Монетаризм
1. 3. Еволюція кількісної теорії грошей
Уперше, хто зробив намагання формалізувати вербальний опис Д. Хьюма щодо взаємозв'язку зростання грошової маси і виробництва, напевно, був І. Фішер (1867-1947). Саме він відродив кількісну теорію грошей, хоча в цілому найбільше він сприяв розширенню використання математики, розвитку економетрики, кількісного аналізу й статистичних методів. Поширити свої ідеї йому дала змогу активна участь в Американському економетричному товаристві та журналі "Економетрика". Помітний вклад І. Фішер вніс і в розробку статистичних індексів, намагаючись, зокрема, вивести "найкращу" формулу для індексів цін Р і кількості Q:
де Pi.Qi.Po.Qo- індекси цін і кількості v період г=1
Разом з тим використання кореляційного й регресивного аналізу досягнень у сфері статистики, у тому числі й методу розподільних лагів, забезпечили надійний інструментарій кількісного аналізу та визначили напрям подальших досліджень грошового обігу й інфляції, циклу вкладів, взаємозалежності між інфляцією та безробіттям, відомою сьогодні як крива Філліпса, а також зв'язку між динамікою цін і процентом.
Вклад І. Фішера в теоретичну базу пов'язаний із розвитком теорії загальної рівноваги і, відповідно, з розробкою теорії процента та капіталу, а також теорії грошей, яка охоплює проблеми інфляції й циклу.
І. Фішер, відмовившись від передумови про незалежність впливу на сукупну корисність кількості одного товару щодо іншого й розглядаючи більш загальні випадки, коли вплив взаємозв'язаний, модифікував теорію індивідуального вибору. Характер цієї взаємопов'язаності виокремлює товари, які доповнюють один одного, - коли збільшення кількості одного товару веде до підвищення граничної корисності іншого; і товари, які конкурують, або товари-субститути, коли збільшення кількості одного призводить до зменшення граничної корисності іншого. Співвідношення кількості товарів у першому випадку викликає слабку реакцію на зміни їхніх відносних цін, у другому - навпаки, навіть їх невеликі зміни значно впливають на співвідношення кількості товарів, що споживаються. Умови рівноваги за такого підходу, очевидно, залежать від значення так званої перехресної еластичності.
Знаходячись під сильним впливом теорії тимчасових переваг Бем-Баверка, І. Фішер намагався надати вальрасівській схемі міжчасового аспекту, тобто розширити принципи рівноваги у разі, коли рішення економічних суб'єктів приймаються на деяку часову перспективу. Переваги кожного споживача характеризуються функцією корисності, яка визначає співвідношення між сьогоднішнім і майбутнім споживанням. Міжчасова функція корисності описує те, що сьогодні ми назвали б можливостями приуроченого до визначеної дати споживання. У цій моделі передбачається, що кожний споживач має "підсобне господарство", яке описується виробничою функцією. Відповідно до нього різниця між вихідними ресурсами, які наявні у певний час, і поточними потребами може бути перетворена у додаткове споживання поза межею тих ресурсів, якими споживач міг би володіти в будь-якому випадку в подальший період. Припустимо, що можливість міжчасового обміну з іншими споживачами відсутня, тоді кожному з них доведеться самому як найкраще вирішувати вказану проблему. Найліпшим рішенням у цій ситуації може бути співпадання граничної норми міжчасового заміщення, яке визначається міжчасовою функцією корисності і граничною нормою виробничого перетворення, що стосується тих же проміжків часу, причому мають враховуватися звичайні поправки, зв'язані з можливістю кутових рішень. Вигода від торгівлі, а саме та, яка забезпечується аукціонними ринками, що обслуговують кредитні відносини між споживачами, виникає внаслідок різниці між автаркічною нормою заміщення у цих споживачів нормою виробничого перетворення. Тобто мова йде про ті вигоди, які забезпечує у сучасний період вільна торгівля товарами між окремими учасниками або країнами. Отже, І. Фішер у дослідженні зосередився не на аналізі системи взаємодіючих ринку і виробництв різних товарів, а, як і Вальрас, - на визначенні відносних цін товарів у певний момент, дослідженні виробництва та споживання в різні періоди часу і на співвідношенні цін, які стосуються різних проміжків часу. Безперечно, такий підхід передбачає, що всі економічні показники і змінні набувають часового виміру, особливе значення надається проценту, але вже не просто як ціні позичкового капіталу, а як якомусь інтегральному показнику переваги сучасного, порівняно з майбутнім. Він розкриває причину існування міжчасових переваг людей, яка, на його думку, криється насамперед у тому, що життя людини коротке і повне несподіванок. Саме тому він назвав свою теорію процента теорією "нетерпіння та інвестиційних можливостей".
