Економічна теорія (2003)

Які ж правові суспільні форми, у яких реалізуються права власності?

Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни. Власність — об'єктно-суб'єктна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб'єкта, тобто того, кому належать об'єкти власності. Суб'єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи — різного роду колективні об'єднання й організації, а також держава. Об'єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо.

Оскільки власність має економічний і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форма права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.

Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.

Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.

Нарешті, державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загальфедеральної, регіональної, муніципальної.

У радянський період домінувала одна форма власності — державна, питома вага якої становила понад 88 %. Близько 9 % — одержавлена колгоспна власність, 1,5 % — кооперативна і 1,2% — особиста власність громадян.

За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну.

Важко знайти в суспільствознавстві більш дискусійну проблему, ніж роль та значення приватної власності. Зовсім протилежні точки зору лише частково характеризують її роль у людському суспільстві і тільки всі разом вони розкривають у всій повноті вкрай суперечливу категорію. «Власність є крадіжка», «Дикун — це людина, що не відає власності» — ці висловлення Прудона і Фергюссена в дійсності не суперечать, а доповнюють один одного. «Ніхто не має право нападати на індивідуалізовану власність і говорити, що він цінує цивілізацію», — цитує Фрідріх Хайєк економіста Ганса Мена, підкреслюючи, що приватна власність становить ядро моральних норм кожної розвиненої цивілізації. Як не дивно, погоджуючись з таким трактуванням, важко спростувати інше, висловлене Федором Достоєвським: «Ніколи люди ніякою наукою і ніякою вигодою не зуміють необразливо розділитися у власності своїй та у правах своїх. Усе буде для кожного мало, й усі будуть нарікати, заздрити і винищувати один одного».

Роль та значення приватної власності може бути правильно зрозумілим тільки в тому випадку, якщо її розглядати історично. Не можна не погодитися, що найвище благо людського суспільства — особиста свобода, якщо не забувати, що вона закінчується там, де починається свобода іншої людини, тобто припускає як своє природне продовження — відповідальність. Тільки за умов свободи створені блага стануть власністю його творця й у такому разі матеріальною (економічною) основою свободи людини стануть здобутки його праці. Приватна власність виникла в далекій давнині внаслідок природноісторичного процесу. Вже через об'єктивні чинники вона стала прогресивним явищем. Але навіть у ті давні часи економічне знання, що народжується, але ще не перетворилося на науку, вже неоднозначно трактувало значення приватної власності в людському суспільстві. Досить згадати висловлення Платона й Аристотеля, щоб зрозуміти — дискусії про приватну власність тривають вже не перше тисячоліття. Тому нині полеміка навколо приватної власності — явище не унікальне, хоча і дуже актуальне для країн, що штучно були виведені з еволюційного шляху розвитку.

Приватна власність — це такі відносини, коли економічний суб'єкт ставиться до об'єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з'єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини. Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці (незалежно від того, належить вона окремій людині чи державі в особі чиновників) характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути визначена поняттями спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.

Види власності — акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи — приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи. Якщо абстрагуватися від дрібної приватної власності і фермерського господарства аграрної сфери, визначальними у розвинених країнах Заходу виступають форми власності, що іменуються як недержавні. Що ж до дрібних форм приватної власності, то вони зберігають значення й ефективність у сфері послуг, роздрібній торгівлі, інших видах діяльності, що не потребують застосування великих індустріальних систем.

Тепер провідною формою власності є акціонерна — одна з найдемократичніших. Виникнення її пов'язане з прискоренням процесів концентрації і централізації виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком продуктивних сил у другій половині XIX ст. Велике машинне виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність володіє значною стимулюючою силою, пов'язуючи учасника асоціації з конкретним результатом її діяльності. Вона знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується механізму управління, впливу на діяльність товариства рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється відповідно до принципу: одна акція — один голос, при якому дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних компаній у світі — товариства закритого типу. Тут акціонерами є і працівники підприємств. Акції поширюються за рішенням засновників, як правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості, тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що визначають діяльність компанії.

