Основи економічної теорії (2001)
21.2. Міжнародний поділ праці та його основні форми
Міжнародний поділ праці є об'єктивним явищем господарського життя людства, первісні вияви якого спостерігалися ще за давніх часів і який набув свого сформованого вигляду за умов панування машинної індустрії, в період утвердження підприємництва. Аналіз цього поділу праці розпочала класична політекономія. Особливо цінним внеском у наукову розробку цього питання є «теорія порівняльних витрат» англійського вченого Д. Рікардо, який обґрунтував ефективність обміну між окремими країнами товарів з різними національними витратами виробництва.
Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію деяких країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Фактично це зводиться до зосередження у цій країні відносно більшої кількості певного виду праці в загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австралії — праці тваринників, у Японії — виробників електронної техніки тощо). Ґрунтуючись на природничих або суто економічних передумовах, така профілізація країни пов'язана з нижчими витратами на цей вид продукції порівняно зі світовими показниками. Зовнішньо ця спеціалізація виявляється у підвищенні частки такої продукції в експорті, яка завдяки різниці в національних та інтернаціональних витратах дає змогу забезпечити значний виграш у валюті для імпорту товарів, власне виробництво яких порівняно низькоефективне.
Слід розрізняти три основні послідовні (логічно й історично) форми (типи) міжнародного поділу праці — загальну, часткову та одиничну. Під загальною розуміють поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва, видів готової продукції, одинична — спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва.
У рамках міжнародного поділу праці розрізняють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці — на рівні окремих географічних регіонів світу.
Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, ґрунт, надра, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва — капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох випадках визначає, на виробництві яких товарів і послуг для світового ринку спеціалізується країна.
Під впливом розвитку сучасної НТР міжнародний поділ праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого міжнародного поділу праці, що робить економічно неефективним і навіть неможливим забезпечення всіх виробничих та інших потреб кожної країни лише за рахунок її власних зусиль. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального виробництва.
Усе це приводить до зростання міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, які відображують посилення суспільного характеру виробництва у світовому господарстві. Найважливішими чинниками цього процесу є розвиток науки і техніки як якісний фундамент і зростання при цьому масштабів виробництва як кількісний. Межі внутрішнього ринку стають усе тіснішими для великомасштабного спеціалізованого виробництва, яке об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається спеціалізація промислового виробництва не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.
Нарешті, разом з розвитком продуктивних сил змінюється співвідношення між загальним поділом праці поміж великими, родовими сферами економіки (сільське господарство, промисловість тощо), частковим — між галузями цих сфер і одиничним — між кооперованими спеціалізованими підприємствами. Останній все більш опосередковує економічний обмін між країнами на основі широкого використання прямих зв'язків їхніх підприємств, спільних підприємств, міжнародних об'єднань й організацій, у тому числі всесвітніх у межах ООН. Інтегрування національних господарств у міжнародний поділ праці виявляється у переході від торгово-економічних форм до глибокого та комплексного розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперації та спеціалізації за умови поєднання великих, середніх і невеликих підприємств.
Розвиток загальносвітового характеру продуктивних сил через міжнародний поділ праці посилює інтернаціоналізацію виробництва на основі спеціалізації й кооперування. При цьому процес інтернаціоналізації можна розглядати в широкому та вузькому значеннях. У вузькому — це розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил, а в широкому — інтернаціоналізація усього економічного життя, продуктивних сил й організаційно-економічних відносин. Взаємозалежність країн є більш високою стадією процесу інтернаціоналізації.
Найсуттєвіша риса інтернаціоналізації господарського життя полягає в посиленні суспільного характеру праці по лінії як її спеціалізації, так і кооперації. Вони розгортаються і в національному, і в інтернаціональному масштабі. При цьому інтернаціоналізація розвивається за рахунок як активного залучення до міжнародного поділу праці нових країн, особливо через розвиток міжсистемних економічних зв'язків та обміну, так і за рахунок поглиблення і ускладнення економічної взаємодії національних господарств та їхніх систем. Загалом інтернаціоналізація виробництва є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.
