Розміщення продуктивних сил України (1998)

2.1. Галузева структура народного господарства

Україна має відносно високий рівень освоєння території. Досить розвинені галузі матеріального виробництва та невиробничі. Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на своїй території. Економіка України виділяється складною, досить диференційованою і диверсифікованою структурою. Для неї характерні: переважання важкої індустрії, недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання, наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення й поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків.

Проте переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексу до випуску товарів народного споживання.

На галузеву структуру економіки України мають вплив різні економічні та природні фактори, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки і техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Функціонування та удосконалення народногосподарського комплексу України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього народного господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища.

З корисних копалин велике значення мають кам'яне вугілля Донецького басейну, залізні й марганцеві руди. На території України добувають природний горючий газ, нафту, сірку, титанові руди, калійну та кухонну сіль, каолінові глини, цементну сировину, флюсові вапняки, доломіти.

Економіка України розвивалася також за міжреспубліканським поділом праці, дво- і багатосторонніми економічними угодами. У процесі розвитку економіки докорінно змінилася її структура. Провідну роль почала відігравати важка промисловість, на яку в 1989 р. припадало 69,5 % продукції промисловості і відповідно 31,5 % на виробництво товарів народного споживання. Це змінило співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між видобувною та обробною промисловістю, а також між різними галузями промисловості і міжгалузевими комплексами.

У галузевій структурі економіки України виділяється машинобудування (див. картосхему на с 79), на яке припадало 38,7 % вартості продукції деяких галузей, з них харчової — 15,3 % і легкої промисловості — 12,0 % (табл. 13).





У групі А, що займається виробництвом засобів виробництва, майже чверть становить виробництво предметів праці. Разом з тим спостерігається тенденція до збільшення частки тих засобів виробництва, які спрямовуються у легку та харчову промисловість, сільське господарство.

Структура засобів виробництва складається із співвідношення видобувних і обробних галузей. До видобувних належать: видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії на гідроелектростанціях, видобуток руд чорних і кольорових металів, гірничо-хімічна і мінерально-будівельна сировина; лісозаготівлі; ви лов риби і морських продуктів.

Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість. На її частку припадає майже 1/5 всіх основних виробничих фондів, тобто стільки, як у машинобудуванні. Крім того, видобувна промисловість має меншу фондовіддачу порівняно з обробними галузями.

Спеціалізуються галузі на основі ознаки однорідності, тобто подібності між собою за призначенням продукції, що виробляється (наприклад, галузі паливної промисловості), спільності використовуваної сировини (наприклад, галузі машинобудування) або за характером технології. Вони групуються у так звані комплексні галузі. Тому галузі можна групувати в паливно-енергетичний комплекс, куди належать паливна промисловість і електроенергетика; металургійний, машинобудівний комплекси, хіміко-лісовий, у тому числі хімічна і нафтохімічна, лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.

Територіальний поділ праці і відмінності в економічних і природних умовах в окремих регіонах України мають вплив на диференціацію структури промисловості, формування та удосконалення її.

Науково-технічний прогрес посилює динамічність зрушень у структурі промисловості. Міжгалузеві пропорції в сучасних умовах виявляють залежність від соціальних аспектів, пов'язаних з підвищенням добробуту населення, тому виробництво товарів народного споживання повинно розвиватися як пріоритетне.

У 1995 р. у галузях матеріального виробництва працювало майже 74 % населення України. За 1985—1995 pp. частка працівників галузей матеріального виробництва знизилась лише на 14 %.

Перше місце за кількістю працівників у 1995 р. посідали промисловість і будівництво — 24,3 %, далі сільське і лісове господарство — 22,5 %, освіта, охорона здоров'я, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування — 17,3 % транспорт і зв'язок — 6,1 %, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля — 6,9 %, житлово-комунальне господарство, виробничі види побутового обслуговування населення — 3,4 %. В апараті органів державного управління, органах управління кооперативними та громадськими організаціями, кредитуванні і державному страхуванні було зайнято 3,0 %.

