Економічна теорія (2003)

Розвиток і поглиблення міжнародного поділу праці, участь у ньому практично всіх країн сучасного світу створює систему взаємної економічної залежності, що породжує різні форми міжнародної взаємодії, у межах яких складаються економічні відносини між суб'єктами світового господарства. Основні форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля товарами і послугами; рух капіталів і закордонні інвестиції; міграція робочої сили; науково-технічний обмін; міждержавна кооперація виробництва і розвиток інтеграційних процесів; валютно-фінансові відносини.

Зовнішньоторговельний обмін товарами — найважливіша складова частина світових економічних відносин. Він здійснюється шляхом вивезення й реалізації на зовнішньому ринку товарів спеціалізованого виробництва (експорт) і ввезення через кордон товарів, які неможливо чи нераціонально виробляти в даній країні (імпорт). Загальна сума експорту й імпорту складає зовнішньоторговельний оборот із закордонними країнами. Активність участі у світовій торгівлі свідчить про рівень економічного розвитку країни. Показниками такої активності, є, по-перше, експортна квота, тобто відношення обсягу експортованих товарів і послуг до внутрішнього національного продукту; по-друге, структура експорту, тобто питомі ваги експортованих товарів по видах й ступенях їхньої переробки; структура експорту дозволяє судити про сировинну або індустріальну спеціалізацію країни; по-третє, структура імпорту, що свідчить про ступінь залежності країни від зовнішнього ринку і про рівень розвитку галузей національної економіки.

Участь країни в міжнародній торгівлі впливає на стан її сукупного попиту. Зростання експорту збільшує зайнятість і доходи, а отже, і сукупний попит з урахуванням мультиплікаційного ефекту. У той же час збільшення сукупного попиту означає зростання попиту на імпортні товари. Імпорт же означає відтік коштів за кордон і скорочення загального попиту. Дія такого складного механізму описується концепцією мультиплікатора зовнішньої торгівлі, аналогічного до інвестиційного мультиплікатора Кейнса.

Зовнішня торгівля — об'єкт активного державного регулювання, здійснюваного в рамках зовнішньоторговельної політики. Можливі два основних її варіанти: протекціонізм і політика вільної торгівлі, що на практиці застосовуються в різних сполученнях. Існує відпрацьований інструментарій зовнішньоторговельної політики, що включає митні тарифи, імпортні квоти і мита, нетарифні бар'єри.

Для регулювання відносин між країнами в сфері зовнішньої торгівлі створені міжнародні організації: Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та ін.

Важлива форма сучасних зовнішньоекономічних відносин — міжнародна міграція капіталу. Широко поширеним у сучасних умовах є зустрічний рух капіталів між країнами, коли кожна з них одночасно — і експортер, і імпортер. Капітал може мігрувати в підприємницькій формі й у формі позик і кредитів. Вивезення підприємницького капіталу здійснюється у вигляді прямих і портфельних інвестицій, що мають місце як на макрорівні у вигляді міждержавного переливу капіталів, так і на мікрорівні у вигляді внутрішньокорпораційних капіталовкладень, зокрема в межах транснаціональних корпорацій.

Важливе значення для переміщення капіталів має оцінка сформованого у країні, що приймає капітал інвестиційного клімату, тобто ситуації, що визначає умови вкладення іноземних інвестицій. Ця ситуація характеризується різного роду інвестиційними ризиками: політичним, фінансовим, зовнішньоторговельним, виробничим. Створення сприятливого для іноземних капіталовкладень інвестиційного клімату дозволяє розв'язати багато проблем економічного розвитку: залучення сучасного устаткування і технологій, підготовка і навчання робочої сили, створення конкурентного середовища для місцевих виробників, а в стратегічному плані — подолання кризових ситуацій і забезпечення економічного зростання.

Починаючи з 90-х років XX в., поряд з міграцією капіталів значного поширення набула міграція трудових ресурсів, тобто переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу. Причина міграції — нерівномірність економічного розвитку, що породжує різницю в ситуаціях на ринку праці: в одних країнах і регіонах виникає праценадлишкове населення, тоді як в інших відчувається недолік робочої сили. Суттєвий чинник — національні розходження в заробітній платі. Міграція працездатного населення включає два основних потоки: еміграцію, тобто виїзд із країни в пошуках ефективних, раціональних умов застосування праці, і імміграцію — в'їзд у країни, що відчувають недолік трудових ресурсів. Одна із закономірностей сучасної міжнародної міграції — значне і постійне збільшення масштабів і залучення в неї дедалі більшого числа країн. Це явище стає типовим у соціально-економічному житті сучасного суспільства. У міграційних потоках чітко простежуються два їхні основні різновиди: міграція некваліфікованої і малокваліфікованої робочої сили, яка використовується на важких, шкідливих і малопривабливих для місцевого населення видах робіт, і міграція науково-технічних кадрів, яких приваблюють більш вигідними умовами праці й оплати, так званий відплив умів.

Вплив міграції на ринок праці, добробут населення, фінансове становище різних країн неоднозначний й суперечливий. Він складається з виграшів і втрат для самих мігрантів і для країн, з яких вони емігрують і куди іммігрують. Будучи необхідним елементом системи міжнародних економічних відносин, міграція трудових ресурсів має потребу у певному опорядкуванні й регулюючому впливі. Законодавство багатьох країн включає і продовжує збагачуватися нормами, покликаними керувати міграційними потоками. Регулювання здійснюється і на міждержавному рівні в рамках інтеграційних угруповань і на рівні міжнародних організацій, зокрема, спеціалізованої установи ООН — Міжнародної організації праці (МОП).

Найбільш розвинутою й комплексною формою, у якій втілюються сучасні міжнародні економічні відносини, є процеси зближення і взаємопроникнення національних відтворювальних структур, що дістали назву економічної інтеграції. Вона виступає як найвища форма прояву інтернаціоналізації господарського життя, як результат високого рівня міжнародного поділу праці і коопераційних зв'язків. Міжнародні економічні зв'язки на всіх рівнях у такому випадку стають настільки міцними, що можна говорити про формування єдиного міждержавного господарського організму.

У сучасних умовах інтеграційні процеси мають здебільшого регіональний характер. У Європі — Європейське Економічне співтовариство (ЄЕС); у Латинській Америці — Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) і Центрально-американський загальний ринок (ЦАЗР); в Африці — найбільш велике інтеграційне об'єднання. Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС) в Азії — Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. Інтеграційні процеси набувають різних форм, що еволюціонують від простіших до складніших. Найбільш проста — зона вільної торгівлі, у рамках якої скасовуються торгові обмеження і бар'єри і забезпечується вільне переміщення товарів із країни в країну.

Митний союз припускає, крім вільної торгівлі між країнами, що до нього входять, встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики стосовно третіх країн.

Загальний ринок передбачає поряд з вільною торгівлею і єдиним зовнішнім тарифом щільне переміщення капіталів і робочої сили, а також узгодження економічної політики.

Нарешті, найбільш розвиненою формою міждержавної економічної інтеграції є економічний союз, у якому, окрім іншого, передбачається загальна економічна і валютно-фінансова політика.

Результатом інтеграційних процесів стає створення цілісних-регіональних господарських комплексів з єдиною валютою, інфраструктурою, загальними економічними пропорціями, фінансовими фондами, загальними наднаціональними чи міждержавними органами керування.