С FSOP деяких країнах як закриті акціонерні товариства функціонують підприємства, що дістали назву «власність працівників», що відома як система ESOP [Employee Stock Ownership Plans], програма придбання акцій працівниками. Девід Белл, один з керівників асоціації системи ESOP, вважає підприємства є ефективнішими, коли робітники беруть участь в управлінні. Але він також зауважує: «Твердження, що на підприємствах із власністю працівників вони голосуванням вирішують будь-яке питання — це міф. Керують управлінці». Хоча це може бути не тільки акціонерна, а й колективно-пайова форма. Компанія створює довірчий фонд, «траст», у якому працівник має свій пай. Він визначається, виходячи зі стажу і фонду заробітної плати кожного працівника за низку років. Пай видається тільки при виході працівника з фірми, його викуповує компанія. Часто робітники викуповують підприємство в колишнього хазяїна за рахунок накопиченого паю та пільгового кредиту, що виділяє держава на такі цілі. Мета заохочення з боку держави такої форми — створити мотиваційний механізм, який би підвищив ефективність виробництва. Вважається, що «коли працівники звертають свої знання і досвід на ті галузі, що вони знають найкраще — результати приголомшливі».

Система ESOP критикується з усіх боків. Одне з головних заперечень — діяльність підприємств подібного типу характеризує колективний егоїзм, що максимізує дохід на одного зайнятого. Велика частина доходу звертається на заробітну плату, що обмежує інвестиції на розширення виробництва. Участь робітників в управлінні призводить до зниження виробничої дисципліни, а отже, негативно позначається на ефективності. Критика має підстави для самоврядних підприємств державної форми власності. У конкурентній економіці колективний егоїзм обернеться банкрутством фірми, безробіттям для учорашніх власників. Тому для підприємств описуваного типу власності характерне інше.

Керівник системи ESOP зі США Джон Лоунг підкреслює, що десятки досліджень із різних методик незмінно показують: компанії із власністю працівників, у яких розвинута участь робітників в управлінні, систематично перевершують за більшістю параметрів компанії зі звичайною формою власності. А страх щодо проникнення у країну соціалізму не підтвердився. До початку 90-х pp. лише в США на підприємствах із власністю працівників (а їх на той час налічувалося понад 10 тис.) працювало 10% усієї найманої робочої сили — понад 11 млн. чоловік.

Колективно-пайова система — одна з багатьох, і теж не позбавлена недоліків. Серед них — труднощі виходу на закордонних інвесторів та кредиторів. Вона більшою мірою, ніж відкриті товариства, замкнена на собі. На відміну від акціонерної, у ній не виплачуються дивіденди. Перехід власності до рук колективу — досить тривалий процес. Нарешті, у таких підприємствах утруднене маневрування трудовими ресурсами. В Україні найбільшою мірою такій формі відповідає кооперативна власність, яка представлена підприємствами й організаціями, що створені на добровільній та пайовій основі для здійснення спільної підприємницької діяльності. У кооперативах його учасники найчастіше і власники, і працівники. Управління кооперативами здійснюється або на рівних засадах, або з урахуванням внесеного паю. Тим часом у другій половині 80-х pp. в економіці СРСР виникає хвиля псевдокооперативного руху. Створені усередині підприємств державної власності за ослабленням державного контролю кооперативи використовувалися для перекачування безготівкових грошей у готівку, що сприяло посиленню інфляційних процесів у країні.

Державна власність.

Однією з найбільш дискусійних залишалася за всіх часів проблема державної власності. Чи може вона бути економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які об'єкти вона може претендувати? Заведено вважати, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності і такі думки мають вагомі підстави. Насамперед через те, що державна власність за внутрішньою сутністю не може не бути бюрократичною, а отже, менше всього піддається трансформації. І це — внутрішня риса розглядуваної категорії, вона не залежить від того, в якій економічній системі існує.

Тим часом уявлення про роль державної власності були й залишаються неоднозначними. Платон, соціалісти-утопісти, нарешті, марксисти висловлювалися на користь державної власності. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс вважали її основою, фундаментом економічної системи, іменованої соціалізмом. У головній праці «Анти-Дюрінг», написаній уже в зрілі роки, Фрідріх Енгельс підкреслював, що процес усуспільнення капіталістичного виробництва підготовляє революційний переворот. Він підкреслює: «пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед на державну власність».

