Монетаризм

1.1. Основні ідеї розмежування реального і грошового господарства

Основи сучасного монетаризму закладені задовго до виникнення фундаментальних монетаристських теорій. Еволюція поглядів і підходів, які віднайдуть своє втілення в кейнсіанстві і монетаризм і, має багатовікову історію. Перше розмежування реальних і грошових сторін господарського життя зробили античні філософи Аристотель, Ксенофонт і Платон. Особливе місце серед них належить Аристотелю, який висловив думки щодо даної проблеми у філософському трактаті "Нікомахова етика". На його погляд, усе, що пов'язано з виробництвом (або добуванням) благ, їх фізичним переміщенням і споживанням - це реальна сторона економіки. Усе, що не змінює кількості "реальних цінностей", а лише відображає зміну їх власників (купівля-продаж товарів) або розподіл прав на їх придбання (добровільні грошові пожертвування, примусові, наприклад, фіскальні, вилучення грошових доходів і т.д.) - це грошова сторона економіки. Але у європейській суспільно-економічній думці до XVI ст. включно, у період, який дослідники називають античним (окремі дослідники називають арістотелівським), осмислення господарських явищ залишалося предметом моральної філософії. Саме античні автори започаткували підвалини кількісної теорії грошей, яка остаточно сформувалася у XVI-XVIII ст. і вже кілька століть, на думку Й. Шумпетера. є основою більшої частини аналітичних досліджень в галузі грошей .

Формування цілісної монетарної теорії було не тільки результатом усвідомлення нових механізмів економічного регулювання, а й дослідження взаємозв'язку матеріального і грошового господарства. Саме у зазначений період в економіці, як об'єкті пізнання, спостерігаються радикальні зміни: відбувається активний процес формування ринкових відносин, значно зростає роль економіки у суспільному житті. У суперечках античних філософів про економічну політику міркувань, про обов'язкове або бажане виявилось уже недостатньо, і це стимулювало інтерес до аргументів, які ґрунтувалися на знанні й того, що реальне і можливе. Так було започатковано новий вид економічних знань - позитивних, що узагальнювали факти економічного життя й виявляли стійкі, закономірні зв'язки між ними. Звернення до позитивного знання стало вирішальною передумовою переходу від сприйняття економічних явищ не тільки на рівні здорового глузду, а й до наукового осмислення та дослідження їх. З'являються перші наукові узагальнення економічного спрямування. У період XIV-XVI ст. ці міркування про обов'язкове і бажане, реальне і можливе ґрунтувались на емпіричному досвіді. Це стосується і грошового господарства.

Першою встановленою емпіричною закономірністю в його осмисленні в історії економічної думки треба вважати спостереження відповідності того, що "хороші" гроші мають тенденцію до витіснення з обігу "поганими" грошима. В історико-економічній літературі це відкриття приписують французькому схоласту Ніколі Оремі (1323-1382), який ще у XIV ст. у "Трактаті про походження, природу, закон і різновиди грошей" звернув увагу на те, що за наявності в обігу рівноцінних за номіналом металевих грошей із різним фактичним вмістом у них благородного металу (золота або срібла) зазвичай не залишаються в обігу монети з більшим його вмістом, які заміщуються монетами з меншим його вмістом ("поганими" грошима)3. Хоча в економічну теорію ця закономірність увійшла як закон Грешема - за прізвищем англійського суспільного діяча, який знову його відкрив у XVII ст. Проте більш важливим було те, що зростаючий престиж дослідницьких знань відкрив у економічній теорії Новий час, який започаткував узагальнення спостережень до законів, які визнають і сучасні дослідники.

Проте слід зауважити, що одним із перших у XVI ст., хто раніше від Грешема "перевідкрив" відповідний закон, був Микола Копернік (1473-1543). Із сучасної літератури більше відомі його досягнення в галузі астрономії, що, власне, представлене і у музеї Ягеллонського університету м. Кракова, де навчався великий учений, однак менше відомо, що він активно цікавився економічними проблемами. Значно раніше за Грешема, ще у 20-і роки XVI ст., на основі власних спостережень він робить висновок, який стане основою вищевказаного закону: "гроші знецінюються зазвичай тоді, коли їх стає надто багато"4. На той час це був виклик загальноприйнятому погляду, який пов'язував знецінення грошей із їх "псуванням" і одночасно підводив до думки, що кількість грошей в обігу впливає на ціни.

