library.if.ua

Міжнародна торгівля (2001)

Інструменти силового торговельно–політичного впливу.

Ембарго (торговельне) — заборона експорту окремих товарів у дану державу або заборона імпорту окремих товарів з цієї держави. Має кілька видів, які можна класифікувати за такими критеріями:

– походження рішення щодо введення ембарго;

– об'єкт впливу;

– умови застосування;

– терміни дії;

– охоплення товарної номенклатури (рис. 4.14).



Рішення щодо введення ембарго може прийняти як міжнародна організація (міжнародне ембарго), так і окрема країна (державне ембарго). Але найчастіше міжнародна організація рекомендує використати ембарго, а країни вирішують самостійно питання щодо його застосування. Статутом ООН передбачена можливість вжиття ембарго як колективного репресивного заходу стосовно держави, дії якої загрожують міжнародній безпеці.

За об'єктом впливу ембарго можна поділити на заходи щодо заборони експорту, імпорту і транзиту. Воно може бути введено як у воєнний, так і мирний час. Ембарго у воєнний час фактично стає економічною блокадою. У мирний час застосовується як інструмент впливу, засіб економічного та фінансового тиску на інші країни.

За термінами дії ембарго може встановлюватися на визначений або невизначений термін — до досягнення мети, заради якої воно вводилось. Зрозуміло, що обмежувальні заходи можуть стосуватися одного товару, кількох товарів або послуг. Найчастіше ембарго встановлюється на експорт в певну країну озброєння, енергоносіїв або товарів подвійного призначення. В останнє десятиріччя Рада Безпеки ООН ініціювала ембарго щодо Лівії, Іраку, Югославії та деяких інших країн.

Економічний бойкот — повна або часткова відмова від економічних зв'язків з фізичною або юридичною особою чи державою. У міждержавних відносинах економічний бойкот зазвичай доповнює бойкот політичний і спрямований на обмеження і припинення торгівлі з небажаною країною, а також на заподіяння їй збитків внаслідок цього.

Економічна блокада — економічна ізоляція держави з метою підірвати її економіку шляхом припинення ввезення в країну товарів (сировини, готових виробів, напівфабрикатів тощо) і позбавлення її ринків збуту. При економічній блокаді зовнішньоторговельні, фінансові, кредитні та інші економічні зв'язки з державою, що блокується, забороняються (або від них відмовляються). Блокада може мати комплексний характер (тобто стосуватися всіх форм економічних відносин) або охоплювати тільки деякі форми (торговельна, кредитна, фінансова блокада тощо). Статут ООН передбачає можливість застосування економічної блокади як колективного заходу країн–членів щодо встановлення та підтримки миру. Економічна, і в першу чергу торговельна, блокада, як правило, пов'язана з політичною і нерідко поєднується з військовою.

Антидемпінгові процедури та заходи як інструменти екстреного правового регулювання торговельно–економічних відносин передбачають доказ факту демпінгу, порушення антидемпінгової процедури (розслідування), визначення шкоди від факту демпінгу та застосування антидемпінгових і компенсаційних мит. У деяких випадках сам факт порушення антидемпінгового розслідування призводить до «добровільного» обмеження експорту або застосування експортером інших заходів, що нормалізують торговельні відносини.

Випадки та умови вжиття антидемпінгових заходів регулюються Угодою про застосування ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 p., що міститься у Марракеській угоді про заснування COT. Однак цей документ регулює тільки прямий демпінг.

Економічна наука взагалі розглядає демпінг як один з видів обмежувальної ділової практики, що в окремих випадках може кваліфікуватися як недобросовісна конкуренція. До демпінгу вдаються експортери з метою проникнення на ринок, розширення обсягів продажу, витискування існуючих і потенційних конкурентів, встановлення домінуючого положення на ринку. Існує кілька видів демпінгу, які різняться за методом дискримінації ціни, джерелами компенсації шкоди експортера, мотивами і термінами застосування (рис. 4.15).



За методами дискримінації світових цін демпінг поділяється на прямий, зворотний і валютний.

