Монетаризм

4.4. Основні тенденції та стратегія сучасної монетарної політики України

Одна з найбільш невирішених проблем розвитку євроорієнтованої економіки сучасної України, яка визначає її відставання у формуванні сучасного інформаційно-індустріального суспільства та рівні добробуту населення, - слабкість фінансового потенціалу. Відносно до ВВП частка банківського капіталу в 2004 р. становила всього 4,8%, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи - понад 40%'70. Сучасна економіка відчуває його недостатність як стосовно об'єму ресурсів і державного бюджету, так і спроможності наявних фінансових інститутів формувати монетарну політику, яка відповідала б національним інтересам країни і містила арсенал монетарних інструментів, адекватних новим умовам та факторам розвитку економіки.

Монетарна політика виступає стрижневою основою всієї економічної політики, яку намагається радикально змінити новий уряд України. Щоб визначити її стратегічний напрям, потрібний аналіз основних її рис. Оскільки в українській економічній літературі відсутнє чітке формування поняття монетарної політики1 , автор пропонує таке її розуміння.

Монетарна політика - частина (підсистема) економічної політики держави, сукупність законодавчих і нормативних актів, бюджетно-податкових, інших монетарних інструментів, інститутів та заходів державної влади, які згідно з законодавством мають повноваження щодо формування й використання фінансових ресурсів держави і регулюють фінансово-кредитні потоки у секторах економіки відповідно до стратегічних і тактичних цілей державної економічної політики.

Саме таке визначення, на наш погляд, дає більш чітке розуміння важливості двох її механізмів - монетарних інструментів і монетарних інститутів державної влади.

Сучасна монетарна політика України, як органічна частина економічної політики, має цільову спрямованість. Використання урядом будь-якого її інструменту засвідчує взаємозв'язок цілей економічної політики та її соціальної спрямованості. Досвід втілення монетарної політики в Україні показує, що на практиці це може бути формальний зв'язок, який не завжди дає результат. У такому випадку або інструменти, наприклад, високі ставки оподаткування, виводять частину економіки (виручку, ВВП, доходи та ін.) у тіньову зону, або інститут монетарної влади (податкова служба) не відрегулював технологію збору податків, або морально застаріла і не відповідає вимогам часу податкова парадигма, яка втілювалася у практику. Низька ефективність монетарних інструментів пов'язана здебільшого як із недостатнім урегулюванням цих інструментів, так і з поганою організацією функціонування монетарних інститутів державної влади. І як вказує А. Фельдман, будь-яка зміна розмірів економічного "порогу або винесення міркувань про його розподіл веде до парадоксів і труднощів, які нездоланні". Тому чітке розуміння й економічно обґрунтоване спрямування дії двох таких механізмів монетарної політики має практичну значимість.

Враховуючи досвід втілення політики монетаризму в країнах із перехідною економікою наприкінці XX ст., спробуємо виділити її загальні риси, систематизувати їх і щодо країн із недостатньо високим економічним розвитком, включаючи й Україну.

З огляду на програмні положення урядів цих країн, їхня монетарна політика у першу чергу була спрямована на успіх. Незалежно від кількісних показників, оскільки в кожній країні вони були різними, в цілому про успіх монетарної політики можна говорити, якщо вона забезпечила високу результативність, показала здатність монетарної системи забезпечити виконання найважливіших функцій держави, реалізацію національних інтересів країни, підтримувати баланс між внутрішніми і зовнішніми її інтересами, зміцнювати геополітичні позиції країни, зберігати внутрішній соціальний світ та соціально-економічну стабільність. З огляду на ці критерії, можна говорити про недостатню успішність монетарної політики в Україні у трансформаційний період економіки. Наведемо тільки один показник: монетарна політика, яка проводилась у трансформаційний період, змогла забезпечити ВВП на душу населення тільки 3693 дол. США, що складає 10,9% до США, 30 - до Польщі, 60% - до Росії.

