Розміщення продуктивних сил України (1998)
2.4. Розміщення галузей паливно-енергетичного комплексу
Темпи розвитку паливно-енергетичного комплексу України за останнє десятиріччя за всіма показниками не сприяли підвищенню електромісткості національного прибутку і валового суспільного продукту (табл. 19).
З 1990 по 1995 р. виробництво електроенергії в Україні зменшилося на 36 %, видобуток нафти — 23, газу — 35, вугілля—на 49,4 %.
Високими темпами зростає потреба у різних видах енергії і палива при звуженому використанні таких видів енергетичних ресурсів, як нафта, природний газ, ядерне паливо і навіть вугілля.
Розміщення підприємств важкої індустрії, де витрати на паливо становлять значну частку собівартості готової продукції, перебуває під великим впливом паливного фактора. Переробка палива — основа формування промислових комплексів, особливо нафто- і вуглехімічних. Велику роль відіграє паливо як районотворний фактор. Вплив його тим більший, чим потужніші запаси і вищі техніко-економічні показники ресурсів палива. Дешеве паливо сприяє розвитку паливомістких виробництв, формує спеціалізацію господарства району. Поряд з цим слід зазначити, що паливо використовується також в енергетиці і є сировиною для одержання різноманітних цінних продуктів. Наприклад, з нафти одержують не тільки паливні матеріали, а й різні масла й змащувальні матеріали, пластмаси, мийні речовини, синтетичні волокна, добрива. З природного газу виробляють синтетичні спирти і білкові препарати, вилучають сірку. Вугілля є цінним джерелом для одержання пластмас, бензину та інших продуктів виробництва.
У структурі промисловості України на частку паливної (див. картосхему на с 114) припадає 15 % вартості основних фондів і майже 8 % середньорічної чисельності промислово-виробничого персоналу. Паливно-енергетичний комплекс виробляє 11 % вартості промислової продукції України.
У 50—80-х роках в Україні поступово зростав видобуток палива, особливо газу. У структурі споживання палива почала знижуватися частка вугілля й нафти і збільшуватися газу. У 80-ті роки частка газу в структурі паливного балансу поряд з нафтою також почала знижуватися
Загалом видобуток палива в Україні зростав до 1987 р. Однак останніми роками абсолютні розміри видобутку палива почали знижуватись. Це пояснюється головним чином погіршенням гірничо-геологічних умов видобутку вугілля у Донбасі, нестабільністю роботи вугільної, нафтової і газової промисловості, важким фінансовим становищем країни в цілому.
Удосконалення паливного балансу України зумовлюється передусім значною диференціацією рівнів забезпечення паливом окремих районів, діаметрально протилежних у районах видобутку і споживання палива. Тому у перспективі необхідно вирішувати подвійне завдання: вдосконалювати галузеву й територіальну структури паливного балансу, а також реконструювати розміщення основних споживачів палива. Останнє означає, що зниження енергоємності матеріального виробництва в енергодефіцитних районах є одним з найважливіших завдань збалансованості видобутку і споживання палива в регіональному плані. Щодо вдосконалення структури паливного балансу, то в перспективі для західних і південних районів України найекономічнішими будуть електроенергія АЕС, а для східних районів — вугілля Донбасу.
Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива в натуральному вираженні посідає перше місце серед інших галузей. Тут зосереджена більшість працівників і основних фондів паливної промисловості. Основним районом видобутку кам'яного вугілля є Донецький басейн. Видобувають вугілля на 295 кам'яновугільних шахтах, з них 131 Інахта з коксівним вугіллям. З 1989 р. видобуток вугілля поступово скорочувався і в 1995 р. разом з бурим вугіллям становив 83,8 млн. т.
Основними ланками вуглевидобутку шахтним способом є: шахта з комплексом наземних і підземних споруд і енергосиловим господарством, вуглезбагачувальна фабрика, транспортні комунікації і водогосподарські споруди, районні енергетичні центри, складське господарство, підприємства та установи невиробничої сфери. З вугільною промисловістю прямо чи посередньо пов'язана діяльність майже 40 % міського населення Донецької та Луганської областей.
Вугільні шахти зосереджуються переважно у центральній і північній частинах Донецької та південній частині Луганської областей. Коксівне вугілля добувають головним чином у центральній частині Донецької області в районі Єнакієвого, Горлівки, Макіївки, Донецька, Красноармійська, Костянтинівки та інших міст, а також в Краснодонському та Кадіївському районах Луганської області. В Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області добувають більше енергетичного вугілля. Газ добувають переважно у Лисичанському районі.