У 1995 р. з промислово-виробничих основних фондів 32,0 % припадало на будівлі, 25,0 % — на споруди, 13,0 % — на передавальне обладнання; машини та устаткування — 26,0 %, транспортні засоби — 3,2 % та інші основні фонди — 0,8 %.

Є значні відмінності в територіальній концентрації промислового виробництва між південно-східними областями (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська) і деякими західними й центральними (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська), у структурі господарства яких відносно висока частка аграрного сектора економіки. Крім того, в Автономній Республіці Крим, Одеській і Закарпатській областях слід ширше розвивати санаторно-курортне господарство.

Агропромисловий комплекс України — складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно і економічно взаємопов'язаних галузей народного господарства, промисловості, інфраструктури. В його складі є три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга — власне сільське господарство; до третьої належить заготівля, збереження і переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка агропромислового комплексу — сільське Господарство.

Кризові явища в галузях економіки України спричинені недостатнім і несвоєчасним урахуванням змінних умов виробництва, можливостями інтенсифікації, змінами у методах господарювання та іншими причинами. Темпи виробництва почали різко сповільнюватися (табл. 14).

А намагання стримати спад виробництва екстенсивними методами не привело до відповідних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.

Відносно високий рівень розвитку економіки України може забезпечити її економічну незалежність, але за умови конверсії оборотного потенціалу й належної економічної оцінки мінерально-сировинної бази. На сьогодні масштаби освоєння ресурсів надр і розвитку гірничовидобувної промисловості в країні стали одним з найочевидніших свідчень сировинного спрямування її економіки. Видобуток 40 основних видів корисних копалин перевищує 1 млрд. т на рік, або майже 5 % світового обсягу.

Значні природні багатства та високий рівень освоєння їх визначає високу частку галузей мінерально-сировинного комплексу в економіці України. Постає питання, як має здійснюватися ця роль в умовах структурної перебудови народного господарства.

Якщо реалізувати політику пріоритетної підтримки мінерально-сировинних галузей народного господарства, то, враховуючи наш виробничий потенціал, можна збільшити валютні фонди країни. Проте, спрямовуючи на це значні кошти при великій фондомісткості цих галузей, Україна надовго закріпить за собою роль сировинного джерела для інших країн, тобто постачальника сировини при нерівноправних економічних відносинах.

Товарна продукція гірничовидобувної промисловості України у цінах 1980—1990 pp. становила 11—12 млрд. крб. На світовому ринку мінеральна сировина оцінювалася в 25—28 млрд. крб. Ряд економістів розглядає цю розбіжність як світову гірничу ренту, тобто як доход або, іншими словами, економічну вигоду. Ціни на мінеральну сировину в країні занижені. Однак, незважаючи на вагомість запасів більшості традиційних для нас видів корисних копалин, великі масштаби видобутку за ряд років призвели до виснаження найбільш якісної і рентабельної частини запасів вугілля, залізних руд, окисних марганцевих руд, самородної сірки, інших корисних копалин. Тому на тривалу перспективу слід враховувати звуження ресурсних можливостей України з багатьох видів корисних копалин. Звідси випливає завдання: виходячи з реальної ціни вітчизняної мінерально-сировинної бази, здійснювати диференційну інвестиційну політику для забезпечення внутрішніх потреб і створення експортного потенціалу. Тут потрібні насамперед геолого-економічна переоцінка виявлених запасів корисних копалин, обґрунтування пріоритетних напрямів розвитку й освоєння сировинної бази, інтенсивніші методи використання її.

Стратегія конверсії мінерально-сировинного комплексу повинна визначатися скороченням залучення до нього трудових і матеріальних ресурсів, пріоритетом підвищення якості та розширення номенклатури товарної продукції; орієнтацією на задоволення соціальних і економічних потреб населення. Інвестиційна політика в цілому має характеризуватися різким скороченням коштів на будівництво гірничих підприємств (за винятком вугільних, золотодобувних та деяких інших).

