використання новітніх методів організації виробничої праці, організувати вивчення і викладання системи Тейлора, її систематичне пристосування до умов Радянської влади і т.ін. З ідеологічних позицій прикладні проблеми організації досліджувалися радянськими основоположниками наукової організації праці (НОП): А.Г. Гастевим, П. М. Лебедєвим (псевдонім — Керженцев), О.А. Коганом (псевдоніми — О. Єрманський, А. О. Гушка).

Як відомо, починаючи з 30-х років наукові дослідження в області організації і управління в колишньому СРСР були фактично припинені. Натомість в країнах Західної Європи і Північної Америки саме в цей період починається новий етап вивчення організаційних, управлінських проблем, що було пов'язано передусім з «великою депресією» 1929 року. Масштаби економічної і виробничої кризи були настільки великі, що теоретичні розробки того часу, а також практична діяльність державних і приватних структур виявилися безсилими ефективно впливати на процеси загальної соціальної дезорганізації. «Новий курс» Франкліна Рузвельта, що передбачав активне втручання держави в економічні процеси, дозволив багато в чому подолати кризові явища, однак з організаційної точки зору обумовив виникнення якісно нових організаційних структур політичного, економічного, юридичного характеру, вплив і роль яких вимагали нових підходів до дослідження і виробітку невідкладних практичних рекомендацій

Дослідження організаційних проблем в цей період продовжувалося відразу у кількох напрямках.

У сфері організації управління промисловістю почали формуватися ідеї «децентралізації і скоординованого контролю», які були сформовані, а потім і успішно здійснені спільно групою вчених і практиків компанії «Дженерал моторз» і корпорації «Дюпонт» в США. Одночасно активно досліджується роль держави в економічній і соціальній організації суспільства. Виникають школи «публічної адміністрації» (РчЬІіс Асіттіхп-аїіоп) у великих університетах США і Західної Європи, починають формуватися такі наукові дисципліни, як «публічна політика» (РиЬІіс Роїісу), «політична наука» (РиЬІіс Зсіепсе) і інші, які вивчають, головним чином, роль державних і політичних структур в організації суспільства.

У цей же період в рамках «соціальної науки» (8осіа1 Зсіепсе) формується теорія «людських відносин» (Ьішіапв геіагіопв), яка спрямована на пошук шляхів ефективної стимуляції поведінки людини в будь-якій соціальній організації. Поштовхом до активізації досліджень в цьому напрямі послужили так звані Хоторнські експерименти, коли в ході вивчення чинників впливу електричного освітлення на продуктивність праці на заводах «Вестерн елек-трік компані» (США), були отримані абсолютно несподівані результати. Виявилося, що продуктивність праці різко підвищилася в тих досліджуваних групах працівників, на які була направлена підвищена увага дослідників, при цьому зростання продуктивності праці було значно вище в результаті заохочувальної мотивації, ніж внаслідок поліпшення її фізичних умов. Ел-тон Мейо, американський соціолог, інтерпретував ці чинники як вплив мотиваційної шкали на поведінку людини в організації, де чинники задоволення фізичних потреб і підвищення заробітної плати виявилися далеко не на першому місці.

У подальшому Честер Бернард, професор Гарвардського університету і президент компанії «Нью Джерсі Белл Телефон», що мав тісний зв'язок з дослідниками по Хоторнських експериментах, висунув ряд кардинальних ідей в області мотивації поведінки в організаціях і обґрунтував наявність неформально організаційної структури. Розглядаючи поняття організації як соціальної системи (система, по визначенню Ч. Бернарда, це цілеспрямовано скоординована діяльність двох і більше людей), вчений обґрунтував закони комунікацій в формальних і неформальних структурах організації, що дозволяють, з одного боку, впливати на ефективність її функціонування, а з іншого, задовольняти соціально-психологічні потреби членів організації.

Друга світова війна, її соціально-економічні і п