Основи економічної теорії (2003)

Виробничою функцією фірми є створення економічних благ — товарів, послуг і т.п. Виробництво товарів та послуг є процесом використання людської праці у двох формах — живої праці та праці, уречевленої в засобах виробництва, а також використання природних факторів. Тобто, воно є одночасно споживанням чинників виробництва та їх витрачанням. Спожиті у процесі виробництва жива та уречевлена праця становлять сутність поняття «витрати виробництва».

Витрати виробництва — витрати різних видів економічних ресурсів, безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ (сировина, праця, основні засоби, послуги, фінансові ресурси).

Якщо розглядати витрати живої та уречевленої праці у перетвореній (вартісній та грошовій) формі, то витрати уречевленої праці (засобів виробництва) поставатимуть як витрати постійного капіталу (с), а витрати живої праці — як витрати необхідної (v) та додаткової (т) праці. Витрати уречевленої та живої праці утворюють вартість (W) виробленого товару

W= с + (v + т),

яка засвідчує, скільки праці коштує суспільству виробництво товару.

Але вартість виробництва товару є лише частиною загальної вартості, а саме (с + v), тобто витрат капіталу (К) на засоби виробництва і найману робочу силу

К = (с + v).

Отже, слід вирізняти суспільні витрати виробництва (с + v + т) і витрати фірми (с + v).

Витрати виробництва є однією з найважливіших категорій теоретичної економіки. За досконалої конкуренції вони впливають не тільки на розмір прибутку підприємства, а й на розширення виробництва, на можливість роботи фірми на певному ринку взагалі.

Витрати виробництва вивчались багатьма економістами. Теорія витрат виробництва К. Маркса заснована на двох принципових категоріях: витрати виробництва і витрати обігу. Якщо витрати виробництва пов'язані зі створенням товарів, то витрати обігу, пов'язані з їх реалізацією (купівлею-продажем).

В межах останніх він вирізняв чисті та додаткові витрати обігу. Чисті витрати — це витрати на купівлю-продаж, заробітну плату продавців і касирів, маркетинг, утримання торгових підприємств, консультації, рекламу, касові операції тощо. Додаткові витрати стосуються зберігання, транспортування, сортування, розфасовки тощо. Такі витрати збільшують вартість товару.

Вивчаючи витрати виробництва суспільства і витрати виробництва підприємства, К. Маркс дійшов висновку, що прибуток (Р) створюється не всім авансовим капіталом (с + v)> а лише його змінною частиною (v), тобто робочою силою. При дослідженні цієї проблеми К. Маркс абстрагувався від коливання цін навколо вартості та зміни витрат залежно від кількості виготовленої продукції.

Сучасні концепції витрат виробництва західних економістів (А. Маршалла, Дж. Кларка, І. Фішера, Ф. Найта, П. Самуельсона, Р. Коуза) розвиваються з урахуванням цих особливостей. Відповідно до поглядів цих авторів витрати виробництва охоплюють оплату придбаних факторів виробництва, що розглядаються з точки зору підприємця, який намагається отримати рівновеликий дохід на кожну грошову одиницю, витрачену на купівлю цих факторів. У зв'язку з цим найважливішою проблемою діяльності фірми є пошук найефективнішого варіанту використання факторів виробництва, оскільки за досконалої конкуренції фірма не може впливати на рівень ринкової ціни.

В остаточному результаті сукупна пропозиція як сума ринкової пропозиції окремих фірм залежить від рівня витрат виробництва, а вигляд кривої пропозиції безпосередньо пов'язаний з динамікою цих витрат.

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (FC) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону (рис. 3.7).

Змінні витрати (VC) — витрати, величина яких змінюється* залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції (рис. 3.8).

Валові (загальні) витрати (ТС) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва:

ТС = FC + VC.

На рис. 3.9 ця сума означає зсув угору лінії VC на величину OF по осі ординат.

Поділ витрат на постійні та змінні досить умовний, а упродовж довготривалих проміжків часу зовсім відсутній, оскільки тоді всі витрати фірми є змінними.

Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, тобто середні валові витрати (АТС), які дорівнюють загальним витратам (ТС), поділеним на обсяг виробництва (Q) товарів (АТС = TC/Q). Цей вид витрат має особливе значення для розуміння ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Порівняння середніх витрат фірми з рівнем ціни за досконалої конкуренції є достатньою підставою для оцінки становища фірми на ринку (рис. 3.10 а, б, в).