Нове шахтне будівництво налагоджено у Західному Донбасі (Дніпропетровська обл.). Собівартість вугілля Донбасу висока, однак на великих сучасних шахтах вона лише трохи вища від середньої собівартості видобутку вугілля у Кузнецькому басейні.
Майже 14 млн. т кам'яного вугілля видобувають у Львівсько-Волинському кам'яновугільному басейні. Запаси вугілля тут невеликі, тому передбачається, що в перспективі у басейні працюватимуть тільки 2 шахти з 15 діючих. Значну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції.
Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережжі України й об'єднує родовища Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Басейн поділяють на 12 буровугільних районів, в яких налічується понад сто родовищ. Вугілля басейну без брикетування непридатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою вологістю, використовується здебільшого для місцевих потреб. Запаси вугілля, що його можна видобувати відкритим способом, розподіляються у 58 родовищах. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. За останні роки його видобуток перебуває в межах 4,0—4,5 млн. т.
Буровугільна промисловість України об'єднує великі механізовані вуглерозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, а також допоміжні підприємства.
Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості її видобутку можуть бути більшими. У зв'язку з певним вичерпанням нафтових родовищ у старопромислових західних районах поряд з пошуками і видобутком нафти у східних районах ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів, а також Причорноморської низовини, де останніми роками видобувають промислову нафту. Нині перше місце з видобутку нафти належить Лівобережній частині України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського і Прилуцького родовищ, Сумській — на основі Охтирського і Качанівського родовищ і в Полтавській — на базі Сагайдацького, Зачепилівського, Радченківського родовищ. Тут видобувають понад половину нафти в Україні, друге місце займає Прикарпатська нафтогазоносна провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління — Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Поки що масштаби видобутку нафти невеликі через вичерпність запасів і недостатні пошукові роботи.
Слід зазначити, що на собівартість нафти дуже впливають способи її видобутку. Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість, оскільки видобуток н найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Для підтримування високого пластового тиску практикують закачування у законтурні горизонти гарячої води, пари, хімічних реагентів, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60—70 %. Вартість нафти у районах споживання значною мірою визначається витратами на транспортування її, що залежить від діаметра трубопроводу, вмісту в сирій нафті парафіну, потужності нафтоперекачувальних станцій. Останніми роками визначилась тенденція подорожчання нафти, що пов'язано з ускладненням умов видобутку та експлуатації більшості родовищ. Поряд з цим будівництво нафтопереробних підприємств у районах споживання нафти і нафтопродуктів має ряд переваг, оскільки різко зменшується перевезення нафтопродуктів незалежно від способу транспортування сирої нафти (зберігання сирої нафти обходиться дешевше), а споживання має можливість використовувати сиру нафту, що надходить з різних районів.
Нафтопереробна промисловість України представлена Лисичанським, Кременчуцьким, Херсонським, Бердянським, Дрогобицьким, Львівським і Надвірнянським нафтопереробними заводами. Потребу у нафті Україна забезпечує лише частково. При потребі 40— 45 млн. т нафти на рік у країні в 1995 р. було добуто 4,1 млн.
Для збільшення видобутку нафти в країні слід визначити шляхи виходу України з енергетичної кризи. Це — розвідка, принципова розробка нетрадиційних нафтогазоносних об'єктів — глибинних зон кристалічної земної кори на суходолі України і зон гідратоутворення (ЗГУ) у підводних надрах Чорного моря. Одна з таких зон розташована на північному/борту Дніпровсько-Донецької западини, вздовж її північно/о крайового глибинного розламу. Тут, на ділянці завдовжкиХ250 км і завширшки 30— 35 км, у 1989—1991 pp. було відкрито і£ промислових родовищ нафти і газу із загальними запасами 219 млн. т нафтового еквіваленту.
Ґрунтуючись на розвіданій площі (445 км2) та зазначених вище запасах, можна визначити, що їхня питома щільність становить близько 0,4 млн. т на 1 км2. Помноживши цю цифру на перспективну площу, матимемо загальні прогнозні запаси нафти і газу майже 19 млрд. т нафтового еквіваленту. Щоб точно визначити геологічні запаси, потрібно врахувати і коефіцієнт успішності розвідки (промислових відкриттів), який становить 0,55. Отже, сумарні прогнозні геологічні запаси нафти і газу в надрах Північно-Крайової глибинно-розломної зони і північного борту Дніпровсько-Донецької западини можуть сягати 7—10 млрд. т нафтового еквіваленту.