Незалежно від рівня розвитку економічного потенціалу, серед країн із перехідною економікою виявлено значну залежність успіху їх монетарної політики від наявності фінансових ресурсів. В умовах їх обмеженості, що постійно відчували усі країни з трансформаційною економікою, та дефіциту, порівняно із зростаючими можливостями їх використання під впливом НТП, а також виникнення нових потреб, розширення світогосподарських зв'язків, глобалізації економіки значимість монетарної політики постійно зростала. Це стало однією з причин активізації монетарної економічної думки. Як наслідок, виникли нові монетарні теорії, фінансові монетарні технології, фінансовий менеджмент, найважливішою частиною ринкової економіки став фондовий ринок, який, на думку Я. Ларіна, "охоплює дедалі більшу частину фінансового ринку". У зв'язку з цим поле, предмет монетарної політики суттєво розширились. Тому в практичній діяльності національного уряду надзвичайно важливим є завдання координації і синтезу монетарних нововведень - збагачення діяльності монетарних інститутів влади з позиції сучасних тенденцій у фінансах, яке виходить на перший план як при розробці стратегії, так і при вирішенні тактичних завдань української економіки.

У процесі ринкових перетворень їх вдосконалення і зміни в кожній із країн значно розширила кількість фінансових інструментів монетарної політики, вони стали більш різноманітними. Отримав розвиток фондовий ринок, який включає випущені цінні папери (фючерси, опціони, "свопи" та ін.). Активне використання останніх, наприклад, на європейському ринку робить значно ефективнішим регулювальні і структурні операції монетарного сектору економіки. На жаль, Україна ще не повністю використовує цей найважливіший монетарний інститут впливу на монетарну політику й економіку в цілому.

Не менш важлива проблема щодо ефективності монетарної політики -^це ефективне координування дій уряду і Центрального банку країни. Його значимість кожний економічний агент особливо відчув у період кризової політичної ситуації під час виборів Президента України у 2004 p., коли виявилася зростаюча взаємозалежність грошово-кредитної політики, яка формується незалежним Національним банком України, і бюджетно-податкової політики уряду (Мінфін та ін.). Тільки забезпечення необхідного оптимального коефіцієнта монетизації (обґрунтована кількість грошової маси) може забезпечити ефективність використання бюджету. Неконтрольовані витрати і різке зростання бюджетоотримувачів завдає збитків державному обігу, породжує емісію та інфляцію. Це стосується й політики рефінансування, яку встановлює ЦБ і яка залежить від політики позик та погашення державних боргів, темпів інфляції, структури витрат бюджету, і в першу чергу - його частки, яка спрямовується на обслуговування державного боргу. В Україні у 2004 р. цей показник становив майже 30% ВВП.

Сучасний хід розвитку монетарної системи в Україні, як і всьому світі, свідчить про те, що фінанси набули самодостатнього значення. Зміцнення фондового ринку породжує некеровану гру і гонитву за високими спекулятивними доходами, наприклад, на базі так званих рольових операцій і т.д. Негативну сторону їх, перш за все - віддаленість від матеріальної економіки, відчули вже і в Україні. Сотні тисяч українців стали жертвами нових явищ - "паперової економіки", "фінансових пірамід" тощо.

Україна у використанні монетарних інструментів, і особливо ефективності функціонування фінансових інститутів для здійснення монетарної політики, ще значно відстає від світових стандартів у цій галузі. У той же час рекомендації МВФ використовуються механічно, без потрібної адаптації до національних умов. Насамперед, як показали останні суспільні зміни, це стосується планування і виконання бюджету, управління внутрішніми та зовнішніми боргами, здійснення контролю і нагляду за функціонуванням фондового ринку, найменш прозорої частини ринкової економіки. Саме тому з 1998 р. більше третини грошового обігу здійснюється поза банківською системою , а рівень тіньового сектору економіки до загального ВВП зріс із 23% у 1992 р. до 35% у 2004 р.

Тільки останнім часом держава звернула увагу на необхідність підготовки кадрів фінансистів у галузі державних фінансів (у 2002 р. створено Державний університет економіки і фінансів). Найбільш підготовлені фінансисти провідних вузів України зосереджені в інвестиційно-банківському секторі економіки, що деякою мірою зумовило неспроможність держави проводити самостійну політику і, як наслідок, стати провідником інтересів окремих (інколи мафіозних) фінансових груп. Останнє сприяє зростанню ролі Міністерства фінансів України.

Для визначення стратегії монетарної політики важливо зазначити, що з позицій сучасних критеріїв аналізу весь історичний процес її формування і зміни не можна подавати однозначно як розвиток по висхідній або як розвиток циклічного характеру. Він носить більш складний характер, що викликано змінами цілей економічної політики, впливом зовнішніх умов і факторів, які становлять можливу загрозу зміни геополітичного становища України.