Прямий демпінг — це продаж товару однієї країни на ринку іншої країни за вартістю меншою, ніж нормальна вартість цього товару. При цьому згідно із ст. VI ГАТТ слід вважати, що товар потрапляє на ринок імпортуючої країни за вартістю, меншою за нормальну, якщо ціна товару, що експортується з однієї країну в іншу: нижча за порівнянну ціну при звичайному ході торгівлі на аналогічний товар, призначеного для споживання в експортуючій країні; або за відсутності такої внутрішньої ціни нижча за найвищу порівнянну ціну на аналогічний товар, призначений для експорту до будь–якої третьої країни при звичайному ході торгівлі; або нижча за вартість виробництва товару в країні походження, До якої додані помірні додаткові витрати на продаж і прибуток.

Зворотний демпінг — закупівля (скупівля) іноземним покупцями (імпортерами) товару за цінами вищими, ніж можуть заплатити внутрішні покупці.

Валютний демпінг — продаж на зовнішньому ринку товару за заниженою ціною внаслідок значнішого падіння курсу національної валюти, ніж зменшення п купівельної спроможності всередині країни. Купуючи товари, сировину, комплектуючі або товари за низькими внутрішніми цінами, експортери реалізують їх на міжнародних ринках за демпінговими цінами, але за твердішу валюту, обмінюючи згодом останню на знецінену національну валюту та отримуючи внаслідок цього курсовий прибуток. Прийнятий у рамках ГАТТ Міжнародний антидемпінговий кодекс передбачає можливість застосування санкцій (підвищеного мита, штрафу тощо) при доведенні наявності валютного демпінгу.

Демпінг може здійснюватися як за рахунок фірми–експортера, так і за підтримки держави, тобто шляхом субсидування (прямого чи опосередкованого) експортних поставок. Але в будь–якому разі втрата частини прибутку у зв'язку з продажем за заниженими цінами повинна бути скомпенсована. Таке відшкодування можливе за рахунок завищення цін на інші товари фірми або на ці ж товари, але на інших ринках, в т. ч. внутрішньому. За такої ситуації демпінг називають самостійним. Якщо витрати від демпінгування компенсує не сама фірма, а держава, то демпінг називають субсидиційним, тобто за рахунок державних експортних субсидій. У випадках доведення факту демпінгу, шкоди від нього та джерела компенсації збитків експортера, застосовуються антидемпінгові і компенсаційні мита, які вже є джерелом компенсації збитків імпортера (рис. 4.16).



Антидемпінгове мито — додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, що експортуються за цінами, нижчими за нормальні ціни світового ринку або внутрішні ціни країни, що імпортує товар, при самостійному демпінгу (за джерелами компенсування збитків). Воно може бути тимчасовим, що встановлюється на період проведення антидемпінгової процедури, і постійним, визначеним і встановленим у результаті антидемпінгового розслідування.

Компенсаційне мито — особливий вид мита, яке встановлюється у випадках ввезення товарів при виробництві або при вивезенні яких прямо чи опосередковано використовувались субсидії. Таким чином, це мито є інструментом боротьби з негативним впливом на економіку факту ввезення іноземних товарів, що субсидуються в країні–експортері прямо (інвестиційні субсидії) або опосередковано (через систему диференційованих податкових ставок, прискорену амортизацію, кредитування експортерів на пільгових умовах тощо).

Документами ГАТТ–COT регулюються умови застосування антидемпінгового і компенсаційного мита. Основними серед них є:

– неможливість одночасного застосування як антидемпінгового, так і компенсаційного мита для усунення наслідків одного й того ж випадку демпінгу чи субсидування експорту;

– обмеженість розміру ставки мита: розмір антидемпінгового мита не може перевищувати демпінгову маржу для цього товару (демпінгова маржа — це різниця в цінах, визначена відповідно до вимог п. 1 ст. VI ГАТТ); розмір компенсаційного мита не повинен перевищувати суму дотацій чи субсидії, стосовно яких було визначено, що вони прямо чи опосередковано надавались на виробництво, виготовлення чи експорт даного товару у країні походження чи експорту, включаючи будь–яку спеціальну субсидію на транспортування певного товару;