У Дніпровсько-Донецькій западині є ще Південний крайовий прогин і південний борт, що прилягає до нього. За геологічною будовою вони подібні до зазначених вище. Ґрунтуючись на тих самих розрахунках, можна прогнозувати запаси нафти і газу 3— 5 млрд. т нафтового еквіваленту. Отже, загальні запаси становлять від 7 до 15 млрд. т нафтового еквіваленту.
Газова промисловість—наймолодша галузь паливної промисловості України. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою. Крім того, вона забезпечує виробництво азотних добрив і синтетичних матеріалів.
Газова промисловість як галузь сформувалася у післявоєнні роки на базі розвіданих у країні родовищ природного газу. Найінтенсивнішого розвитку газова промисловість набула у першій половині 70-х років, (табл. 20).
Першою було освоєно Дередкарпатську нафтогазоносну область. Тепер на неї припадає 3,1 % всього видобутку газу в Україні. Цей район досить перспективний, бо газ видобувають в основному з незначних глибин. Розвідані запаси газу становлять 94 млрд. м3. В цілому у Західноукраїнському нафтогазоносному регіоні прогнозовані запаси нафти і газу становлять понад 600 млн. т умовних одиниць палива. Причому більше ніж половина їх сконцентрована в Івано-Франківській області, де вони залягають на глибині 5—6 км„ що є основною технічною проблемою промислового видобутку їх.
У Прикарпатті Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу. Більче-Волицьке газове родовище експлуатується з 1949 р. Космацьке газоконденсатне родовище, що експлуатується з 1969 p., є цінним для хімічної промисловості. Його газоконденсат переробляється на Надвірнянському нафтопереробному заводі. ,
Опарське, Угерське і Рудківське родовища ще експлуатуються, але їхні запаси вже дуже вичерпано. Косівське і Кадрбнянське газові родовища використовують для місцевих потреб. Крім перелічених газових родовищ у Прикарпатті виявлено ще ряд родовищ і газовиявів промислового значення. Це — Судово-Вишнянське, Немирівське, Солотвинське, Мукачівське, Іршавське та ін.
Зменшення видобутку газу в Передкарпатській нафтогазоносній області пояснюється вичерпанням газу із старих родовищ, нераціональним виробленням значної частини родовищ, оскільки велика кількість газу залишається під землею, а недавно відкриті нові родовища або малопотужні, або не розробляються зовсім.
Фахівці вважають, що в Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, але для цього потрібно відновити запущені свердловини, поліпшити якість пошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації обладнанням для буріння свердловин завглибшки 5—7 тис. м.
Дніпровсько-Донецьку газоносну область виявлено поряд з покладами нафти в Дніпровсько-Донецькій западині. Основні родовища газу стали відомими у другій половині 60-х років. Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область найбільша в Україні, на неї припадає 93,8 % видобутку газу країни. Основні родовища природного газу розташовані у Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське і Західнохрестищенське); Сумській (Рибальське, Качанівське); Полтавській (Солохо-Диканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Тут виявлено 111 газових родовищ, запаси газу становлять 785,4 млрд. м3.
Найбільше із зазначених родовищ — Шебелинське, яке містить 80 % усіх запасів газу в Україні. Друге місце в Україні за запасами газу займає Західнохрестищенське газоконденсатне родовище, яке експлуатують з 1970 р. Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище — одне з найпродуктивніших в Україні з 1960 р.
Геологорозвідники й сьогодні виявляють нові родовища газу, в тому числі в Луганській області, що свідчить про багатство надр Дніпровсько-Донецької западини.
У Причорноморсько-Кримській нафтогазоносній області відкрито й експлуатуються 17 газових родовищ із загальними запасами 14,3 млрд. м3. Найбільші з них: Голицинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське. Тепер на дні Чорного моря геологи виявили ряд перспективних газових підвищень (підземних і водночас підводних структур).
Специфічною рисою розміщення газовидобувної промисловості є високий рівень її територіальної концентрації, а видобуток зорієнтований на найвигідніші умови експлуатації родовища.
