Основи економічної теорії (2001)

22.2. Міжнародна валютна система

Міжнародна валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Міжнародна валютна система виникла на основі грошових систем, що існували у деяких країнах. Перша міжнародна грошова система почала зароджуватися в XIX ст. і юридично була оформлена на Міжнародній конференції 1867 p., що відбулася в Парижі. Конференція визнала золото єдиною формою світових грошей і вперше накреслила напрям уніфікації національних грошових систем. Ця система відома в історії як система «золотого стандарту» і в чистому вигляді проіснувала до першої світової війни, а окремі її елементи збереглися до 70-х років XX ст.

Міжнародна валютна система містить ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки й міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар є носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше у міжнародних розрахунках почали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки на депозити). У 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні й регіональні платіжні одиниці — СДР і ЕКЮ (згодом ЄВРО).

Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані у міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Цс золото, валютні запаси держав, що вільно обертаються, міжнародні гроші.

Другим елементом міжнародної валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн. Розрізняють валютні курси фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі). Фіксований валютний курс заснований на монетному паритеті (ваговому вміст і золота у національних грошових одиницях). Плаваючий валютний курс не пов'язаний з монетним паритетом, а визначається зіставленням паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного «кошика» товарів.

Третім елементом міжнародної валютної системи є валютний ринок. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де воно продавалося за офіційною ціною, що була закріплена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035 г чистого золота1) становила в 1837—1934 рр. —20,67 дол. США, 1934—1968 pp. — 35, у 1968 p. вона підвищилася до 38 дол. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 p., коли офіційну ціну на золото було ліквідовано. Тепер ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Змістом четвертого елементу міжнародної валютної системи є міжнародні валютно-фінансові організації. Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом із своїми філіалами — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) та Багатостороннім агентством щодо гарантій інвестицій (БАГІ) — утворюють групу Світового банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку тощо.

Другою світовою валютною системою, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922 p., була система золотовалютного стандарту, яка характеризується тим, що країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, як еквівалента золота.

Платіжні засоби в іноземній валюті, що призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.

Країни, які приєдналися до золотовалютного стандарту, зберігали свої авуари2 у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Для успішного функціонування золотовалютного стандарту необхідні такі умови:

проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно підтримувати значний рівень економічної активності та високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби.

Третьою міжнародною валютною системою стала створена за рішенням Брепон-Вудської національної валютної конференції, що проходила

1 Мається на увазі високоякісний дорогоцінний метал з мінімальним вмістом домішок (срібло, мідь тощо). Поширена проба золота 583, наприклад, означає вміст 58,3 відсотка чистого золота, решта — легуючі домішки. Теоретично чистий благородний метал повинен мати пробу 1000, якої практично не буває.

2 Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні папери, що легко реалізуються. Найчастіше цей термін використовують щодо коштів банку в іноземній валюті, які перебувають на його рахунках у закордонних банках.

в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система. Вона засновувалася на ідеї пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором, основними інструментами міжнародних розрахунків ставало золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінга, а також з інших економічних причин, фунт стерлінга з самого початку міг виконувати роль резервної валюти лише частково. Його використовували як резервну валюту переважно колонії й домініони Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошової системи «золотого стандарту», з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему почали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золото-доларовим стандартом.

На Бреттон-Вудській конференції був підписаний Заключний акт, складовими якого стали статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МВФ і МБРР).

Міжнародний валютний фонд, згідно з проектом угоди, передбачав встановлення широкого міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних обмежень і запровадження оборотності валют. МВФ почав діяти з березня 1947 р. Для ефективного регулювання валютних відносин між країнами — членами цього фонду МВФ надає їм коротко- та середньострокові кредити (до 3—5 років) при валютних ускладненнях, пов'язаних з неурівноваженістю їх платіжних балансів.

Капітал МВФ створюється з внесків країн — членів цієї організації відповідно до встановлених для них квот з урахуванням економічної й політичної ваги кожної країни. В повній залежності від квот розподіляються і голоси у керівних органах Фонду. Так, найбільшу кількість голосів мають США (19,7 відсотка), а в цілому 10 найбагатших країн мають 52 відсотки голосів, на той час як країни, що розвиваються, разом становлячи 85 відсотків членів Фонду, мають лише 39 відсотків голосів.

Квота України становить 0,69 відсотка у загальному капіталі МВФ.

США фактично володіють правом вето при вирішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим ставлять у залежне становище не лише країни, що розвиваються, а й більшість країн — членів Фонду.

Міжнародний банк реконструкції і розвитку розпочав свою діяльність у 1946 р. Його головне завдання полягає у наданні допомоги країнам — членам банку в розвитку їхньої економіки у формі довготермінових кредитів (до 15—20 років) на виробничі цілі. Членами МБРР можуть бути лише члени МВФ.

Головним мотивом вступу країн до МБРР с можливість одержати зовнішні кредити і позики на сприятливіших умовах порівняно з тими, що існують на міжнародних грошових ринках. Це додаткові важливі ресурси для забезпечення рівноваги платіжного балансу.

