Основи економічної теорії (2001)

3.5. Економічна система капіталізму, її еволюція

Історії відомі такі послідовні ступені у виникненні та розвитку економічної системи капіталізму: первісне нагромадження капіталу, капіталізм вільної конкуренції, монополістичний і державно-монополістичний капіталізм і, нарешті, сучасний капіталізм, який характеризується великою своєрідністю порівняно з попередніми етапами.

Виникнення і розвиток капіталізму. Історично й логічно капіталістичному виробництву передує товарне виробництво, товарний оборот. Хоча капіталістичні відносини зародилися ще у XII ст., в італійських містах-державах, проте лише тоді, коли товарне виробництво і оборот виходять за національні межі, значного розвитку досягають світова торгівля і світовий ринок особливо внаслідок великих географічних відкриттів у XVI ст. Розпочинається нова історія капіталу. Нагромадження капіталів супроводжувалось обезземелюванням селян, звільненням їх від власного господарства, відчуженням людини від засобів виробництва, що забезпечило появу нової людини-трудівника — пролетаря, який звільнений не лише від феодальних пут, а й від власних засобів виробництва. Людина юридично вільна, проте економічно залежна від капіталіста, адже лише у поєднанні з засобами виробництва, власником яких є капіталіст, він може здійснювати процес виробництва, створювати продукт, який забезпечує не лише відтворення робочої сили самого найманого робітника (необхідний продукт), а й додатковий продукт, додаткову вартість, яка привласнюється капіталістом.

Внутрішній зміст процесу виникнення економічної системи капіталізму знаходить вияв у перетворенні грошей на капітал, законів товарного виробництва й обігу на закони капіталістичного привласнення.

До капіталізму існував товарний обіг за формулою Т—Г—Г (товар — гроші — товар). Тут гроші є посередником в обміні товарів. Рух капіталу виражається формулою Г—Т—Г. Кінцевою метою цього руху є отримання прибутку, додаткової вартості. Без цього формула беззмістовна. Гроші використовуються капіталістом для наживи, для власного збагачення. Як же може капіталіст цього досягти? Для цього він має знайти такий товар, який би при його споживанні створював вартість більшу за ту, яку він пустив в оборот. Цей товар — робоча сила, здатність людини до праці, спроможність створювати вартість більшу, ніж вартість самого товару «робоча сила».

У рабовласницькому та феодальному суспільствах експлуатація була прямою і відкритою. Адже праця мала відверто примусовий характер. За капіталізму людина вільна від особистої залежності. Проте вона залежна економічно, оскільки позбавлена засобів виробництва та засобів існування і змушена продавати свою робочу силу.

Отже, історичний досвід виникнення і становлення економічної системи капіталізму доводить, що передумовою її є товарне виробництво і оборот. Виникнувши, капіталізм підкоряє собі елементи товарно-грошових відносин і перетворює їх на відносини капіталістичного привласнення.

Виникнення системи започатковує її рух до цілісності, до перетворення її на сукупне ціле. Як уже зазначалося, основу економічної системи становить суспільний поділ праці, тому утвердження і розвиток економічної системи досягається приведенням у дію цього чинника. Відомо, що капіталізм вільної конкуренції проходить три історичні стадії підвищення продуктивності праці: проста кооперація, мануфактура, машинне виробництво. Першою і найпростішою була проста кооперація, коли в одній майстерні певна кількість робітників виконувала однакову роботу. Це значно підвищувало продуктивність праці, оскільки спільна праця дає можливість робити те, що не під силу одній людині, народжує дух змагання, дає можливість економити на приміщенні, опаленні, освітленні тощо.

Ще більше зростає продуктивність, коли впроваджуються поділ праці, спеціалізація робітників на виконанні лише окремих операцій. Підприємство, засноване на поділі праці та ручній техніці, є мануфактурою. Вона підготувала умови для переходу до великої машинної індустрії. Спрощення і виділення окремих операцій давало змогу застосовувати машини, що зумовило спеціалізацію знарядь праці і створило технічні передумови для виникнення машин. До того ж мануфактура підготувала кадри робітників для машинної індустрії.

Поява робочих машин, а потім створення парового двигуна привело до виникнення капіталістичної фабрики. Це забезпечило значне зростання продуктивності праці та здешевлення товарів. Водночас фабрика перетворила робітника на придаток машини. Вона також давала змогу подовжити робочий день, широко використовувати працю жінок і навіть дітей. Фабрика викликала безробіття, погіршувала становище робітників.

