Основи економічної теорії (2001)

Формування ринкової структури економіки в Україні призвело до появи різноманітних форм сучасних підприємств, які є в розвинених країнах, їх можна класифікувати за різними критеріями, найбільш поширеними з яких є форма власності, розмір, сфера діяльності.

Залежно від основних форм власності — приватної, колективної, державної — функціонують такі організаційні види підприємств: одноосібне володіння, партнерство, або товариство, корпорація, державне підприємство.

Одноосібне володіння — підприємство, у якому майно належить одному суб'єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

Такі підприємства мають свої переваги і недоліки. До перших належать: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, сильний безпосередній стимул до ефективного виробництва; низькі організаційні витрати. Недоліками одноосібних володінь є насамперед те, що її власні фінансові ресурси обмежені для швидкого розширення виробництва, а комерційні структури неохоче надають достатні кредити. Багатоманітність обов'язків, які виконують власники підприємств у виробничій, комерційній, технічній та інших сферах, нерідко призводить до помилкових рішень, що стають не лише причиною значних витрат, а й навіть банкрутства.

Через ці обставини одноосібні володіння у країнах з ринковою економікою є досить поширеною і водночас найменш стійкою формою організації. Щороку багато їх як виникає, так і банкрутує.

Партнерство, або товариство — форма організації підприємницької діяльності, що засновується на об'єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників.

Паї відіграють подвійну роль. По-перше, отримання товариством прибутку після сплати податків і виділення засобів на нагромадження капіталу та розподілу між його членами пропорційно до паїв. По-друге, надання права голосів, кількість яких також кожний член отримує пропорційно до його паю.

Як правило, товариства — це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості їхніх членів. Вони мають відносно невелику кількість членів, які беруть участь у їхній роботі.

Розрізняють такі види партнерства: повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю), товариство з обмеженою відповідальністю і командитне товариство (змішане).

Повне товариство є найпоширенішим. Його учасники несуть відповідальність за справу фірми в розмірах як свого внеску, так і своїх особистих коштів. Найчастіше статус повного товариства використовують невеликі фірми у сфері професійних послуг (юридичних, аудиторських, медичних тощо).

У товариствах з обмеженою відповідальністю майнова відповідальність партнерів не перевищує суми, яку вони внесли у статутний фонд. Такі партнерства характерні дня фірм, зайнятих здійсненням будівельних проектів, розробкою природничих ресурсів, операціями з нерухомістю та іншими видами діяльності в капіталомістких сферах.

Команди і не(змішане) товариство об'єднує своїх членів за принципом повної (необмеженої) відповідальності (дійсні члени) і частини — за принципом обмеженої відповідальності, майнова відповідальність яких поширюється лише на внесок, зроблений учасником у капітал товариства. Право голосу в таких фірмах мають лише дійсні члени товариства.

Частка партнерства у ринковій економіці також невелика, але має ряд переваг перед одноосібними володіннями, то виявляються у зростанні фінансових можливостей фірми внаслідок об'єднання капіталів; зменшенні ризику банкрутства і завоюванні довіри банків для отримання кредиту; вдосконаленні управління у результаті розподілу управлінських функцій між партнерами. До недоліків цієї форми організації належать можливі розходження в поглядах, інтересах партнерів, що ускладнює процес управління.

Корпорація — провідна форма сучасного підприємництва в країнах з ринковою економікою. Незважаючи на те, що кількість їх невелика, у створенні валового національного продукту їм належить визначальне місце.

Корпорація є юридичною особою, що утворюється об'єднанням на пайових (дольових) засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належить до товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідає за свої зобов'язання лише власним капіталом. Отже, майновий ризик акціонерів обмежується тільки тією сумою, яку вони заплатили за придбані акції.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі і розділяється на однакові за своєю номінальною величиною та неподільні паї у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерств (товариств).

Засновниками корпорацій можуть бути юридичні та фізичні особи, які купують або розподіляють акції між собою. Той, хто акумулює більшу кількість акцій, які мають право голосу, на загальних зборах, що є вищим органом управління акціонерних товариств, вибирає керівні та контролюючі органи (ради директорів, правління, ревізійну комісію тощо).