Окремі праці І. Фішер присвячує спеціально проценту: "Оцінювання і процент" (1896 p.), "Норма процента" (1907 p.), "Теорія процента" (1930 p.), де він пов'язує процент, один із найважливіших інструментів грошової політики, насамперед із психологічним фактором, з "нетерпінням". На думку вченого, його величина залежала від надання переваги сучасним благам, порівняно з майбутніми, що знаходило вираз в "ажіо" - різниці у корисності благ, які належать до різних моментів часу. Не менш важливим фактором впливу на величину процента є й економічна зацікавленість - гранична норма дохідності інвестицій, яка характеризує інвестиційні можливості . Теорія міжчасової максимізації корисності більш детально буде розроблена М. Фрідменом як "гіпотеза постійного" (перманентного) доходу. Для Фрідмена вона стала опорою при розробці положень монетарної політики й аналізу циклів.
Фішеровський міжчасовий підхід виявляється в його аналізі як капіталу, так і поведінки споживачів. Капітал І. Фішер розглядав як дисконтований потік доходів, причому дисконт, або процент, був з'єднувальною ланкою між капіталом як потоком і капіталом як запасом. Таким чином, дисконтування - це спосіб "приведення" майбутнього до сучасного, що, зокрема, дозволяє співвідносити різні інвестиційні проекти.
У низці праць І. Фішер виклав основи теорії грошей: "Купівельна сила грошей: її визначення і відношення до кредиту, процентів і криз" (1911 p.), "100%-ні гроші" (1935 р.) та ін. Його теорія, яка грунтувалась на традиціях "американської системи маржиналізму", є модифікованим варіантом кількісної теорії грошей і в певному розумінні попередником сучасного монетаризму. Важливість впливу монетарних факторів на рух цін була підтверджена емпіричними дослідженнями грошового обігу США, аналізом даних про інституціональні та функціональні зміни в банківській сфері й сфері фінансів.
Проте ці дослідження, до яких можна додати й дослідження Кер-пса, Джевонса і Касселя, потерпали від обмеженості даних, і поширення неправильного розуміння впливу монетарних факторів під час Великої депресії 30-х pp. XX ст., посилило сумнів щодо важливості ролі цих факторів у ділових циклах. Це стане причиною розповсюдження альтернативної монетарної інтерпретації економічних циклів - кейнсіанської.
Як і сучасні монетаристи, І. Фішер зосередив увагу на проблемі зміни купівельної спроможності засобів обігу, яку він визначив як величину, зворотну загальному рівню цін. У центрі його уваги знаходився аналіз співвідношення між агрегативним попитом на гроші та їх пропозицією. Питання, пов'язані зі змінами попиту та пропозиції товарів і руху відносних цін, тобто питання, які розглядає теорія загальної рівноваги, він виніс за межі теорії грошей. Це дає підставу стверджувати, що І. Фішер, як і його попередники, прийняв "класичну дихотомію" реального і грошового секторів економіки.
Грошова теорія І. Фішера спирається на відоме рівняння обміну, яке описує зв'язок між обсягом угод, масою законних платежів і засобів обігу, швидкістю обігу останніх і загальним рівнем цін (PQ = MV, де Р - рівень цін; Q - обсяг угод (рівень трансакцій); М -маса грошей в обігу; V - швидкість їх обігу) 3. Таке співвідношення передбачає, що рівень трансакцій Q і швидкість обігу V визначається інституціональною будовою економіки і тому залишаються незмінними протягом достатньо тривалого часу (гіпотези про незмінність швидкості обігу грошей і об'єму трансакцій стосовно пропозиції грошей дотримувався ще Д. Рікардо). Тому збільшення маси грошей призводить до пропорційного зростання рівня цін. Тобто І. Фішер намагався обгрунтувати основне положення кількісної теорії грошей, згідно з яким рівень цін змінюється прямо пропорційно зміні кількості грошей в обігу за умови, що швидкість обігу грошей та обсяг торгівлі залишаються незмінними.