Поглиблення суспільного поділу праці, створення великої промисловості — це була промислова революція кінця XV111 — початку XIX ст., яка забезпечила технічний переворот, тобто заміну ручної праці машинами, передусім виробництво машин самими машинами. Отже, було створено новий технологічний спосіб виробництва, який став адекватною основою функціонування і розвитку капіталістичних виробничих відносин. Річ у тому, що перехід від мануфактурного до машинного виробництва зумовив переростання формального підкорення праці капіталу на реальне. Процес первісного нагромадження капіталу, обезземелювання селян, відчуження їх від засобів виробництва перетворювали маси людей на волоцюг, жебраків, розбійників. У зв'язку з цим держава використала жорстокі закони, які увійшли в історію як «криваве законодавство», за допомогою якого люди залучалися до виробництва. Якщо в умовах товарного виробництва товаровиробник, як правило, був творцем того чи іншого продукту, то поділ праці поступово, спочатку у простій кооперації, потім у мануфактурі, перетворив трудівника на часткового робітника, який виконує лише окрему, часткову операцію зі створення продукту. А в умовах машинного виробництва людина перетворюється на придаток машини. Отже, відбувається поступовий процес переходу від формального до реального підкорення праці капіталом, коли найманий робітник невидимими ланцюгами прикутий до капіталу, становить невід'ємний елемент його функціонування. Все це досить рельєфно характеризує процес взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин у процесі становлення і розвитку капіталістичної економічної системи.

Структурний аналіз будь-якої економічної системи, як уже зазначалося, передбачає виявлення співвідношення загальнолюдського, загальноекономічного і особливого, специфічного, які мають різні історичні межі свого існування. Одна з принципових методологічних помилок минулого полягала в недооцінці загальноекономічного і всілякому перебільшенні специфічного. Тому нині важливо чітко визначити ці складові економічної системи капіталізму. Так, до загальнолюдських, загальноекономічних елементів належать: прості моменти процесу праці, чинники виробництва; робоча сила, природні ресурси, система машин та її елементи; споживна вартість, структура суспільного продукту, відтворення і його інтенсивний та екстенсивний типи; закономірності зміни співвідношення живої й уречевленої праці, кооперація і поділ праці, форми організаційно-економічних відносин, які безпосередньо пов'язані з рухом продуктивних сил, тощо. Вони пов'язані з прогресом людської цивілізації, характеризують наступність у розвитку не лише продуктивних сил, а й виробничих відносин. Сучасний досвід, особливо розгортання НТП, свідчить про всезростаючу роль загальноекономічних чинників та закономірностей. Під їхнім впливом відбуваються глибокі зміни у розвитку продуктивних сил, в організаційно-економічній структурі виробництва.

У структурі економічної системи капіталізму важливу роль відіграють форми і процеси, які властиві не всім, проте ряду суспільних формацій. Передусім — це товарне виробництво і обіг, його закони і категорії. Як відомо, саме товарне виробництво є вихідним пунктом і загальною формою капіталістичного господарства. Через це, зрештою, останнє являє собою вищу ступінь розвитку товарного виробництва, коли товаром стає і робоча сила. Однак це не означає, що капіталістичне виробництво і товарне виробництво — одне й те саме. Ототожнювати їх — це велика помилка, адже тоді стає неминучим висновок про ідентичність історичної долі капіталізму і товарного виробництва. І на жаль, це не гіпотетичне припущення, а реальний висновок, який був зроблений багатьма відомими теоретиками в тому числі, наприклад, М. Бухаріним у його книзі «Економіка перехідного періоду». Справді, капіталізм немислимий без товарного виробництва, проте це не означає, що вони міцно пов'язані. Навпаки, історичний досвід переконує, що товарне виробництво існувало задовго до капіталізму і, до речі, упродовж віків не народжувало капіталізму. І лише за певних обставин, тобто за наявності багатьох передумов стає можливим перетворення товарного виробництва на капіталістичне. Отже, товарно-грошові відносини — це одна з загальних форм виробництва, яка властива не лише капіталізму, а й ряду інших способів виробництва.

