Основи економічної теорії (2001)

Форми власності. Тривалий час у нашій економічній теорії економічні системи визначались на основі форм власності на засоби виробництва. Якщо в країні панують приватна власність та її різновиди, то це — економічна система капіталізму. Приватна власність визначала всю систему виробничих відносин, властивих їм економічних законів. Оскільки засоби виробництва перебувають у власності окремих осіб, то і використовуються вони в інтересах власного збагачення посиленням експлуатації найманих працівників. Для кожного приватного власника робота на свій страх і ризик неминуче породжує стихійність у розвитку виробництва, зумовлює циклічний характер розвитку, за якого піднесення економіки неминуче змінюється спадом виробництва, його кризою. Якщо панує суспільна власність — це система соціалізму. Спільне володіння засобами виробництва зумовлює використання їх в інтересах добробуту всього народу. Єдність мети і дій усіх виробників визначає взаємопогодженість діяльності, планомірний характер розвитку економіки і розподіл виробленої продукції відповідно до кількості та якості праці, вкладеної в суспільне виробництво. Безперечно, формам власності належить провідна роль у визначенні соціально-економічної сутності суспільства та його економіки. Проте, як довів досвід, тут можливі серйозні хиби. Передусім це перебільшення ролі форм власності, виробничих відносин і недооцінка ролі продуктивних сил. Як відомо, економічний лад колишнього СРСР і ряду країн Східної Європи характеризувався як прогресивний соціалістичний на підставі панування суспільної, насамперед державної власності, хоча ці країни значно відставали від розвинених країн капіталізму за рівнем розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці. А саме ця обставина зумовила те, що і рівень життя, і умови соціального забезпечення у так званих соціалістичних країнах були значно нижчими, ніж у розвинених країнах капіталізму. Звичайно, це суперечило теоретичним уявленням про соціалізм як суспільно-економічний лад, який приходить на зміну капіталістичному суспільству. Більше того, однобічний, догматичний, формальний підхід до форм власності, уявлення, що начебто саме по собі утвердження суспільної власності визначає соціально-економічний прогрес, не витримують критики.

Досвід довів, що під впливом зростання продуктивних сил, на основі освоєння досягнень НТП у розвинених країнах відбулися глибокі зміни у відносинах власності між капіталом і працею, досягнуто високого рівня життя переважної більшості населення. Ці зміни зумовили розвиток соціалізації життя суспільства, виявили неспроможність ряду оцінок стосовно сучасного капіталістичного суспільства. Детальніше про це йтиметься далі. Зазначимо, що взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, насамперед відносин власності, має принципове значення для визначення суспільно-економічного укладу, реального стану економіки країни. Водночас і самі відносини власності мають оцінюватися об'єктивно. Життя довело, що насправді одержавлення власності, яке неминуче відчужувало людину і від засобів виробництва, і від управління виробництвом, і від результатів праці, підривало економічний інтерес людини, її зацікавленість у кінцевих результатах, позбавляло економічну систему рушійних сил, здатності оволодіти надбаннями науково-технічного прогресу. Ці глибокі внутрішні вади (несприйняття НТП, низький рівень життя тощо) призвели до висновку, що економічний лад, який існував, не можна кваліфікувати як соціалістичний. І водночас життя довело, що в ряді розвинених країн набагато більше соціалізму, ніж у тих країнах, які мали назву соціалістичних. Досвід переконує, що не можна представляти справу так, начебто у розвинених країнах панує індивідуальна приватна власність. Адже поряд з цією формою власності існують державна, кооперативна, колективна та різні змішані форми власності, тобто сучасній економіці, як правило, властива багатоманітність форм власності. Це створює якнайширші можливості для розвитку підприємництва, вияву господарської ініціативи, розвитку продуктивних сил суспільства. Отже, форми власності на засоби виробництва, взяті у їх взаємодії з продуктивними силами, є однією з головних ознак економічної системи.