У межах реалізації конверсії галузей мінерально-сировинного комплексу доцільно виділити заходи першочергово тривалого характеру — припинення будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд, освоєння Госфортського родовища вапняків для металургійної промисловості Криму, експлуатації Комиш-Бурунського залізорудного комбінату тощо.

Тривала конверсія полягатиме у заміщенні потужностей, що вивільнятимуться, виробництвом дефіцитної для народного господарства - це насамперед нові високотехнологічні метали, меліоранти, сорбенти, будівельні матеріали тощо. Пріоритетними ресурсними джерелами для них мають стати відходи виробництва, супутня мінеральна сировина, техногенні родовища. Великі комбінати повинні експлуатувати невеликі, розташовані поряд з ними родовища, які досі вважали нерентабельними.

Слід звернути увагу на доцільність створення малих підприємств з незакінченим циклом виробництва. Прикладом подібної стратегії може бути освоєння Мужіївського золоторудного родовища на Закарпатті, де будівництво комбінату з повним виробничим циклом маловиправдане, незважаючи на потребу в золоті. Проте для розробки цих руд можна використати потужності Східного гірничо-збагачувального комбінату в Кривбасі.

Суттю конверсії повинен стати розвиток найпрогресивніших технологій видобутку, збагачення та комплексної переробки корисних копалин, різке зниження витрат, загальна екологізація виробництва. З вторинною ресурсною базою пов'язуються технологічні можливості й економічна доцільність виробництва ванадію, нікелю, ртуті, стронцію, галію, германію, скандію, заліза, марганцю, калійної та кухонної солей, флюсів, хімічних меліорантів. На основі гірничопромислових відходів можна розширювати й диверсифікувати сировинну базу промисловості будівельних матеріалів.

У межах конверсії важливо виявити всі можливості економічно обґрунтованої переорієнтації зовнішніх виробничо-сировинних зв'язків на внутрішні.

Перегляд структури гірничої промисловості, скорочення видобутку мінеральних ресурсів мають поєднуватися з пріоритетним фінансуванням і розвитком окремих ресурсно-технологічних ланок, що визначають якісні параметри і забезпечують одержання нових перспективних видів продукції. Неминучим є виникнення і поглиблення ряду кризових явищ у сировинних галузях, тому слід заздалегідь передбачити можливість переорієнтації потужностей на інші види корисних копалин або переходу на інші типи виробництва.

З динамічністю економіки пов'язане посилення комплексності, що здійснюється у різних формах і на різних рівнях. Про це свідчить формування міжгалузевих комплексів — паливно-енергетичного та агропромислового, а також розвиток економіки в цілому. Особливу увагу глід приділити постійному вдосконаленню базових галузей, які є фундаментом народного господарства і забезпечують функціонування й послідовний розвиток економіки України в цілому. Пріоритетного розвитку мають набути галузі, найтісніше пов'язані з науково-технічним прогресом, які є його своєрідним каталізатором, — електроенергетика, хімічна і нафтохімічна промисловість, машинобудування. Структурні зрушення пов'язані насамперед з розвитком галузей, які здебільшого забезпечують прискорення самого технічного прогресу, — радіоелектроніки, виробництва обчислювальної техніки та ін. На передній план висувається електронізація економіки, інформатизація всіх сфер діяльності людини, перехід до цехів і підприємств-автоматів, систем автоматизованого управління.

Великого значення повинні набути галузеві, міжгалузеві та інтегральні комплекси різних типів, які забезпечували б ефективне використання природних і трудових ресурсів, особливостей географічного положення, ефекту концентрації.

Повніше має розкрити свої можливості міжгалузева концентрація виробництва внаслідок поліпшення технологічних процесів, прогресу на транспорті, посилення уваги до виробничої інфраструктури, формування єдиних інфраструктурних систем: транспорту, енергетики, газопостачання.