У процесі розвитку товарно-грошових відносин утворилася складна і різноманітна система економічних відносин і властивих їм форм (ринок — національний і світовий, система кредитних і валютних відносин, ринкова інфраструктура — товарні, фондові та валютні біржі, банки, в тому числі комерційні, страхові товариства і багато іншого), то не тільки втілює буржуазні виробничі відносини, а й водночас є загальноекономічним механізмом регулювання і саморегулювання різних економічних систем. Це загальнолюдське надбання досягнуте багатовіковою економічною практикою людства.

Економічна система капіталізму містить елементи і процеси, які властиві цій формації, тобто їхні межі буття визначаються межами самої формації та характеризують її особливості. Інакше кажучи, це формаційні процеси й елементи. До них примикають і внутрішньоформаційні, стадіальні явища і процеси, тобто такі, які властиві окремим стадіям розвитку економічної системи капіталізму. Загальноформаційні та стадіальні, внутрішньоформаційні явища і процеси взаємопов'язані і взаємодіють. Наприклад, панування вільної конкуренції дало підставу назвати першу стадію капіталізмом вільної конкуренції. Поява монополії, яка виросла, до речі, з конкуренції, стала визначальною рисою другої, вищої стадії капіталізму — монополістичного капіталізму.

Як уже зазначалося, важливою рисою економічної системи є діалектична взаємодія процесів усуспільнення і відособлення у розвитку суспільного виробництва, що визначає не лише організаційно-економічну, а й соціально-економічну сутність і структуру тієї чи іншої системи. Так, вільна і необмежена конкуренція є визначальною рисою першого етапу капіталістичного способу виробництва. Адже капіталістичне господарство складається з величезної кількості підприємств, що виробляють різноманітні товари. Підприємства, які виготовляють однорідну продукцію, розрізняються за розмірами, технічним оснащенням, рівнем організації виробництва та праці. Внаслідок цього індивідуальна вартість товарів, вироблюваних різними підприємствами, неоднакова.

Внутрішньогалузева конкуренція призводить до того, що ціни товарів визначаються не за індивідуальними витратами праці, а отже, не за індивідуальною вартістю, а ринковою, суспільною вартістю цих товарів. Підприємства, які переважають за технічним та організаційним рівнем, мають нижчу індивідуальну вартість товарів, ніж ринкова, суспільна, а тому одержують більший прибуток, надприбуток. Проте за умов вільної конкуренції таке становище тимчасове. Адже інші капіталісти у гонитві за прибутком удосконалюють виробництво, підвищують продуктивність та інтенсивність праці робітників, що дає можливість знижувати індивідуальну вартість до рівня передових підприємств і саме цей рівень витрат стає ринковою, суспільною вартістю. І щоб одержувати надприбуток, потрібно знову вдосконалювати виробництво, передусім на основі нової техніки, і домагатися зменшення індивідуальних витрат нижче від суспільно необхідних.

Вільна конкуренція, яка призводить до розорення одних і збагачення інших, зумовлює концентрацію виробництва, тобто зосередження виробництва на більших підприємствах. Швидкий розвиток продуктивних сил на основі великих винаходів (динамо-машини, двигуни внутрішнього згоряння, парові турбіни) призвів до укрупнення виробництва, появи монополій, які зосереджують значну частину виробництва цієї галузі. Поряд з концентрацією виробництва, зростанням великих підприємств посилюються процеси централізації капіталу, тобто об'єднання кількох капіталів в один великий капітал. Дрібні підприємства не витримують конкуренції та переходять до рук великого капіталу. Концентрація і централізація капіталу значно посилюють усуспільнення праці, експлуатацію капіталом дедалі більших мас населення.

При переході до монополістичного капіталу переважаючою формою стали акціонерні товариства, капітал яких утворюється об'єднанням індивідуальних капіталів шляхом випуску акцій, цінних паперів, які дають право на одержання певного доходу (дивіденду) як частки прибутку. Незалежно від розмірів вони дістали назву корпорацій. На перших етапах монополістичного капіталізму переважали галузеві монополії, які мали різні форми. Це міг бути картель, учасники якого домовляються про поділ ринків збуту, ціни, кількість вироблюваної продукції, хоча підприємства залишаються самостійними. Синдикат — об'єднує збутову діяльність, створює спільний торговий апарат, хоча виробництво здійснюється самостійно. У трестах власність на всі підприємства об'єднана, а її колишні власники стають пайщиками, власниками акцій, за якими одержують дивіденди. Концерни — об'єднання трестів чи підприємств різних галузей промисловості, банків, торгових, страхових і транспортних компаній на основі спільної фінансової залежності. Форма монополістичного об'єднання визначається рівнем концентрації виробництва і централізації капіталу, іншими чинниками та умовами розвитку монополій у різних країнах. Так, картелі посіли провідне місце у Німеччині, синдикати — у Франції та Росії, трести — у США.