Порівняно з Росією, монетарна політика в Україні в період фінансової кризи 1998 р. була дещо результативнішою. Водночас ми отримали урок, який підтвердив неефективність управління економікою з орієнтацією на 3-5 індикаторів (темпи інфляції, бюджетний дефіцит, грошова маса М2, курс гривні, золотовалютні резерви), які виявилися неспроможними забезпечити її стійкість. Більше того, ці показники створили ілюзію поступового оздоровлення економіки, на що вказували й окремі українські економісти. Таке явище зумовлене, по-перше, відсутністю практично реально орієнтованої системи індикаторів. Із поля зору аналізу випали такі важливі індикатори, як внутрішній і зовнішній борг, структура внутрішнього боргу, обсяг неплатежів, їх відношення до ВВП, частка імпорту в товарообігу (окремих галузей) у розмірі 55-75%, які перевищували доступні межі (25-30%). По-друге, не враховувалися такі показники, як фондовіддача, продуктивність праці, капіталомісткість, зайнятість. Проте навряд чи хто буде заперечувати, що в ринковій економіці вони найважливіші індикатори ефективності використання ресурсів, ступеня її конкурентоспроможності. По-третє, у системі індикаторів перевага віддавалася темпам інфляції, тоді як роль курсу гривні, стан золотовалютних ресурсів недооцінювався. На думку багатьох урядовців, зниження темпів інфляції, стримування зростання М2 забезпечать прийнятну динаміку курсу гривні, захистять реальний сектор і населення від його можливого обвалу. Практика монетарної політики України показала, що курс гривні - більш синтетичний та складний індикатор, ніж темп інфляції, і залежить від багатьох факторів. Зміна його надто чутлива до політичної ситуації (згадаймо президентські вибори 2004 p.), поведінки експортерів та інвесторів, довіри до уряду, банківської системи. Останні два фактори в Україні проблематичні й нині.

Якщо оцінювати монетарну політику України 90-х pp. XX ст., то звертає на себе увагу її суперечливість і некомплексність фінансових перетворень як ознаки того, що процес створення нової монетарної системи ще не закінчився. Упродовж цього десятиріччя різко змінювалися внутрішні й зовнішні умови соціально-економічного розвитку України. Варто згадати зміни цін на паливно-енергетичні ресурси, а нові політичні та інституціональні системи не встигали переробляти зростаючі інформаційні потоки, і не завжди знаходились адекватні вирішення складних фінансово-економічних проблем. В окремі роки цього десятиліття фінансова ситуація розвивалася в напрямі, прямо протилежному програмним оцінкам і очікуванням уряду. Як результат, Україною було досягнуто критичних відхилень від граничних значень індикаторів економічної безпеки, руйнівного характеру взаємодії низки системотвірних індикаторів (внутрішній борг, динаміка цін, інфляції і валютного курсу, надзвичайна залежність від імпорту), що зумовлювало майже щорічну зміну уряду і суттєве корегування монетарної політики.

Починаючи з 2000 p., центром монетарної політики в Україні є наступне: зміцнення фінансової дисципліни, насамперед сплати податків, регулярна виплата заробітної плати працівникам бюджетної сфери, що позитивно впливає на всю схему платежів у господарському комплексі.

Останні чотири роки значно покращилося збалансування бюджету. У галузі корпоративних фінансів скорочується збитковість і збільшується сальдо перевищення досягнутих фінансових результатів, порівняно зі збитками підприємств та галузей. Проте слід зазначити, що вказані позитивні тенденції - це результат поліпшення як зовнішньоекономічної ситуації для України, так і політики Національного банку у сфері валютного регулювання та формування грошової пропозиції.

Водночас стабілізація фінансового становища країни ще не стійка і досягнута ціною подальшого зменшення інвестиційної діяльності держави. Якщо в 1999 р. частка бюджетних інвестицій становила 19,4%, то у 2003 р. - приблизно 11%. Це підриває прибуткову базу бюджету в перспективі. Профіцит бюджету носить в основному розрахунковий, арифметичний характер, оскільки у витрати бюджету не включені витрати на погашення зовнішнього боргу, який складає на 1 січня 2004 р. 77,3 млрд. грн., а сума обслуговування державного боргу становить 9,6 млрд. грн.

