Основи економічної теорії (2003)
Економічні вчення капіталізму.
Невдовзі до осмислення проблем економічного буття долучилася могутня плеяда вчених, науковими працями було сформовано основні школи та напрями в економічному вченні капіталізму: меркантилізм, фізіократизм, класична школа політичної економії, утопічний соціалізм, марксизм та маржиналізм.
Меркантилізм (франц. mercantile — торговець) — першаТШуковаГшкола буржуазної політичної економії, її представники Вільям Стаффорд (1564—1612, Англія), Томас Мен (1571—1641, Англія), Антуан де Монкретьен (1575—1621, Франція) та ін. вважали, що джерелом багатства є праця у сфері торгівлі, а багатство ототожнювали з грішми, золотом. У Росії цю течію економічної думки представляв Іван Посошков (1652—1726), який у книзі «Про убогість багатства» доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, «домашнім своїм багатством» і вимагав обмеження споживання іноземних товарів. Меркантилізм сприяв первинному накопиченню капіталу, допомагав розвитку товарно-грошових відносин, а відповідно і продуктивних сил.
Фізіократизм (грец. physis — природа, kratos — влада). Його представники — французи Франсуа Кене (1694—1771), Анн Робебжак Тюрго (1728—1781), П'єр Буагільбер (1646—1714) та інші пов'язували походження багатства не зі сферою обігу, а зі сферою виробництва, в чому мали певну рацію. Обмеженість їх поглядів виявилася в тому, що тільки хліборобство вони Цінували як продуктивну сферу, а промисловість вважали «безплідною» галуззю. У ній, на їх думку, працівник лише змінює форму речовини, яка створюється хліборобом. Фізіократи визнавали, що об'єктивні закони діють не лише у природі, а й у суспільстві, обстоювали розвиток економіки на основі вільної конкуренції, стихійної гри ринкових цін. Отже, їх учення було першою концепцією капіталістичного виробництва.
Класична політична економія. Становлення економічної науки, а саме буржуазної класичної політекономії, пов'язане з ім'ям англійського економіста Вільяма Петті (1623—1682), який сформував засади трудової теорії вартості та основу статистики, назвавши її «політичною арифметикою». Визначенням «класична» підкреслюється науковий характер її здобутків. Англійські вчені В. Петті, Адам Сміт (1723— 1790), Давид Рікардо (1772—1823) та ін. обґрунтовували наукову систему основних категорій та законів капіталізму, а джерелом багатства вважали працю у сфері виробництва, незалежно від його галузевих особливостей. Класична школа базувалася на теорії трудової вартості, вважала джерелом доходів експлуатацію найманих робітників, досліджувала механізм відтворення суспільного-капіталу її представники виступали за обмеження втручання держави в економіку, та вільну торгівлю, намагалися пояснити закони, які управляють економічними процесами та явищами, а найважливішою умовою зростання багатства вважали свободу господарської діяльності. Саме В. Петті належить вислів: «Праця є батько багатства, а земля — його мати».
Політична економія утопічного соціалізму. Обґрунтовувала необхідність ліквідації експлуатації, економічної та соціальної нерівності, гноблення .Утопісти критикували основи капіталістичної системи, вважали її минущою, сприяли розвитку класової боротьби, віщували риси нового суспільства. Суспільну систему, покликану змінити тогочасну, Клод Анрі Сен-Сімон (1760—1825) назвав індустріалізмом, в якій рушійними силами є розум і наука; Шарль Фур'є (1772—1837) — гармонією; Роберт Оуен (1771—1858) — комунізмом. Теоретики суспільства майбутнього вважали необхідністю ліквідацію приватної власності, суперечностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи.
Марксистська пролетарська політекономія виникла в 40—60-ті роки XIX ст. її засади сформовані Карлом Марксом (1818—1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820—1895), а подальший розвиток вона знайшла у працях Володимира Леніна (1870—1924) та ін. Марксистська політекономія ґрунтується на теоретичних положеннях класичної буржуазної політекономії, є-її розвитком з позицій робітничого класу.
Використовуючи метод матеріалістичної діалектики, спираючись на класовий підхід, представники марксистської теорії (як революційного вчення) зробили аналіз капіталістичного ладу та дійшли висновку про його історичну обмеженість і закономірну зміну більш прогресивним суспільним ладом — комунізмом. Економічне вчення марксизм основою розвитку людського суспільства вважає матеріальне виробництво, а працю — діяльною формою багатства та власності. Іншими надбаннями економічної складової марксизму є: відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі, та внутрішніх суперечностей товару; формулювання ряду економічних законів (закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил, закону додаткової вартості, закону тенденції середньої норми прибутку до зниження, закону зростання органічної будови капіталу тощо); з'ясування механізму утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва; обґрунтування діалектики самозаперечення капіталу (капіталізму) через ті соціально-економічні форми (акціонерний капітал, усуспільнення виробництва тощо), які створюються самим капіталом у процесі його розвитку.
Маржиналізм (лат. marginalis — перебувати на краю) Г. Биража охоронну щодо буржуазного суспільства позицію, втілену в небажанні обговорювати соціальні аспекти капіталістичної економіки. Теорія маржиналізму є економічним аналізом переважно з точки зору психології залученого у господарські відносини окремого індивіда. Він керується в основному власними оцінками граничних вигід і граничних витрат (збитків) від участі чи неучасті в економічному процесі. На основі таких "оцінок пояснюються витрати виробництва, попит і пропозиція, ціни тощо. Теорія граничної корисності чи граничної продуктивності (маржиналізм) виникла у другій половині XIX ст. її творцями є економісти австрійської школи Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851 —1926), Євгеній фон Бем-Ба-верк (1851—1914).
