library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

2. Купівля і продаж робочої сили

Ми вже знаємо, що споживачем в ринковій економіці може бути лише той, хто щось продає. Але більшість людей не займається виготовленням якихось товарів на власних фабриках чи заводах, вони не мають власних магазинів чи кафе. Однак певні суми грошей вони отримують.

Яким же чином? Усі вони продають дуже специфічний товар - свою робочу силу. Торгівля цим товаром відбувається на особливих ринках - ринках праці (іноді їх називають біржами праці). Ринки праці - це місця зустрічі покупців і продавців робочої сили. Це всі громадські організації і механізми, які приводять у дію попит і пропозицію на робочу силу.

Названі ринки праці багато в чому схожі з іншими ринками, на яких продаються ті чи інші товари. Тут так само, як і на інших ринках, діють закони попиту і пропозиції. Під впливом і діянням цих законів складаються т.зв. "рівновагові ціни" на товар "робоча сила". Такі ціни виступають у формі заробітної плати.

Заробітна плата - це та сума грошової винагороди, яку отримує найманий працівник за виконання певної роботи або здійснення протягом певного часу якихось службових обов'язків. Є і певні закономірності, залежності в оплаті праці. Чим вища плата, що її вимагають за свою працю робітники, тим меншу їх кількість зможуть найняти роботодавці. Так діє закон попиту на робочу силу.

Відповідно діє інша залежність: чим нижчою є плата, яку роботодавці згідні запропонувати за виконання певного виду робіт, тим менша кількість людей погодиться займатися такою роботою. Так діє закон пропозиції. На перетині діяння цих двох законів і народжуються рівновагові ціни на робочу силу різних спеціальностей, різних кваліфікацій, майстерності і вміння.

Взаємини між працею і наймачами цієї праці досить суперечливі в соціальній економіці. З одного боку, їхні інтереси представляються прямо протилежними. Наймані працівники намагаються отримати за свою працю якомога вищу зарплату. Роботодавці, навпаки, зацікавлені в тому, щоб платити за працю якомога менше і тим збільшити максимально свій прибуток. З іншого боку, обидві сторони вкрай залежні одна від одної. Без найманих робітників роботодавці не зможуть розгорнути своє виробництво, отже не отримають ніяких прибутків. Але і наймані працівники, не отримуючи плату за свою працю, лишаються наодинці із загрозою злиднів і голоду.

Вся історія людства сповнена запеклою боротьбою двох провідних економічних і соціальних сил - найманих працівників і роботодавців. Боротьба цих двох сил триває вже століття.

Для того, щоб захистити свої інтереси, робітники об'єднуються у професійні спілки (профспілки). Вони являють собою об'єднання працівників однієї професії, галузі виробництва (чи послуг), створені для захисту інтересів цих робітників у взаєминах з роботодавцями щодо умов праці та її оплати. З часом і роботодавці починають створювати свої об'єднання (асоціації). Як зазначалося, торги між профспілками і об'єднаннями роботодавців тривають вже не одне століття.

Робітники оголошують страйк, вимагаючи підвищення заробітної плати. Підприємці відповідають локаутом (англ. "закривати перед кимсь двері"), тобто закриттям фабрик, заводів, аби приборкати робітників.

Робітники готуються до чергового страйку, заздалегідь відкладаючи гроші на життя під час страйку і локауту. Підприємці звертаються до урядових і судових органів, вимагаючи заборони діяльності профспілок.

Робітники створюють політичні партії, щоб запобігти відміні законів проти профспілок. Підприємці відповідають формуванням власних політичних організацій і звинувачують профспілки та їхні партії в злиднях і занепаді національної економіки.

Тільки в середині минулого століття стали позначатися контури нового громадянського суспільства, де дві головні економічні сили - наймана праця і підприємці, - за допомогою держави та її органів, замість постійної конфронтації почали шукати шляхи до соціального компромісу. Нове громадянське суспільство було втілене в модель т.зв. "соціальноїринкової економіки". У найбільш загальному вигляді під "соціальною ринковою економікою" (СРЕ) розуміють соціально-економічний устрій, при якому держава та її органи активно сприяють розвитку вільної конкуренції на ринках праці, капіталів, товарів і послуг, послабленню конфліктів між найманими працівниками і роботодавцями, а також проводять політику підтримки соціально незахищених верств населення.

Життя переконливо довело, що чим багатша країна, тим вищий її загальний добробут, тим спокійніше будуються усі соціальні відносини, зокрема на ринку праці.

Сьогодні в країнах т.зв. "соціальних ринкових економік" застосовуються два основні принципи купівлі-продажу робочої сили: трудові контракти і колективні угоди.

Докладніше про це мова піде в наступних розділах.

Зазначимо лише, що при певній схожості з іншими ринками, ринки праці являють собою особливе соціально-економічне явище. Вони, на відміну від решти ринків, досить жорстко регулюються не тільки щойно зазначеними трудовими контрактами і колективними угодами, але й державними (урядовими) законами і указами. Це значною мірою обмежує діяння законів попиту і пропозиції, впливає на рівень рівновагових цін на працю, тобто на заробітну плату.

Важливою особливістю ринку праці є і те, що тут є певна межа в падінні ціни на такий специфічний товар, як "робоча сила". Мінімальна ціна цього товару визначається т.зв. "прожитковим мінімумом".