Дослідник уперше відмітив зворотну залежність між кількістю грошей в обігу й рівнем цін на товари. Це дає нам підстави стверджувати, що корені сучасної теорії грошей сягають XVI ст. Нове її відродження пов'язано з так званою Великою Єлизаветинською інфляцією, коли з 1530 до 1550 pp. ціни зросли втричі. В цілому за XVI ст. загальна кількість дзвінкої монети, що перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більше ніж у 4 рази. Такий великий наплив відносно дешевого золота й срібла призвів до різкого падіння їхньої вартості й відповідного підвищення цін на продукцію сільського господарства й промисловості.

Аналізуючи дане явище у посланні "Відповідь П. Мальтруа..." (1568). французький меркантиліст Жан Боден (1530-1596) пов'язував інфляційні явища з напливом золота та срібла з Америки в Європу (через Іспанію). На його думку, "революція цін" була викликана комплексом причин, серед яких:

значне зростання пропозиції золота та срібла на світовому ринку;

становлення і поширення монополій у всіх галузях економіки;

природні та економічні катаклізми, які зменшують кількість товарів, що надходять на ринок;

забезпечення надзвичайної розкоші й марнотратство правителів;

стимулювання урядів до "псування монети".

Перший аналіз взаємозв'язку зростання надходження золота та срібла і цін на Європейському континенті Ж. Боденом дає підставу нам стверджувати, що датою народження кількісної теорії грошей можна вважати 1568 р. Між тим її ядро можна віднайти у підручнику з моральної теології з додатком, який присвячений роздумам про лихварство і написаний Мартіном де Аспількуетом, також відомим як Наварець, який викладав канонічне право в Тулузі й Саламанці. Цей підручник був надрукований у 1556 р., за 12 років до вказаної "Відповіді...' Бодена. Контекст, у рамках якого Наварець розвивав кількісну теорію, - це дискусія про легітимність прибутку, отримуваного внаслідок невідповідності цінності грошей у різних країнах. Такі невідповідності у купівельній здібності грошей відображають відносну рідкісність різних валют. "Гроші, - на думку Мартіна Наварця, - більше коштують там, де має місце їх нестача, ніж там, де вони у надлишку. Там, де їх не вистачає, товари і послуги мають низькі ціни; ціни високі там, де грошей у надлишку, як це було в Іспанії в результаті припливу дорогоцінних металів із Нового Світу".

Пізніше цю теорію розвинули Томас Манн (1571-1641), Джон Локк (1632-1704), Девід Юм (1711-1776), Шарль Луї Монтеск'є (1689 1755), Джеймс Мілль (1773-1836) та ін.

Особливістю розвитку економічної думки XVI-XVIII ст. стало вираження її через так звану світську літературу (трактати, поради, листи). Крупні комерсанти, державні та наукові діячі у полемічних памфлетах викладали свої пропозиції або вимоги, звернені до влади і присвячені питанням економічної політики. В історії економічної думки більшості європейських країн (Англії, Італії, Франції, Іспанії та ін.) цей період одержав назву епохи меркантилізму.

Це була Епоха Великих відкриттів, які мали вагомі соціально-економічні наслідки. У Європі прискорився процес формування національних держав, з чим була пов'язана дуже важлива зміна характеру економічних знань. В ідеологічному розумінні тенденцію підкорення державною владою своїм цілям господарської діяльності можна виразити у зверненні до національного або суспільного інтересу як підґрунтя господарської політики. Це був світський, прагматичний підхід до оцінки господарських рішень, який помітно відрізнявся від традиційного, санкціонованого церквою принципу оцінки людської поведінки з точки зору її відповідності усталеним моральним нормам. Перехід до нового способу обговорення економічних проблем - одна з найбільш характерних рис меркантилістської літератури.

Економічна політика європейського абсолютизму набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Іспанії, Англії, Франції всіма доступними засобами заохочували торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію. Практично йшлося про інтереси держави, насамперед про те, як вести господарські справи, щоб національна державна скарбниця не відчувала нестачі золота та срібла. Формування світового ринку після Великих географічних відкриттів відкривало нові можливості для збагачення країни. Війна, пограбування, які супроводжувалися великими жертвами і руйнаціями, поступово витіснялись торгівлею. Саме вона й стала в даний період головним джерелом поповнення країни сріблом золотом і скарбами. Особливого значення надавали зовнішній торгівлі, як єдиному каналу припливу грошового металу для більшості європейських країн. Завдання перед урядами - усебічно заохочувати приплив грошей у країну, а відплив - обмежувати, - відображалось у маніфестах, порадах меркантилістів. Але для історії економічної думки меркантилістська література цінна не тільки, а можливо, й не стільки мистецтвом прогресуючого економічного аналізу. Саме тоді зароджувалося багато ідей та ключових понять економічної науки.