Сучасна західна економічна теорія. Представлена багатьма напрямами, школами і течіями. Стрижнем кожної з них є трактування ролі та значення, співвідношення і взаємодії в сучасному господарстві ринку і держави. Відповідно окреслилися основні напрями сучасної західної економічної думки — неокласицизм, кейнсіанство та інституціоналізм.
Неокласичний напрям економічної теорії в основному сформульований у творах англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1924). Його головна праця «Принципи політичної економії» вийшла в 1870 р. (сучасний переклад — «Принципи економічної науки»). У межах неокласичного напряму був розроблений і швидко поширився принцип функціональних співвідношень економічних процесів, які досліджує «ekononfics» («економікс»). Теоретики неокласичного напряму визначили як один з основних пунктів свого аналізу механізм формування цін на основі ринкових факторів у процесі їх взаємовпливу.
У межах цього напряму у 60—80-ті роки XX ст. поширились теорії монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Мельтцер, Д. Лейдлер та ін.), раціонального очікування (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес, Р. Барро) та економіки пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, Дж. Гіл-бер, М. Еванс та ін.).
Кейнсіанство. Цей напрям одержав назву від прізвища видатного англійського економіста Джона Кейнса (1863—1946), головна праця якого «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.) стала «біблією» кейнсіанства. Раніше для аналізу економічних процесів застосовували мікроекономічний підхід, що базувався на розгляді діяльності окремої фірми, ефективне функціонування якої ототожнювалося з економічним благополуччям суспільства, у тому числі з неможливістю масового безробіття. На відміну від мікроекономічного підходу, Дж. Кейнс сформулював макроекономічний (аналіз взаємозумовленості сукупних показників — національного доходу, інвестицій, споживання, заощаджень тощо), довівши, що загальний обсяг зайнятості визначається схильністю до споживання, граничною ефективністю капіталовкладень (рентабельністю) і нормою відсотка. На його думку, ринковий механізм не здатний самотужки усувати кризи та безробіття, тому необхідне державне регулювання економіки. Основою успішного функціонування економіки Кейнс вважав формування ефективного попиту, його складових — споживчого та інвестиційного попиту і факторів, що впливають на їх зміну.
Отже, кейнсіанство — це теорія державно-монополістичної економіки. Вона зорієнтована на підтримання «ефективного» попиту та «повної» зайнятості за рахунок збільшення витрат держави, обмеження заробітної плати, інфляційної та циклічної податкової політики. Ця доктрина була покладена в основу економічної політики США, спрямованої на подолання «великої депресії» 1929—1933 pp.
Інституціоналізм. Прихильники інституціонально-соціологічного напряму (Джон Гелбрейт, Ян Тінберг, та ін.) розглядають економіку як складну систему, в якій взаємодіють економічні, політичні та соціально-психологічні фактори. Об'єктами досліджень є «інститути» — корпорації, профспілки, держава, сім'я, правові установи, різні морально-етичні та психологічні явища. Аналіз зосереджується на еволюції суспільної психології без урахування дії економічних законів. Методологія інституціоналізму ґрунтується на технологічному детермінізмі (лат. determinare — визначати). Представники цього напряму розробили поширені теорії «індустріального», «постіндустріального», «інформаційного», «технотронного» та «планетарного» суспільств. Вони піддають критиці різні аспекти життя капіталістичного суспільства, виступають за забезпечення гарантованого доходу всім громадянам суспільства, за розширення соціальних програм, закликають більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, знижувати податки, бюджетний дефіцит та позичковий відсоток.
Існує багато різних модифікацій інституціоналізму: соціально-психологічний (Торстен Веблен, 1897—1929, США); соціально-правовий (Джон Коммонс, 1862— 1945, США); кон'юнктуровідання (Веслі Мітчелл, 1874—1948, США). Останніми десятиріччями XX ст. розвинувся новий напрям інституціоналізму — неоінституціоналізм (нова інституціональна економіка). Предметом його дослідження стали теорія трансакцій-них витрат, економічна теорія прав власності (Рональд Коуз, р.н. 1910, США), теорія суспільного вибору (Джеймс Б'юкенен, р.н. 1919, США) та інші аспекти економіки.
Розглядаючи етапи еволюції економічної теорії, не можна не відзначити погляди теоретиків економічного лібералізму XX ст. Людвіга фон Мізеса (1881—1973, США) та його учня Фрідріха-Августа фон Хаека (1889—1992, Англія). Мізес аргументовано обґрунтував висновок про те, що єдиною розумною економічною політикою для сучасного індустріального суспільства може бути лише надання повної свободи товаровиробникам. Абсолютними основами цивілізації є, за Мізесом, поділ праці, приватна власність та вільний обмін.
Праці Ф. Хаєка, цього «економічного динозавра», є основою критики тоталітаризму в усіх його численних проявах, з якими зіткнулися багато країн у XX ст. Він відстоював ідею згубності втручання в порядок ринку, що сформувався спонтанно, захищав принципи економічної свободи.