– наявність шкоди: жодна сторона не повинна стягувати будь–яке антидемпінгове чи компенсаційне мито з імпорту будь–якого товару, що походить з території іншої сторони, якщо вона не встановить, що ефект демпінгу чи субсидування відповідно є таким, який спричиняє або створює загрозу заподіяння матеріальної шкоди вітчизняній промисловості чи може значно матеріально гальмувати розвиток вітчизняної промисловості.

За мотивами і термінами застосування демпінг поділяється на спорадичний, хижацький та постійний.

Спорадичний демпінг — реалізація товару на закордонному ринку за цінами, нижчими за внутрішні або видатки виробництва, упродовж дуже короткого проміжку часу. Такий демпінг, як правило, не може заподіяти суттєвої шкоди або її дуже важко довести. Однак він вигідний споживачам, які мають можливість купувати товари за досить низькими цінами, хоча й обмежений період часу.

Хижацький демпінг — реалізація товарів на закордонних ринках за цінами, нижчими за видатки, з метою витіснення з ринку національних виробників. У такий спосіб іноземні фірми намагаються завоювати ринок конкретного товару та, посівши пріоритетні позиції на ньому, підняти в майбутньому ціни. Оскільки хижацький демпінг є, як правило, самостійним, а реалізація стратегії захоплення зарубіжного ринку за допомогою низьких цін вимагає великих коштів, то він не може продовжувати ся протягом тривалого періоду.

Постійний (стійкий) демпінг — реалізація товарів за цінами, нижчими за внутрішні або видатки виробництва упродовж тривалого періоду. Цей вид демпінгу може досить серйозно вразити певну галузь, тому виробники цієї галузі активно вимагатимуть захисту від іноземної конкуренції.

При розгляді питання про антидемпінгові заходи слід диференціювати поняття антидемпінгової процедури та антидемпінгового розслідування. Різниця між ними полягає в тому, що антидемпінгова процедура передує антидемпінговому розслідуванню і є початковим етапом, на якому приймається рішення про достатність наявних даних для відкриття антидемпінгового розслідування. Таким чином, антидемпінгова процедура — це розгляд відповідних документів скаржника стосовно достатності цих документів для порушення і проведення антидемпінгового розслідування.

Згідно зі ст. 5 Угоди про застосування статті VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 р. для порушення процедури необхідна письмова заява, що повинна включати докази: демпінгу; шкоди в рамках ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 р.; причинного зв'язку між демпінговим імпортом та очікуваною або фактичною шкодою. Просте твердження, не підкріплене відповідними доказами, не може вважатися достатнім для розгляду його як заяви. Крім того, заява повинна містити таку інформацію:

– про особу заявника та опис обсягу і вартості вітчизняного виробництва аналогічного товару заявником. Якщо заява робить ся від імені вітчизняної галузі, в заяві повинна бути визначена галузь, від імені якої робиться заява, шляхом подання переліку всіх відомих вітчизняних виробників аналогічного товару (або об’єднань відомих вітчизняних виробників аналогічного товару) і, за можливості, опис обсягів та вартості вітчизняного виробництва аналогічного товару, який припадає на таких виробників;

– повний опис товару, який нібито демпінгується, назва відповідної країни чи країн походження або експорту, особу кожного відомого експортера або іноземного виробника та перелік відомих осіб, що імпортують зазначений товар;

– інформацію щодо цін, по яких зазначений товар продається, коли він призначений для споживання на внутрішніх ринках країн походження або експорту та інформацію про експортні ціни або, якщо це доречно, про ціни, за якими цей товар перепродається незалежному покупцеві на території імпортера;

– інформацію про динаміку обсягів товару, що нібито демпінгується, вплив цього імпорту на ціни аналогічного товару на внутрішньому ринку та вплив імпорту на галузь вітчизняного виробництва.

