Основи економічної теорії (2001)
23.5. Глобальна нерівність: причини, наслідки і висновки
Критики глобалізації економіки під егідою ТНК та згаданої «тріади» звинувачують їх у тому, що вони підкорюють спроби периферійних держав регулювати свої національні економіки глобальній логіці капіталу, використовуючи при цьому політику «батога і пряника» у доступі до міжнародних кредитів і здійсненні структурної перебудови. В результаті бідні країни втрачають можливість регулювати складові частини глобально організованих виробничих процесів, які перебувають в межах їхніх власних кордонів, і, отже, вийти на більш високий рівень розвитку своєї економіки.
На думку противників «нового світового порядку», ТНК разом з ВБ, МВФ і ВТО володіють колосальною економічною потужністю, диктують свою волю і свої моделі розвитку периферійним і напівпериферійним країнам. У цьому контексті на симпозіумі «ЮНЕСКО і Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань соціального розвитку» в 1994 р. зазначалось, що сьогодні процес глобалізації... ставить державу поза законом. Як свідчать дані, об'єднаний капітал 15 головних мультинаціональних компаній перевершує сукупний ВНП близько 100 бідних країн. За їх допомогою обрані еліти в країнах, що розвиваються, будують псевдо-Манхеттени в океані бідності.
На чолі посилення експлуатації світу глобальним капіталізмом стоять США, які під прикриттям необхідності подолання сучасного хаосу намагаються встановити новітній варіант «Pax Americana». З метою нового переділу світу за силою і капіталом Вашингтон використовує і сучасні економічні важелі неолібералізму, і традиційні механізми політичного тиску. Проголосивши курс на лібералізацію виробництва, фінансів і торгівлі, США в період першого терміну правління адміністрації Б. Клінтона США 60 разів вводили в односторонньому порядку економічні санкції або погрожували в законодавчому порядку застосувати їх проти 35 країн, в яких проживає 42 відсотки населення світу.
Диктат з боку лідера сучасного світу не сприяє реалізації намірів країн, що розвиваються, і з перехідною економікою інтегруватися в світову економіку. Політика «сімки» на чолі зі США ще більше перетворює країни третього світу на сировинні придатки ядра. Це дає змогу країнам, де проживає 20 відсотків світового населення, споживати 85 відсотків світових алюмінію і синтетичних хімічних елементів, 80 відсотків чорних металів і сталі, 80 відсотків енергоносіїв, 75 відсотків пиломатеріалів, 65 відсотків м'яса, добрив і цементу, 50 відсотків риби і зерна. Спроби «нових економік» проникнути на світовий ринок зі своїми товарами знищуються в корені за допомогою антидемпінгових заходів, спрямованих на захист своїх виробників.
Засилля ТНК у світовій економіці супроводжується експансією міжнародних банків. Демонтаж державного контролю за рухом капіталів після краху Бреттон-Вудської системи призвів до колосального сплеску спекулятивної діяльності. Раніше 90 відсотків усіх операцій з іноземною валютою здійснювалися з метою фінансування торгівлі та довгострокових інвестицій і тільки 10 відсотків трансакцій мали спекулятивний характер. Тепер понад 90 відсотків операцій реалізується зі спекулятивними цілями.
Усередині 90-х років щоденні фінансові потоки досягли 1,2 трлн дол. і перевершили резерви іноземної валюти в розпорядженні всіх країн «сімки». Подорожчання кредиту стало серйозною перепоною на шляху економічного розвитку третього світу. Країни, що розвиваються, маючи недержавну заборгованість, що перевищує 500 млрд. дол., змушені збільшувати витрати на її обслуговування на 5 млрд. дол. при кожному підвищенні відсоткової ставки на один пункт.
Глобальна криза фінансової системи внаслідок потрясінь 1997—1998 pp. стала результатом діяльності ВБ і МВФ, які контролюють країни «сімки», а також посилення концентрації й мобільності фіктивного капіталу, зосередженого в руках світової фінансової олігархії. Фінансовий обвал, спровокований фінансовими імперіями, завдав тяжкого удару значній частині міжнародного співтовариства, але найбільше — країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою.