Слід враховувати, що і в перспективі державні фінанси будуть перш за все представлені бюджетом, оскільки надто слабкі сучасні сегменти державних фінансів, таких, як страховий капітал і пенсійні фонди, у визначальній частині перейдуть у галузь корпоративних фінансів. Тому в найближчій перспективі головне завдання у галузі державних фінансів - це подолання хронічного дефіциту засобів для опори на власні сили. Досвід Німеччини і Японії довів, що це найефективніший шлях.

Однією з головних тенденцій на найближче десятиріччя буде суттєве зростання ролі й місця фінансів домашніх господарств у забезпеченні економічного зростання (через платоспроможний попит і вклади, які трансформуються в інвестиції) і у формуванні державних фінансів (через податок із фізичних осіб). Тому до збільшення грошових доходів населення слід підходити з позицій необхідної умови економічного росту і взагалі нормального функціонування економіки.

У найближчій перспективі слід посилити ефективність використання наявних державних фінансових ресурсів перш за все шляхом чіткого розмежування фінансів держави і фінансів підприємств, організацій корпорацій, що не вдалося зробити до початку XX ст. Це розмежування стосується як організаційно-структурних, так і функціональних аспектів руху фінансових потоків. "Змішування" державних фінансів із "приватним бізнесом" породило фантастичні форми олігархічних капіталів, а також нелегальну приватизацію частини бюджетних потоків.

У формуванні стратегічного розвитку економіки України, на наш погляд, слід розглядати державні фінанси як ключовий сегмент сучасної економіки, який реально бере участь на всіх етапах відтворювального процесу. Для цього важливо виробити єдину систему оцінки (класифікації, аналізу, моніторингу) державних фінансів. У цьому зв'язку особливо актуальне: 1) встановлення меж сектору державних фінансів; 2) визначення методів обліку державних фінансових операцій; 3) виявлення методів участі держави у фінансово-інвестиційних процесах.

Вирішення цієї проблеми допоможе значно чіткіше визначити функції держави, в іншому випадку складання бюджету буде продовжуватися без урахування реальної ситуації. Саме цим зумовлена практика секвестрування витрат, відсутність механізмів контролю за бюджетними зобов'язаннями, корегування бюджетів, поява значних за масштабами нерегульованих операцій із бюджетом (створення профіциту і стабілізаційного фонду), які часто опиняються поза сферою застосування механізмів бюджетного контролю.

Помилкова в теоретичному плані роль держави в ринковій економіці сприяла плутанині в розумінні питомої ваги держави у виробництві і власності на засоби виробництва із значенням її у грошово-кредитній системі й ефективному використанні державних фінансів. Адже економічна роль держави прямо неадекватна рівню одержавлення власності на засоби виробництва, головне - це рівень одержавлення національного доходу у формі державних фінансів. На фоні зростання їх у ВВП у провідних країнах світу від ЗО до 60% в Україні, як було відмічено вище, спостерігається тенденція до його скорочення.

Такий підхід значно знизив можливість держави у сфері державного фінансування її потреб. З урахуванням того, що в перехідній економіці "державні потреби" достатньо вагомі, зменшення державного фінансування мало негативні тенденції. Зрозуміло, що у ринковій економіці не існує альтернативи стратегії економії і відносного (за часткою ВВП) скорочення державних витрат. Однак скорочення державних витрат не повинно відобразитися на фінансуванні життєво важливих для країни галузей: капвкладів (державна підтримка) у високотехнологічні національно орієнтовані проекти; рівень заробітної плати державним службовцям і т.д. Тому стратегія розвитку державних фінансів має бути орієнтована на забезпечення їх економічності й результативності, використання державних ресурсів із максимальною повнотою й ефективністю.

Варто пам'ятати, що державні витрати важко піддаються ринково-вартісній оцінці й вимірюванню (судочинство, оборона та ін.). А отже, слід усвідомити, що невиробничі державні витрати можуть дорого обійтися економіці країни. Взяти, наприклад, освіту - людський капітал. Як у період перехідної економіки, так і в умовах ринкової економіки державні фінанси мають стати предметом ефективного управління, яке використовує сучасні механізми та інструменти регулювання.