Якщо в результаті антидемпінгової процедури встановлено, що факт демпінгування, субсидування або масового експорту дійсно має місце, відповідними органами порушується антидемпінгове розслідування. За відсутності достатніх доказів демпінгу або шкоди для виправдання подовження справи заява відхиляється.

Спричинене антидемпінговою процедурою розслідування має три основні етапи:

– порушення антидемпінгового розслідування;

– проведення антидемпінгового розслідування (встановлюється факт наявності демпінгу, робиться попереднє визначення розмірів шкоди та причинно–наслідкового зв'язку між нею і демпінгом, приймається рішення про застосування антидемпінгових заходів, остаточно виявляється наявність демпінгу та шкоди, приймається остаточне рішення);

– завершення антидемпінгового розслідування (через застосування або незастосування остаточних антидемпінгових заходів на підставі даних розслідування).

Вжиття антидемпінгових заходів, послідовність антидемпінгових процедур і механізми антидемпінгових розслідувань регулюються національними законодавствами. Основні з них мають відповідати ст. VI Генеральної угоди з тарифів та торгівлі, прийнятої в 1947 р., Міжнародному антидемпінговому кодексу, прийнятому в 1967 р. на Женевській конференції ГАТТ, та Угоді про застосування ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року

Економічні методи регулювання зовнішньої торгівлі.

Ця група методів регулювання зовнішньої торгівлі меншою мірою, ніж адміністративні, регламентується міжнародними нормативно–правовими актами, а за сутністю є торговельно–політичними заходами створення сприятливих умов для експансії національних товаровиробників на зовнішніх ринках і розширення географії і обсягів експортування. Спектр можливих заходів тут надзвичайно широкий, а тому держави адекватно використовують свободу у створенні системи методів економічного впливу на зовнішню торгівлю. Особлива увага, що приділяється урядами питанням заохочення експорту, пояснюється комплексом причин, які зумовлені не тільки потребами внутрішнього розвитку національних економік, а й глобалізацією світової економіки. Адже при подальшому поглибленні глобалізації економіки такі процеси і явища, як структурні зрушення у світовій торгівлі, прискорення науково–технічного прогресу, динамізація конкурентного середовища, дедалі складніше ігнорувати.

До економічних методів регулювання міжнародної торгівлі належать: внутрішні фінансові та грошово–кредитні заходи, валютно–кредитне регулювання та організаційно–технічне сприяння розвитку експортного виробництва та експортування.

Внутрішні фінансові та грошово–кредитні заходи.

Експортні субсидії— це фінансові пільги, що надаються урядом або приватними структурами фірмам–експортерам на виробництво та вивезення певних товарів за кордон. Метою їх надання є покриття частини витрат національних виробників для підвищення їх конкурентоспроможності на світових ринках.

Угода про субсидії і компенсаційні заходи визначає, що субсидією є:

– фінансове сприяння, що надається на території члена COT урядом або будь–яким державним органом, тобто коли: уряд практикує прямий переказ грошових коштів (наприклад, дотацій, позичок або інвестицій), потенційну пряму передачу грошових коштів або зобов'язань (наприклад, гарантій за позичками);

– уряд відмовляється від доходів, що йому належать, або не стягує їх (наприклад, такі .фіскальні стимулюючі заходи, як податкові кредити);

– уряд надає товари і послуги, крім загальної інфраструктури, або закуповує товари чи послуги; уряд здійснює платежі до механізму фінансування або доручає, або наказує приватній установі здійснювати одну чи більше функцій, які б за звичайних умов виконувалися урядом, причому практика їх застосування такою установою фактично не відрізняється від практики, яку здебільшого реалізовував би уряд;

– підтримка доходів чи цін у будь–якій формі (у розумінні ст. XVI ГАТТ 1994 p.), а також вигода, що надається таким чином.

Згідно з цією ж Угодою забороненою є адресна субсидія, тобто надання якої обмежено колом визначених підприємств, які розташовано у певному географічному регіоні, що знаходиться в межах юрисдикції органу, що надає її. Такі субсидії дають право іншим країнам вживати заходи правового захисту.