Якщо лінія ціни Р лише торкається кривої середніх витрат АС у мінімальній точці М (рис. 3.10, а), то це означає, що на цьому рівні ціни фірма спроможна покрити мінімальні середні витрати, отримуючи нормальний прибуток. Отже, їй однаково, залишатися у цій галузі чи ні. Якщо середні витрати нижчі за ринкову ціну (рис. 3.10, б), то фірма може працювати рентабельно в межах обсягу виробництва Ql—Q2, отримуючи прибуток, більший за нормальний. Нарешті, якщо середні витрати за будь-якого обсягу виробництва вищі за ринкову ціну (рис. ЗЛО, в), то виробництво для фірми нерентабельне, а отже, від нього потрібно відмовитися або реорганізувати.

Подібна форма кривих середніх витрат свідчить, що на початку виробництва великі постійні витрати розподіляються на незначний обсяг продукції, а зі зростанням виробництва постійні витрати розподіляються на все більшу кількість одиниць продукції, спричиняючи зниження середніх витрат до мінімуму в точці М. За розширення обсягу виробництва на величину середніх витрат впливають змінні витрати, які зростають, зумовлюючи збільшення і середніх витрат, отже, крива середніх витрат від точки М рухається праворуч угору.

Показники середніх витрат не дають інформації про оптимальний обсяг виробництва, за якого фірма досягає не просто прибутковості, а максимізує загальну масу отримуваного прибутку. У зв'язку з цим певний сенс містить концепція граничних витрат (МС), тобто додаткових витрат, пов'язаних із виробництвом додаткової одиниці продукції найдешевшим способом. Граничні витрати дорівнюють приросту змінних витрат і не залежать від постійних, оскільки постійні існують незалежно від виготовлення додаткової одиниці продукції.

Концепція граничних витрат має стратегічне значення, оскільки дає змогу визначити витрати, величину яких фірма може контролювати безпосередньо. Йдеться не тільки про витрати фірми на момент виробництва останньої одиниці продукції, а і про зекономлені витрати під час скорочення обсягу виробництва на цю останню одиницю.

Якщо продуктивність кожної додаткової одиниці чинника виробництва є меншою, ніж продуктивність попередньої одиниці, то витрати на залучення цієї додаткової одиниці будуть більшими. Доти, поки гранична продуктивність зростатиме, граничні витрати будуть знижуватися.

Велике значення для фірми має зіставлення граничних і середніх витрат. Коли граничні витрати нижчі за середні, крива середніх витрат хилиться донизу. Коли граничні витрати вищі за середні, крива середніх витрат спрямовується вгору. Коли граничні витрати дорівнюють середнім, то середні витрати є мінімальними, а крива граничних витрат перетинає криву середніх загальних витрат у точці їх мінімуму. Саме досягнення мінімального рівня середніх витрат виробництва відповідає найефективнішому використанню ресурсів фірми і вирішально впливає на вибір фірмою обсягу виробництва.

Альтернативними витратами є вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найбільш дохідній із всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати, які несе фірма, виробляючи певний обсяг продукції, залежать також від можливості змінити кількість усіх використовуваних ресурсів. Обсяг багатьох ресурсів (живої праці, сировини, палива, енергії тощо) можна змінити досить швидко. Інші ресурси (площі виробничих приміщень підприємства, кількість машин та обладнання) можна замінити лише упродовж тривалого часу, інколи кількох років. У зв'язку з цим необхідно розрізняти короткостроковий та довгостроковий періоди.

Короткостроковий період — період фіксованих потужностей, протягом якого підприємство не може змінити жоден із своїх виробничих чинників, але може змінити інтенсивність їх використання.

Довгостроковий період — період, що дає змогу змінювати потужності, тобто протягом якого підприємство може змінити кількість усіх використовуваних чинників, у тому числі й виробничі потужності.

У межах короткострокового періоду виробничі потужності фірми, є незмінними, але обсяг продукції можна змінити, використавши більшу або меншу кількості живої праці, сировини та інших ресурсів, додаючи їх до незмінних або фіксованих чинників. Наприклад, фірма може залучити на тих самих виробничих потужностях додаткові трудові ресурси і додаткову сировину, збільшити кількість робочих змін і отримати завдяки цьому додатковий обсяг продукції.

Отже, витрати виробництва у короткостроковому періоді є витратами за фіксованих виробничих потужностей, коли змінюється лише кількість живої праці, сировини, матеріалів.

Постає питання: в яких розмірах слід залучати додаткові змінні чинники, додаючи до фіксованих, щоб, збільшуючи обсяг виробництва, не збільшувати витрати на одиницю продукції?

Використання живої праці у виробничому процесі пов'язане із поняттями середнього та граничного продуктів праці.