На практиці ж рішення приймає невелика група акціонерів, які володіють контрольним пакетом акцій. Останній становить не 50 + 1 акція, що беруть участь у голосуванні, а набагато менше. Це зумовлено тим, що у великих акціонерних товариствах акції «розпорошені» на багатьох держателей, які володіють мізерним пакетом. Подібні власники не беруть участі у зборах або укладають трастові угоди на управління акціями, які їм належать, з банками, страховими компаніями, різними соціальними фондами, членами яких вони є, або спеціально для цього утворюваними трастовими компаніями, які дістали назву інституціональних інвесторів.

Синонім сучасної корпорації — холдінгові компанії, які є власниками контрольних пакетів акцій групи підприємств. Холдінг по відношенню до останніх виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдінг, є щодо нього дочірніми. Одночасно холдінг може бути дочірньою компанією стосовно компанії, що володіє контрольним пакетом акцій холдінгу. Такий механізм називають системою участі.

Залежно від специфіки утворюваних корпоративних структур холдінгові компанії виконують різні функції. Це може бути виробнича, інвестиційна, комерційна, збутова, зовнішньоекономічна діяльність. Як показує світовий досвід, холдінгові компанії можуть залучати середні й навіть малі підприємства для обслуговування технологічних цілей фінансово-промислових груп.

У країнах з ринковою економікою фінансово-промислові групи відіграють визначну роль, вони здійснюють контроль за виробничо-розподільчим циклом з одного центру. Це дає можливість сформувати потужні виробничі комплекси, здатні конкурувати з найбільшими світовими компаніями. Недолік їх полягає у створенні монополії, що потребує застосування методів антимонопольного регулювання.

Державні підприємства ґрунтуються на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два види підприємств, один з яких є загальнодержавним. їхнім майном і виробничо-комерційною діяльністю розпоряджається вищий орган державної влади. Другий вид підприємств є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їх потенціал у власних інтересах.

У різних країнах частка цього сектору неоднакова і становить 10—40 відсотків і більше. Об'єктами державної власності можуть бути різноманітні засоби виробництва. Це залежить від конкретних історичних, кон'юнктурних, геополітичних та інших умов кожної країни. Однак, як правило, у державному секторі є підприємства, що виробляють продукцію, широко доступну для населення або капіталомістку, яка не може бути прибутковою, проте є конче потрібною для технічного і технологічного переоснащення виробничого та наукового потенціалу країни. Саме тому практично в усіх промислово розвинених країнах державні підприємства нерідко низькоефективні.

Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації, за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене на казенне підприємство. Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однією з таких умов: підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством; головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава; підприємство є суб'єктом природних монополій.

З метою глибокого реформування державного сектору економіки України, який на 1 квітня 2000 р. становив 15,3 відсотка підприємств, на яких виробляється 27,9 відсотка промислової продукції, 84,9 відсотка є підприємства загальної державної форми власності, а решта — комунальної. Ними вироблено відповідно 96,9 відсотка і 3,6 відсотка промислової продукції. Підприємства, яким надано статус державних, не підлягають акціонуванню і перебувають у прямій адміністративній підпорядкованості відповідним органам державного управління. До них належать підприємства, що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку; потребують високої мобілізаційної готовності; виробляють особливо екологонебезпечну продукцію; здійснюють державну монополію в окремих секторах економіки (транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв'язок, телекомунікаційні мережі, енергетика, виробництво лікеро-горілчаних виробів).

Власністю державних підприємств, їх управлінням розпоряджаються міністерства й відомства. Такі права їм передає уряд.

До другої групи державних підприємств належать ті, які обов'язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51 відсоток акцій належав державі. Так утвориться значна група нових для нашої країни підприємств «державне акціонерне товариство».

Утворюватиметься ще одна група підприємств з часткою державної участі в статутному капіталі, меншою ніж 50 відсотків. Управління цією групою підприємств здійснюватиметься за участю представників державних органів у наглядових радах.