Процес інтернаціоналізації охопив не лише речовий, а й особистий чинники виробництва. Так, все більш інтернаціонального характеру набуває підготовка кваліфікованих кадрів. Багато провідних вузів перетворилося на міжнародні центри з підготовки практичних і наукових спеціалістів.
Інтернаціоналізація господарського життя зароджується передусім у сфері виробництва. Отже, інтернаціоналізація означає не що інше, як переростання продуктивними силами меж національних кордонів деяких країн. Це відбувається внаслідок зростання масштабів виробництва на основі його концентрації й централізації, поглиблення суспільного поділу та кооперації праці. На певному етапі внутрішній ринок насичується засобами виробництва і предметами споживання. Обсяг ринку визначають за розміром фонду нагромадження для розширеного відтворення і фонду споживання, переважну частину якого становить заробітна плата. Згідно з законами суспільного поділу та кооперації праці, одні галузі виробництва є ринками для інших.
Зазначена тенденція сьогодні набула сталого характеру. Наприклад, США експортують 1/5 своєї продукції авіаційної промисловості, електронно-обчислювальної техніки, наукових приладів і точної вимірювальної апаратури. А такі країни, як Бельгія, Нідерланди, Данія, за рахунок експорту реалізують до 2/5 свого валового внутрішнього продукту (ВВП). Великий розмах зарубіжної діяльності демонструють транснаціональні корпорації (ТНК), яких налічується понад 40 тис. Такі з них, як «Дженерал Моторе» (США) з річним оборотом 96 млрд. дол. має 50 підприємств у 38 країнах; нафтова корпорація «Ексон» (США) з річним оборотом 87 млрд. дол. має за кордоном 4 тис. свердловин у 22 країнах; британсько-нідерландська компанія «Ройял датч Шелл» створила 275 зарубіжних філіалів.
У процесі розширеного відтворення на виручені на світовому ринку кошти країни або деякі фірми закуповують сировину, матеріали, напівфабрикати, машини, обладнання тощо для продовження виробництва. Причому це можуть бути товари і національного виробництва, і світового ринку. Практика свідчить, що у зв'язку з поглибленням процесу спеціалізації виробництва і праці, різним рівнем забезпечення країн корисними копалинами та іншими ресурсами виникає постійна необхідність у залученні в національну економіку засобів праці та предметів споживання через зовнішню торгівлю. Цьому сприяють також диверсифікація асортименту вироблюваних товарів, розширення їхньої номенклатури. З сировинних товарів найбільша частка припадає на нафту, природний газ, вугілля, руди чорних і кольорових металів, каву, какао, цитрусові, цукор-сирець тощо. Серед засобів виробництва переважають машини, обладнання, вузли, деталі, напівфабрикати. Саме обсяги цих товарів свідчать про певну спеціалізацію країн, міжнародний поділ праці та відбивають кількісні параметри процесу інтернаціоналізації виробництва й обігу, усього господарського життя.
Якісні аспекти інтернаціоналізації можуть бути виражені за допомогою всієї сукупності відносин, що складаються між країнами у процесі поглиблення міжнародного поділу й кооперації праці. Йдеться передусім про взаємодію генетичних і структурних зв'язків, які формують певну міжнародну спільність. Щодо інтернаціоналізації виробництва роль генетичних зв'язків відіграють відносини міжнародної кооперації виробництва і праці, структурних — відтворювані взаємозв'язки, що опосередковують міжнародні форми процесу розширеного відтворення сукупного суспільного продукту.