Чи можна назвати марксистську концепцію державної власності як економічної основи господарської системи новим теоретичним положенням? Ні, не можна. Не можна, бо задовго до Карла Маркса і Фрідріха Енгельса його висловив Франсуа-Ноель Бабеф, що висунув ідею про комуністичний переворот, експропріацію буржуазії, ліквідацію експлуатації, створення централізованої економіки. Плани бабу вістів, що ґрунтувалися на ідеях Бабефа, за словами Фрідріха Енгельса, не здійснилися тільки через те, що тоді не дозріли об'єктивні умови. (Проте у пізніші часи крайні форми позаекономічного примусу, задумані Бабефом, успішно застосовувалися в період військового комунізму й у 30-ті pp. в СРСР). Одним з опонентів такої точки зору виступив Михайло Бакунін, відомий теоретик анархізму. Він добре знав історію соціалістичної думки і його не могли не турбувати уявлення соціалістів про матеріальну основу держави диктатури пролетаріату — державної власності на засоби виробництва. Усіх прихильників таких ідей Михайло Бакунін поєднував поняттям «авторитарний комунізм». «Авторитарний комунізм» монополізує, таким чином, власність не на користь народу, а на користь фікції, на користь абстракції — держави, істоти уявної, але для народу ця фікція втілиться в занадто конкретних представників, державних людей, чиновників, що будуть свавільно мати у своєму розпорядженні суспільний капітал. Робочі асоціації, не володіючи прямо цим капіталом, будуть примушені просити дозволу користуватися ним у держави за посередництва чиновників, так що останні стануть розпорядниками суспільного надбання.

Хіба не може не вразити настільки точний опис колишньої державно-бюрократичної системи? Економічна, політична й ідеологічна монополія за умов державної «диктатури пролетаріату», на думку Михайла Бакуніна, неминуче призведе до концентрації влади в руках бюрократії, що спричинить тоталітаризм, «з'єднання соціалізму з абсолютизмом». «Таке суспільство було б суспільством не людей, але скотів... негайно б опуститися на найнижчий ступінь ідіотизму». Катастрофа системи, що ґрунтується на монополії державної власності — найкраще підтвердження правильності зробленого Бакуніним висновку. Разом з тим певна питома вага державної власності в поліфонічній економічній структурі є неминучою.

Межа державної власності рухлива, як правило, у бік скорочення. Проте у перехідний період штучне форсування тотального процесу роздержавлення і приватизації може призвести до негативного наслідку. Низка галузей — паливно-енергетична, ВПК, виробнича та соціальна інфраструктура, деякі інші можуть залишатися об'єктами державної власності на тривалий період.

Роздержавлення і приватизація.

Необхідність глибоких перетворень відносин власності є очевидною. Перехід до ринкових відносин — це, насамперед, формування конкурентного середовища, що функціонує там і тоді, де і коли створюється багатоукладна економіка, різноманіття форм власності та господарювання, що утворюють економічний фундамент суспільної системи. Таким цілям слугує здійснювана в Україні програма роздержавлення і приватизації.

Під роздержавленням розуміють передачу функції прямого господарського управління на рівень підприємства (організації) без зміни характеру власності. Йдеться про зниження ролі держави в управлінні господарськими об'єктами, надання їм широкої самостійності, заміну переважно вертикальних зв'язків горизонтальними. Деякі економісти в роздержавленні вбачають найефективніший шлях перетворення державно-бюрократичної власності на змішану економіку, в якій домінують колективні, самоврядні державні підприємства.

Приватизація — це процес відчуження майна державної власності на користь громадян та юридичних осіб у вигляді передачі їм у приватну колективної чи змішаної форми власності. Термін походить від латинського «ргі-vatus» — приватний і найчастіше пов'язується з процесом формування приватної власності. Іноді терміни роздержавлення і приватизації розглядаються як синоніми. У кожному разі масштаби, у яких здійснюється перетворення монопольної державно-бюрократичної власності, наслідки такого процесу для країни та кожної окремої людини не мають аналогів у світовій практиці. Відбувається не тільки корінна перебудова фундаменту економічної системи, а й ламання звичних стереотипів у свідомості багатьох людей. Починати такі перетворення у суспільстві можна тільки в тому разі, якщо скрупульозно перелічені можливі варіанти, їх економічні і соціальні наслідки, ціна, що готові заплатити люди за реформи. У Нобелівській лекції лауреат Джеймс Б'юкенен говорив, що реформувати суспільство можна «... тільки усвідомлюючи свою відповідальність за політичну реальність і з урахуванням того, що будь-які подібні зміни можливі лише в довгостроковій перспективі. Реформи існуючої системи мають сенс тоді, коли вони сприяють проведенню політики, зрозумілої простим чоловікам та жінкам і не розрахованої на ідеальний свідомий та щедрий народ. Вибір політичних правил не має виходити за межі реальності». Чи відповідає таким принципам приватизація, що проводиться в Україні?