З 20-х років XX ст. у США, а потім і в інших країнах у процесах концентрації та централізації важливу роль відіграє комбінування, тобто об'єднання в межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв ряду галузей, особливо від видобутку сировини, її переробки до випуску готової продукції, а також післяпродажного обслуговування споживачів. Комбінування стало часткою загального процесу диверсифікації — проникнення капіталу цієї галузі. На основі диверсифікації створюються концерни — великі багатогалузеві корпорації, які все більше поширюються. Вони включають десятки і навіть сотні підприємств різних галузей промисловості, що значно підвищує їхню стійкість в умовах істотних змін кон'юнктури.

Перехід від капіталізму вільної конкуренції до панування монополій зовсім не означає, що зникає конкуренція. Навпаки, монополія існує водночас з конкуренцією, адже вони є діалектичною єдністю. Так само, як конкуренція неминуче породжує монополію, так і монополія немислима без конкуренції, хоча цілком зрозуміло, що конкуренція між великими монополіями мас певні нові риси. На основі наукових досліджень і прогнозів визначають стратегію виробництва, капіталовкладень, ураховують стан ринків збуту, джерел сировини, ресурсів капіталу та робочої сили тощо, що дає змогу певною мірою усунути випадковість. Особливою гостротою відзначається боротьба монополій на світовому ринку. Наприклад, японські фірми, незважаючи на протидію і американського уряду, і монополій, дуже широко проникли на американський ринок з товарами автомобільної і електронної промисловості, де безперечно, американські фірми також сильні. Змінюються і форми конкурентної боротьби. Якщо в умовах домонополістичного капіталізму переважала конкуренція в галузі цін товарів (хто дешевше запропонує товар), то концерни зберігають відносну стійкість цін, маніпулюючи потужностями, розмірами партій вироблюваного товару, поліпшуючи якість товарів.

На стадії монополістичного капіталізму виявляється нова роль банків. Розширюється їхня кредитна діяльність, посилюється концентрація банківського капіталу, створюються банківські монополії. Все це призводить до того, що банки дістають величезну економічну владу над усією економікою. Із скромних посередників у платежах, якими вони були раніше, банки перетворюються на всемогутні фінансові центри. Це ще більше посилює процеси концентрації капіталу.

На цій основі монополістичний банківський капітал зрощується з промисловим, утворюється новий вид капіталу — фінансовий, а разом з ним з'являється фінансова олігархія, яка означає панування в економіці капіталістичних країн небагатьох фінансових груп. У США, наприклад, ще недавно виділялися фінансові групи Моргана, Рокфелера, Дюпона, Мелона, Чикагська, Клівлендська групи та ін.

Для монополістичного капіталізму головною формою зв'язків між країнами були зовнішня торгівля, вивезення товарів. В умовах монополістичного капіталізму поряд із зростанням торгівлі все більшого значення набуває вивезення капіталу. Річ у тому, що у найрозвиненіших країнах утворюється «надлишок» капіталу, що й зумовлює його вивезення для одержання найбільших прибутків. Капітал вивозиться за кордон у двох формах — позикового, тобто у вигляді займів іншим країнам, та продуктивного, призначеного для будівництва промислових підприємств, залізниць тощо.

Усе це, з одного боку, розширює зв'язки між країнами, а з іншого — посилює панування монополій, призводить до економічного поділу світу на сфери виливу окремих монополій. Створюються міжнародні транснаціональні монополії.

Боротьба за економічний поділ світу породжує боротьбу за його територіальний поділ, за захоплення колоній. Так, на початку XX ст. територіальний поділ світу було закінчено, утворилася колоніальна система імперіалізму. Колонії, напівколонії, залежні країни використовувалися імперіалістичними державами як ринки збуту товарів, сфери прикладання капіталу, джерела дешевої сировини та дешевої робочої сили для одержання монопольно високих прибутків.