У кількісній теорії І. Фішера пропозиція грошей на відміну від Д. Рікардо передбачається екзогенною. Нагадаємо, що Д. Рікардо вважає пропозицію грошей екзогенною, яка визначає кількість праці, необхідну для здобуття і наповнення на ринку відповідною кількістю золота й срібла.
І. Фішер, як і його попередники, у представленій рівності під масою грошей розумів "товарні" гроші, тобто металеві монети і банкноти. Виходячи з цього, розвинемо його ідеї шляхом можливого використання "банківських" грошей, які є депозитними чеками. Тоді рівняння І. Фішера набуде такого вигляду:
(1.5)
де Vі - швидкість обігу банківських грошей, М1 - загальний запас банківських грошей.
Слід зазначити, що він враховував наявність в обігу і кредитних грошей, удосконалюючи своє рівняння до відміченого1 , але у його роботі воно не було вихідним. У праці І. Фішер використовує його для визначення факторів, які впливають на рівень цін Р, доводячи, що швидкість грошового обігу (V) і кількість товарів (Q) не залежать від кількості грошей в обсязі (М) та рівня цін (Р).
Дослідник вважав більш раціональним ввести і використовувати замість М1 - об'єм банківських депозитів - інший фактор - С - відношення цього об'єму до "товарних цін".
Якщо взяти його основне рівняння, то еластичність трансакційного попиту на гроші за об'ємом трансакцій дорівнює одиниці. У міру розвитку теорії трансакційного попиту це співвідношення буде уточнюватися. Але варто зазначити, що ці ідеї дали поштовх для розгляду можливості поєднання мотиву збереження грошей для купівлі товару з мотивом отримання доходу від цих грошей шляхом перетворення відповідних касових залишків у "безпечний" актив, який приносить дохід. Цю ідею оптимізації доходу від трансакційного касового залишку вперше запропонував у працях У. Баумоль, а пізніше удосконалив Дж. Тоббін1 7, що не перестає бути центром уваги і сучасної економічної літератури. Зокрема, М. Міллер, X. де-Анджел, Р. Масюліс, Дж. Уорнер та ін. вказують на те, що чим вище ставка процента і менші трансакційні витрати, тим частіше відбувається обмін грошей на облігації (або розміщення їх на депозитний рахунок, який приносить дохід.
І. Фішер розглядає грошовий обіг у межах макропідходу, проте інше ставлення до функції грошей ми зустрічаємо у творців так званого кембриджського підходу до грошових залишків, які розглядали грошовий обіг із позицій індивіда, що вирішує завдання оптимального розподілу портфеля і тим самим визначає бажану величину касових залишків, тобто попит на гроші. Авторами його були економісти А. Пігу, А. Маршалл, Д. Робертсон, Ф. Лавінгстон, Дж. Кейнс.
На думку А. Маршалла, гроші мають безпосередню корисність і відкладену корисність. Перша полягає в тому, що гроші потрібні як засіб для трансакцій. Кожний намагається володіти "тією сумою грошей, яку вона (сила спонукальних мотивів людини - Авт.) готова віддати, щоб отримати натомість бажане задоволення, або, навпаки, тією сумою, яка необхідна, щоб спонукати її витратити певну кількість виснажливої праці". Друга полягала в тому, що гроші - це тимчасове сховище багатства (купівельної спроможності), тобто дозволяла забезпечувати купівлю товару через деякий час після отримання доходу. Щодо безпосередньої корисності, то її А. Маршалл розумів як виконання грошима рахункової функції, зміст відкладеної користі він бачив у тому, що гроші служать стандартом при обмеженні боргів. Розвиваючи цю ідею, Ф. Лавінгстон і А. Пігу вважали, що гроші можуть зберігатися з почуття остороги, огороджуючи від невизначеності (наприклад, якщо з певних причин не будуть повернуті борги). Тому вони запропонували враховувати вплив на мотиви поведінки суб'єктів господарювання прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських внесків цінних паперів. Гроші, на думку А. Маршалла, можуть зберігатися, щоб не упустити можливість вчасно здійснити вигідну угоду. їх величина залежить, як вважали автори, від реального доходу та інших факторів, серед яких не останню роль відіграють нагромаджене багатство й альтернативна вартість грошей.
