Розміщення продуктивних сил України (1998)

2.3. Промисловість України, форми її територіальної організації

Промисловість — найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35 % населення, зайнятого у народному господарстві.

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва (групи А) розвивалося найбільше, а його частка у загальному обсязі виробництва становила 71,2 % (1989 p.). Частка виробництва групи Б (виробництво предметів споживання) становила 28,8 %. З 1990 р. почалися структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного споживання. У 1995 р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8 %. Ці прогресивні зміни мають і негативні риси тому, що головний його чинник пов'язаний з найбільшими темпами зниження виробництва групи А. Особливо це стосується галузей, які не мають достатньої власної сировинної бази або є труднощі в її розвитку. Так, наприклад, видобуток вугілля зменшився з 180,2 млн. т у 1989 р. до 83,8 у 1995 р. Споживання нафти з 50—55 млн. т (у 80-ті роки) знизилося до 33 млн. т у 1995 р. Учорній металургії видобуток залізної руди зменшився з 105 млн. т у 1990 р. до 50,7 млн. т у 1995 p., виплавлення чавуну — з 44,9 млн. т до 18,0 млн. т. Найбільший спад виробництва відбувається в нафтопереробній, хімічній та нафтохімічній, вугільній промисловості, чорній металурги, будівельній індустрії.

Незважаючи на те що частка виробництва товарів народного споживання збільшується, загальний обсяг виробництва значно зменшується. Так, порівняно з 1989 р. виробництво тканин у 1995 р. зменшилося з 1250 млн. м2 до 169 млн. м2, взуття — з 193,7 до 20,6 млн. пар.

Основні причини зменшення темпів зростання промисловості пов'язані із загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим рівнем інфляції, розпадом господарських зв'язків з країнами близького зарубіжжя та колишніми країнами — членами РЕВ.

Проте Україна в європейському масштабі залишається значним виробником певних видів продукції: вугілля, залізної руди, прокату чорних металів, стальних труб, цементу, мінеральних добрив, кальцинованої соди, продукції важкого машинобудування, верстатів, електротехнічної промисловості, сільськогосподарських машин та ін.

Велике значення у постачанні продукції на ринок СНД та країн Балтії має продукція харчової промисловості: цукор, макаронні вироби, сіль, олія, овочеві й фруктові консерви, кондитерські та м'ясо-молочні вироби.

Внаслідок розпаду Радянського Союзу і високого рівня монополізації на окремі види продукції колишніх республік в Україні не налагоджено виробництво зернових комбайнів, пасажирських вагонів, вантажних автомобілів (крім "КРАЗів"), обладнання для легкої промисловості, каучуку, деяких видів пластмас, смол та ін. З окремих питань провадяться дослідження і виробляються проекти створення нових або реконструкції старих підприємств для забезпечення народного господарства необхідною продукцією.

Загальною проблемою розвитку промисловості України залишається потреба поліпшення структури промислового виробництва: зменшення частки виробництва групи А і збільшення обсягів, а також асортименту та якості виробництва товарів народного споживання; зменшення частки ресурсо- і енергоємних виробництв; впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і подальший розвиток наукоємних, відносно трудомістких галузей промисловості (машинобудування, особливо електронної, приладобудування та ін.); впровадження екологічно безпечних технологій та обладнання.

Необхідна також поглиблена інтенсифікація виробництва на всіх рівнях. Впровадження "високих технологій" потрібне як у старих, традиційних галузях (паливно-енергетичному комплексі, чорній металургії, хімічній промисловості, важкому машинобудуванні та ін.), так і в принципово нових галузях. Це потребує поширення обміну досягненнями "ноу-хау" з високорозвиненими країнами світу, впровадження досвіду воєнно-промислового комплексу України (який відрізняється відносно високим рівнем розвитку НТП). Поліпшення якості кінцевої продукції, доведення її до світових стандартів — це головна умова виходу промисловості України на світовий ринок.