У четвертій колонці табл. 4.1 середній продукт праці APL, тобто обсяг випуску продукції в розрахунку на одиницю використаного чинника (праці), спочатку зростає, а коли витрати праці становлять більше чотирьох одиниць, починає знижуватися. П'ята колонка відображає граничний продукт праці MPL, тобто додатковий обсяг, отриманий за збільшення витрат праці на одну одиницю. Наприклад, за фіксованого капіталу в 10 одиниць збільшення витрат праці з двох до трьох одиниць спричиняє зростання обсягу продукції з 30 до 60, створюючи ЗО одиниць граничного продукту (60 - 30 = 30).

Як і середній продукт, граничний продукт спочатку збільшується, а коли витрати праці перевищують три одиниці, починає знижуватися.

Закон спадної віддачі — взаємозв'язок між ресурсами та результатами виробництва, згідно з яким починаючи з певного моменту послідовне приєднання змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного (капіталу, землі) спричиняє скорочення граничного продукту в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.

У нашому прикладі, коли змінним чинником виробництва є праця (фіксований чинник — капітал), невелике зростання кількості працюючих суттєво збільшує випуск продукції. Однак, коли кількість робітників значно збільшується, окремі операції стають неефективними, і граничний продукт праці починає скорочуватися.

Закон спадної віддачі діє протягом короткострокового періоду часу, коли хоча б один із виробничих чинників залишається незмінним, та за незмінної технології виробництва. Застосувавши нову технологію за тих же умов, можна забезпечити більший випуск продукції. Закон спадної віддачі діє і стосовно капіталу.

Отже, ефективність використання будь-якого виробничого чинника обмежена, і в цьому існує певна закономірність: із заміщенням капіталу у виробничому процесі більшою кількістю живої праці продуктивність праці буде зменшуватися. Аналогічно, коли жива праця буде заміщуватися зростаючою кількістю капіталу, продуктивність капіталу зменшуватиметься. Ефективне виробництво потребує збалансованого поєднання обох виробничих чинників.

Співвідношення між уведеними виробничими чинниками, виробничим процесом і обсягом виготовленої продукції описує виробнича функція. її застосування дає змогу розрахувати максимальний випуск продукції Q, який може виробити фірма за кожного окремого поєднання чинників виробництва. Якщо припустити, що фірма впроваджує у процес виробництва працю L і капітал К, то виробничу функцію можна подати як Q=F(L,K).

Виробнича функція відображає різноманітні технологічні способи поєднання виробничих чинників для випуску визначеного обсягу продукції за певною технологією. У зв'язку з розвитком технології фірма може збільшити обсяг виробництва продукції за фіксованого набору виробничих чинників.

Характерна її особливість полягає в тому, що сума параметрів еластичності за виробничими чинниками дорівнює одиниці, тобто за збільшення витрат засобів праці та чисельності працівників на один відсоток, обсяг-випуску продукції також зросте на один відсоток. Вважається, що ця функція відображає лише екстенсивне розширення обсягів виробництва. Тому подальша модифікація функції Кобба — Дугласа потребує врахування інтенсивних чинників економічного зростання, тобто технологічного прогресу.

Виробничі функції пов'язані з досягненням максимального випуску продукції за найефективнішої комбінації чинників виробництва, тобто за найменших затрат.

Для кращого розуміння взаємозв'язку між максимальним випуском продукції за різноманітних комбінацій чинників виробництва використовують ізокванти.

Ізокванта — крива з нанесеними всіма поєднаннями виробничих чинників, використання яких забезпечує однаковий обсяг випуску продукції.

Протягом довгострокового періоду фірма може змінити кількість використовуваних чинників виробництва (побудувати новий виробничий корпус, встановити додаткове обладнання). Стосовно галузі довгостроковий період достатній для поповнення новими фірмами або для закриття існуючих. Тоді ж нівелюється відмінність між постійними і змінними витратами, оскільки всі ресурси, а отже і всі витрати є змінними. Тому при аналізі використовують поняття загальні (валові) витрати виробництва» (ТС).

Витрати виробництва можуть бути представлені у вигляді ізокост.

Ізокоста — пряма, яка охоплює всі можливі поєднання чинників виробництва, що мають одну й ту саму сумарну вартість, тобто всі поєднання двох чинників виробництва з рівними валовими витратами.

Для усвідомлення суті ізокости слід згадати, що валові витрати на виробництво певного обсягу продукції ТС дорівнюють сумі витрат на оплату робочої сили wL і капітальних витрат гК:

TC=wL+rK,

де w — ставка заробітної плати; г — плата за користування капіталом.