Завершення територіального подіту світу поставило на порядок денний його перерозподіл. З метою перерозподілу світу були розв'язані імперіалістична перша та друга світові війни, які коштували людству десятки мільйонів життів.

Незважаючи на те що панування монополій має чимало принципово важливих рис, що і стало ґрунтом для характеристики монополістичного капіталізму як особливої стадії капіталізму, все ж треба зазначити, що «повного» та «чистого» монополістичного капіталізму не було і не може бути. Навіть у США поряд з монополіями є значний немонополізований сектор, роль якого в економіці надзвичайно важлива. Так, у 1983 р. у США налічувалось 2999 корпорацій, +0 704 підприємства — в індивідуальній власності та 1542 підприємства — у власності двох та більше капіталістів. Це означає, що сучасні продуктивні сили поряд з процесами усуспільнення і монополізації економіки зумовлюють необхідність існування різноманітності немонополізованих форм виробництва. Це забезпечує ефективне господарювання, найповніше використання наявних виробничих можливостей.

Процеси концентрації, спеціалізації та комбінування виробництва у XX ст., поглиблення суспільного характеру виробництва зумовили перехід від монополістичного до державно-монополістичного капіталізму. Ця тенденція виявилась у роки першої світової війни, значно посилилась у період економічної кризи 1929—1933 pp. та в роки другої світової війни. У повоєнний час ця нова форма капіталізму стала панівною, тому що лише державне втручання в економіку давало змогу забезпечити пропорційність у її розвитку, більшу планомірність у регулюванні складного суспільного виробництва та розподілі ресурсів. Навіть великі монополії виявилися неспроможними регулювати весь національний ринок, здійснювати значні структурні зрушення у розвитку виробничої та соціальної сфери на основі досягнень НТП. Саме поєднання могутності монополій та держави дає змогу усунути гостроту економічних суперечностей, забезпечити нормальне функціонування капіталістичної економіки обмеженням стихійності у її розвитку пом'якшенням безробіття, соціальних конфліктів.

Що ж тут принципово нового? Справа в тому, що держава завжди виконувала певні економічні функції: захист та регулювання буржуазного економічного ладу, фінансування загальнодержавних, економічних і воєнних витрат тощо. Проте в умовах державно-монополістичного капіталізму економічна роль держави істотно зростає. Вона здійснює керівництво економікою з одного центру, регулює не окремі процеси, а розвиток економіки як цілого. Суспільне регулювання і розподіл є вищою планомірною формою капіталізму.

Однак слід мати на увазі, що відносини між державою та монополіями досить складні. Хоча держава виражає інтереси монополістичного капіталу, водночас вона змушена обмежувати свавілля монополістичних союзів, приймати антимонопольне законодавство, регулювати відносини між монополіями та приватним бізнесом, між капіталістами і робітничим класом, здійснювати певні соціальні програми. Внаслідок широкого втручання в економіку модифікуються відносини власності, насамперед зростають роль і значення державної власності. Як правило, держава бере в свої руки ті галузі, які потребують великих капіталовкладень (передусім галузі важкої та воєнної промисловості). Поряд з державною існують та успішно конкурують індивідуальна, акціонерна, кооперативна та інші форми капіталістичної власності. Як тільки виявляється недостатньою ефективність державної власності й зростає могутність монополій, відбувається реприватизація власності, тобто перетворення її на акціонерну і просто приватну. Державно-монополістичний капіталізм впливає на відносини між найманою працею і капіталом, регламентуючи умови найму, оплати праці та соціального страхування, доповнює оплату праці державними фондами для розвитку освіти, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації й перекваліфікації тих, хто вивільнюється з розвитком автоматизації виробництва.

Отже, первісне нагромадження капіталу і три ступені його розвитку — капіталізм вільної конкуренції, монополістичний капіталізм та державно-монополістичний капіталізм — це об'єктивно зумовлені, закономірні стадії у розвитку капіталістичного способу виробництва. Причому державно-монополістичний капіталізм — це не просто модифікація буржуазного суспільства часів вільної конкуренції. Це адекватна форма капіталістичного способу виробництва, яка забезпечує умови для розгортання НТП та поступального розвитку продуктивних сил. Державно-монополістичний капіталізм зберігає і спадкоємність, і тотожність з самим собою в головному, і водночас демонструє неабиякі здатності адаптації до сучасної епохи.