Україна серед інших країн СНД має високий рівень розвитку науки, деяких галузей НТП. Проте науково-технічний потенціал використовується не повністю. Навпаки, останніми роками склалася тенденція до скорочення ролі науки у промисловій діяльності. Так, скорочується впровадження нових технологій, у тому числі маловідходних і ресурсозберігаючих; використання верстатів з ЧПУ, промислових роботів; більшість підприємств і наукових організацій припинили раціоналізаторську діяльність. Частка осіб, зайнятих у науці для створення ВВП, скоротилася до 0,6 % (світовий показник — 2,7 %). Тільки 0,5 % всіх машин і обладнання є конкурентоспроможними.

Скорочується також виробництво прогресивних видів продукції та використання вже впроваджених прогресивних технологій. Так, неперервний розлив сталі становить тільки 6 % загального обсягу (в Японії цим методом розливають 100 % сталі). Виробництво прокату з низьколегованої сталі із зміцнювальною термічною обробкою становить тільки 17,7 % всього виробництва. У 2 рази зменшилося виробництво полістиролу і сополімерів, у 4 рази — поліетилену, в 1,4 раза — труб і деталей з термопластів, шин для вантажних автомобілів, у 5,6 раза — гумотканевих стрічок, у 1,3 раза — лікарських засобів. Ці негативні тенденції зменшують потенційні можливості України щодо виходу на світовий ринок. Частка продукції машинобудування (основної експортної галузі України на перспективу) зменшилася до 12 % у загальному обсязі експорту, в тому числі за валюту — до 2 %. У структурі експорту продукції промисловості продовжують домінувати сировинні галузі та галузі з невисоким рівнем переробки сировини.

Останніми роками розпочався процес створення спільних підприємств за допомогою зарубіжних країн, які мають найкращі можливості виходу на світовий ринок. Проте основна частка їх працює в сфері торгово-посередницьких послуг. Дослідження СП у Києві показали, що на підприємства з виробничими функціями припадає тільки 15 %.

До факторів, які обмежують розвиток промисловості, належать складна демографічна ситуація; негативне екологічне і соціальне становище у великих містах і промислових районах; дефіцит паливно-енергетичних, водних, лісових ресурсів, руд кольорових металів та деяких інших видів сировини; зменшення інвестицій на нове будівництво і реконструкцію старих підприємств.

Для прогресивного розвитку промисловості необхідна її приватизація і впровадження інших форм організації: концернів, акціонерних товариств, приватних і спільних підприємств та ін. Процеси приватизації в Україні поки що не набули достатнього поширення і гальмують розвиток ринкових відносин. Частка підприємств недержавної форми власності у 1995 р. становила 46 % загальної кількості, обсяг виробництва їх — 38 % загального обсягу виробництва країни. Орендних підприємств налічується 1,4 тис. (34 % загальної кількості), акціонерних — 1,3 тис. (або 3,2 % діючих).

Промисловість України відзначається значними комплексно- і районоутворюючими функціями. Під її впливом розвивається складна система міжгалузевих і міжрайонних зв'язків, виникають нові центри розселення, шляхи сполучення, виробнича інфраструктура, освоюються нові джерела сировини, палива, енергії тощо.

Функціонування господарського комплексу зумовлює постійне посилення і розширення виробничих зв'язків між підприємствами кожної галузі, між окремими галузями. Це свідчить про процеси диверсифікації, спеціалізації й концентрації різноманітних стадій виробництва та обміну продукцією. На основі цих складних економіко-виробничих процесів формуються міжгалузеві комплекси.

Зазначені процеси об'єктивні, їх виникнення пов'язане, з одного боку, з поглибленням суспільного й територіального поділу праці, яке, в свою чергу, виявляється в удосконаленні спеціалізації (предметної, подетальної, технологічної) окремих видів і стадій виробництва і дає змогу стримувати економічно ефективну продукцію високої якості; з іншого — виникнення на цій основі різноманітних інтеграційних (кооперування, комбінування) процесів (взаємозв'язків між елементами виробництва).