Важливими для аналізу грошового господарства були ідеї представника англійського меркантилізму XVII ст. Томаса Манна (1571-1641), які висвітлені у праці "Багатство Англії у зовнішній торгівлі" (1664 p.). Окремі його ідеї вступають у протиріччя з теоретичними обґрунтуваннями. Наприклад, він писав, що "всі погоджуються з тим, що велика кількість грошей призводить до подорожчання товарів, тоді зменшується використання і витрати", хоча без вагань відстоював необмежене нагромадження "твердих" грошей . Проте дилема лежить у характерній для меркантилістів доктрині про те, що гроші "прискорюють" торгівлю, збільшують швидкість обігу товару. Саме тому й для Манна приплив грошей у країну важливий не як джерело їх накопичення у державній скарбниці. Логіка дослідника дещо інша: "Гроші створюють торгівлю, а торгівля примножує гроші". Відповідно, чим більше грошей надходить в обіг, тим краще. Цей погляд відбивав розуміння активної ролі грошей, їх здатності стимулювати зростання виробництва і цим сприяти процвітанню нації.

Значно пізніше, у 1691 p., найвідоміший філософ XVII ст., один із фаворитів матеріалістичної теорії пізнання, Джон Локк уперше чітко сформулював те, що можна назвати загальним правилом кількісної теорії. Свою думку він висловлював в опублікованому в 1691 р. творі "Деякі думки про наслідки зниження проценту і підвищення цінностей грошей" приблизно так: якщо пропозиція грошей збільшується, то ціни на всі товари зростають. Його твердження, що рівень цін завжди пропорційний кількості грошей, розуміється з врахуванням "швидкості їх обігу". Коефіцієнт пропорційності у кожному випадку, зрозуміло, залежить від обсягу торгівлі. Тому навряд чи можна назвати цей висновок теоретичним досягненням, проте він корисний для теорії тим, що підкреслює функцію грошей як засобу обігу. Порівнюються два потоки: загальна кількість грошей в обігу за даний проміжок часу і сукупний обсяг торгівлі за цей же час, і таким чином демонструється, що абсолютна кількість грошей не має ніякого значення з точки зору багатства нації. Висновок про відсутність "внутрішньої" цінності грошей був руйнівним для меркантилістських принципів, хоча Локк залишався меркантилістом, так як вважав, що будь-якій країні вигідно мати в запасі грошей більше, ніж має інша країна.

Наступним важливим досягненням меркантилістів XVIII ст. у характеристиці грошового господарства було осмислення факторів внутрішнього попиту. У 1728 р. Д. Дефо (бл. 1660-1731), автор "Робінзона Крузо" і відомий меркантиліст в економічному трактаті "План англійської торгівлі" зазначав: "... Якщо заробітна плата - низька і жалюгідна, таким буде і життя; якщо люди отримують мало, вони зможуть мало і витрачати, а це відразу позначиться на торгівлі; від того, чи стають доходи вищими або нижчими, буде зростати чи зменшуватися багатство і могутність усього королівства". Пізніше у другій половині XVIII ст., цей альтернативний погляд на роль доходів стає у центрі уваги дискусій, поступово знаходить послідовників. Це було свідченням того, що меркантилісти починають усвідомлювати найважливіший механізм ринкової економіки - кругообіг доходів як фактор внутрішнього попиту і, відповідно, стимулювання економічного зростання. У подальшому розвитку економічної думки ця ідея в колі економістів виявилася предметом гострих дискусій, викристалізовувалася і в XX ст., оформилась у теорію ефективного попиту, яка посіла чільне місце в теоретичній системі Дж. Кейнса.

Варто звернути увагу і на той факт, що створена Д.Дефо робінзонада, яка широко використовується в сучасній економічній літературі, - це намагання специфічно дослідити закономірності виробництва, яке завжди було й може бути тільки суспільним і яке знаходиться на конкретній стадії історичного розвитку, на абстрактній моделі, яка виключає найголовніше - суспільство. За оцінкою К. Маркса, ця схема перейшла і в "новітню політичну економію" Бастіа, Кері, Прудона: їм дуже вигідно знаходити економічні відношення, які характерні розвинутому капіталізму, у фантастичному світі "природної людини". Разом з тим робінзонада виявилася справжнім скарбом для суб'єктивної школи в політичній економії, яка намагається розглянути економічні явища через призму суб'єктивних відчуттів і психології окремої людини (70-ті роки XIX ст.).