Перехід від однієї стадії до іншої — це результат взаємодії усуспільнення і відособлення, результат розв'язання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення. Перехід продуктивних сил на основі технічних революцій у нову якість водночас означає зростання усуспільнення виробництва. Відповідно виникає і поширюється акціонерна, колективна приватна власність, що забезпечує подальший рух економічної системи. Проте з часом і вона стає недостатньою. Спочатку вона доповнюється монополістичною, а на наступному етапі — державно-монополістичною. Отже, перехід на нові форми власності, які відбивають нові масштаби і нову якість усуспільнення, забезпечує, хоча і тимчасово, відповідність зростаючому суспільному характеру продуктивних сил, що відкриває простір для подальшого розвитку їх.

Економічний лад сучасного капіталізму. Еволюція капіталістичного способу виробництва буде далеко не повною без урахування тих нових якісних змін, що відбулися наприкінці XX ст. Сучасний капіталізм істотно відрізняється від капіталізму навіть середини нашого століття. Під впливом НТП суттєво змінилися продуктивні сили. А це, в свою чергу, викликало глибокі зрушення у виробничих відносинах, у господарському механізмі. Через це сучасний капіталізм, зберігаючи основні економічні риси, водночас характеризується якісно новими явищами і закономірностями. Як уже зазначалося, зростання концентрації виробництва і капіталу зумовило виникнення і розвиток монополій. Через це і стадія розвитку капіталізму була названа монополістичною. Процес монополізації в першій половині XX ст. посилився, що знайшло вияв у переході до державно-монополістичного капіталізму. У зв'язку з цим дехто прогнозував, що процес монополізації триватиме як головна лінія у розвитку. При цьому роль і значення конкуренції знижуватимуться, адже вона в умовах високо-усуспільненого виробництва стала надзвичайно руйнівною. Насправді сталося не так. Конкуренція виявилася сильнішою, ніж тенденції до монополізації. Цьому сприяло зростання немонополізованого сектору, який в економіці розвинених капіталістичних країн досить значний і відіграє величезну роль. Більше того, замість галузей монополії, яка виключає внутрішньогалузеву конкуренцію і неминуче гальмує науково-технічний та інший прогрес, фактично поширилися багатогалузеві корпорації, великі об'єднання (промислові, банківські, фінансові групи тощо), які мають десятки і сотні філій, відділень та оперують не лише на національному, а й на світовому ринку.

Таким чином, по суті, було підірвано саму категорію монополії, як зосередження в одних руках значної або навіть переважної частини виробництва певної галузі. В основі цих процесів, безперечно, лежать нові явища у розвитку продуктивних сил. Наприкінці XIX — в першій половині XX ст. очевидним був процес зростання концентрації виробництва, створення і планування великих підприємств і навіть підприємств-гігантів. На цій підставі робився висновок, що процеси концентрації, усуспільнення виробництва триватимуть і визначатимуть розвиток суспільства. Насправді ситуація істотно змінилася. В нинішніх умовах гігантські підприємства виявляються малоефективними. У зв'язку з цим великі корпорації віддають перевагу середнім і малим виробничим структурам. Саме вони є оптимальними, оскільки відзначаються, як правило, високою спеціалізацією і дають змогу швидше технічно переоснащувати їх, переналагоджувати на випуск нової продукції, домагатися вищої ефективності.

За цих умов ринок з властивим йому механізмом конкуренції, конкурентної боротьби одержав «друге дихання», не лише не втратив своєї ролі, а навпаки, посилив своє домінуюче значення в капіталістичній економіці.