Для обслуговування основного виробництва необхідно також створити ряд об'єктів виробничої й соціальної інфраструктур. До виробничої інфраструктури належать об'єкти ремонтного господарства, виробництво запасних частин, енергозабезпечення, виробничий транспорт, складські приміщення тощо; до соціальної — об'єкти культурно-побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок тощо.

Нині виділяють такі міжгалузеві генералізовані структурні підрозділи промисловості: паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і електроенергетика); машинобудівний; комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хімічна промисловість, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів та лісова промисловість); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловість).

Прикладом менших форм міжгалузевих комплексів можна назвати виробничі (ВО) і науково-виробничі об'єднання (НВО). До останніх крім основного виробництва й об'єктів обслуговуючої іфраструктури належать і наукові організації. Наприклад, у Тернополі є кілька таких об'єднань: "Ватра", "Комбайновий завод" тощо. Традиційними міжгалузевими об'єднаннями є концерни.

Крім цих "екстериторіальних" міжгалузевих об'єднань формуються також різного рангу територіально-промислові об'єднання. Основна особливість їх — спільність території, на якій вони знаходяться. Територіальна організація промисловості зумовлена формуванням виробничо-територіальних поєднань двох типів: промислових угрупувань та промислових комплексів.

Під промисловими угрупуваннями розуміють сукупність кількох підприємств, не об'єднаних виробничо-технологічними зв'язками, однак з характерним транспортно-географічним положенням, спільністю використання об'єктів інфраструктури і всієї системи обслуговування.

Для промислового комплексу, крім зазначених ознак, характерні тісні виробничо-технологічні зв'язки на основі послідовної й комплексної переробки сировини, відходів виробництва і спільного випуску готової продукції.

Виробничо-територіальним угрупуванням різних типів відповідають різні таксономічні (територіальні) одиниці. Так, якщо в населеному пункті розміщене одне підприємство, то такий таксон називають промисловим пунктом; якщо це група підприємств, — то промисловим центром.

Потрібно відрізняти наукове поняття промислового центру від загальноприйнятого, де промисловим центром може бути певне промислове місто (в основі якого є не тільки угрупування підприємств, а й промисловий комплекс). Останньому поняттю, яке є більш складним утворенням, ніж просто угрупування підприємств, відповідають такі таксономічні одиниці, як промислові вузли, райони, промислові зони.

Згідно з визначеннями економістів промислові вузли — це локальні виробничо-територіальні угрупування комплексного характеру, де при взаємній близькості підприємства об'єднані між собою тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, єдністю транспортно-географічного положення, спільними системами інфраструктури й населених місць з метою найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наприклад, місто Донецьк можна назвати промисловим вузлом, тому що тут діє кілька взаємопов'язаних підприємств вугільної, металургійної, будівельної, хімічної, машинобудівної галузей промисловості.

Промисловий район — складніше й ширше за територією формування. Він виникає на основі комплексів, угрупувань або внаслідок взаємодії цих форм. Наприклад, Донецьку, Дніпропетровську та інші області, промисловість яких має спільний характер, називають Донецько-Придніпровським промисловим районом.

Для поняття "промислові зони" немає необхідних науково обґрунтованих визначень. Це, як правило, сукупність промислових районів або досить великих просторових ареалів з високою конкуренцією в них промисловості.

У наведеній схемі знаходимо таке поняття, як "промислова агломерація . Ця категорія за своїм змістом створює агломераційний ефект, суть якого полягає в тому, що компактно розміщені об'єкти завжди ефективніші, ніж ізольовані, розпорошені. Така форма розміщення близька до поняття "промисловий комплекс" і пов'язана з концентрацією промисловості у великих міських агломераціях, наприклад, Донецько-Макіївська промислова агломерація.