Разом з тим Угодою визначені субсидії, що не дають підстави для вжиття контрзаходів. Такими, за ст. 8 цієї Угоди вважаються:

– допомога науково–дослідній діяльності, яку ведуть фірми або вищі навчальні заклади чи науково–дослідні установи на договір ній основі з фірмами (за умов, конкретизованих в Угоді);

– допомога неблагополучним регіонам на території члена COT, яка надається в рамках загального регіонального розвитку, не є адресною і розподіляється між відповідними регіонами за умов, конкретизованих в Угоді;

– сприяння у прискореній адаптації наявних потужностей до нових вимог щодо охорони довкілля, які вводяться відповідно до закону та/або нормативного акта і проявляються у більших обмеженнях і фінансових витратах фірм, за умов, що конкретизуються в Угоді.

Частина V Угоди про субсидії і компенсаційні заходи регулює порушення розслідування, порядок подання доказів, консультації, визначення шкоди, розрахунок обсягу субсидії як розміру вигоди для її одержувача, накладання та стягнення компенсаційних мит тощо.

Податкові пільги як опосередковане субсидування експорту надаються, як правило, в таких формах:

– повернення експортерам сум мита і податків, сплачених при імпорті сировини, комплектуючих чи товарів, необхідних для виробництва продукції на експорт;

– звільнення від сплати опосередкованих податків на сировину, комплектуючі чи товари, які використовуються у виробництві експортних товарів;

– дозвіл створення спеціальних фондів для розвитку експортного виробництва, що не оподатковуються;

– відстрочка сплати певних податків;

– надання права на прискорену амортизацію основного капіталу;

надання знижок як самим експортерам, так і суміжним виробництвам та сферам діяльності, на електроенергію, транспортні тарифи тощо.

Кредитування експортерів — надання фірмам–експортерам через державні банки або спеціальні органи короткострокових і довгострокових кредитів. Такі методи державного заохочення експортного виробництва та експортування за сучасних умов стали органічною частиною механізму реалізації зовнішньоторговельних політик держав. Важливе місце серед них належить прямому державному кредитуванню зовнішньоторговельних операцій, а також різноманітним засобам підтримки приватного кредитування. Серед основних форм участі держави в кредитуванні експорту слід виокремити:

– надання прямих експортних кредитів;

– рефінансування експортних кредитів, наданих комерційними банками;

використання фондів допомоги для поліпшення умов кредитування експортних угод;

– виплата бюджетних субсидій з метою підтримання пільгових відсоткових ставок по експортних кредитах;

– страхування експортних кредитів шляхом надання державних гарантій на них.

Характерною рисою сучасного страхування експортних кредитів є розширення його функцій, яке проявляється в тому що:

– видача гарантій по кредитах безпосередньо банкам, що фінансують експорт, стала неодмінною умовою отримання банківського кредиту і, врешті–решт, отримання експортного контракту;

– на доповнення до гарантій стосовно традиційних комерційних ризиків (неплатоспроможність імпортера, стихійні лиха, відмова від товару тощо) воно охоплює значну частину різновидів політичних ризиків (воєнні дії, революція, експропріація, націоналізація тощо).

Надання державних гарантій на експортні кредити є в багатьох випадках першочерговою умовою його отримання. Тому значення державного страхування в зовнішній торгівлі постійно зростає, що дозволяє підвищити ефективність експортних операцій.

Валютно–кредитне регулювання.

Валютні обмеження — сукупність нормативних правил, що встановлюються в адміністративному або законодавчому порядку, спрямованих., на обмеження операцій резидентів і нерезидентів з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (державний контроль над операціями, обмеження переказів валюти за кордон, блокування валютної виручки тощо).

При режимі валютних обмежень імпортери повинні отримати дозвіл відповідних органів на здійснення валютних розрахунків.