Наприклад, Бем-Баверк двічі примушує Робінзона служити висхідним пунктом своїх теоретичних побудов - у теорії цінності і в теорії нагромадження капіталу: для введення поняття цінності достатньо "колоніста, дерев'яна хижа якого стоїть осторонь від шляхів сполучення, одиноко в первісному лісі. Цей Робінзон має п'ять мішків зерна і корисністю останнього з них вимірює вартість зерна; поки Робінзон займається лише збиранням диких плодів, у нього немає ніякого капіталу. Проте як тільки він використовує частину свого часу на те, щоб виготовити лук і стріли, він, на думку Бем Баверка, стає капіталістом: це перший акт нагромадження капіталу". Як бачимо, капітал не зв'язаний ні з якою експлуатацією.

У другій половині XVIII ст. більш точного опису зазнало так зване правило Локка. Здійснив це у 1752 р. Давід Юм. Він так уявляв собі вплив грошової маси на економіку: "Збільшення (кількості грошей) не має іншого ефекту, крім як підвищення цін на працю: на товари. При русі до цього становища дане збільшення може мати деякий вплив, збуджуючи виробництво, але після того, як ціни встановляться, нічого від цього впливу не залишиться".

Іншим важливим напрямом розвитку майбутніх монетаристських ідей було осмислення меркантилістами фактора приватних інтересів та ролі держави. Уже Т. Манн піддає критиці гак званий "Статут про витрачання", який вимагав від зарубіжних купців, щоб гроші, отримані від продажу товарів в Англії, вони витрачали на купівлю англійських товарів. "Чи не є ліки гірше самої хвороби?" - риторично запитує Манн, оцінюючи відповідні можливі заходи з боку торговельних партнерів Англії. До цього додавалися нові спостереження про господарські процеси, які розвивалися взагалі без участі влади, під впливом лише приватних інтересів. У майбутньому це питання виявиться основним протиріччям у кейнсіанській і монетаристській теоріях.

Одним із перших серед меркантилістів, хто намагався прокласти новий шлях до вирішення постійної проблеми нестачі грошей у державі, був шотландець за походженням, грошовопаперовий меркантиліст Джон Лоу (1671-1729). Одержимий ідеєю створення банку нового типу, Лоу в 1704 р. повертається з континентальної Європи у Шотландію, яка знаходилась у тисках економічних негараздів. У торгівлі застій, у містах безробіття, дух підприємництва подавлений. Свій проект вирішення цих складностей Лоу викладає у книзі, яка вийшла в Единбурзі у 1705 р. під назвою "Гроші і торгівля, розглянуті у зв'язку з пропозицією про забезпечення нації грошима". Пропонувалося поповнення країни грошима не тільки за рахунок активного торгового балансу, а й випуску банкнот. їх кількість в обігу має визначати потреба господарства у грошовій масі, а не запаси дорогоцінних металів у країні, як радили інші меркантилісти. Достаток грошей у країні - це ключ до економічного процвітання. На його думку, вони забезпечать повне використання землі, робочої сили, підприємницького таланту. Лоу писав: "Внутрішня торгівля - це зайнятість людей і обмін товарів... Внутрішня торгівля залежить від грошей. Більша їх кількість дає зайнятість більшій кількості людей, чим менша кількість... Хороші закони можуть довести грошовий обіг до тієї повноти, до якої він здатний, і спрямувати гроші в ті галузі, які найбільше вигідні для країни; але ніякі закони... не можуть дати людям роботу, якщо в обігу немає такої кількості грошей, які дозволяли б платити заробітну плату більшій кількості людей".

Право випуску паперових кредитних грошей надавалося виключно державному земельному банку під забезпечення землею та іншими неметалевими активами. "Використання банків - найкращий спосіб, який до сих пір застосовувався для збільшення кількості грошей". Введення в обіг паперових банкнот, на думку Дж. Лоу, мало вирішити кілька проблем: 1) поповнення державної скарбниці за рахунок вивільнення з обігу металевих (товарних) грошей; 2) зростання загальної грошової маси мало знизити загальний рівень позичкового проценту; 3) зростання грошової маси на руках мало активізувати торгівлю і, відповідно, збільшити прибутки. Разом з тим слід відмітити два принципи системи Лоу, значення яких важко переоцінити для майбутніх монетаристів. Перший. Проведення банками політики кредитної експансії, тобто надання позик, що багаторазово перевищують запаси металевих (товарних) грошей у банку. Другий. Державний статус банку і проведення ним економічної політики держави. Цим можна стверджувати, що Лоу першим звернув увагу на кредит, який відіграє важливу роль у розвитку капіталістичного виробництва. Відносячи Дж. Лоу до "головних провісників кредиту", К. Маркс саркастично відмічав характерні такі особистості: "приємний характер поєднання шахрая і провидця"20. Але в практиці часткового резерву, який покладено в основу всієї банківської справи, Лоу не помітив потенційних небезпек для стійкості самої банківської системи. Банки схильні "зариватися", роздуваючи свої позики заради прибутку, а звідси і можливість їх краху, який може мати для економіки дуже важкі наслідки.