Приблизно 4/5 природного газу використовується для потреб промисловості. Використання газу в комунальному господарстві має сезонний характер. Оскільки газ протягом року подається рівномірно, досить актуальним завданням є будівництво газосховищ.
Супутні гази, які є на ряді невеликих нафтових родовищ, — дуже цінна сировина для промисловості органічного синтезу. З них на газобензинових заводах одержують бензин.
Певну роль у паливному балансі відіграє утилізація промислових газів і виробництво штучного газу з твердого палива. В Донбасі (Лисичангьк) ведеться підземна газифікація вугілля.
Основним напрямом ефективного .використання природного газу, крім комунально-побутового сектору і широкого переведення на нього автотранспорту, є нафтохімічний, де як продукт одержують синтетичні матеріали. З однієї тонни рідких вуглеводів можна одержати 600—700 кг нафтохімічної сировини, вартість якої в багато разів перевищує ефект використання його як палива. На комунально-побутові послуги витрачається 17 млрд. м3 газу, а на виробництво електроенергії — майже 34 млрд. м3 газу на рік.
Торфова промисловість є однією з найдавніших галузей паливної промисловості. Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях. Видобуток його невеликий. У вигляді брикетів і шматків торф використовується як паливо. У сільському господарстві його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит. Торф може бути сировиною для виробництва парафіну, масел, фенолів, креоліну.
У Карпатах і Поліссі, ряді районів Лісостепу як місцеве паливо використовують дерево.
У розвитку й розміщенні електроенергетики в Україні визначальними є такі принципи: концентрація виробництва електроенергії внаслідок будівництва великих районних електростанцій, що використовують дешеве паливо і гідроенергоресурси; комбінування виробництва електроенергії і тепла з метою теплопостачання міст та індустріальних центрів; широке освоєння гідроенергоресурсів з урахуванням комплексного вирішення завдань електроенергетики, транспорту, водопостачання, іригації і рибництва; випереджальний розвиток атомної енергетики, особливо в районах з напруженим паливно-енергетиЧним балансом.
Розміщення електроенергетики залежить в основному від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії. Нині майже третина електроенергії виробляється в районах споживання і понад 2/3 споживається в районах її виробництва. Поки що місце будівництва ДРЕС вибирають на основі порівняння економічних показників транспортування палива та електроенергії з урахуванням екологічної обстановки. Технічний прогрес може різко змінити географію електростанцій. Якщо вчені вироблять високоефективні методи транспортування електроенергії на великі відстані, то будівництво ДРЕС здійснюватиметься здебільшого в східних районах України.
Усі електростанції України поділяють на чотири види. В основу поділу покладено ознаку використовуваного ресурсу:
теплові електростанції, що працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі. Серед них вирізняють конденсаційні і теплоелектроцентралі;
гідравлічні, що використовують відповідні гідроресурси і поділяються на гідроелектростанції, гідростимуляційні і припливні;
атомні, які у вигляді палива використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи;
електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії. Серед них найперспективнішими є вітрові, сонячні тощо.
„Найпоширенішими в Україні є теплові електростанції, які за характером обслуговування споживачів є районними (ДРЕС). Вони виробляють майже 2/3 всієї електричної енергій За останні ЗО років потужність теплових станцій зросла у 5 разів. Частка вугілля у структурі палива, що використовується ТЕС, — велика. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвоє дешевша вартість капіталовкладень порівняно з ГЕС.
Найбільшими ДРЕС в Україні є Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов'янська (Донецька обл.), Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька, Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільська (Київська обл.) та ін.
Дедалі більшого значення набувають теплоелектроцентралі.
їх будують поблизу споживача, оскільки радіус транспортування тепла невеликий (10—12 км), проте коефіцієнт корисного використання тепла становить майже 70 %, тоді як на ТЕС — тільки 30—35 %. Теплоелектроцентралі обігрівають понад 25 міст України. Найбільші з них — Київська ТЕЦ-5, Дарницька (Київ), Київська ТЕЦ-6, Харківська ТЕЦ-5, Одеська, Калуська, Краматорська та ін.
Атомні електростанції за характером використовуваного палива не пов'язані з родовищами його видобування, що забезпечує широкий маневр розміщення їх. АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та гідроенергії.