Розвиток світового господарства наочно демонструє, що глобалізованій світовій економіці зовсім не притаманна та благодійність, яку їй приписують численні ставленики ТИК і В Б — МВФ — ВТО.
Ототожнення глобалізації з інтернаціоналізацією торгових, інвестиційних, виробничих процесів, які нібито ведуть до взаємовигідного зв'язку всіх національних економік за допомогою стратегічної «тріади» торгівлі, капіталовкладень і кредитів — безпідставне. Якби це відповідало дійсності, то глобалізація супроводжувалася б прогресуючим розвитком принаймні значної частини країн з ринковою економікою на периферії капіталістичного світу і скороченням розриву між Північчю і Півднем. Нічого подібного не відбувається.
У середині 90-х років на кожну прогресуючу в економічному відношенні країну третього світу, яка розвивалася відносно високими темпами, припадало як мінімум 10 країн, виключених з економічного розвитку. У цих країнах на узбіччі глобального капіталізму проживало 45 відсотків населення світу. Водночас у світі було 358 мільярдерів, які володіли більшим багатством, ніж річний доход майже половини населення Землі.
Звільнення від колоніальної залежності не привело до припинення нерівності між Північчю і Півднем. У 1960 р. багаті країни, в яких проживало 20 відсотків населення світу, поглинали 70 відсотків глобальних доходів, у 1990 р. — 83 відсотки тих самих доходів. За той же період частка бідних країн, де проживало 20 відсотків населення світу, у загальних доходах зменшилася з 2,3 до 1,4 відсотка. Фінансова криза 1997—1998 pp. стала черговим поштовхом до ще більшого поглиблення і розширення глобальної нерівності.
На початку нового тисячоліття більша частина країн Півдня перетворилася па анклав масового злидарювання, хронічна бідність — на постійний супутник глобалізації, лібералізації і маркетизації.
Однак процеси пауперизації світу не обмежуються країнами Азії, Африки й Латинської Америки. Останнім часом проблема соціальної несправедливості ще більше загострилася внаслідок значного погіршення соціально-економічного становища населення в колишніх соціалістичних країнах. За офіційними даними ВБ — МВФ, у сучасному світі 1,5 млрд. чол. витрачає не менше ніж 1 дол. США на день, 2 млн. чол. — менш як 2 дол. США на день. Характерною ознакою сучасного зубожіння є позбавлення доступу мільярдів людей до адекватних матеріальних ресурсів.
Стала тенденція до концентрації бідності та багатства на різних соціальних полюсах чітко прослідковується і в країнах ядра.
Всупереч міфу про те, що на Заході всі соціальні прошарки виграють від глобалізації, її результати майже повністю дістаються великому бізнесу. Становище трудящих у країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), у тому числі в найбагатшій країні капіталістичного світу — США , у період глобалізації суттєво погіршилося.
У 1973—1998 pp. продуктивність праці у США зросла на 46,5 відсотка, а заробітна плата робітників залишились на рівні 25-річної давності.
Не стала винятком із правила зубожіння і Європа. Сьогодні Європа стикається з серйозними проблемами, які загрожують соціальним вибухом. У країнах Центральної та Східної Європи перехід до ринкової економіки і скасування комуністичної соціальної політики призвели до неадекватності та недоступності охорони здоров'я і соціальних інфраструктур. У країнах Західної Європи політика соціального захисту населення перебуває в занепаді та піддається сумніву. Бідність вразила десятки мільйонів європейців, — зазначено в доповіді Комітету з питань соціальної політики ПАРЄ.
У 1993 р. кожний шостий житель і кожне шосте домогосподарство в 12 країнах ЄС перебували за межею бідності. У 1996 р., за оцінками Євростату, 31 млн. чол. в 15 країнах ЄС отримували соціальну допомогу, 18 млн. — допомогу з безробіття, близько 35 відсотків домогосподарств були за межею бідності. Житлова проблема в ЄС набула критичного характеру. У 1996 р. в Німеччині було близько 930 тис. бездомних. 15 млн. чол. у країнах ЄС мешкають у перенаселених будинках, 2,5 млн. чол. — у фургонах і автопричепах, пристосованих під житло, 1,5 млн. чол. перебувають під загрозою виселення на вулицю. За офіційними даними, у 1980 — 1990 pp. нерівність зросла в 15 країнах ОЕСР, а зменшилася тільки в одній країні ОЕСР.