Процес інтернаціоналізації виробництва і праці пройшов три стадії або може бути поділений на три великі етапи. На першому переважає проста кооперація, яка ґрунтувалася на обміні, що не мав сталого, підкріпленого виробничою спеціалізацією країн характеру. Цей період (XVI—XVII ст.) збігається з етапом завершення формування світового ринку і в точному значенні становить передісторію інтернаціоналізації, своєрідний ембріональний стан її, коли власне визріли широкі передумови для інтернаціоналізації виробництва.
На другому етапі, що охоплює XVIII, XIX і першу половину XX ст., розпочинається процес безпосередньої інтернаціоналізації виробництва. На відміну від простої розвивається складна кооперація праці, що ґрунтується на міжнародному поділі праці за умов великого машинного виробництва фабрично-заводського, а не мануфактурного типу. Відтворювальні зв'язки у цей період поступово починають охоплювати не лише обмін, а й виробничу сферу. Особливо відчутно це стало виявлятись у XX ст. Ширшого розмаху набирають і стають постійним чинником інтернаціоналізації науково-технічні зв'язки як нульова фаза процесу виробництва. Вже перший промисловий переворот XVIII ст., другий — XIX ст., а потім науково-технічна революція XX ст. ознаменували поступову інтеграцію науки і виробництва та розвиток міжнародної науково-технічної кооперації.
Третій етап (друга половина XX ст.) характеризується якісно новим рівнем інтернаціоналізації виробництва. Головною її ознакою є тс, що міжнародна кооперація набуває комплексного характеру і починає охоплювати всі стадії та фази процесу відтворення. Відтворювальні зв'язки відповідно поширюються не лише на виробництво й обіг, а й на сфери розподілу і споживання. Інакше кажучи, поступово формується міжнародна відтворювальна система із загальносвітовими пропорціями. Вона починає підпорядковуватися загальноцивілізаційним законам і закономірностям розвитку з огляду на планетарні ресурси та необхідності досягнення світової економічної рівноваги. Пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей, проблеми виживання людства стають домінуючими на цьому історичному етапі. Сутність економічних змін полягає у формуванні постіндустріальної економіки, головні риси якої — дематеріалізація, інтелектуалізація, інформатизація тощо. Закладаються основи ноосферичного виробництва XXI ст., в якому переважають світові продуктивні сили.
На третьому етапі інтернаціоналізації виробництва звертають на себе увагу такі дві особливості її розвитку. По-перше, вона характеризується як достатньо економічно зрілий процес, що інтенсивно розвивається і охоплює практично весь світ. Інтернаціоналізація перетворюється на об'єктивне підґрунтя розвитку регіональної інтеграції. По-друге, наприкінці XX ст. відбувається процес транснаціоналізації виробництва на основі значного поширення його міжнародних форм за рахунок спеціалізації та кооперування, зарубіжної інвестиційної діяльності і особливо під впливом розширення сфери дії транснаціональних корпорацій. Транснаціоналізація стає одним з найважливіших чинників розвитку міжнародних економічних відносин.
Викладене дає підстави для висновку, що розвиток міжнародного обміну зумовив зростання інтернаціонального характеру продуктивних сил. Останній, у свою чергу, вже сам дедалі більше потребує поглиблення міжнародного обміну. Наприклад, у більшості галузей машинобудування нерозвинених і середньорозвинених країн експортується 75—90 відсотків продукції. Загалом у світовій торгівлі частка продукції машинобудування становить приблизно 1/3 її загального обсягу, в тому числі в експорті України — не більш як 10 відсотків, а в експорті країн, що розвиваються, — 1/5. Оптимальне виробництво в таких сучасних галузях, як електроніка, виробництво ЕОМ, авіа-, авто-, та верстатобудування, розраховане на інтернаціональне споживання їхньої продукції.