Склалася своєрідна ситуація. З одного боку, триває концентрація і централізація капіталу, діє загальний закон капіталістичного нагромадження, що зумовлює збільшення масштабів капіталів, посилюється їх злиття, формуються все могутніші об'єднання. Інакше кажучи, за всіма формальними ознаками процес монополізації начебто триває. Однак насправді він не став переважаючим. Йому протидіють об'єктивні чинники (виникнення і розвиток нових галузей, поява нових капіталів, поширення можливостей міжгалузевої конкуренції у зв'язку з розвитком сфери кредиту, транспорту, зв'язку, інформації") та суб'єктивні чинники (усвідомлення суспільством згубності монополізації, антимонопольне, антитрестівське законодавство). Через це сучасний капіталізм не можна характеризувати як монополістичний або державно-монополістичний, хоча в розвинених капіталістичних країнах існують «монополії», а держава виконує неабияку і економічну, і соціальну роль. Однак не можна не бачити, що великі міжгалузеві об'єднання — це зовсім не ті монополії, які функціонували на початку XX ст. До того ж вони самі по собі не визначають соціально-економічну структуру економіки, оскільки поряд з ними є значний ^монополізований сектор. Те саме стосується і державного регулювання. Це реальність, проте воно не виражає всієї сутності капіталістичної економіки. Поряд з ним величезну і навіть домінуючу роль відіграє ринок з механізмом конкурентної боротьби. Ось чому однозначне визначення сучасного капіталізму не є обґрунтованим.

Слід зазначити, що змінився не лише капітал, форми його руху. Змінилася сутність найманої праці. НТП зумовив перехід до працезберігаючого типу виробництва. Небачено зросли роль і значення живої, висококваліфікованої, високопрофесійної праці. Це, в свою чергу, висуває нові вимоги до умов життя і праці людей, розвитку освіти, підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників, охорони здоров'я, забезпечення вільного часу, відпочинку тощо, тобто до розвитку соціальної сфери, розвитку людини. У зв'язку з цим обмежуватися характеристикою найманої праці лише як чинника виробництва, носія і власника робочої сили було б однобічно, а отже, неправильно. Нові умови виробництва, що визначаються НТП, змінили підходи до виробника, до його життя і праці, як людини з її багатогранними інтересами та можливостями. Ось чому відмітною рисою сучасного капіталізму є поглиблення соціалізації життя людини, широке використання суспільних і державних коштів для розв'язання економічних та соціальних проблем. Це знаходить вияв у державному та суспільному забезпеченні розвитку науки, освіти, охорони здоров'я, соціальному забезпеченні людей (похилого віку, бідних, безробітних тощо). Багатоманітна економічна і соціальна діяльність держави досить істотно змінила умови праці та життя людей, створила відносно нормальний соціальний клімат. Досить сказати, що після всіх урізувань неоконсерваторами соціальних програм на соціальні потреби в розвинених країнах світу витрачається не менш як 50 відсотків видатків державних бюджетів. Усе це дає підстави для висновку, що сучасний капіталізм, на відміну від попередніх етапів, коли єдиним джерелом задоволення потреб працівників була оплата праці, заробітна плата, зумів доповнити її значними соціальними благами. А не означає, що, на відміну від попередніх стадій, коли капіталістичне суспільство ґрунтувалося на приватній власності, розв'язувало часткові завдання, нині поряд з капіталістичною (приватною) набули розвитку державна власність, соціалізовані (суспільні) форми і начала. Це також принципово нова і надзвичайно важлива риса сучасного капіталізму.

Сучасне капіталістичне суспільство — це високорозвинене суспільство, в якому досягнуто і високого рівня розвитку продуктивних сил, і рівня життя населення (як матеріального добробуту, так і соціальної захищеності людини). Звичайно, не результат розвитку капіталізму, його здатності використати досягнення сучасного НТП. Проте водночас величезний вплив на ці процеси зробила сама історична епоха, коли капіталізм перестав бути єдиною світовою системою, коли він втратив монополію свого безроздільного панування у світі. Історичний виклик, кинутий соціалізмом, справив стимулюючий і мобілізуючий вплив на клас буржуазії, її панівну верхівку. Водночас піднесення робітничого руху посилило вимоги до поліпшення життя та праці найманих працівників. Цей чинник також активно сприяв якісній еволюції капіталізму, його соціалізації. А це, в свою чергу, сприяло руху до рівноваги між інтересами працівників та інтересами підприємців, суспільства і держави. Саме через це сучасний капіталізм часто називають соціалізованим капіталізмом.

Вихід капіталістичного господарства на якісно новий технічний та організаційний рівень зумовлює істотні зрушення в механізмі капіталістичного господарювання. Якщо на попередніх етапах домінуюча роль належала вільній конкуренції чи державно-монополістичному регулюванню економіки, то тепер немає вільної конкуренції та вільного ринку, відходить у минуле і грубе державно-монополістичне втручання в економіку.