Членство в цих організаціях накладає па їхніх учасників певні зобов'язання. Країни — члени МВФ та МБРР мають ставити до відома ці організації про обраний країною правовий режим курсу національної валюти і про всі зміни в ньому; уникати маніпулювання валютними курсами або міжнародною валютною системою для врегулювання свого платіжного балансу та одержання несправедливих переваг над іншими країнами — членами цих міжнародних організацій; прагнути до відміни валютних обмежень та не запроваджувати нових; створювати умови для запровадження конвертованості національної валюти; бути готові надати Фонду повну інформацію про стан своєї економіки з ряду показників, таких як: рівень валютних резервів, обсяг зовнішньої заборгованості, зміни валютного курсу та ін. Беручи участь у цих організаціях, країни стоять перед необхідністю поєднання суто економічної вигоди зі збереженням економічної незалежності.

Наприкінці 60 — на початку 70-х років Бреттон-Вудська валютна система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют-та хронічна нестача міжнародної ліквідності до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами і Японією — з іншого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи було створення міжнародних платіжних засобів СДР (спеціальних прав запозичення), а поворотним моментом стала відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.

У січні 1976 р. було підписано новий валютний договір, і нова четверта валютна система дістала назву місця, де відбулося його підписання, — Ямайська. Ця система заснована вже не на одній, а на кількох валютах, і тому її ще називають багатовалютним стандартом. Він передбачав повну демонетизацію золота і остаточний перехід до використання як світових грошей національних валют і міжнародних розрахункових грошових одиниць — спеціальних прав запозичення (СДР), що випускаються Міжнародним валютним фондом. Це, в свою чергу, означало:

відміну офіційної ціни на золото і золотих паритетів;

припинення розміну доларів на золото для центральних банків і урядових органів, дозвіл на продаж і купівлю золота за ринковими цінами;

право вільного вибору країнами режиму валютного курсу;

запровадження системи плаваючих валютних курсів на зміну їхній жорсткій фіксації;

надання МВФ повноважень щодо нагляду за валютною політикою країн-членів.

Зрештою, за золотом залишилася лише роль фонду ліквідних активів для придбання провідних валют. Дістала формальне підтвердження нерегламентованість використовуваних офіційних резервних активів. При цьому термін «конвертована валюта» було замінено на «вільновикористовувана валюта».

Однією з особливостей сучасних валютних відносин є існування поряд із міжнародною валютною системою замкненого валютного угруповання, що спочатку мало назву Європейська валютна система (тепер — Європейський валютний союз — ЄВС). Це певні правила розрахунків між деякими країнами, що входять до Європейського економічного співтовариства. Створена в березні 1979 р. Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин ряду країн ЄС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їхню взаємну ув'язку. ЄВС діє за принципом «кошика», в якому змішані курси національних грошових одиниць залежно від котирування тієї чи іншої складової, її ще називають «валютною змією», перевага якої полягає в тому, що сама «змія» у цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на таких засадах будується паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається межа відхилення їх. Так, фіксована межа відхилення становила ± 2,25 відсотка для всіх країн, за винятком Італії та Іспанії, для яких ця межа більш широка (для Італії, наприклад, вона становить ± 6 відсотків). Пізніше цю межу для деяких країн було розширено до 15 відсотків, згодом — до ЗО.

Створення ЄВС було продиктоване передусім прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності та стабільності за рахунок послаблення привязки європейських валют до долара, що дає можливість не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й успішніше протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі підтримкою коливань ринкового курсу валют у звужених межах;

механізм кредитної допомоги урядам, які зустрічалися з фінансовими труднощами за підтримки ринкового валютного курсу;

спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на основі «валютного кошика» національних валют країн — членів ЄВС і грецької драхми з урахуванням їхньої частки в сукупному валовому національному продукті.

ЄВС створила необхідні передумови для формування спільного валютно-фінансового союзу. Найчіткіше думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала у доповіді, яка була підготовлена тодішнім головою Комісії Європейського співтовариства Жаком Делором у 1989 p. Було запропоновано триетапний, розрахований на кілька років, перехід до такого союзу. Як стратегічна мета Співтовариства визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку «дванадцяти».

Перший етап розпочався з 1 червня 1990 p., коли у більшості країн Спільного ринку були зняті обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку.

Другий етап розпочався 1 січня 1994 р. встановленням жорсткого обмінного курсу європейських валют і створенням європейської системи центральних банків («Єврофед»).

З 1 січня 1997 р. розпочався третій етап, який мас завершитися введенням єдиної валюти CBPQ, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду «наднаціонального диригента» валютно-фінансової політики всього Співтовариства.

Важливою складового успішного функціонування сучасних міжнародних валютно-кредитних відносин є існування світових валютних ринків.