Друга спокуса, яка може дестабілізувати економіку, - це експлуатація дивовижних здібностей банку. Що буде, якщо банку прийдеться розширювати випуск банкнот не для задоволення економіки, а просто для покриття дефіциту в державному бюджеті. У вказаний період ще не знали слова "інфляція", але саме вона загрожувала і банку Лоу, і країні, де він діяв би.

Проте така ідея тривалий час не мала підтримки, а парламент Шотландії прийняв навіть спеціальну резолюцію, у якій зазначалося, що "нав'язування паперового кредиту шляхом парламентського акту -справа, яка не підходить для нації", що відкинуло реалізацію проекту майже на 10 років. І тільки після смерті у вересні 1715 р. Людовика XIV, Філіп Орлеанський, який стикнувся з подвійною кризою - фінансовою, пов'язаною з обслуговуванням непомірного державного боргу, і загальноекономічною, яка виявилась у низькому рівні господарської активності, - зробив практичний крок для реалізації ідей Лоу.

Організувавши у 1716 р. власний приватний банк, Лоу почав випускати банкноти з гарантійним розміном на повноцінні срібні монети. Банкноти Всезагального банку, випуск яких у цей період успішно здійснював Лоу, вливались в обіг і часто приймались навіть із премією проти монет. Перший позитивний економічний ефект обігу паперових банкнот сприяв тому, що вже через рік уряд дозволив приймати банкноти Лоу при сплаті податків. Талановитий адміністратор, спритний ділок, умілий політик і дипломат, Лоу при підтримці регента впевнено оволодів усією грошовою і кредитною системою країни. Підтримка державою діяльності банку Лоу прискорила активне кредитування в першу чергу промисловості й торгівлі під низькі проценти. В економічному житті намітилось помітне пожвавлення. Завойована віра клієнтів через набутий авторитет забезпечувала простір для реалізації головних ідей паперогрошового меркантилізму.

Створений Дж. Лоу банк фактично став державним із 1719 року став називатись Короліським. Дж. Лоу в кінці 1717 р. заснував підконтрольне величезне підприємство - Компанію Індій. На відміну від своєї попередниці, Ост-Індська компанія - це не об'єднання вузької групи купців, які розподіляли між собою паї. Акції компанії призначалися для продажу серед порівняно широкого кола капіталістів і для активного обігу на біржі. Компанія була найтісніше пов'язана з державою не тільки через отримані привілеї й участь у ній самого Філіпа Орлеанського, а й через зростання з банком. Подібні акціонерні товариства у Західній Європі почали виникати тільки в середині XIX ст.

Отримавши певні права і привілеї на торгівлю в Америці та інших частинах світу (Африці, Індії, Китаї) під зобов'язання щодо управління державним боргом, вона фактично виконувала роль посередника між державною скарбницею та її кредиторами. Забезпечувати достатню пропозицію грошей і підтримувати низький рівень процента за позиками, щоб активізувати господарську діяльність, мав банк, який давав капіталістам у позику гроші для покупки акцій компанії, вів її фінансову справу. Взявши на себе державні борги, Дж. Лоу реструктурував їх на вигідних для скарбниці умовах. Кредиторам Дж. Лоу запропонував конвертувати наявні у них цінні папери в акції його компанії, які на той час неухильно зростали в ціні. Зростання їхнього курсу стимулювалося банкнотною емісією, а їх надійність підкріплювалась гарантією викупу їх банком. Це сприяло різкому зростанню попиту на акції. Прогресивну роль акціонерних товариств у створенні суспільних благ (наприклад, залізниць) відмітив пізніше К. Маркс. Фінансові авантюри, на думку Й. Шумпетера, часто створюють різні філософсько-економічні системи, тому він їх називає адміністративною геніальністю, яка «ставить його (Лоу-Авт.) в перший ряд монетарних теоретиків усіх часів».

Як результат діяльності банку і акціонерної компанії, кредитні ставки знизились до 2% , що сприяло зростанню інвестування та пожвавило промисловість і торгівлю. Проте надмірне збільшення ціни акцій (із 160 ліврів при перших випусках до 18 тис. ліврів у 1720 р.) було штучним і не мало матеріального забезпечення. Лоу поклав у кишеню великий прибуток. Проте система Лоу породила ажіотаж і спекуляцію при купівлі-продажі акцій. Ціль була в тому, щоб привернути увагу, зацікавити покупців. У той же час він дуже енергійно й з розмахом розширював справу компанії. У цьому відношенні Лоу попередив майбутнє, він поєднав реальну справу з мистецтвом реклами, поширюючи друковані вісті про казково багатий край, який освоювала компанія.