В умовах удосконалення ринкових механізмів економічного розвитку країни важливо трансформувати державні фінанси з категорії перерозподільної у реальну відтворювальну категорію. Для цього потрібна розробка національно орієнтованого проекту-програми перетворення системи державних фінансів, який би спирався на макростратегію розвитку економіки у новому столітті. У ньому має бути передбачено як перерозподіл (переорієнтації") ринкових механізмів та інструментів, так і створення нових ринкових сил в економіці, які здатні ініціювати активний економічний підйом. Ключовим елементом цієї національної програми має стати реалокація фінансових ресурсів у галузі, які зможуть забезпечити підвищення ефективності й продуктивності бюджетних ресурсів держави. На практиці це означатиме, що державні фінанси перестають бути інструментом для "залатування дір" в економіці, а поступово трансформуються в рівноправного партнера приватного бізнесу на засадах співробітництва з ним як у ролі гаранта сучасних ділових відносин, так і фінансового партнера, який має суспільні інтереси у вирішенні окремих проблем розвитку економіки.

Утвердженню ринкових умов буде сприяти і повномасштабна лібералізація зовнішніх зв'язків. Разом з тим, за визнанням сучасних монетарист, вона має здійснюватися в міру зміцнення внутрішнього економічного становища країни, її компаній і банків. Поспішне прийняття законодавчих заходів без створення адекватної економічної бази і відповідних умов може призвести до негативних наслідків.

Розвиток політичних подій в Україні і коливання світової кон'юнктури впливають на приплив або відтік міжнародного капіталу. Як результат, фінансові ресурси, які надійшли на український ринок, можуть бути за короткий термін виведені з країни, що, ймовірно, спровокує кризу на валютному і фінансовому ринках (згадаймо 1998 p.). Такий розвиток подій може суттєво підірвати стабільність економіки. Це тим більше вірогідно з урахуванням надто низького рівня монетизації української економіки, що робить її більш залежною від міжнародного руху капіталу.

Подальший розвиток монетарної системи має враховувати світовий досвід. Якщо "короткі" ліквідні зарубіжні гроші будуть домінувати в структурі грошової маси, то будь-який їх рух може призвести до дестабілізації всієї економіки. Практично у всіх країнах Латинської Америки і Південно-Східної Азії напередодні криз відмічалася висока частка зарубіжних ресурсів у грошовій масі (М2) і їх відношення до ВВП. Тому, спираючись на національні грошові влади, важливо використовувати можливості внутрішніх важелів у формуванні активної економічної політики й управління ресурсами, які дозволяють забезпечити реалізацію національних пріоритетів. При цьому українським грошовим владам потрібно повною мірою використовувати наявний у них набір важелів і механізмів, які сприяють зміцненню економіки і забезпечують ефективне регулювання фінансової сфери.

У цих умовах посилюється роль держави, яка має забезпечити контроль щодо лібералізації "трансформаційних операцій", тобто послуг, що надаються іноземними компаніями відповідно до власного законодавства. Доступ до подібних операцій, як правило, дозволяється лише на завершальних етапах лібералізації фінансової системи. У тих країнах, де це відбулося "випереджаючими" темпами (приклад окремих східноєвропейських країн), національні, фінансові, банківські системи втратили самостійність і перейшли під контроль іноземних компаній. Так у Чехії більше 50% банківського капіталу належить іноземним учасникам, Польщі - 60, в Угорщині - біля 70%.

Із прикладу розвинених країн можна говорити, що лібералізація доступу на ринки фінансових послуг здійснюється тоді, коли ці країни досягли високого і стабільного рівня економічного розвитку. Візьмемо, наприклад, Японію, реальна лібералізація фінансового сектору якої відбувається у другій половині 90-х pp. XX ст. До цього часу японська економіка стійко займає другі позиції у групі промислово розвинених країн (при цьому навіть після такої лібералізації частка іноземних банків у японській банківській системі не перевищувала 5%). На думку англійського журналу "Економіст", Японія "добре засвоїла мистецтво відкриватися на її умовах" . А політика опори на власні сили, а не на іноземні інвестиції, захист національних компаній і банків дозволили їй "досягти однієї з основних цілей - фінансової незалежності". Значна увага вирішенню цих проблем, особливо на етапі становлення фінансових систем, приділялась і в інших країнах. Так у США діяльність банків-резидентів з іноземною участю ще в середині 80-х pp. обмежувалася тільки операціями з іноземними капіталами.