(1-6)
де m - індивідуальний попит на касові залишки; у - дохід індивіда: k - відношення номінальних грошових залишків до номінального доходу, при 0 < к < І (кембриджська константа); q - обсяг здійснюваних ним угод.
Величина к залежала в першу чергу від альтернативної вартості грошей (зокрема, від ставки процента), а також від структури виробництва, стану ділової і соціальної активності, частоти і регулярності платежів тощо. Після процедури агрегування:
(1.7)
Зазначимо, що у цьому рівнянні величина Y є об'ємом трансакцій, де "вичищені" всі ті угоди, які не добавляють нової вартості, тоді як у трансакціях Q (рівняння Фішера) враховуються абсолютно всі угоди, включаючи такі, як купівлі-продажі, земля, акції тощо. Відносно коефіцієнта к, то він формально рівний величині зворотної швидкості V (рівняння Фішера), але на відміну від неї не обов'язково залишається стабільним упродовж досить тривалого періоду.
Рівняння Фішера і кембриджське рівняння з формальної математичної точки зору еквівалентні, оскільки показник k визначається так: k = 1 /V. Різниця полягає в інтерпретації цих рівнянь, у позиції, з якої розглядається грошовий обіг. І. Фішер зробив важливий крок у бік статистичного "наповнення" грошової теорії. Він пов'язував стабільність швидкості обігу грошей із незмінністю інституціональних чинників обігу, а "кембриджська школа" - із психологією учасників господарського обороту. Однак за обох підходів висновок один і той же: зміна кількості грошей в обігу є причиною, а не наслідком зміни цін.
Якщо повернутися до рівняння І. Фішера, то слід відзначити, що у ньому 0 відображає всі угоди, в яких беруть участь законні платіжні засоби, що означає врахування не тільки кінцевих, а й проміжних угод. Простим додаванням усіх індивідуальних угод, що здійснюються з кожним товаром упродовж року, отриманий у рівнянні агрегат Фішера PQ, тобто PQ = piqi + ргЧ2+- • Маса платіжних засобів у Фішера, на відміну від традиційної кількісної теорії, включає як готівкові кошти - М, так і чекові депозити - Mj. "Товарний обіг (Q) буде стимулюватися будь-яким полегшенням позик. Це спостерігається завжди протягом періоду підвищення цін". Таким чином, він відобразив у теорії реальний історичний факт підвищення ролі банків в обслуговуванні процесу обміну. У певному розумінні І. Фішер почав процес "деабсолютизації" грошей як унікального фінансового активу, відкрив дорогу портфельному підходу, хоча сам цей підхід не розвивав. По суті, він перший розширив статистичний зміст грошової маси за рахунок включення в неї грошових субститутів. Виходячи із сьогодення, це строкові й ощадні депозити в банках та інших фінансових інститутах, деякі види державних цінних паперів тощо, які в грошовому аналізі знаходять відображення в грошових агрегатах Ml, M2, МЗ і т.д.
Враховуючи наявність в обігу і кредитних грошей (двох грошових агрегатів), І. Фішер у вдосконаленому рівнянні аналізує дві різні швидкості обігу: V і V|, які передбачались стійкими відносно інших змінних рівняння та незалежними одна від іншої. Основними його аргументами у введенні цих величин було те, що співвідношення між депозитами та готівковими коштами визначено звичками людей, інституцюнальними характеристиками системи, що склалася, наприклад, частотою виплати зарплати, що встановлена практикою оплати рахунків, рівнем вертикальної інтеграції фірм і т. ін., а також банківським законодавством, яке визначає резервні забезпечення, і тому це співвідношення може вважатися незмінним". Разом з тим він не розглядав можливість того, що деякі ліквідні активи певною мірою виконуватимуть функції грошей, а отже, процентна ставка впливатиме на величину попиту на гроші.