В Україні працюють кілька потужних атомних електростанцій — Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська. Під тиском громадськості припинено будівництво Кримської, Чигиринської, Харківської АЕС та Одеської атомної ТЕцТЇ
Гідроелектростанції є одним з найефективніших джерел електроенергії. Переваги ГЕС полягають у тому, що вони виробляють електроенергію, яка у 5—6 разів дешевша, ніж на ДРЕС? а персоналу, що їх обслуговує, в 15—20 разів менше, ніж на АЕС коефіцієнт корисної дії ГЕС становить понад 80 %. Однак розміщення їх повністю залежить від природних умов, а виробництво електроенергії має сезонний характер. Будівництво ГЕС на рівнинних ріках України завдає значних матеріальних збитків, оскільки потребує затоплення великих територій, що використовуються під водосховища. Поки що гідроенергетика посідає незначне місце в енергетиці України — майже 9 % потужностей і 4 % виробництва електроенергії.
.Основні гідроелектростанції розташовані на Дніпрі. Це_— Дніпрогес, Кременчуцька, Каховська, Дніпродзержинська, Канівська і Київська. На Дністрі збудована Дністровська ГЕС—ГЛЕТ?, у Закарпатській області — Теребле-Ріцька ГЕС. Крім них, на малих річках діють близько сотні електростанцій невеликої потужності, більші з них належать до державної енергосистеми. Збудовано каскади ГЕС на річках Рось (Корсунь-Шевченківська, Стеблівська та ін.) і Південний Буг.
Специфічну роль відіграють гідроакумуляційні електростанції (ГАЕС): Київська, Дністровська і Запорізька (Дніпрогес-2). За їх допомогою можна успішно розв'язувати проблему забезпечення споживачів електроенергією в пікові години. Діючи за принципом переміщення того самого обсягу води між двома басейнами, розміщеними на різних рівнях висоти, ГАЕС працюють як помпи.
І Найважливіша тенденція в розвитку електроенергетики — об'єднання електростанцій в енергосистемах, які здійснюють виробництво, транспортування і розподіл електроенергії між споживачами. Створення енергосистем зумовлюється потребою ритмічного забезпечення споживачів електроенергією, виробництво і споживання якої має не тільки сезонні, а й добові коливання енергосистеми дають можливість маневрувати виробництвом електроенергії як у часі, так і в просторі. Незбігання пікових навантажень в окремих ланках енергосистем уможливлює в разі потреби перекидання електроенергії в зустрічних напрямах із заходу на схід і з півночі на південь. При транспортуванні електроенергії на значну відстань її втрати неминучі, і вони збільшуються при зростанні відстаней, проте можуть зменшуватися при підвищенні напруги передачі. Отже, будівництво високовольтних ліній — питання дуже актуальне.
В Україні досить розгалужена об'єднана енергосистема, до якої належать усі великі електростанції: Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька та Одеська. Об'єднана енергосистема України пов'язана з енергосистемою "Мир", а також з енергосистемами сусідніх з Україною держав.
У 1995 р. виробництво електроенергії в Україні становило 194,0 млрд. кВт • год.
Важливою народногосподарською проблемою в паливно-енергетичному комплексі є подолання нестачі так званих регуляційних потужностей, що призводить у години "пік" до вилучення з електроспоживання ряду підприємств, а отже, до значних втрат, що стало характерним для осінньо-зимового періоду 1994—1995 pp. Щоб запобігти цьому, необхідно нарощувати потужності базових теплових електростанцій.
Наприклад, вартість палива, використаного для виробництва електроенергії у 1992 р. в Україні, становила, млн. дол. США: вугілля — 734, мазуту — 693, урану — 140, газу — 2424. Вартість палива на вироблення 1 кВт год електроенергії становила, дол. США: вугілля — 0,012, мазуту — 0,018, нафти — 0,026, урану — 0,18, газу — 0,32*.
Нерентабельність виробництва електроенергії в Україні (тобто відношення собівартості електроенергії, виробленої з цього енергоджерела в Україні, до її світової собівартості) становить, %: вугілля — 58, газу — 155, мазуту — 95—125, урану — 89, води — 24. Щодо електростанцій, які працюють на вугіллі, то вони дуже рентабельні — собівартість їх 1 кВт • год електроенергії становить 58 % світової собівартості. Причиною цього є невиконання ТЕС екологічних вимог і забруднення навколишнього середовища.
Виробництво електроенергії з газу є вкрай невигідним і нерентабельним, тому доцільно перевести електростанції, що працюють на газі, на виробництво електроенергії з вугілля. Проте якщо газ. споживати в парогазових установках (ПГУ), які на сьогодні мають коефіцієнт корисної дії на рівні 50—52 %, то собівартість 1 кВт год електроенергії, виробленої на газовому паливі, значно знизиться.