З нарощуванням основних фондів, їх концентрації у великих вузлах і ареалах активно відбувається процес роззосередженої концентрації, виникають нові великі центри — і часто у дуже короткі строки, наприклад у минулих десятиріччях у західних областях України. На особливу увагу заслуговує реалізація цільових комплексних програм з найважливіших соціально-економічних проблем — розвитку виробництва товарів народного споживання та послуг, скорочення ручної праці, розширення машинобудування, енергетики й транспорту. Слід розвивати і галузі промисловості, які поставляють сільському господарству машини, добрива, хімічні засоби захисту рослин, устаткування для переробки сільськогосподарської продукції.

Народне господарство України — це багатоструктурна система, в якій можна виділити три основні структури: соціально-економічну, галузеву й територіальну. Соціально-економічну структуру слід враховувати при вивченні розміщення продуктивних сил. Галузева структура відбиває співвідношення, взаємозв'язки і пропорції між складовими частинами народного господарства і реалізовується у територіальній структурі народного господарства, яка є предметом дослідження вітчизняної науки.

Для вивчення економіки України велике значення має функціональна класифікація галузей. Це — первинні галузі, у тому числі видобувна промисловість і сільське господарство, та вторинні, що охоплюють обробну промисловість, до якої, в свою чергу, належить переробна. У структуру народного господарства входять транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука й наукове обслуговування.

У ході науково-технічної революції виникають нові галузі виробництва (радіо- та мікроелектроніка, атомна енергетика тощо), зростає роль науки і наукоємних виробництв, відбувається оновлення продукції.

Нині першочергове завдання — подолати несприятливі тенденції, глибоку структурну кризу економіки України, _надати економіці належного динамізму. Насамперед йдеться про глибокі структурні зміни та нову інвестиційну політику. Інвестиційну політику відносно окремих галузей слід здійснювати так щоб масштаби капітального будівництва відповідали потужностям, матеріальним і трудовим ресурсам.

На стратегічних напрямах розвитку економіки слід розробляти і здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забезпечують широкий економічний ефект і розв'язання соціальних завдань. Особливо загострилися проблеми споживчого ринку, соціально-культурної сфери, охорони здоров'я, освіти, фінансів.

Енергетичну програму має пронизувати ідея переорієнтації паливно-енергетичного комплексу на застосування енергозберігаючих технологій, заміни рідкого палива вугіллям, глибшої переробки нафти, переходу АЕС на використання найпрогресивніших видів турбін.

Металургію і хімічну промисловість України необхідно переобладнувати продуктивним устаткуванням. Продукція хімічної промисловості мас зростати за рахунок сучасних видів пластмас, синтетичних волокон, фармацевтичних препаратів тощо.

Ефективність реконструкції, темпи економічного зростання значною мірою залежать від розвитку машинобудування, оскільки в ньому матеріалізуються основні науково-технічнГїдеї7 що визначають прогрес в інших галузях народного господарства, закладаються основи широкого виходу на принципово нові ресурсозберігаючі технології, зростання продуктивності праці та поліпшення якості продукції.

Значного технічного переоснащення потребує виробнича інфраструктура, насамперед транспорт і зв'язок, та пріоритетного розвитку — харчова і легка промисловість. Виробляти прогресивне устаткування для них повинні не тільки спеціалізовані, а й інші галузі промисловості.

Реконструкція висуває нові завдання перед наукою, зокрема спрямування на потреби господарства. впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Необхідно рішуче змінити ставлення до продовольчого постачання, забезпечити норму споживання на душу населення м'яса, молока, овочів і плодів, поліпшити соціально-економічну ситуацію на селі, створити умови для глибшої інтенсифікації сільського господарства, гарантованого виробництва продукції з акцентами на економічних методах господарювання, розширення самостійності й підвищення відповідальності за результати своєї праці.