Важливість цієї проблеми в тому, що при значній лібералізації держава втрачає вагому частину доходу. Використовуючи принцип "офшорів", коли на українській території буде знаходитися саме виробництво, а фінансові ресурси офіційно розміщені за її межами, зарубіжні країни посилюють політичний вплив на українську економіку ("заморожування" рахунків і т.д.) економічних ризиків, які загострюються у світовому господарстві в останній період (у галузі котирування валют, фінансових ринків і т.д.).

Будь-які зовнішньоекономічні дестабілізаційні зміни можуть серйозно підірвати фінансові можливості країни. Подібний стан не виключає і втрати контролю за податковими надходженнями, що погіршує перспективи економічного зростання.

Для пом'якшення дестабілізаційного впливу масштабної репатріації валюти під впливом кон'юнктурних змін світового ринку може бути використаний широкий набір інструментів, який включає і податковий механізм. Останній застосовують багато країн світу. Ставка податку при репатріації засобів встановлюється залежно від терміну їх надходження в країні: чим коротший період, тим вища ставка оподаткування1 . Подібне можна реалізувати і в Україні, враховуючи наявність в її економіці "вільних" грошей.

Україна має також передбачити ті процеси, які відбуватимуться у світі в грошово-фінансовій сфері, і чітко позиціювати себе в цих умовах. Мова перш за все йде про позиціювання національної валюти (гривні) на світових товарних і фінансових ринках. На початку XXI ст. швидко пішов процес формування валютних зон, які тяжіють до якоїсь однієї валюти. Проходить епоха панування долара США, хоча за останні 10 років його частка у валютних операціях практично не змінилася і в 2004 р. складала 88,7%. Частка евро у цих операціях у 2004 р. перевищила 37%, що більше, ніж частка німецької марки у 1998 р. (30%), але менше від сукупної частки екю і національних валют, які були замінені на євро (53%) . Причиною цього стала зміна статусу торгівлі між країнами Євросоюзу, яка перетворилась із зовнішньої у внутрішню, що відобразилося на скороченні частки євро у валютних операціях, порівняно з сукупною часткою валют, на зміну яким прийшла єдина європейська валюта.

Україна - країна, яка має торгово-економічні зв'язки з багатьма державами, що входять у різні валютні зони. Вона не входить ні в одну з цих зон і зберігає національну валюту для внутрішньої потреби, тому, незважаючи на євроінтеграцію, для зовнішніх цілей, нагромадження золотовалютних резервів тощо може використовувати не одну, а декілька світових валют.

Україна має бути готовою до посилення регулюючого впливу держави на фінансові корпоративні потоки. Безумовно, це буде відбуватися не за рахунок посилення частки державних фінансів у сукупному фінансовому потенціалі, а за рахунок більш гнучкого застосування податкової і митної політики, політики процента, регульованої емісії, реформування банківської системи і т. ін.

Сучасні тенденції розвитку фінансового сектору української економіки дають підставу передбачати, що низькі стабілізаційні доходи щодо операцій на фінансових ринках, які склалися в останні роки, збережуться і в найближчий час. У такій ситуації українські банки, які працювали як фінансові компанії, для підтримки конкурентоспроможності й забезпечення рентабельності свого бізнесу будуть вимушені і в подальшому розширювати кредитні портфелі, у першу чергу за рахунок кредитування реального сектору економіки. При цьому тенденція, яка намітилася в останні роки, буде продовжуватися: уповільнення темпів зростання короткострокового кредитування у зв'язку з об'єктивним насиченням потреб підприємств у певному банківському продукті, і зростатиме попит на довгострокові фінансові ресурси в міру зносу та вибуття основних фондів промислових підприємств України.

У поведінці найбільших банків України виділяються дві стратегії: 1) переважне нарощування кредитного портфеля; 2) орієнтація на валютні операції й обслуговування корпоративного сектору. На фінансовому ринку України більшість дочірніх банків і банків, які належать нерезидентам, вибирають стратегію "обслуговування"', а це майже п'ята частина банківських активів. За певних сприятливих умов вони можуть бути залучені у реальний сектор економіки.

Ще один резерв - можливості середніх банків, які в банківській системі України складають 34,4%. Багато з них фактично виконують функції розрахункових центрів або фінансових компаній.