І все ж досвід сучасного розвитку суспільства переконливо доводить, що проблема визначення економічних систем цим не обмежується. Важливою ознакою їх виступає спосіб організації, функціонування і управління економікою. Якщо бути послідовним, треба визнати, що спосіб організації, функціонування і управління економікою зрештою визначається формами власності на засоби виробництва. Якщо панує державна власність, і економіка країни надмірно одержавлена, то це неминуче зумовлює панування адміністративно-командної системи організації, функціонування і управління економікою. І навпаки, багатоманітність форм власності зумовлює наявність величезної кількості підприємців, ринково-конкурентного середовища, тобто існування ринкової економіки. Однак за всієї взаємозалежності цих принципів, кожний з них є відносно самостійним і відіграє важливу роль при визначенні економічної системи. Цей підхід визнають і американські економісти. Так, К. Макконнелл і С. Брю пишуть, що «індустріально розвинені країни світу в основному розрізняються за двома ознаками: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом, за допомогою якого координується і управляється економічна діяльність»1. Це означає, що в умовах і приватної, і суспільної власності можуть існувати як ринкова, так і адміністративно-командна система.

Слід зазначити, що не лише в минулому, а й у повоєнні роки у ряді країн існували авторитарні держави в умовах переважання приватної власності (Греція, Чилі, Іспанія, Португалія). Хоч і за цих режимів робилися спроби впровадження ринкових відносин, однак особливо ці процеси посилювались з усуненням авторитарних режимів. Водночас в умовах суспільної власності Китай, В'єтнам здійснюють економічні реформи, спрямовані на утвердження ринкової економіки. Все це ще раз підтверджує, що економічні системи визначаються і формами власності на засоби виробництва, і формами функціонування економіки.

Типи економічних систем. Ступінь розвитку ринку, як і масштаби та характер державного регулювання економіки, може бути надзвичайно різноманітним. Річ у тому, що співвідношення ринку і державного регулювання відбиває діалектичну взаємодію усуспільнення й відокремлення монополізації та конкуренції. Якщо центр уваги переноситься на усуспільнення, причому всупереч усуспільненню відбуваються формальне одержавлення економіки, її висока державна монополізація, неминуче різко звужуються межі та спотворюється сутність ринку, утверджується адміністративно-командна система господарювання та управління. У разі якщо не допускається однобічного підходу до діалектичної єдності — усуспільнення та відокремлення, коли реальне усуспільнення органічно поєднується з повною самостійністю господарюючих суб'єктів, створюються всі можливості для розвитку повноцінного ринку, а держава використовує гнучкі економічні прийоми, які сприяють розвитку економіки. Це вже зовсім інша, ринкова модель господарювання, побудована переважно на економічних методах. Слід зазначити, що і перша, і друга модель господарювання можуть мати в різних країнах безліч відмінностей, відтінків.

Однак головні принципи, засади, які визначають сутність тієї чи іншої системи, спільні для ряду країн.

Адміністративно-командна економіка характеризується надмірним її одержавленням. Так, у колишньому СРСР 90 відсотків засобів виробництва перебували у власності держави. Поряд з державною існувала колгоспно-кооперативна форма власності, яка вважалася другорядною, тобто такою, що вже зжила себе і має зливатися з державною власністю. У зв'язку з цим кооперативні засади в ній витіснялися, відбувалося одержавлення також кооперативної власності. Це знайшло вияв у тому, що колгоспами командували державні та партійні органи, позбавивши їх будь-якої самостійності. їм, як і державним підприємствам, доводилися тверді завдання з продажу державі зерна та інших сільськогосподарських продуктів як правило, за зниженими цінами. Колгоспи часто перетворювалися на радгоспи, промислова кооперація ще на початку 60-х років трансформувалася в державну власність. На жаль, у теорії надмірне одержавлення трактувалося як об'єктивний процес усуспільнення, який обумовлює зближення і злиття форм власності, становлення безпосередньо суспільного характеру виробництва. Насправді, це був процес формального усуспільнення, тобто одержавлення, яке не мало під собою об'єктивних підвалин і штучно призводило до спрощення й уніфікації економіки і суспільного життя в цілому. Водночас така концентрація виробництва в руках держави стала основою державного монополізму, абсолютного переважання адміністративно-командних методів управління.

За умов адміністративно-командної системи головним засобом управління було централізоване директивне планування, яке визначало кожному підприємству обсяги виробництва, фонди матеріально-технічного забезпечення, заробітної плати, собівартість продукції, прибуток тощо. Ці планові завдання були директивами, законом, який треба було виконувати будь-якою ціною. Такий підхід неминуче призводив до того, що чогось вироблялося занадто багато, а чогось не вистачало, підприємства часто робили необґрунтовані витрати тощо. Все це зумовило, з одного боку, неефективне господарювання, а з іншого — намагання у будь-який спосіб одержати занижений план та порівняно легко його перевиконати, що давало значні додаткові винагороди.