Підприємства з часткою державної власності в статутних фондах працюватимуть на засадах повного комерційного розрахунку. Таке реформування державного сектору економіки дасть змогу, з одного боку, посилити керованість народним господарством, а з іншого — створювати ринкове середовище.

За розміром підприємства поділяють на малі, середні, великі.

Малими вважаються підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300 осіб. Українським законодавством до малих підприємств віднесено підприємства з кількістю зайнятих від 15 до 200 осіб залежно від галузі або виду діяльності.

Малі підприємства надають економіці гнучкості, активно впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами та додатковими робочими місцями, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислово розвинених країнах ці підприємства становлять 90—95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють до 20—60 відсотків валового національного продукту. Особлива роль належить цим підприємствам у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства середньорічно забезпечують удвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі, що значно знижує напруження в суспільстві, пов'язане з безробіттям.

Важливе значення мають малі підприємства під час перехідного періоду до соціально-орієнтованої ринкової економіки в стимулюванні розвитку економічної конкуренції, структурної перебудови економіки, формування нового соціального прошарку підприємців-власників, які становлять соціальну базу економічної реформи, забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку.

У 1999 р. в Україні функціонувало понад 160 тис. діючих малих підприємств, у яких за експертними оцінками працювало близько 2 млн. чол., або майже 10 відсотків усього зайнятого населення.

Отже, ефективність їхньої діяльності далека не тільки від розвинених країн, а й від країн Східної Європи та Балтії, які рішуче і ефективніше трансформують господарство.

Повільними темпами розвивається в нашій країні й фермерське господарство, що є формою малого підприємництва у сфері сільськогосподарського виробництва. На початок 2000 р. в Україні зареєстровано 36 тис. селянських (фермерських) господарств. У їхньому користуванні було 1162,3 тис. га сільськогосподарських угідь (у середньому по 32 га на господарство), у тому числі 1084,2 тис. га ріллі (відповідно 30 га). На цих земельних угіддях, що становлять лише 3 відсотки загальної площі ріллі України, фермерські господарства у 1999 р. зібрали 2,6 відсотка валового збору зерна і цукрових буряків (фабричних), 3,5 відсотка соняшнику.

Малі підприємства утворюються на державній, колективній, приватній, змішаній формах власності та функціонують в усіх сферах економіки.

Для того щоб малі підприємства стали невід'ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, слід стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Вони полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для практичної реалізації науково-технічних досягнень, а великим це не дають змоги робити їхні масштаби. Заміна й оновлення основних фондів у великих обсягах можуть призвести до значного зниження норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства спрямовані на виготовлення масової продукції за стабільним асортиментом. Це дає можливість значно зменшувати витрати на вироблювану продукцію, знижувати ціну на неї та робити доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування розробки науково-технічних проектів, що сприяє розвитку національного потенціалу країни.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що в них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп'ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Це означає, що в перехідний період там, де недоцільно, не слід дрібнити великі підприємства. Підхід до перетворення великих підприємств мас бути не механічним. Тільки соціально-економічна ефективність є критерієм при трансформації великих підприємств.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

Підприємства можна класифікувати за сферою і видом господарської діяльності. Це зумовлено суспільним поділом праці, згідно з яким створюються промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, фінансові, торгові, наукові, обслуговуючі підприємства.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються між собою не тільки структурою і умовами виробництва, а й тим, що вони виробляють. У промисловості, наприклад, створюються як засоби виробництва (верстати, вантажні автомобілі, трактори тощо), так і предмети споживання (взуття, одяг, продукти харчування). Молоко, зерно, м'ясо, вовна, соняшник, цукровий буряк — предмети сільськогосподарського виробництва. Банки акумулюють вільні кошти і надають їх у кредит. Торгові та фінансові біржі сприяють прискоренню обороту капіталу, поєднуючи виробників і покупців. Через ці обставини підприємства різних галузей можна згрупувати за видами діяльності: виробничі, фінансові, посередницькі, страхові.

Отже, різні форми підприємств зумовлені відмінностями у формах власності, розмірами та сферами діяльності, що дає змогу кожному з них виконувати певну роль і функції у .ринковій економіці.