У 1720 р. Лоу фактично став генеральним контролером фінансів країни, можливо, одним із перших "мільйонерів". Однак, величезний вклад в облігації державного боргу (до 2 млрд. ліврів) замість справи, яка б могла приносити прибуток, дав перші підземні поштовхи під його системою. Компанія трималась тільки за рахунок того, що банк одночасно друкував і пускав в обіг усе нові сотні мільйонів у банкнотах. До осені 1720 р. банкноти фактично перетворилися в інфляційні паперові гроші. Ціни всіх товарів сильно підвищилися. Тоді ж посилився відплив із країни товарних грошей. Місісіпська компанія, яка здійснювала управління державним боргом, перестала бути центром зосередження для значної частини емітованих банкнот, і грошова маса, яка "оберталася" в ній, почала обертатися назовні. Активізація економічного життя потребувала зростання грошової маси, тому почався процес монетизації (погашення) державного боргу, раніше переоформленого в акції. Перша в історії людства фінансова піраміда Дж. Лоу почала руйнуватися.

За короткий час перетворилися у злидні тисячі заможних людей, збанкрутували підприємства, зламалися долі багатьох людей.

Повертаючись до теорії та її історії, варто відмітити таке. Лоу в обґрунтуваннях використовує доктрину У. Петті про потреби торгівлі, щоб показати, що додаткова кількість товарних або паперових грошей поглинеться позичальниками, завдяки широким можливостям отримати прибуток. На його думку, доходи, які виплачені раніш незайнятим, дадуть поштовх новій хвилі споживчого попиту. Наполягання на необхідності зменшення кредитного відсотку мають сприяти зростанню прибутку, який буде погашений зростанням проданих товарів. Тому, з точки зору Лоу, ціни не тільки не зростатимуть, а насправді можуть навіть знизитися. Очевидно, що висновки Лоу передбачають високу еластичність пропозиції товарів, коли невелике збільшення ціни призводить до значного зростання пропозиції.

Висловлена Лоу думка суперечить кількісній теорії грошей, разом з тим вона сумісна з окремими її версіями. Необхідність поступового збільшення пропозиції грошей пояснюється Лоу тим, щоб не зачіпати рівень цін і заробітної плати, які склалися у результаті даного розподілу дорогоцінних металів між країнами. Отже, можна зробити висновок про те, що його доктрина "гроші стимулюють торгівлю", яка передбачала нібито перманентний нерівновісний стан, може бути віднесена до "перехідних періодів". Навіть Д. Юм у своїй динамічній версії кількісної теорії допускав подібну можливість, не заперечуючи і значення повзучої інфляції для економічного зростання. Приток золота, за спостереженнями Юма, поступово впливає на ціни: "Спочатку ніяких змін не відбувається; потрохи ціни, спочатку одного товару, потім іншого зростають до тих пір, поки в цілому не досягнуть потрібної відповідності з новою кількістю грошей у країні. На мою думку, збільшення кількості золота і срібла сприятливе для промисловості тільки в цей інтервал, або проміжного стану, між припливом металів і підвищенням цін".

У цілому, незважаючи на негативи, які зачепили тисячі людей, для економічної науки це був досвід, який підтвердив колишні здогадки про залежність грошового господарства від реальної економіки. Практика Дж. Лоу, що шокувала Європу, стала поштовхом до переосмислення ролі грошей і торгівлі, загального повороту економічної думки до з'ясування проблем виробництва й розподілу багатства. Крім негативного уроку, який уже було відмічено, перший етап експерименту продемонстрував значні регулювальні можливості паперово-грошових і фінансових технологій, які можуть забезпечити реальне пожвавлення господарського життя. Досвід організації компаній із масовою участю дрібних акціонерів мав піонерний і практичний в послідуючому характер.