Для командно-адміністративної системи характерне ігнорування товарно-грошових відносин, ринку, спроба розподіляти все з центру. Особливо яскраво це виявилося у централізованій системі матеріально-технічного забезпечення, заснованого на визначенні фондів матеріально-технічного забезпечення для всіх підприємств-споживачів буквально за всіма позиціями. Це закріплювало диктат виробника, повну залежність споживача від виробника, економічно недоцільне нагромадження тих чи інших ресурсів, з одного боку, а з іншого — дефіцит товарів виробничо-технічного призначення і особливо споживання. Оскільки товарно-грошові відносини об'єктивно усунути неможливо, оскільки існували й існують заробітна плата, роздрібна торгівля тощо, остільки адміністративна система формалізує їх, робить формальним госпрозрахунок. Держава, міністерства забирають, як правило, основну частку або майже весь прибуток, широко використовують перерозподільчі процеси. Як відомо, у нас завжди було багато збиткових малорентабельних підприємств. Проте вони нерідко безбідно існували тому, що держава забирала кошти у підприємств, що працювали рентабельно, і передавала їх нерентабельним. Ці підприємства ставали утриманцями держави.

До того ж подібний перерозподіл прибутку означав, по суті, зрівнялівку. І ті, що працювали добре, і ті, що працювали погано, зрештою одержували однаково або майже однаково. Це все гальмувало економічний прогрес.

Адміністративно-командна система пов'язана з розбуханням адміністративного апарату, його бюрократичним переродженням, що неминуче призводить до відриву його від потреб суспільства, до розвитку виробництва не для задоволення потреб людей, а заради самого виробництва, до грубого порушення навколишнього середовища, що знайшло вираження у загостренні екологічних проблем, необґрунтованому, свавільному розміщенні шкідливих виробництв тощо.

І нарешті, адміністративно-командна система підриває і обмежує демократичні засади в управлінні, відчужує людину від засобів виробництва та від влади, перетворює її з господаря на найманого працівника, який не зацікавлений у виробництві, його кінцевих результатах, породжує апатію.

Ось чому відбувається революційний процес заміни адміністративно-командної системи ринковою економікою. Він пов'язаний зі зміною не тільки конкретних форм господарювання, а й глибоких, сутнісних структур, передусім відносин власності. Це поєднання радикальної економічної реформи з політичною спрямоване на демократизацію господарського і суспільного життя, на піднесення ролі людини в економіці та в суспільстві.

Система ринкової економіки. За тривалі роки свого існування ринкова економіка пройшла довгий шлях розвитку, що призвело до істотних змін У її сутності та механізмі функціонування. Однак за всієї різноманітності форм ринкової економіки все ж можна виділити дві основні її моделі: 1) ринкова економіка епохи вільної конкуренції; 2) сучасна ринкова економіка розвинених країн.

Ринкова економіка епохи вільної конкуренції характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного його учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна господарська одиниця намагається максимізувати свій доход на основі індивідуального прийняття рішень. Товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються за умов конкуренції, тобто за умов ініціативних самостійних дій покупців та продавців кожного продукту і ресурсу. У цій системі зовсім або майже відсутнє економічне регулювання з боку держави (планування, контроль тощо), адже воно підриває ефективність функціонування ринкової системи. Роль держави, як правило, зводиться до захисту приватної власності та визначення приватної основи функціонування вільних ринків. Отже, ринкова система забезпечує ефективне використання ресурсів, стабільний розвиток виробництва і високий рівень зайнятості, швидке економічне зростання завдячуючи самому ринковому механізму.

Сучасна ринкова економіка розвинених країн істотно відрізняється від ринкової економіки епохи вільної конкуренції. Вона відбиває ті глибокі зміни, що відбулися у функціонуванні та розвитку ринкового господарства. На відміну від попередніх часів, коли переважала індивідуальна приватна власність, відбувся перехід до акціонерної форми власності і капіталу, для нинішньої ринкової економіки характерна різноманітність форм власності, коли поряд з індивідуальною приватною власністю існують державна, кооперативна, акціонерна і змішана форми власності —державно-кооперативна, кооперативно-приватна тощо. Як уже підкреслювалося, багатоманітність форм власності відбиває і якісно новий рівень розвитку продуктивних сил і потреби їх подальшого зростання в умовах нового етапу НТП. З цього випливає і друга суттєва риса, а саме закономірне збагачення форм господарювання, широке застосування тих з них, які забезпечують кращу реалізацію форм власності, роблять людину господарем і забезпечують ефективну господарську діяльність. Це — оренда, колективний (сімейний) підряд, кооперативні форми, акціонерні товариства та інші добровільні об'єднання, інші господарські форми, в тому числі СПІЛЬНІ підприємства з іноземним капіталом.