Викладене вище дає підставу стверджувати про переконання І. Фішера в тому, що і для випадку депозитів висновок кількісної теорії є чинним. Пізніше з часом він зробив важливе уточнення: висновок кількісної теорії справедливий у так званих нормальних умовах, тобто поза перехідними періодами, визначаючи таким чином обмеженість можливостей кількісної теорії як універсальної макромоделі, насамперед у короткий період.
Частково ця неповна кількісна теорія була компенсована його теорією процента, у центрі якої знаходиться відоме рівняння інфляції Фішера:
де і - номінальний (ринковий, грошовий) процент; г - реальний процент; р - темп росту цін або показник інфляції .
Подане рівняння можна трактувати як визначення. Відповідно до нього реальний процент визначається як різниця між спостережним ринковим процентом і темпом інфляції. Каузальний зв'язок для рівноважної ситуації показує, що у стаціонарних умовах або в довгостроковому періоді номінальний процент повністю адаптується до змін цін. Стосовно рівноваги фінансового ринку, то при розгляді процесу в нестаціонарному стані, коли очікуваний ріст цін співпадає з фактичним, у рівнянні має бути присутня змінна, яка відображає не фактичний, а очікуваний рівень цін. Наявність цих двох неспостережних змінних вимагає введення додаткових припущень, наприклад, припущення про формування інфляційних очікувань. За потреби значного проміжку часу для адаптації можливий вплив інфляції на реальну процентну ставку. "Саме процентна ставка - це механізм, який відновлює стан рівноваги ринку після, говорячи сучасною мовою "цінового шоку", - відмічають нинішні дослідники"". Але в такому разі виникає питання про реальні змінні системи, насамперед обсяг виробництва й зайнятості, причому цей підхід дозволяє аналізувати стан не тільки інфляції, але й дефляції, надзвичайно важливої для періоду 30-х pp. XX ст., а також трансформаційного періоду сучасності.
Цей висновок надзвичайно важливий із точки зору з'ясування неефективності деяких монетарних мір у неринковій економіці. Прикладом може бути Україна в період перехідної економіки, коли в умовах високої інфляції, обмеженої грошово-кредитної політики і неплатоспроможності багатьох підприємств механізм регулювальної дії процентної ставки не працював. Основними причинами цього була відсутність вільного руху грошей, високі процентні ставки, які паралізували кредит, тому кредитні ресурси не стали основним фінансовим ресурсом суб'єктів господарювання.
Адаптація системи до зміни цін, на думку І. Фішера, потребує достатньо тривалого часу і відбувається нерівномірно в тому розумінні, що деякі ціни змінюються швидше, порівняно з іншими. Аналіз цієї обставини наштовхнув дослідника на припущення про зміни реальної ставки: в умовах неповної антицінової інфляції вона може виявитися менш рівноважною, оскільки номінальна ставка не встигає повністю відреагувати на зміни цін (Фішер пов'язував це з різною реакцією кредиторів і позичальників), а в умовах дефляції - більше, включаючи виробника і споживача. Звідси зрозуміло, що зниження цін внаслідок ефекту реальних касових залишків дестабілізує економіку через зв'язок між реальною процентною ставкою й динамікою цін і веде до зростання бартерної економіки. "Об'єм торгівлі зменшується тому, що: 1) ініціатори торгівлі (підприємці-позичальники) збентежені й втратили зацікавленість; 2) інерція зниження цін може бути подолана тільки скороченням витрат; 3) торгівля на гроші, яка тільки одна й представлена Q, поступається місцем обміну... До тих пір, поки існує "грошовий голод", немає іншого шляху здійснення угод, окрім часткової заміни грошових угод обміном ". Це пояснює зростання бартерної економіки України в період її демонетизації.
У цьому питанні позиція Фішера наближається до позиції Вікселя, але така обставина не свідчить про ідентичність в їхніх підходах. У Вікселя екзогенною (відносно подальшої зміни цін) змінною є відмінність природної й грошової процентних ставок. У Фішера процент - змінна, ендогенна відносно цін. Перший розглядав зміну загального рівня цін як результат зміни відносних цін товарів, другий мислив категоріями загального рівня цін і вважав, що зміна цін передує зміні процентної ставки. Об'єднує їх те, що обидва дослідники намагалися пояснити факт цілеспрямованого руху цих змінних в одному напрямку.