Комплексне розміщення підприємств має велике економічне значення, тому що створює додатковий економічний ефект. Навіть просте нагромадження кількох підприємств на порівняно обмеженій території уможливлює спільність використання загальної транспортної мережі, сировини, паливно-енергетичної і будівельної баз, спільних обслуговуючих виробництв тощо, тобто сприяє економії матеріальних, грошових і трудових ресурсів. За даними науково-дослідних інститутів, необхідні капітальні вкладення у групове розміщення підприємств зменшуються на 15 % у будівельній індустрії, на 10—12 % — у машинобудуванні, на 5— 7 % — в інших галузях.

Істотний додатковий економічний ефект досягається в промислових комплексах, де підприємства об'єднані тісними зв'язками виробничого й технологічного характеру. На відміну від окремо розташованих підприємств виробничо-територіальні угрупування дають економічний ефект, який перевищує суму часткових ефектів. Промислові комплекси дають змогу повніше й раціональніше організувати охорону навколишнього середовища (комплексна переробка сировини, зменшення відходів, спільні очисні споруди тощо).

Комплексна організація виробництва має й негативні риси: надмірна концентрація в одному місці підприємств збільшує викиди забруднювальних речовин у природне середовище, ускладнює постачання сировини й вивезення продукції у зв'язку з перевантаженням транспорту, створює соціальне напруження населення. Отже, треба дуже обережно визначати кількість підприємств, обсяги виробництва, інші характеристики можливого нагромадження виробництва.

Об'єктивно сформовані виробничо-територіальні поєднання зумовлюють потребу створення відповідних форм управління або їх регулювання. Відсутність таких форм не сприяла виявленню всіх позитивних аспектів комплексної територіальної організації. У зв'язку з подальшою децентралізацією управління промисловістю в умовах переходу до ринкової економіки можливо погіршення такої ситуації, тому необхідна більша повнота влади на місцях, а також наукові обґрунтування прогнозного характеру щодо вдосконалення територіальної організації промисловості (на рівні регіональних схем, проектів районного планування, можливо особливих програм розвитку тощо). Наукове обґрунтування розміщення продуктивних сил дасть змогу виробити спеціальні економічні (податкові та ін.), адміністративно-правові механізми регулювання економікою, що діють у західних країнах.

В основу територіальної організації промисловості покладено процеси територіального поділу праці, які за своєю суттю є просторовим виявом суспільного поділу праці. Прийнято вирізняти такі форми суспільної організації виробництва: концентрація (збільшення розмірів виробництва); спеціалізація (сукупність номенклатури продукції виробничих одиниць); кооперування (встановлення тривалих виробничих зв'язків між підприємствами); комбінування (об'єднання в рамках підприємства кількох технологічно різних, але взаємопов'язаних виробництв).

Концентрації є чотирьох типів: агрегатна (збільшення потужностей агрегатів}, технологічна (збільшення розмірів технологічно однакових виробництв), заводська (розширення підприємств) і організаційно-господарська (централізація управління завдяки об'єднанню підприємств).

Розрізняють спеціалізацію предметну (виробництво готової продукції), детальну (випуск деталей або частини готової продукції), технологічну (виробництво напівфабрикатів або окремі стадії технологічних процесів). Аналогічно класифікують кооперування: предметне, подетальне, технологічне, оскільки це процес, протилежний спеціалізації.

Усі ці форми мають і свої просторові виявлення. Так, спеціалізовані підприємства виникають на території району, насамперед з урахуванням умов і факторів, сприятливих для певного виробництва саме у цьому місці. Поглиблення спеціалізації неможливе без концентрації виробництва. За інших умов це економічно невигідно. Комбінування також можливе в умовах досить великих виробництв. Диференціація виробництва водночас потребує його інтеграції, тобто розвитку зв'язків для обміну продукції і напівфабрикатів між підприємствами. Отже, формуються зв'язки кооперації як у самих районах, так і між районами залежно від конкретних соціально-економічних і природних умов.

Для таких процесів характерна тенденція подальшого поглиблення й розширення масштабів розвитку. Економічно це сприяє зростанню прибутку при найменших витратах. Цьому сприяє й розширення процесів диверсифікації виробництва, тобто паралельного розвитку не пов'язаних між собою видів виробництва, розширення асортименту виробів.