Дуже важливою рисою сучасної ринкової економіки є істотна економічна роль держави. На відміну від ринкової економіки епохи вільної конкуренції, де роль держави зводилась лише до захисту приватної власності, нині держава виступає економічним чинником розв'язання господарських проблем і розвитку економіки. Арсенал державного регулювання передбачає індикативне планування, державні замовлення, економічне стимулювання. Для цього використовуються податкова система, фінансово-кредитний механізм, ціноутворення. Поєднання державного регулювання з ринковою системою забезпечує ефективний механізм господарювання.

Позитивні риси ринкової економіки не слід абсолютизувати. Американські економісти, оцінюючи роль ринкової системи, попереджають, що вона не може бути однозначною. Аргументами на користь цієї системи с передусім ефективність розподілу ресурсів. Адже саме конкурентна ринкова система спрямовує ресурси на виробництво тих товарів і послуг, яких суспільство найбільше потребує, тобто вона забезпечує виробництво необхідних товарів з ресурсів, які мас суспільство. А це означає, що вона забезпечує максимальну економічну ефективність.

Іншою принциповою перевагою цієї системи є забезпечення особистої свободи, оскільки саме ця система ґрунтується на добровільному співробітництві усіх індивідів та підприємств, без примусу, вільному підприємництві, вільному виборі форм економічної діяльності, досягненні власної вигоди.

Водночас не можна не бачити, що є аргументи і проти ринкової системи. Насамперед це згасання конкуренції, адже підприємці у гонитві за прибутком та в намаганні поліпшити свої економічні позиції йдуть на таємні домовленості, злиття фірм з тим, щоб подолати обмеження, зумовлені конкуренцією.

Більше того, сам науково-технічний прогрес, якому сприяє ринкова система, неминуче потребує великих капіталів, великих ринків тощо, що призводить до зростання незначної кількості великих фірм, до концентрації економічної влади, до використання свого монопольного становища у корисливих цілях. Тенденція до монополізації економіки зумовила появу антимонопольного законодавства. Вадою ринкової економіки є нераціональне і неефективне виробництво, що знаходить вияв у значному безробітті, економічних кризах надвиробництва тощо. Для ринкової економіки характерний нерівний розподіл доходу. Внаслідок цього сім'ї істотно розрізняються за рівнем життя: є багаті і є бідні. Оскільки люди неоднакові за здібностями, нахилами до підприємництва, то неминуча диференціація за рівнем доходів. Одні мають великі доходи, інші — малі, що й зумовлює істотні відмінності у рівні життя.

Ринковий механізм неефективний там, де попит і пропозиція не відображають усі вигоди і всі витрати виробництва, де існують так звані зовнішні вигоди та витрати, як, наприклад, збереження навколишнього середовища. З точки зору індивідуального підприємця чи їх об'єднання, витрати, пов'язані зі зменшенням викидів у повітря чи у воду, тобто із збереженням навколишнього середовища, невигідні, нераціональні. Проте в них конче зацікавлене суспільство. Розв'язання цієї суперечності досягається економічною діяльністю держави, яка за допомогою оподаткування та інших засобів впливає на діяльність фірм у цій галузі або організує роботу з попередження забруднення навколишнього середовища.

Ринкова система, її механізм не враховують і не забезпечують розв'язання таких суспільних чи колективних потреб, як будівництво та функціонування автомагістралей, боротьба зі стихійними лихами (повені, урагани тощо), національна оборона. Для їхнього розв'язання потрібна організуюча роль держави.

Попри вади ринкової економіки, головний її економічний аргумент — забезпечення ефективного розподілу ресурсів — робить її найефективнішою, найжиттєздатнішою. Саме тому адміністративно-командна економічна система в нашій країні замінюється системою ринкової економіки.