Економічні відносини й особливості дії економічних законів у світовому господарстві. Об'єктивний процес інтернаціоналізації господарського життя визначає необхідність економічних відносин між різними країнами. В умовах сучасного науково-технічного прогресу розвиток кожної країни невіддільний від її участі в розширеному обміні матеріальними, науковими, духовними цінностями. Між державами розвиваються економічні зв'язки на рівні окремих країн та їхніх економічних об'єднань. Ці зв'язки набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва на засадах прямих зв'язків підприємств і об'єднань, утворення спільних підприємств, організації підприємств на компенсаційній основі тощо. Важливою умовою розвитку економічного співробітництва є успіхи в оздоровленні політичного клімату планети, на що спрямовані численні мирні ініціативи України. Зміцнюються взаєморозуміння та довіра між державами.
Характер розвитку взаємозалежностей і суперечностей, кон'юнктури взаємозв'язків, що утворюються у світовому господарстві, впливають на всі його складові. Так, зміни технічних характеристик і поліпшення якості продукції (світових стандартів), коливання світових цін на сировину і готові вироби («умов торгівлі»), нестійкість у валютно-фінансовій сфері, загострення енергетично-сировинної та продовольчої проблем, як і проблем навколишнього середовища, демілітаризація й недопущення війни тощо — все це впливає на кожне національне господарство, економіку будь-якого угруповання країн у світі.
Отже, об'єктивна основа сучасної системи міжнародних економічних відносин — глибинні процеси і зміни, що відбуваються у світовому господарстві, матеріальних умовах існування людства. При цьому звернімо увагу на те, що як сукупність міжнародних економічних зв'язків, що формуються під впливом розвитку продуктивних сил, економічного ладу, політичної орієнтації країн та інших чинників, які взаємодіють на міжнародній арені, міжнародні економічні відносини мають кількісне і якісне вираження, характеристики.
Якісна характеристика світогосподарських зв'язків відбиває соціально-економічний бік міжнародних економічних відносин, їхню сутність, соціально-економічну природу як суспільної форми цих зв'язків. Саме якісна характеристика цих відносин і характеризує економічні відносини в політекономічному плані, тобто міжнародні виробничі відносини як економічні відносини всіх чотирьох фаз (виробництво, розподіл, обмін і споживання) єдиного процесу відтворення.
Характер усієї сукупності міжнародних економічних відносин, яка охоплює всі фази суспільного виробництва (тобто і безпосереднього виробництва), визначається характером внутрішніх виробничих відносин того чи іншого суспільства. Тому ці відносини є похідними, перенесеними на міжнародну, міждержавну арену економічними відносинами певного суспільства. Отже, теоретичний аналіз світового економічного співробітництва продовжує висвітлення виробничих відносин того чи іншого суспільства, винесених поза державні кордони.
Слід ураховувати особливості дії економічних законів у світовому господарстві, щоб свідомо використовувати їх у практичній діяльності за умов широкого розвитку економічних зв'язків.
Найважливіші особливості дії економічних законів у всесвітньому господарстві можна згрупувати так.
Загальні економічні закони діють відповідно до своєї специфіки як на рівні окремих країн, так і в масштабах світового господарства.
Специфічні економічні закони, притаманні певному угрупованню, не діють на рівні світового господарства, але впливають на дію загальних економічних законів в економічних взаємовідносинах ринково розвинених країн, країн, що розвиваються, та країн, що переходять до ринку. Внаслідок інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя набуло значного розвитку й ускладнилось світове господарство, зміцніли його спільність і цілісність. Зростаюча цілісність світового господарства зумовила необхідність трансформації міжнародних економічних відносин і створення системи міжнародної економічної безпеки.
Проблеми трансформації міжнародних економічних відносин. Об'єктивна необхідність перебудови міжнародних економічних відносин зумовлена тим, що зростаюча цілісність світового господарства конче потребує принципово нового механізму його функціонування, нової структури міжнародного поділу праці.
Сутність проблеми перебудови міжнародних економічних відносин полягає в тому, що сучасний стан їх між розвиненими країнами, країнами, що переходять до ринку, та країнами, що розвиваються, у світовому господарстві не відповідає обстановці в світі, що докорінно змінилася. Найяскравішим виявом початку трансформації світового господарства стало утвердження принципів нового міжнародного порядку.