Слід зважати й на те, що надмірна концентрація призводить до розвитку гігантоманії, яка уможливлює монополізацію промисловості, що в умовах ринкової економіки є стримуючим фактором нормального формування цін на продукцію. Тому необхідний розвиток середніх і малих підприємств. Вони дадуть змогу швидше реагувати на потреби ринку, оскільки їх можна з меншими витратами реконструювати або закрити і збудувати нові.

Усі розглянуті процеси покладено в основу формування різноманітних галузевих і міжгалузевих виробничо-територіальних угрупувань, комплексів, специфіка яких залежить від конкретних умов регіону. На території України сформовано значну кількість великих промислових вузлів у всіх економічних районах (Львівський, Київський, Харківський, Одеський та ін.). Вирізняються великі промислові райони та агломерації — промисловий район або промислова зона Донецько-Придніпровського, Південного, Західного економічних районів. Можливе й докладніше промислове районування в межах економічних районів.

Територіальна організація промисловості України потребує подальшого вдосконалення і поліпшення розвитку промисловості в цілому. Проблем тут багато. Основними, на нашу думку, є розвантаження найбільших промислових районів, де зосереджена надмірна кількість великих підприємств важкої промисловості; зрушення у розміщенні нових підприємств важкої промисловості; розміщення нових підприємств у малих і середніх містах; обмеження розвитку екологічно небезпечних підприємств у районах з надмірним забрудненням навколишнього середовища; поліпшення внутрішньої структури "старих" промислових комплексів, наприклад, створення підприємств для переробки відходів, побічної продукції.

Загальні напрями вдосконалення розвитку окремих галузей промисловості такі:

У паливно-енергетичному комплексі — вироблення нової концепції забезпечення власних потреб, спрямованих на всебічну економію енергії в усіх галузях господарства, на значне зменшення енергоємності виробництва валового національного продукту, пошук нових, нетрадиційних джерел енергії, зменшення залежності України від постачання нафти і природного газу з Росії, пошук нових партнерів, створення танкерного флоту і будівництво нафтового терміналу поблизу Одеси; збільшення видобутку нафти і газу з великих (понад 4—5 км) глибин; впровадження технологій, які підвищують обсяг видобутку ресурсів з надр, а також глибину переробки нафти на НПЗ (до 80 % і більше), дослідження нових родовищ у перспективних районах, шельфу Азовського і Чорного морів, використання метану вугільних шахт та ін., створення більш надійних АЕС.

У чорній металургії — значна реконструкція, перехід до нових, екологічно безпечних і менш ресурсоємних технологій; поліпшення якості й розширення асортименту металевих виробів з тим, щоб зменшити постачання необхідного спеціалізованого прокату з інших регіонів близького зарубіжжя, оскільки в Україні немає виробництва тонкого холоднокатаного листа для виробництва кузовів автомобілів, нержавіючої і трансформаторної листової сталі; нафтопровідних труб малого діаметра та ін.

У перспективі необхідно створити принципово нові науково-виробничі комплекси, які поєднуватимуть чорну і кольорову металургію, хімічну промисловість для випуску композитних матеріалів, сплавів із заданими якісними параметрами та ін.

У машинобудівному комплексі — розвиток нових галузей, впровадження "високих технологій", досягнення світових стандартів якості з метою виходу на світовий ринок; впровадження досягнень ВПК конверсією.

У виробництві товарів народного споживання — підвищення якості, збільшення кількості, розширення асортименту продукції за рахунок розвитку відповідних галузей на новій основі, а саме приватизації промисловості з метою заповнення споживчого ринку, створення галузі виробництва нового прогресивного обладнання (в тому числі для мініпідприємств), а також для сфери послуг населенню (торгівлі, побутових послуг та ін.). За рахунок скорочення обороту капіталу в цій галузі можливе створення умов для прискорення розвитку всієї економіки країни.