У 1852 р. ідеї Лоу відродилися у підприємстві спритних фінансистів братів Перейра - паризькому акціонерному банку Gredit Mobilier. На питання, які засоби використовував цей банк, щоб "примножити свої операції" і підкорити весь промисловий розвиток Франції спекулятивній біржовій грі, Маркс відповів: "Та ті ж самі, які використовував Лоу", і далі роз'яснював цю схожість детальніше. Незважаючи на те, що банк уже у 1887 р. збанкрутував, оскільки не зміг заплатити за своїми зобов'язаннями (дивіденди до 40%)28, він відіграв немалу історичну роль, поклавши початок нової ери банківської справи - створення спекулятивних банків, які тісно зв'язані з промисловістю. Із розвитку великих акціонерних товариств, які захоплювали пануючі позиції у різних галузях промисловості, із зростання гігантських банків і їх зрощування з промисловими монополіями на рубежі XIX і XX ст. утворився фінансовий капітал.

Ні в які порівняння не йде крах системи Лоу, наприклад, з крахом Нью-Йоркської біржі у 1929 р. або іншими "зверхінфляціями" XX ст., коли гроші знецінювалися в мільйони і мільярди разів. Інфляція стала "нормою", постійною рисою капіталістичної економіки, набувши нового змісту. Сучасна інфляція - це загальний народногосподарський процес, який часто зв'язаний із надлишковою емісією паперових грошей, але не вичерпується тільки нею. У багатьох випадках як первинний фактор інфляції виступає підвищення цін, не позв'язане безпосередньо з "грошовою" стороною, а викликане іншими причинами: політикою монополій, товарним дефіцитом, зовнішньоекономічною ситуацією29. Але потім збільшення грошової маси немов "підпирає" рівень цін, який зріс, закріплює його і може, у свою чергу, підштовхнути інфляцію. Як грошова маса, так і рівень цін набули у сучасних умовах однобокої еластичності: вони ніколи не зменшуються, а тільки зростають. Зародження цієї закономірності простежується уже в системі Лоу.

Фінансова практика й ідеї Лоу не знайшли прямих послідовників у науці. Разом з упродовж наступних 100 років вона відігравала важливу роль у становленні й розвитку політичної економії. Блискучий розвиток класичної політичної економії XVIII і першої половини XX ст. значною мірою відштовхувався від критичного аналізу ідей Лоу. Боротьба з так званою єрессю відіграла немаловажну роль у становленні поглядів П. Дюпона, Ф. Кене, Ж. Тюрго, А. Сміта, Д. Рікардо. Аналізуючи розвиток французької політичної економії, Й. Шумпетер відмітив вплив системи Лоу на виникнення фізіократії, а «публікації Дюпона, на його погляд, стали першою дійсною історією економічної науки».

Зрозуміло, що Лоу в значній мірі залишався меркантилістом. Проте він уже розглядав гроші як знаряддя впливу на розвиток економіки. Щоправда, при цьому не покидав поверхневої сфери обігу і навіть не намагався пізнати складну анатомію і фізіологію капіталістичного виробництва. Класична політична економія, критикуючи "єресь" Лоу, буде прагнути проникнути у закони цього виробництва.

У практичній діяльності, розраховуючи на грошові фактори, Лоу опирався на феодально-бюрократичну державу. Його торгова монополія була своєрідним придатком держави. А саме проти грубого й обтяжливого втручання цієї держави в економіку виступили і фізіократи, і А. Сміт. Проте його глибоке відчуття відсутності універсальності "природного порядку" і всесилля laissez-faire буде оцінено значно пізніше. Загострення суперечностей капіталізму змусить економічну науку переглянути своє відношення до ідей Лоу. Його реабілітація в часи Луї Блана й Ісаака Перейри було не останнім. Нову реабілітацію - зрозуміло з інших позицій - здійснюють неокейнсіанці, ідеологи державно-монополістичного капіталізму. Центром їх аналізу стають ідеї Лоу - вплив на економіку через кредитно-фінансову сферу і втручання держави в економіку.

У сучасній економічній літературі у різних варіантах відроджуються ідеї Лоу про благотворну роль достатності грошей і інфляції. Представник сучасного монетаризму, М. Фрідмен, обґрунтовує золоте грошове правило для достатності монетазації економіки. У "поміркованій інфляції"" сучасні монетариста шукають спасіння від руйнівних економічних криз, масового безробіття, стагнації в економічному житті. Проте ця політика, якщо вона проводиться в життя, створює свої проблеми і конфлікти.

Запроваджені регулятивні механізми стимулювання інвестування реальної економіки Лоу знаходять відображення в економічній теорії XX ст., коли грошове господарство трансформувалося в систему паперово-грошового обігу, відтворюючи логіку його пропозицій. Це дало підставу визнати Джона Лоу великим економістом-теоретиком, ідеї якого набагато випередили свою епоху.