Світовий валютний ринок — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних-9 операціями купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах. На ньому здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками та банківськими установами і фірмами. Головними суб'єктами валютного ринку є великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

У країнах, де немає валютних обмежень, є вільні валютні ринки, а там, де такі обмеження існують, — невільні. На валютних ринках здійснюються операції готівкою, термінові, «увоп» (угоди валютних операцій) та арбітражні. При готівкових валютних операціях усі розрахунки у валюті виконуються негайно, при термінових — за домовленістю сторін (видавання іноземної валюти й оплата еквівалента відбуваються протягом одного—трьох місяців і більше). «Увоп» об'єднує готівкові й термінові операції, де валютні курси фіксуються на момент угоди валютних операцій. При арбітражних операціях ініціатор угоди використовує різницю валютних курсів і відсоткових ставок на різних валютних ринках для отримання прибутку. Прийняття умов платежу, як правило, є результатом гострих дискусій контрагентів, а також залежить віл платоспроможності покупця, його становища на ринку та відносин довіри між продавцем і покупцем.

Сьогодні немає єдиного, закріпленого багатосторонньою угодою універсального механізму валютних розрахунків між країнами. Тільки в межах окремих економічних і фінансових угруповань країн можуть існувати до певної міри єдині механізми розрахунків. У сучасній системі світогосподарських зв'язків розрахунки з торговельних і неторговельних операцій регулюються Основними принципами, закріпленими в Женевській конвенції про чеки та векселі, а також зведеннями постанов Міжнародної торгової палати, що знаходиться в Парижі.

У міжнародних валютних відносинах використовуються національні та міжнародні валюти. Роль тих чи інших валют визначається місцем їх у світогосподарських зв'язках. Причому якщо в перші десятиліття після другої світової війни головними валютами були американський долар та англійський фунт стерлінгів, то тепер їхні позиції значно потіснили західнонімецька марка, японська ієна і французький франк. Крім них, для розрахунків використовують валюти інших країн, а також міжнародні платіжні засоби та колективні розрахункові одиниці — спеціальні права запозичення (СПЗ) або міжнародні платіжні та резервні засоби (СДР). що випускаються Міжнародним валютним фондом, та ЄВРО — регіональна валютна одиниця, що використовується учасниками Європейського валютного союзу.

1 все-таки більша частина міжнародних валютних операцій припадає на долари США. Наприклад, ціни на енергоносії, передусім на нафту та газ, на світових ринках установлюються майже виключно в американських доларах. Світові ціни на зернові також встановлюються переважно в доларах США, оскільки частка їх становить понад 50 відсотків світового експорту зерна. На готову продукцію ціни встановлюються здебільшого у валюті експортера.

Територіально валютні ринки здебільшого прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки у ряді розвинених країн поряд з міжбанківською торгівлею валютою є також спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називають офіційним валютним курсом. Найбільшим у світі центром торгівлі валютою як щодо ЇЇ обігу, так і кількості валют є Нью-Йорк. Характерно, що у США немає валютної біржі, де б щодня встановлювалися офіційні котировки. Тут валютою торгують тільки на міжбанківському ринку, де формується середній курс, що є основою для встановлення курсів продавця і покупця для банківських клієнтів. Інші фінансові центри США знаходяться в Бостоні. Чикаго, Сан-Франциско та Новому Орлеані. Валютних бірж немає також у Великій Британії та Швейцарії, але це майже не впливає на масштаби валютних операцій, які здійснюються в цих країнах, оскільки на практиці фактичні курси валют, як правило, коливаються навколо офіційних валютних курсів. У Франції та Австрії функціонує по одній валютній біржі. Італія та Німеччина мають по кілька бірж.

Специфічним міжнародним ринком валют країн Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи і США, а також деякі транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці чинники стали об'єктивною причиною й безпосереднім стимулом виникнення і розвитку ринку євровалют. Це створило умови для масштабних і стійких валютно-фінансових зв'язків групи країн.

Масштабнішим як за розмірами, так і за характером валютних операцій є Товариство міжнародних міжбанківських телекомунікацій — СВІФТ, створене в 1973 р. 239 банками в 15 економічно розвинених країнах світу. Сьогодні в системі СВІФТ беруть участь понад 1500 банків з 54 країн (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи). Міжнародні центри розрахунків цієї системи знаходяться в Нідерландах, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ було розроблено міжнародні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створено так звані національні пункти, через які замовлення передаються до міжнародних розрахункових центрів, а через їхнє посередництво національні пункти в свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передавання інформації про здійснені розрахунки скоротився до мінімуму (від 1 год. до 20 хв.).

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили й новітньої технології, спільного підприємництва. Головною цільовою функцією цих відносин, зрештою, є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але водночас тісно пов'язаний з процесом відтворення у сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, гак і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передавання технології тощо і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним обігом їх. З іншого боку, хоча валютна сфера сама по собі вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона, в свою чергу, відбиває хід виробничих процесів аж ніяк не пасивно, а справляє на них активний зворотний вплив.