Такий режим, як правило, поширюється на всі види операцій з валютою і валютними цінностями і має на меті скорочення відтоку валюти і валютних цінностей з країни з метою врівноважування платіжного балансу та підтримки курсу національної валюти. Основними причинами використання валютних обмежень урядами є нестача іноземної валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розрегульованість платіжного балансу, падіння курсу національної валюти.

Механізм валютних курсів — зниження (девальвація) та підвищення (ревальвація) курсу національної валюти під впливом ринкових чинників та державного регулювання шляхом валютних інтервенцій. Зниження курсу валюти веде до підвищення конкурентоспроможності товарів країни, що провела девальвацію своєї валюти, та одночасно ускладнює реалізацію іноземних товарів на внутрішньому ринку цієї країни. Девальвація валюти, з одного боку, утворює додатковий імпортний бар'єр на шляху реалізації іноземних товарів, а з іншого — призводить до появи своєрідної експортної субсидії на експортні товари та зниження експортних цін. Ревальвація, або підвищення курсу валюти, має протилежний економічний ефект: ускладнюється експорт, а імпорт спрощується. Підвищення курсу національної валюти може спричинити зниження цін імпортних товарів і, як наслідок, послаблення дії національних торговельно–економічних бар'єрів, що зробить ринок відкритішим і зумовить збільшення імпорту іноземних товарів.

Деякі країни застосовують систему множинності валютних курсів, тобто встановлення державними органами кількох курсів національної валюти, які диференціюються за певними критеріями: тип зовнішньоторговельної операції; географічне спрямування товарного потоку; товарна позиція, що стимулюється, або обмежується. Це є втіленням замаскованої девальвації: для комерційних операцій використовується офіційний валютний курс, а для фінансових — ринковий. Крім того, стосовно комерційних операцій використовують, як правило, знижений фіксований валютний курс.

Імпортний депозит (від лат. depositum — річ, віддана на зберігання) — своєрідна імпортна застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару. Ця застава робиться, як правило, в іноземній валюті. Розмір імпортного Депозиту встановлюється у вигляді певної частки від вартості імпортної угоди. Внесений у банк імпортний депозит через певний час (кілька місяців) повертається вкладникові, але відсотки при цьому не перераховуються. Протекціоністське значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують витрати на здійснення імпортної операції. Таким чином імпортний депозит є елементом системи «buy local» — «купуй на місці», тобто механізму підтримки національного товаровиробника. Положенням ГАТТ дозволяється застосування імпортних депозитів тільки за умов існування проблем з платіжним балансом, необхідності усунення його дефіциту.

Організаційно–технічне сприяння експорту — допомога, яка надається державою в різних формах суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності з метою активізації та підвищення ефективності національного експорту. В більшості країн ці заходи мають системний характер і здійснюються в рамках державних програм підтримки експортерів, розвитку експортного потенціалу або стимулювання національного експортного виробництва та експорту взагалі. В багатьох випадках заходи із сприяння експортуванню важко відокремити від інших інструментів і методів регулювання зовнішньої торгівлі внаслідок того, що вони можуть надаватися як на безоплатній, так і на платній основі, як приватними, так і громадськими установами та організаціями, державними органами.

Серед різноманітних форм організаційно–технічного сприяння національному експорту слід виокремити:

– надання комерційної інформації про кон'юнктуру світових товарних ринків, тенденції їх розвитку, можливості та умови експортування;

– сприяння національним фірмам в отриманні крупних замовлень, участі в міжнародних тендерах;

– підтримка в організації участі національних фірм у діяльності міжнародних виставок та ярмарків;

– представлення торговельними представництвами (місіями) державних і корпоративних інтересів національних експортерів у країні перебування;

– здійснення зв'язку з міжнародними урядовими та неурядовими організаціями з питань міжнародної торгівлі та представлення, відстоювання в них інтересів країни, а також окремих учасників зовнішньоторговельної діяльності;

– організація навчання і тренінгу експортерів–початківців, пошук партнерів, допомога у встановленні перших контактів, експортне та правове супроводження угод;

– створення адекватної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері зовнішньоекономічної діяльності.