Найбільш системно, ясно й оригінально з усіх викладених економічних законів до появи праць А. Сміта було здійснено французьким банкіром Р. Кантільйоном (1680-1754). Він першим поставив грошовий аналіз у наукове русло і розвіяв усі сумніви з приводу того, що V еквівалентний збільшенню однієї тільки кількості грошей М. Вплив зростання кількості грошей на ціни і доходи залежить від методу "вприскування" готівки в економіку. "Пан Локк ясно бачив, що велика кількість грошей веде до подорожчання всього і вся, - відмічав Кантільйон, - проте він не розгледів, яким чином це проходить. Складність цього питання полягає у визначенні того, яким чином і в якій пропорції зростання грошової маси збільшує ціни".

Для економічної теорії важливими стали ідеї Р. Кантільйона про відхилення ціни від дійсної вартості під впливом коливань попиту й пропозиції (це положення згодом усебічно обґрунтував К. Маркс у "Капіталі"), про залежність між кількістю грошей в обігу та масою товарів. На його думку, збільшення М не тільки піднімає рівень цін, але також змінює їх структуру в залежності від первинних отримувачів знову вприснутої готівки і їх відносного попиту на товари. Диференційований ефект "вприскування" готівки, який визначається методом такого вприскування в економічній теорії, буде проаналізований Дж.М. Кейнсом у "Трактаті про гроші" (1930): "той факт, що кількісна зміна грошей не впливає на всі ціни однаковим чином, у рівному ступені й одночасно". Проте, аналізуючи, як збільшення виробництва на вітчизняних золотих рудниках спочатку впливає на доходи у цій галузі, потім на витрати на споживчі товари, далі на ціни продуктів харчування, що викликає зростання доходів фермерів і падіння реальної заробітної плати, що призводить до підвищеного тиску на грошовий рівень заробітної плати та послідуючим циклом збільшення витрат і зростання цін, Р. Кантільйон уперше зробив спробу схематично відобразити кругообіг промислового капіталу, що є подальшою конкретизацією теорії відтворення Ф. Кене.

Критично аналізуючи доктрину Лоу "гроші стимулюють торгівлю", Р. Кантільйон блискуче описав механізм золотого грошового потоку. Збільшення кількості дорогоцінних металів у країні, яке досягнуто перевищенням експорту над імпортом, а не зростанням їх добування всередині країни, можна безпосередньо вплинути на зростання цін без впливу на розширення виробництва. Приток золота дійсно піднімає внутрішні ціни, проте Кантільйон не знаходив причин, за якими країна могла б зменшувати імпортувати дорогоцінні метали. Зупинити інфляційний процес він пропонував політикою, яка б перешкоджала б втягненню імпортованого грошового металу в активний обіг. Це перш за все шляхом надання зарубіжних позик або заморожування його у формі цінностей. Через 25 років Д. Юм, виходячи з відносно еластичного попиту, сформулює завершену версію механізму золотого грошового потоку, а більшість відмічених позицій Кантільйона були запозичені класичною політичною економією.

В історії економічної думки Д. Юм відомий і як творець кількісної теорії грошей. Його погляди під впливом так званої революції цін зводились до наступного: стало більше грошей (повноцінних металевих), ось і ціни відповідно піднялись. У цих судженнях також проглядається поверхове судження. Адже відкриття багатьох рудників викликало зниження витрат праці на добування дорогоцінних металів і, таким чином, падіння їх вартості. Оскільки вартість грошей по відношенню до товарів упала, ціни товарів, відповідно, підвищились.

На думку Юма, в обігу може знаходитись будь-яка кількість товарних грошей, а "вартість" грошей (товарні ціни) встановлюються в процесі обігу, коли купа товарів зіштовхується з грудою грошей. У дійсності і гроші, і товари вступають в обіг із вартістю, уже визначеною суспільно необхідними витратами праці. Саме це вимагає при даній швидкості обігу грошей визначеної їх кількості. Надлишок, якщо він утворився, відійде за кордон або випаде в скарб.

Зовсім інше явище спостерігаться з паперовими грошима. Вони нікуди із обігу відійти не можуть. Купівельна сила кожного паперу дійсно залежить (поряд з іншими чинниками) від кількості цих паперів, їх надлишок в обігу призводить до знецінення. В економіці це називається інфляцією. Тобто грошова теорія Юма більш по суті відображає явища паперового грошового обігу.

Отже, можна визнати, що розмежування реального і грошового господарства XVIII ст. не вийшов за достатньо грубий аналіз динамічного процесу. Розширюючи горизонт аналізу з метою включення макроекономічної теорії загального рівня економічної активності, економісти XVIII ст. всіляко намагалися доказати, що збільшення пропозиції грошей створює додаткову купівельну здатність, стимулює випуск продукці