Економічна глобалізація супроводжується, з одного боку, зростанням економічної нерівності в світі, а з іншого — збагаченням монополій у країнах ядра. Про це свідчить той факт, що сукупний доход на вкладений капітал у підприємницькому секторі країн «сімки» зріс з 12,5 відсотка на початку 80-х років до більш як 16 відсотків у середині 90-х років. Ці прибутки збільшувалися передусім за рахунок зниження заробітної плати як у своїх країнах, так і в країнах розташування ТНК за кордоном.
У 1996 р. середній доход населення у 70 країнах світу був нижчий, ніж у 1980 p., а в 43 країнах — ще нижчий, ніж у 1970 р. Частка людей, які опинилися за межею бідності, з 1974 р. по 1994 р. зросла з 16 до 19 відсотків. Безпрецедентними темпами йде пауперизація населення на «постсоціалістичному» просторі. За роки реформ кількість бідних тут зросла з 4 до 120 млн. чол. Особливу тривогу викликає те, що сьогодні очікувана тривалість життя кожного третього жителя в країнах третього світу становить менш ніж 40 років.
Переконливим виявом глобальної нерівності в сучасному світі є різниця у визначенні ВНП на душу»населення у різних країнах. У 1992 р. в 23 багатих країнах цей доход становив 21 740 дол., в 67 країнах з середнім доходом — 2351, 21, у 42 бідних країнах — 307,56 дол. США. У середині 90-х років понад 1,2 млрд. чол. опинилися в лещатах абсолютної бідності, понад 1 млрд. з них — у країнах, що розвиваються.
Більше ніж 100 млн. чол. були повністю безробітними, набагато більше — частково зайнятими. Понад 1 млрд. дорослих не вміли читати і писати, понад 300 млн. дітей не відвідували початкову школу. 1,5 млрд. людей не мали доступу до чистої питної води, 2 млрд. — до санітарного і медичного обслуговування. Сотні мільйонів людей були вилучені з економічного, політичного, соціального і культурного життя.
У зв'язку з цим заступник Генерального секретаря ООН Н. Десаі зазначав, що часто соціальні проблеми розглядаються тільки після прийняття рішень з питань економічної політики. Одним із прикладів цього є політика структурної перебудови. Проте стабільну економіку не можна побудувати у нестабільному суспільстві.
Австралійський соціолог С. Кастлз наголошує: тріумф ринку на національних й інтернаціональному рівнях означає, що багато можновладців більше не розглядають величезну нерівність як проблему, а скоріше вбачають у ній важливий чинник підвищення ефективності економічної системи. А колапс комуністичної альтернативи в 80-ті роки дав можливість проголосити інтереси глобального капіталу інтересами всього людства.
Цілком зрозуміло, що сучасне поглиблення кризових явищ у всесвітній економіці примушують до ще більшої глобальної нерівності та значного погіршення становища людей праці. У зв'язку з цим Міжнародна зустріч трудящих 6—8 серпня 1997 р., в якій брали участь понад 1300 представників високого рівня від 400 профорганізацій з 60 країн світу, закликала міжнародний профспілковий рух розробити програму-мінімум боротьби проти неоліберальної глобалізації, а ООН —до термінового проведення Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем зайнятості, заробітної плати та умов праці. У Заяві Всесвітньої федерації профспілок засуджується антиробітнича стратегія західних держав, які разом з ВБ — МВФ — ВТО використовують економічні реформи як засіб установлення свого панування і перекладають соціальні витрати економічного розвитку на трудящих усіх країн.