На відміну від своїх попередників, І. Фішер визнавав можливість впливу грошей (через процентну ставу) на реальні змінні моделі, що вказує на фактичне припущення ним існування залежності типу кривої Філліпса. Це дає підставу стверджувати, що він відкривав дорогу аналізу ролі грошей в умовах нерівноваги. Водночас у пізніших працях дослідник не просунувся далеко цим шляхом, оскільки головне завдання вбачав у переконанні читача у необхідності стабільності темпів росту грошової маси. Однак до цього висновку він, імовірно, дійшов би і в результаті аналізу нерівноважного процесу, як це зробили сучасні монетаристи.
Набагато випередивши теоретичні й практичні ідеї, а також методи аналізу, які набули поширення в майбутньому, І. Фішер однак не виробив цілісної моделі грошової економіки. Це зроблять сучасні монетаристи, використавши його ідеї.
У теорії грошей неокласики (А. Маршалл, А. Пігу та ін.) використовують мікроекономічний підхід, який виражається у врахуванні мотивів поведінки господарських суб'єктів, зокрема, їх намагання зберігати активи у ліквідній, тобто в грошовій формі.
Неокласичний варіант (кембриджський) кількісної теорії був взятий за основу Дж. Кейнсом для створення теорії ліквідності. Подаючи новий варіант рівняння, Кейнс фактично розподілив попит на гроші на дві частини: 1)гроші, які необхідні для трансакцій; 2) гроші, які люди зберігають, виходячи зі спекулятивного мотиву або мотиву обережності.
Дж. Кейнс у ранній праці "Трактат про грошову реформу", запропонував його новий варіант:
(1.9)
де М - грошова маса; Р - ціна одиниці споживання; К і К' - еквіваленти кількості одиниць споживання, які люди прагнуть зберігати у грошовій формі; г - норма обов'язкових банківських резервів.
Перша складова частина рівняння - трансакційний, друга - спекулятивний попит і (або) попит, який визначається мотивом "обережності". Останній - це один із восьми факторів - стимулів утримання від споживання . Цей мотив для обґрунтування збереження грошей як елементу багатства трактується Кейнсом, виходячи з двох міркувань: по-перше, при падінні цін на облігації може статися, що поточного доходу в якийсь час буде явно не вистачати для концентрації необхідної економічному агенту ліквідності, наприклад, для придбання в майбутньому дорогих споживчих товарів. По-друге, портфель активів слід формувати з касових залишків і облігацій, щоб страхувати свої заощадження у ситуації невизначеності. Наприклад, якщо в умовах стабільності загального рівня цін починають падати ціни на облігації, то наявність касових залишків страхує втрати від збереження облігацій. І, навпаки, облігації при зростанні цін на них, хеджирують можливі збитки від збереження касових залишків в умовах інфляції.
Неокласичний напрям кількісної теорії грошей ідеалізував вільний ринок і невтручання держави в економіку. Неокласики розглядали гроші не як активний фактор відтворювального процесу, а головним чином як засіб обігу. Свій погляд на гроші Кейнс пов'язав із моделлю доходів-витрат, методологічною умовою якої є його "основний психологічний закон". Він полягає в тому, що "зі зростанням доходу рівень споживання хоч і підвищується, але не тією самою мірою".
Гранична схильність до споживання у вигляді наступної формули:
(1.11)
де МРС - гранична схильність доспоживання, яка показує, як змінюється споживання при збільшенні (зменшенні) наявного особистого доходу на одну грошову одиницю (долар, гривню і т.д.); ДС - приріст споживання; AY - приріст доходу.
Гранична схильність споживання змінюється в межах 0 < МРС < 1. Із зростанням доходу гранична схильність до споживання знижується.