У сукупності ж при зміні стратегії поведінки українських банків на користь більшої орієнтації на кредитування об'єм кредитів економіки міг би зрости на 1/3 сучасного фінансового ринку. Зрозуміло, відносне скорочення ліквідних активів і підвищення кредитного навантаження зумовлять збільшення ризику і формально знизять надійність цих банків і банківської системи в цілому. Тут має зростати роль менеджерів, які сприятимуть підвищенню якості кредитного портфеля й управління проектами.

Макроекономічні умови розвитку української економіки у 2005-2010 pp. багато в чому будуть залежати від темпів зростання інвестицій, які поки що залишаються на низькому рівні. Тому утримання високих темпів зростання і модернізації виробництва залежить від збільшення банківської системи кредитування. В іншому випадку внутрішній інвестиційний "голод" загальмує розвиток української економіки і буде підштовхувати грошові влади до проведення періодичних мікродевальвацій як засобу утримання "на плаву" неконкурентоспроможної вітчизняної промисловості.

Різке зростання об'ємів кредитування суттєво підвищить вимоги до якості банківських кредитів, враховуючи і той факт, що частка прострочених кредитів може збільшитися. В цілому при прогнозуванні параметрів розвитку банківської системи настання "кризи поганих боргів" маловірогідне, хоча актуальність заходів щодо поліпшення якості кредитного портфеля може різко зрости, особливо для банків, які орієнтовані на кредитування вузького кола клієнтів.

Вітчизняна банківська система може революціонізувати у двох напрямах. Шляхом коні ентрації капіталів найбільші банки (в Україні вони складають 5,7%)' зміцнять позиції і будуть поступово "витісняти" малих конкурентів, або менш крупні і середні банки за рахунок ефективної роботи з середнім і малим бізнесом зможуть витримати конкуренцію зі своїми "великими конкурентами", а самі перетворяться у більш відкриті й конкурентоспроможні.

Структурний аналіз банківської системи показує, що в Україні вона ще формується при наявності обох тенденцій. Разом з тим факт меншої частка кредитів у активах середніх (5-20 млн. євро) і малих (до 5 млн. євро), які працюють в економічно не досить сильних регіонах або обслуговують невелику кількість підприємств, фактично здійснюючи тільки розрахунки, або взагалі створені для виконання окремих, часто надто специфічних функцій, може сприяти розвитку саме першої тенденції.

У сучасних умовах глобалізації роль фінансової системи світового капіталу ставить питання про її геоекономічний і стратегічний аспекти. Досвід значної частини країн Східної Європи, де 80-90% банківського капіталу належить іноземним учасникам, показує, що саме банки впливають на характер і вибір пріоритетів економічного та політичного розвитку.

Україна має врахувати світовий досвід лібералізації доступу до ринку фінансових послуг. Виходячи з особливої ролі банків, більш ніж у ста країнах світу зберігаються ті чи інші обмеження на доступ іноземних банків на ринок фінансових послуг, а національні учасники навіть мають у деяких випадках преференційний статус. Навіть зі вступом у СТО, у багатьох із них процес допуску іноземних банків на внутрішній ринок розтягнутий на досить тривалий період. Тому при вступі України в СТО має бути зроблена оцінка наслідків для фінансової сфери економіки в цілому і для банківського сектору зокрема (мається на увазі незрівнянно малі розміри, порівняно з зарубіжними банками, і більш активне використання іншими країнами важелів економічної політики для зміцнення становища їхніх банків), а також можливості руйнації впливу монетарних важелів на економічне зростання, яке б ґрунтувалося на розвитку національних пріоритетів.

Для ефективного використання монетарних важелів впливу на реальну економіку лібералізація зовнішньоекономічних і валютних операцій, безсумнівно, потрібна. Разом з тим, з урахуванням сучасного етапу фінансового ринку України, вона має проводитися поетапно й опиратися на заходи оздоровлення вітчизняної економіки й українського бізнесу. У такому разі економіка нашої країни зможе підготуватися до повномасштабної конкуренції на світовому ринку, а всередині країни будуть створені міцні основи для ведення конвертованості національної валюти, і, відповідно, створені реальні передумови до довгострокового економічного зростання.