Така трансформація міжнародних економічних зв'язків має відбуватися на демократичних (при ліквідації дискримінації в усіх її виявах) та справедливих (при рівноправних економічних відносинах) засадах. Саме створення системи міжнародної економічної безпеки є цільовою функцією перебудови світової економіки. Всесвітня система міжнародної економічної безпеки здатна поряд з роззброєнням перетворитися на надійну підвалину міжнародної безпеки взагалі.
Основними методами розв'язання проблеми перебудови міжнародних економічних відносин і створення системи міжнародної економічної безпеки є політичні, дипломатичні та економічні заходи, зумовлені багатоплановістю цих проблем, їхніх політичних, правових, дипломатичних і економічних аспектів. Ці аспекти є основоположними та відображують цільову функцію всієї перебудови світових господарських зв'язків.
Засади створення всесвітньої системи міжнародної безпеки в економічній сфері полягають у здійсненні таких заходів.
Вилучення з міжнародної практики всіх форм дискримінації; відмова від політики економічних блокад і санкцій, якщо це прямо не передбачається рекомендаціями світового співтовариства.
Спільний пошук шляхів справедливого урегулювання проблем заборгованості.
Установлення нового світового економічного порядку, що гарантував би однакову економічну безпеку для всіх держав.
Використання на благо світового співтовариства частини коштів, які вивільнюватимуться в результаті скорочення воєнних бюджетів.
Об'єднання зусиль у дослідженні та мирному використанні космосу, розв'язанні глобальних проблем, від яких залежить доля цивілізації.
Особливе значення у розв'язанні проблем перебудови світових господарських зв'язків має розвиток міжнародного співробітництва, налагодження конструктивної творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети щодо виконання глобальних, загальнолюдських завдань. У цьому процесі вирішальна роль належить витісненню командно-адміністративної системи господарства і оновленню ринкової системи, яка змінюється, зокрема, під впливом проведення в країнах, що розвиваються, глибоких соціально-економічних перетворень щодо подолання відсталості та залежності, а також спрямованих на соціальний прогрес і в перебудову світових господарських зв'язків. Нарешті, розв'язання проблем перебудови міжнародних економічних відносин і створення системи міжнародної економічної безпеки передбачає розвиток відносин між країнами з різним рівнем розвитку на засадах ділового, взаємовигідного співробітництва. Ясна річ, створення нового світового порядку, що грунтується на узгодженні інтересів та праві свободи вибору шляху суспільного розвитку, розв'язання головних проблем, від яких залежить мирне майбутнє людства, ще попереду.
Надзвичайно важливою проблемою міжнародних економічних зв'язків за умов посилення зростання взаємозалежності країн світу стала необхідність подолання стихійного розвитку міжнародних економічних відносин, як і світового господарства в цілому. Вирішення цієї проблеми потребує спільного міжнародного урегулювання розвитку цього господарства. Особливе місце тут посідають міжнародні економічні й науково-технічні організації, передусім у системі ООН, що створені за рішенням Генеральної Асамблеї та її Економічної і Соціальної ради. Це такі організації, як Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ). Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародне агентство атомної енергії (МАГАТЕ) тощо. Великі надії покладаються також на розвиток відносин між економічними угрупованнями й окремими країнами на засадах гуманізму, рівноправності та справедливості, що відстоюють прогресивні сили людства. Особливого значення набуває створення Європейського банку реконструкції і розвитку для Східної Європи (ЄБРР) за участю понад 50 країн, у роботі якого бере участь і Україна.
Розвиток цих відносин ґрунтується на дії загальних організаційно-економічних відносин і економічних законів, що регулюють розвиток світових продуктивних сил і тим самим з'єднують в єдиний ланцюг національні господарства всіх країн світу.