До головних об'єктивних факторів схильності до споживання Дж. Кейнс відносив такі чотири: по-перше, рівень споживання залежить від величини номінального та реального доходу (зміни у різниці між доходами та чистими доходами); по-друге, значною мірою, на думку Кейнса, він залежить від зміни норми дисконту, тобто пропорції обміну теперішніх благ на майбутні; по-третє, зміна у податковій політиці; і по-четверте, це - зміни передбачуваного співвідношення між поточним та майбутнім рівнями доходу. А до суб'єктивних факторів включав "психологічні особливості людського характеру, а також ті суспільні звички та інституції, які, хоч і не є незмінними, все ж навряд чи підлягають суттєвим змінам".
Зазначимо, що це положення не в однаковій мірі стосується різних груп споживачів: у більшій - людей із низьким і середнім рівнем доходу, у меншій - найбільш багатих прошарків населення, основні потреби яких уже повністю задоволені. Зміни доходів у багатих не так відчутно відображаються на їх схильності до споживання.
У кейнсіанських моделях ціни постійні, вони виражають об'єм реального продажу. Споживчий попит (С) збільшується разом із зростанням національного доходу (Y). Сукупний попит включає споживання та інвестиції (І). Попит на інвестиції (І) складає другу частину національного доходу і залишається постійним, незалежно від зростання національного доходу Y. Сукупний попит являє собою С +1 (С - попит на споживчі товари, І - попит на інвестиційні товари) і зростає із зростанням Y, але тільки в частині С, а попит на інвестиційні товари залишається постійним.
Регулювання економіки Дж. Кейнс пов'язує з попитом і пропозицією грошей.
Функцію інвестицій він пов'язує з граничною ефективністю капіталу - нормою процента, яка зрівнює витрати, пов'язані з інвестиціями, та очікувану на них виручку. "Будь-яке послаблення схильності до споживання, яке, як можна гадати, перетвориться на постійну звичку, має призводити не тільки до скорочення попиту на споживчі товари, але й до скорочення попиту на капітал"125. Отже, І = Г (і), причому Г(і)<0. Це означає, що чим вища норма процента (іі), тим менший рівень інвестицій (І|). І навпаки, зниження норми процента (з і1 до і 2) створює сприятливі умови для розширення інвестиційної діяльності (з її до 12).
Об'єм інвестицій залежить від функцій вкладів, який показує, що з ростом доходу намагання до збереження збільшується. "З ростом реального доходу, як правило, вищою виявляється частка тієї частини доходу, яка спрямовується на заощадження". При збільшенні доходу з Yi до Y2 вклади зростають з Si до S2 Для того щоб на ринку товарів була рівновага, необхідно, щоб вклади дорівнювали інвестиціям: S = І. Товарний і грошовий ринки мають зв'язок. Дж. Кейнс пропозицію грошей (Ms) розглядає як певну величину, повністю поділяючи в цьому питанні погляди неокласиків. Новий у його теорії - аналіз попиту на гроші.
Сукупний попит на гроші (Ма) визначається за формулою:
(1.12)
де Mdi - трансакційний попит (попит на гроші для угод, купівлі товарів, послуг, тобто як па засоби обігу); М& – спекулятивний попит (попит на спекулятивні операції, які зв'язані і купівлею-продажем цінних паперів, тобто попит на гроші як засіб збереження вартості); Y - національний дохід; і - норма процента; Lu L2 - функції ліквідності.
MJ2 знаходиться під визначальним впливом норми процента, оскільки курс акцій прямо пропорційний дивіденду й обернено пропорційний позичковому проценту.
Вплив грошей на процес відтворення Дж. Кейнс показує через норму процента, а неокласики - через ціни. Норма процента, за Кейнсом, - "це ціна, яка врівноважує нагальне бажання утримувати багатство у формі готівкових грошей із наявною в обігу кількістю грошей". Отже, як було показано вище, вона впливає на інвестиції, найважливіший фактор зростання національного доходу. Сукупний попит на гроші (М2) обернено пропорційний нормі позичкового процента. Відбувається це тільки за рахунок Md2, оскільки спекулятивний попит на гроші знаходиться у зворотній залежності від норми процента. Mji залежить виключно від величини доходу, оскільки із його зростанням збільшуються поточні потреби споживачів, вимагаючи більшу кількість грошей для купівлі товарів і послуг.