Насамперед потрібно піднести ефективність використання в галузях економіки виробничого потенціалу, сконцентрувати зусилля на найважливіших ділянках: підвищенні родючості землі, створенні умов для стабільного сільського господарства, зменшенні втрат продукції полів і ферм, розвитку сільськогосподарського машинобудування. Набувають значного поширення різні форми господарювання: колективні та орендні господарства, селянські господарства, трудові колективи державних підприємств, асоціації, акціонерні товариства, підряд.

Перетворення форм власності у галузях економіки триватиме не менш ніж 10—15 років. Проте держава на найближчий період збереже за собою функції прогнозування розвитку галузей, визначення цілей і пріоритетів, володітиме регуляторами прямої дії на економічні процеси.

Взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень" на реконструкцію і технічне переоснащення підприємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових; концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект; визначення пропорцій у використанні капітальних вкладень з тим, щоб забезпечити соціальну орієнтацію економіки, пропорційний і збалансований розвиток різних галузей. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, які спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території.

Все це сприятиме великим структурним змінам в економіці України, значному збільшенню наукоємних виробництв, машинобудування і хімії, зниженню частки видобувних і сировинних галузей; однак при цьому збільшиться значущість глибокої комплексної переробки сировини. Галузева структура народного господарства матиме динамічніший, стійкіший характер, повніше задовольнятиме потреби суспільства.

Водночас у галузевій структурі продуктивних сил необхідно розв'язати ще ряд проблем. Слід реалізувати безумовний пріоритет загальнонародних інтересів над інтересами галузей і регіонів, пріоритет цілого над будь-якими локальними утвореннями, повну збалансованість економіки і на її основі динамічну перебудову виробництва відповідно до потреб населення; форми виробничих відносин розглядати у постійному оновленні, підтримувати динамічну рівновагу розвитку і розміщення продуктивних сил.

Необхідно ліквідувати диспропорції на транспорті в агропромисловому комплексі, металургії й машинобудуванні, застарілі методи і форми господарювання,, які свого часу вважали стимулами розвитку.

Доцільно виробити і згодом реалізувати великі стратегічні напрями в економіці, де передбачити заборону базування атомних електростанцій поблизу великих міст, комплексність розвитку районів, їх самоокупність, самоуправління і самозабезпечення.

Важливим є розв'язання проблем конкуренції у всіх сферах народного господарства. Це конкуренція між підприємствами різних секторів економіки — державним і кооперативним; у науково-технічній сфері (конкурсні проекти, паралельні дослідження і розробки); конкурси на одержання державних ресурсів; раціональне розміщення підприємств; виявлення резервів виробництва, соціальна орієнтація окремих галузей економіки.

Потрібна система противаги монополізації, надання підприємствам прав вступу до міжгалузевих об'єднань, створення великих господарських утворень типу концернів або комбінатів.

У новостворюваній самоуправній системі має домінувати держава, яка повинна забезпечити в масштабі народного господарства баланс кількості робочих місць і наявних ресурсів робочої сили у великих регіонах і галузях та відповідного соціально-економічного забезпечення.

Створення в Україні спільних із зарубіжними країнами підприємств сприятиме збільшенню відрахувань від прибутку до державного бюджету України.

Доцільною є консервація або згортання деяких другорядних галузей, продукцію яких вигідніше імпортувати, а також розвиток галузей із сприятливою експортною спрямованістю.

Удосконалення галузевої структури економіки України потребує значного збалансування розвитку видобувних і оборонних галузей, а також галузей, які виробляють і споживають знаряддя праці, "Необхідні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії значною мірою завдяки випуску ресурсозберігаючої техніки.

Зрушення у галузевій структурі економіки України повинні відображати процес інтенсифікації виробництва та зумовлюватися насамперед розвитком галузей, що визначають науково-технічний прогрес і зростання виробництва предметів споживання.