Якщо врахувати екологічні аспекти ПГУ, то рентабельність газових ТЕС дуже наблизиться до вугільних.
У цьому випадку не слід надавати повного пріоритету розвитку вугільних і вугільно-газових електростанцій з ПГУ. На перших етапах слід орієнтуватися на газові ТЕС з ПГУ. Тим більше машинобудування України за умов конверсії зможе забезпечити у найкоротші строки виробництво і впровадження в електроенергетику сучасних ПГУ, здатних успішно конкурувати на світовому ринку.
У стратегії розвитку енергетики потрібно також визначити місце енергоустановок з неізотермічними процесами випаровування і конденсації (ДКПГУ), які досліджують і розробляють в Україні. Ці енергоустановки реалізують принципово нову технологію перетворення тепла в роботу, яка не має аналогів у світовій науці і практиці. Коефіцієнт корисної дії ДКПГУ становить 59—60 %. Завдяки цьому собівартість газових електростанцій зрівняється з вугільними навіть за паливною вартістю. Якщо зважити на інші переваги ДКПГУ, то газові ТЕС навіть перевищують вугільні за рентабельністю
Задоволення потреб у електроенергії передбачається здійснювати завдяки всебічному енергозбереженню, реконструкції і технічному переоснащенню діючих потужностей, спорудженню нових електростанцій, у тому числі впровадженню по одному блоку на, Хмельницькій, Рівненській і Південно-Українській АЕС.
Перспективи розвитку та розміщення паливно-енергетичного комплексу пов'язані з багатьма чинниками. Це збільшення масштабів геологічних і географічних досліджень на території України традиційних видів палива — нафти, газу в Донецько-Придніпровській западині, Причорноморській низовині, Прикарпатті і Закарпатті. В старопромислових районах збільшення видобутку можна досягти за рахунок застосування сучасних технологій вилучення нафти з надр. І
У Донецькому басейні доцільно стабілізувати видобуток вугілля. Оскільки в Донбасі шахтний фонд значно застарів, необхідно технічно переоснастити і реконструювати його підприємства.
Слід проводити реконструкцію атомної електроенергетики на новій технологічній основі, створювати енергоблоки, які використовували б уран низького збагачення, що його виробляють наші збагачувальні фабрики Придніпров'я та Прикарпаття. Доцільно будувати нові блоки середніх за потужністю атомних електростанцій під землею з багатократним рівнем техніки безпеки, як це робиться за рубежем. їхнє захоронення після закінчення експлуатації не потребує багато часу та коштів.
В міру нарощування потужностей атомної енергетики з'явилася б можливість вживання більш рішучих кроків до закриття нерентабельних шахт Донбасу з одночасним відкриттям нових на перспективних площах.
Необхідно збільшувати виробництво електроенергії з нетрадиційних джерел: з відходів сільського господарства виготовляють біопаливо, що у великих масштабах практикують країни Латинської Америки і Африки. За підрахунками фахівців, Україна біопаливом може забезпечити більше ніж наполовину потреби свого автомобільного транспорту. Варто переробляти буре вугілля на рідке паливо, використовувати термальні води, що рентабельно для Карпат і Криму, де на глибинах 1000 і 2000 м температура термальних вод досягає 70 °С і 100 °С. Доцільно використовувати енергію малих річок, силу вітру, енергію сонця, морських хвиль, сірководню вод Чорного моря, метану шахт Донбасу. Вітрові електростанції можуть дати кількість струму, що дорівнює 22 Дніпрогесам, хвильові електростанції Чорного і Азовського морів, за підрахунками вчених, можуть виробити до 17 млрд. кВт год на рік.
Структурна перебудова народного господарства, економне використання зазначених видів палива та енергії і впровадження економічних стимулів сприятимуть зменшенню енергоємності національного продукту. Сьогодні в Україні немає механізму стимуляції зменшення споживання енергоносіїв, який має включати державну систему енергозбереження на тривалу перспективу, систему стандартів і нормативів витрат паливно-енергетичних ресурсів, звітність про енергоспоживання.
Отже, за умови забезпечення пріоритетного розвитку різних видів енергоносіїв Україна може у майбутньому забезпечити свої потреби у паливі та енергії.