Аналіз основний тенденцій монетарної політики в країнах транзитивної економіки в останні десятиріччя XX ст., невирішених проблем і нових монетарних інструментів, які не виправдали себе, дозволяє виділити наступні стратегічні лінії майбутньої монетарної політики України:

Новий уряд України має забезпечити єдність цілей та інструментів монетарної політики й цілей розвитку економіки, удосконалення політичної системи, матеріального добробуту громадян, їх духовного рівня. Досвід показав, що без забезпечення економічного зростання неможливо вирішити жодного важливого завдання монетарної політики.

Політика підвищення ефективності фінансового регулювання в Україні повинна мати не тільки зовнішню спрямованість на інші сфери економіки (ринок праці, зовнішня торгівля і т.д.), але й внутрішню схему взаємозв'язку, упорядкованість фінансових інструментів. Без розуміння цього і без покращання фінансового регулювання у XXI ст. в Україні можуть почастішати фінансові кризи, що порушить і функціонування товарних ринків, нанесе удар по стабільності новоствореної демократичної системи.

Уже перші кроки нового уряду свідчать, що успішна реалізація названих вище стратегічних ліній буде відбуватися в умовах більш інтенсивного входження монетарної системи України в міжна родну фінансову систему. Щоб не втратити власну роль у формуванні економічної політики, знайти способи врахування у цьому процесі національних інтересів України, потрібно оволодіти новими фінансовими технологіями, сучасними знаннями у галузі державних фінансів, корпоративних фінансів, фінансового менеджменту, поставити підготовку кадрів на той же рівень, що й систему навчання стосовно природничих наук, технічних спеціальностей.

Основним каркасом конструкції стратегії монетарної політики має стати довготривале, передбачуване, економічно виправдане зміцнення гривні, підвищення довіри до фінансових, банківських і кредитних інститутів. Зміцнення гривні пов'язано з реальним товарним та ресурсним забезпеченням, рівноправним становищем її серед інших валют, а при успішному вирішенні цих завдань можливе перетворення гривні у сильну валюту. При слабкості, нестійкості гривні, яка весь час залежить від кількості резервних доларів, які будуть пов'язані з зовнішніми факторами, вирішити завдання відновлення єдиного управління грошовим обігом неможливо.

Важливо створити надійні монетарні інструменти, які дозволили б перетворити природне національне багатство України, включаючи і землю, у ліквідні ресурси, реальні, економічно активні, що враховуються при визначенні грошової маси, обсягів кредиту в заставних операціях. Це вимагає створення надійних фінансових технологій, які забезпечили б національну безпеку в умовах різкого збільшення припливу капіталу в країну, що можливо лише при підвищеному контролі за використанням природних ресурсів.

Висока інвестиційна привабливість експортноорієнтованих виробництв України, а також майбутній продаж державних пакетів акцій ряду підприємств ще зберігається й нині. Все ж очевидно, що невисокій рентабельності вітчизняних підприємств переробної промисловості, низькій якості робочої сили, значному технологічному зносу оснащення можливий приплив капіталу надасть, головним чином, короткострокову підтримку, а основна його частина буде сконцентрована на фінансових ринках, які характеризуються підвищеною мобільністю і порівняно невисоким рівнем ризику.

У сучасних умовах розвитку економіки України з урахуванням недостатнього авторитету грошових влад потенціал гривні послаблений через значний відтік капіталу, неліцензоване його вивезення, приховування частини валютної виручки від експорту продукції на рахунках офшорних банків, переказ авансованих платежів за поставку імпортної продукції без отримання відповідного товару. Водночас слід зазначити, що, крім існуючих мотиваційних причин, усе це посилюється відсутністю в Україні закону "Про вивіз капіталу", неефективністю валютного контролю. Додаткову загрозу представляє активізація вивозу капіталу крупними корпораціями, які намагаються створити транснаціональну структуру виробництва. Попередження відтоку капіталу, його репатріація будуть сприяти зміцненню гривні.

Потрібно здійснювати низку заходів щодо зміцнення довіри вкладників до банків. По-перше, вибудувати довгострокову відсоткову політику, де має бути врахований світовий досвід: перевищення кредитної ставки, порівняно з депозитною, яке складає декілька процентних пунктів, а не у 2 рази, як нині в Україні. По-друге, значно зменшити ризик неповернення кредитів українськими підприємствами, що є постійним джерелом зменшення кредитування реального сектору, увівши в дію закон про повернення кредиту. Саме він може сприяти побудові надійної депозитної політики банку і стимулювати довгострокове кредит



← prev content next →