При визначенні норми процента пропозиція грошей (Ms) перетинається з кривою сукупного попиту грошей (Md), що означає рівність попиту і пропозиції грошей на ринку. Оскільки рівновага на товарному і грошовому ринках залежить від норми процента і величини національного доходу, то в міру зниження процента зростає гранична ефективність капітальних вкладів (І = І(і)), що сприяє національному доходу (Y), а збільшення пропозиції грошей призведе до зниження норми процента, що викличе зростання інвестицій і, відповідно, національного доходу. Зростання останнього призведе, у свою чергу, до збільшення попиту на гроші. Цей процес буде продовжуватись до тих пір, поки не виникне нова рівновага товарного і грошового ринків (точка перетину кривих рівноваги товарного і грошового ринків).
Дж. Кейнс виділяє особливий випадок, при якому збільшення пропозиції грошей не викликає зміни Y, який він називає "пастка ліквідності". При цьому збільшення грошей в обігу не сприяє зростанню доходу, тому що весь приріст грошей (AMs) поглинається спекулятивним попитом (AM di), тобто AMs = АМсЬ- Оскільки процент (і) не змінився, то інвестиції (І) і дохід (Y) залишаються постійними. Умовами виходу з цієї ситуації є, перш за все, підвищення граничної ефективності інвестицій і зростання схильності до споживання. "Процент перестає впливати на попит на касові залишки. Перевага ліквідності стає абсолютною", - відмічав Дж. Кейнс128. У цьому і полягає зміст поняття Кейнса "ліквідна частка".
Таким чином, кейнсіанці розробили і запропонували для регулювання економікою держави грошову кредитну політику, головна мета проведення якої - боротьба або з безробіттям, або з інфляцією. Безробіття вони розглядають як наслідок спаду виробництва, а для пожвавлення виробництва і ліквідації безробіття пропонують проводити політику "дешевих грошей". Політика "дорогих грошей", на їхню думку, має служити засобом подолання інфляції в країні.
Якщо говорити про практичність грошово-кредитної політики кейнсіанців, то вона має як переваги, так і недоліки. Якщо вона й відіграла позитивну роль у боротьбі з безробіттям у США та інших країнах, однак протистояти інфляції не змогла, тому що при розробці теорії Кейнса центральним питанням було безробіття, а потім головною стала проблема інфляції при одночасному зниженні виробництва, яка отримала назву стагфляції.
Не заперечуючи зміни швидкості обігу грошей, монетаристи вважали, що такі зміни - результат тривалого розвитку. У певний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється постійно і передбачено.
Гроші, на думку монетаристів, - вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може провокувати економічну кризу. Політику регулювання ставки процента монетаристи вважають помилковою і внутрішньо суперечливою. Тому головним об'єктом регулювання з боку ЦБ має бути не ставка процента, а темпи зростання пропозиції грошей. Потрібно знизити темпи приросту грошової маси до рівня зростання національного доходу (3-5%). Причому, такі темпи рекомендуються монетаристами незалежно від поточного стану економічної кон'юнктури, оскільки, на їхню думку, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх первинну мету.
У монетаристів приріст грошової маси (монетарна база = неготівкові гроші і чекові вклади + вкладні рахунки і строкові вклади до 100 тис. доларів + строкові вклади вище 100 тис. доларів) має відповідати приросту ВНП, тобто AM (М| + Мг + М3) = АНВП.
Отже, ми розглянули еволюцію поглядів кількісної теорії грошей. У кожній із них власний підхід до вирішення питань попиту і пропозиції грошей та регулювання економіки з використанням грошово-кредитних механізмів, своя справедливість, але вони суперечливі, що свідчить про недосконалість істини або усіх таємниць функціонування грошових відносин у суспільстві.
На наш погляд, усі Теорії перенасичені математикою (економетрією) й упускають значні аспекти економіки. У них немає тих макроекономічних зв'язків, які формують за допомогою грошей багатство держави - прибуток суспільства. У цих концепціях не згадується про існування об'єктивних пропорцій у макроекономіці при будь-якій суспільно-економічній формації, що має бути покладено в основу регулювання економіки з використанням грошово-кредитних фінансових механізмів.
Спробуємо проаналізувати описані вище теорії через призму цих пропорцій (припущення ведуться в рамках одного кругообігу грошей у макроекономіці від першої до ос