Господарський механізм сучасного капіталізму характеризується новим рівнем співвідношення стихійної самоорганізації та свідомої організації, конкуренції на ринку, а отже, капіталу та виробництва. Це складна система, яка містить і ринок, і конкуренцію, і різноманітне регулювання як монополістичне, так і немонополістичне, державне і недержавне. Тут важливо підкреслити, що конкуренція як рушій прогресу нерозривно пов'язана з удосконаленням техніки й економіки виробництва, з їхнім прогресом. Водночас не можна не бачити, що конкуренція сама по собі може бути і руйнівною силою, особливо в сучасних умовах загострення екологічної ситуації. Ось чому нерегульована конкуренція просто неможлива. Вона має доповнюватися свідомою організацією, свідомим регулюванням економічного прогресу. І тут величезна роль належить державі, яка має знайти гнучкі економічні методи впливу на ринок і конкуренцію, на організацію та рух капіталів і виробництва.

Для сучасного капіталізму характерно поєднання принципів самостійності та певної централізації в управлінні виробництвом. Вони стосуються не лише відносин між державою і корпораціями, а й організації діяльності самих корпорацій. Велика корпорація, будучи певною мірою централізованою системою, всіляко стимулює розвиток підприємництва у власних межах, тобто надає максимум можливої самостійності її складовим ланкам. Велика корпорація — це швидше «конфедерація підприємств», в якій існують власні вільні ринки. Маючи велику самостійність і незалежність, кожна ланка виявляє якнайбільшу ініціативу в прискоренні економічного та технічного розвитку.

Принципові зміни у виробничих відносинах, у господарському механізмі відкрили простір для утилізації досягнень НТП, подальшого піднесення та структурного вдосконалення продуктивних сил.

Буржуазія не може існувати, не здійснюючи революційних переворотів у продуктивних силах. Це було правильно у XIX ст. Це підтвердило і XX ст., зокрема високі темпи науково-технічного прогресу. Буржуазні країни надзвичайно швидко освоюють (а не впроваджують) досягнення науково-технічного прогресу. Це знайшло відображення у широкій комп'ютеризації економіки і суспільства в цілому. Тепер відбувається нагромадження передумов для нової якісної еволюції капіталізму на шляхах переходу до «індустрії знань», подальшого посилення процесу інтернаціоналізації економіки та життя суспільства, пов'язаного як з діяльністю транснаціональних компаній, так і з інтенсифікацією інтеграційних процесів, передусім у Західній Європі, переходом її уже в найближчі роки до єдиного західноєвропейського ринку. По суті, йдеться про глибокий переворот у розвитку продуктивних сил, у ході якого вони набудуть якісно нового характеру, а саме неоіндустріального. Головна роль у цих продуктивних силах належатиме творчій техніко-людській системі — «людино-комп'ютеру». Це докорінно змінить становище людини у виробництві, звільнить працю з-під гніту машин, створить «нефабричні» виробництва, технологічні лінії, які самоорганізуються і працюють без відходів, зменшують екологічну шкідливість виробництва. Неоіндустріальні продуктивні сили створюють умови для розв'язання суперечностей між людиною і природою.

Водночас подальше посилення інтернаціоналізації виробництва, господарського життя відкриває можливості для переходу капіталістичного способу виробництва у нову якість, до інтегрального цілого.

Звичайно, всі ці нові явища і процеси зовсім не означають, що капіталізм уникнув внутрішніх глибоких суперечностей. Проте досить високий рівень продуктивності праці зробив можливим не лише значне збільшення абсолютно та й відносно додаткового продукту, а й водночас розширив необхідний продукт. Однак навіть за цих умов залишаються такі явища, як незайнятість населення, майнова диференціація, нерівноправність та багато інших вад, які завжди були властиві цьому ладу.

Як уже зазначалося, процес монополізації не став домінуючим у сучасному капіталістичному світі. Навпаки, роль ринку, конкуренції зросла. А оскільки монополізація не стала переважаючою, не набула поширення тенденція до застою та загнивання. Капіталізм зумів пристосуватися до умов НТП, глибоко і масштабно використати його для значного зростання, структурного і технічного вдосконалення виробництва.

Немає підстав заперечувати, що капіталізм завжди експлуатував і труд