Приватизація — це загальносвітове явище. Головна її мета — домогтися підвищення ефективності підприємств, які у межах державно-бюрократичної власності втрачають можливість ефективного функціонування. Саме така мета диктувала необхідність здійснення приватизації в 70-ті pp. у Великій Британії, яка проводилася під керівництвом уряду Маргарет Тетчер. Подібні ж процеси і за тих самих причин здійснювалися в інших країнах Західної Європи — Франції, Австрії, де існував помітний державний сектор, що утворився після Другої світової війни внаслідок націоналізації власності колабораціоністів і фашистів. Приватизація в країнах пострадянського простору проводиться за зовсім інших умов.

Західна Європа — це, по-перше, країни з традиційною ринковою економікою, де конкуренція і вільне ціноутворення існували століттями, по-друге, основою економіки тут виступає приватна власність, що еволюційним шляхом перетворилася на акціонерну й інші приватно-колективні форми, по-третє, еволюція економічних форм здійснюється в чіткому правовому полі. Високою корумпованістю чиновництва країни Західної Європи не відзначаються, розміри тіньового сектора не досягають тих значень, що зробили б хоч якийсь помітний вплив на офіційну економіку. У країнах перехідної економіки всі ці умови відсутні. Для переходу до ринку при будь-якому варіанті перебудови виникла необхідність створити ринкову структуру, спроможну наблизити виробника до власності, оживити потенціал безпосереднього інтересу до результатів господарювання. Проте це тільки початок шляху, ринкові відносини, конкурентне середовище ще мають бути створеними. Приватна власність не сформувалася. Юридичні закони не досконалі, а іноді, за сформованою у командній економіці традицією підміняються «телефонним правом». Масштаби корупції дивують. За таких умов основою першого етапу стала так звана сертифікаційна приватизація. За задумом сертифікаційна приватизація має вирішити проблему приватизації не тільки дрібних, а й великих підприємств. Приватизація великих підприємств здійснюється в два етапи: розподіл приватизаційних сертифікатів серед населення; обмін сертифікатів на акції приватизованих підприємств. Обмін сертифікатів припускає: через пільгову передплату безпосередньо працівникам підприємств, через центр сертифікаційних аукціонів (для фізичних осіб) та через фінансових посередників (інвестиційні фонди, банки, довірчі товариства).

Проте такий механізм приватизації не розв'язав поставлених завдань. Стратегія роздержавлення і приватизація передбачали: по-перше, створити нового власника, здатного конкурувати на ринку товарів і послуг; по-друге, підвищити ефективність виробництва на макро- і мікрорівні; по-третє, забезпечити передумови для залучення закордонних та вітчизняних інвесторів, щоб за їхньою допомогою здійснити структурну перебудову виробництва, збільшити експортний потенціал країни. Передбачалося поповнити державний і місцевий бюджети коштами від проданих об'єктів державної власності, що давало можливість пом'якшити гострі соціально-економічні проблеми, пов'язані з боргами по заробітній платі та пенсіях. Жодної із цих цілей нині не досягнуто. Триває спад виробництва (2000-й — перший рік, коли, за попередніми даними виріс обсяг ВВП і промислового виробництва), стагнує інвестиційний процес, зростає безробіття, величезна кількість підприємств залишається збитковими, не переборена криза неплатежів, у формуванні дохідної частини державного бюджету роль приватизації ще не стала вирішальною, помітною.

Сертифікаційна приватизація висвітлила всю неефективність приватизаційної політики України. І все-таки, незважаючи на недоліки проведеної політики, у ході приватизації створюються передумови системної трансформації суспільства. Уже можна твердити — ліквідована монополія державної власності, створюється багатоукладна економіка. Поступово формується ринкова інфраструктура, фондовий ринок. Триває розробка правової бази, покликаної регламентувати реформування власності. Можна впевнитися: у країні встановилася нова соціально-економічна структура. За даними Міністерства статистики України, на кінець XX ст. майже 70% підприємств недержавного сектора економіки — акціонерні товариства. їхня частка склала 76,9% у виробництві продукції.