Кожне значення валових витрат графічно можна зобразити окремою ізокостою (С0, Cv C2) (Рис. ЗЛІ).

Рис. 3.11. Витрати виробництва

Випуск Ql може бути досягнутий за різних комбінацій чинників, розташованих на ізокванті Q,: за витрат С2 з використанням К2 одиниць капіталу і L2 одиниць праці;

за витрат С2 з використанням К3 одиниць капіталу і L3 одиниць праці;

за витрат С, з використанням Кх одиниць капіталу і L, одиниць праці.

Оскільки ізокоста Сх є найнижчою, яка допускає випуск продукції Qx, то цей варіант буде найдешевшим.

Точка дотику А ізокванти Qx і ізокости Сх визначає набір чинників виробництва L1 і Kv який мінімізує витрати.

Коли фірма мінімізує витрати за певного обсягу виробництва, то виконується умова:

MPJMPк - w/г, або MPL/w=MPK/e,

де MPL — граничний продукт праці; MP — граничний продукт капіталу; w — ставка заробітної плати; г — плата за користування капіталом.

Ця умова ще називається правилом найменших витрат, за яким витрати на виробництво будь-якого обсягу продукції стають мінімальними тоді, коли граничний продукт на одиницю вартості кожного застосовуваного ресурсу є однаковим.

Протягом довгострокового періоду всі чинники виробництва є змінними, отже витрати виробництва пов'язані зі зміною кількості всіх зайнятих ресурсів, у тому числі виробничих потужностей. Це дає змогу протягом певного часу розширювати виробничі потужності, знижуючи середні загальні витрати.

На величину витрат протягом довгострокового періоду впливає також ефект масштабу — економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва, яка виявляється у зниженні довгострокових середніх витрат на одиницю продукції. Але зниження витрат залежить від того, яким буде ефект масштабу — зростаючим, постійним чи падаючим.

Зростаючий (позитивний) ефект масштабу — ситуація в діяльності підприємства у довгостроковому періоді, коли подвоєння виробничих чинників спричиняє збільшення обсягу випуску продукції більше ніж удвічі, тобто середні витрати виробництва зменшуються.

За постійного ефекту масштабу обсяг випуску продукції зростає пропорційно зростанню використаних чинників виробництва. Відповідно середня і гранична продуктивність чинників виробництва залишається незмінною, отже, середні витрати виробництва теж не змінюються.

Постійний (незмінний) ефект масштабу — ситуація в діяльності підприємства протягом довгострокового періоду, коли зростання обсягу виробництва відбувається пропорційно зростанню виробничих чинників.

Падаючий (негативний) ефект масштабу — ситуація в діяльності підприємства у довгостроковому періоді, коли за подвоєння виробничих чинників обсяг випуску продукції збільшиться менш ніж у два рази, а середні витрати виробництва зростатимуть разом із обсягом виробництва.

Обсяги короткострокових і довгострокових витрат пов'язані з рішеннями фірми про зміну масштабів виробництва та про зміну розмірів самої фірми. Закономірністю є зниження середніх загальних витрат (АТС) за початкового розширення виробничих потужностей і подальшого їх зростання у випадку введення в дію зростаючих потужностей. Цю закономірність ілюструє рис. 3.12 на прикладі п'яти різних за розмірами підприємств.

Крива АТС — 1 показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого з п'яти підприємств, крива АТС — 5 — для найбільшого. Аналіз схеми дає підстави для висновків, що будівництво підприємств з більшими потужностями зумовлює зниження мінімальних витрат на виробництво одиниці продукції аж до розмірів третього підприємства. Далі розширення виробничих потужностей супроводжується збільшенням мінімального рівня середніх загальних витрат.

Пунктирні перпендикулярні лінії вказують обсяги виробництва, за яких фірмі слід змінити розміри підприємства, щоб забезпечити найнижчі витрати на одиницю продукції.

Крива довгострокових АТС, або крива вибору фірми (планова крива), яка показує найменші витрати на одиницю продукції, з якими може бути забезпечений будь-який обсяг виробництва за умови, що фірма мала достатньо часу для проведення всіх необхідних змін розмірів підприємства. Ця крива для окремої фірми утворюється з ділянок кривих короткострокових АТС, що відповідають різним розмірам тих підприємств, які можна побудувати протягом довгострокового періоду.

Для більшості видів виробництва можливості вибору розмірів підприємства значно ширші. Фактично у багатьох галузях розміри підприємств абсолютно не обмежені. Це означає, що найменші зміни в обсязі продажу продукції підштовхують фірми до зміни розмірів.