У Заяві ВФП говориться, що концентрація й глобалізація капіталу є головною причиною зростання безробіття, бідності, маргіналізації, соціальної дезінтеграції в світі, особливо в країнах, що розвиваються. Втілення в життя неоліберальної моделі уже призвело до бідності та залишило без засобів існування цілі країни й географічні регіони, відділяючи людей від землі, основних засобів виробництва. Водночас реалізація неоліберальної моделі збільшує безробіття і неповну зайнятість, інтенсифікує працю і подовжує робочий час, а також заохочує використання дитячої праці. Неоліберальні політики закріплюють тендерну нерівність і дискримінацію жінок, знижують реальну заробітну плату, зменшують розміри особистих і соціальних допомог і доступ до отримання громадянських послуг.
Згадана Міжнародна зустріч трудящих запропонувала власну модель розвитку, що заснована на таких вимогах:
1) проведення економічної політики, спрямованої на створення і поліпшення робочих місць;
підвищення заробітної плати і доходів населення;
нове підтвердження інституції колективних переговорів як механізму регулювання відносин між працею і капіталом;
прийняття Соціальної та Міжнародної хартій на захист і повагу головних прав трудящих;
збільшення бюджетних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, соціальний захист і житлове будівництво;
втілення в життя політики, спрямованої на запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням на виробництві, забезпечення ефективного захисту здоров'я й життя людини праці.
Сучасна дійсність на всіх континентах не залишає сумніву в тому, що подальше ігнорування життєвих інтересів і демократичних прав трудящих не тільки прирікає на провал нинішні моделі модернізації та «наздоганяючого» розвитку, а й здатне спричинити глобальні соціальні потрясіння.
Концепція неоліберального ринкового фундаменталізму й «економіка казино», побудована на спекулятивних засадах, дискредитували себе і мають залишитися в архіві економічної історії XX ст., адже саме вони зробили майже 100 країн світу жертвами фінансових криз за чверть століття.
Це змушені визнати сьогодні офіційні представники Бреттон-Вудських інституцій. Нинішній маршрут поступу світової цивілізації до глобального прогресу недавно поставив під сумнів навіть провідний економіст ВБ Дж. Стігліц, котрий вельми образно зауважив: коли один автомобіль терпить катастрофу на вигині шосе, можна дійти висновку, що це сталося з вини водія або внаслідок несправності його автомобіля. Але коли на тому ж самому повороті нещасні випадки повторюються день у день, є всі підстави припустити, що, мабуть, не все гаразд з дорогою.
Саме тому, що глобальний капіталізм не може вивести людство з сучасної цивілізаційної кризи, до якісно нової глобальної, гуманної та демократичної парадигми соціального розвитку і життєустрою, необхідність переходу до побудови сталої економіки, сумісної зі збереженням навколишнього середовища для майбутніх поколінь, стає нагальною потребою нашого часу.
Запитання і завдання для самостійної роботи
Розкрийте походження та значення термінів «глобальний», «глобалізм», «глобалізація», «глобалізований».
Визначте хронологічні межі глобалізації економічної діяльності. Які з наведених чинників і рушійних сил. на ваш погляд, були вирішальними у прискоренні міжнародних економічних зв'язків та глобалізації економічного життя протягом останньої чверті XX ст.: суспільні; економічні; технологічні; міжнародні; політичні; геополітичні; лібералізаційні: екологічні; культурні.
Які з наведених елементів належать до інтернаціоналізованої світової економіки, а які до глобалізованої світової економіки: національна економіка; міжнародний ринок; мультинаціональна компанія: внутрішній ринок; нова глобальна світова економіка; національний капітал; транснаціональна компанія; незалежний капітал; національний менеджмент та персонал.
Які з наведених характеристик притаманні фордистській моделі організації виробництва, а які постфордистській моделі організації виробництва: негнучкі технології: децентралізовні форми організації праці; фемінізація виробничих процесів; бюрократичні структури управління: масове виробництво гомогенних виробів: новий міжнародний розподіл праці; захист національних ринків; гомогенізація зразків споживання; робітники масових професій; впровадження нових комп'ютерних технологій; зменшення обсягу соціальних послуг; «ефект масштабу».