Під "прожитковим мінімумом " розуміють такий рівень доходів, який дає змогу забезпечити робітникові рівень харчування не нижчий фізіологічних норм, а також його потреби в одязі, взутті, оплаті житла, транспортних послуг, предметах санітарії та гігієни. Спеціалісти визначають кількість їжі, необхідної людині для того, щоб вона не хворіла від недоїдання. Визначаються також мінімальна потреба в одязі, взутті, тобто всього того, що людині необхідне, щоб вона не йшла на вулицю жебракувати. Потім ці натуральні форми споживання множать на діючі ціни і отримують величину "прожиткового мінімуму".

Трапляються однак ситуації, коли мінімальна заробітна плата падає нижче за "прожитковий мінімум". Це відбувається в країнах, які переживають економічну кризу, і там, де трудящі не можуть по-справжньому відстояти свої права. Найкращим тому прикладом можуть бути країни колишнього СРСР "славетних часів перебудови".

Ми розглянули нижню межу оплати праці, названу "прожитковим мінімумом". Постає запитання: а чи є в неї верхня межа?

На перший погляд здається, що підвищення заробітної плати завжди вигідне людям і країні. Адже чим більше люди отримують грошей, тим більше товарів вони захочуть і зможуть придбати. Зросте попит на товарних ринках, підприємці зможуть нарощувати виробництво. З його зростанням зросте і попит на робочу силу. Знову зростатиме зарплата. Чого вже краще й гадати?

Однак це тільки на перший погляд. Є дуже важливі обмежувачі зростанню заробітної плати - продуктивність праці і прибуток підприємства. Зростання заробітної плати і зростання продуктивності праці - два споріднені процеси. Якщо продуктивність праці зростає повільніше, ніж заробітна плата, собівартість продукції збільшується, а вигідність виробництва знижується. І, навпаки, якщо продуктивність праці обганяє у своєму зростанні заробітну плату, то знижується собівартість, а прибутковість виробництва зростає. Тому і для окремого підприємства, і для країни в цілому темпи зростання продуктивності праці визначають верхню межу припустимих темпів збільшення заробітної плати. Тепер можна зробити більш загальний висновок для країн, які діють на засадах "соціальної ринкової економіки": для того, щоб країна не мала проблем із збутом товарів і водночас підносила добробут своїх громадян, заробітна плата в ній не повинна зростати швидше, ніж продуктивність праці.

Ринок праці має ще дві визначальні особливості - універсальність товару, що там продається, і прагнення продавців до соціальної справедливості. Універсальність товару "робоча сила" полягає в здатності людини оволодівати різними професіями, якщо вона знаходить це для себе вигідним і виправдовує витрати на перекваліфікацію. Універсальність проявляється також в тому, що спеціалісти однієї професії можуть працювати в різних фірмах, регіонах країни і навіть міняти місце проживання в пошуках кращої оплати праці.

Важливим принципом в оплаті праці є загальновідома вимога: "рівна оплата за рівну працю". На перший погляд це дуже добре - забезпечується соціальна справедливість. Однак в цієї медалі є й зворотний бік. Виявляється, що при такому принципі спотворюється діяння нормального механізму функціонування ринку праці. Справа в тому, що кількість робітників потрібних спеціальностей і високої кваліфікації завжди обмежена. А це означає, що при діянні зазначеного принципу неможливий перехід потрібних працівників в "прогресивні галузі" і фірми. В реальному житті постійно відбувається перелив робочих рук з галузі в галузь, з фірми у фірму відповідно до ситуації на товарних ринках і ринках праці. Тому різниця в рівнях і умовах оплати праці між успішними і відсталими галузями та фірмами є обов'язковою умовою ринку праці.

На ринку праці існують також досить сталі відмінності в оплаті праці по галузях і по окремих видах професій.

Що ж лежить в основі різниці при оплаті різних видів праці і в різних галузях? Насамперед, складність і інтенсивність праці, а також положення тієї чи іншої галузі на ринку, тобто співвідношення попиту і пропозиції по її продукції. Саме цим пояснюється відносно вища оплата праці в будівництві, на транспорті або в деяких промислових галузях. Надзвичайно високими є заробітки окремих кінозірок, видатних спортсменів або співаків. Справа тут полягає в тому, що вони продають на ринку праці "унікальні товари", - свої виключні здібності.

Оскільки пропозиція таких товарів та послуг вкрай обмежена, а попит на них досить високий - "ціна талантів" сягає неба.

У деяких видах професій висока оплата пов'язана здебільшого з високим ризиком. Йдеться, зокрема, про такі види робіт як космонавтика, каскадерство, автогонки, деякі види підприємництва або фінансові операції. Так, висококваліфікований робітник в Сполучених Штатах отримує 30 тис. доларів на рік. Його праця висококваліфікована, але ризик у сфері економіки мінімальний, вся відповідальність лежить на керівництві компанії. Фінансовий працівник в банківській сфері часто приймає рішення сам і ризикує більшою мірою - його заробіток сягає вже 100 тис. доларів на рік. Брокер на біржі ризикує ще більше: він оперує величезними сумами грошей (власних і чужих), приймає відповідальні рішення за лічені секунди, може багато виграти, але може й програти. Його середньорічний заробіток обчислюється в 1-3 млн. доларів щороку.

Можна сказати, що такі різкі відмінності в оплаті різних видів діяльності порушують принцип "соціальної справедливості". Можна навіть законодавчо обмежити вищу межу в оплаті праці для цих груп доходоотримувачів. Але соціально-економічним наслідком такої акції буде тільки одне - люди відмовляться виконувати ризиковані види робіт, а це, кінець-кінцем, зашкодить не тільки економіці в цілому, але й позначиться на добробуті кожного члена соціальної економіки. Адже годинник перестає працювати навіть тоді, коли з нього випадає бодай дріб'язкова пружинка. Традиційному менталітетові колишньої радянської людини (homo soveticus) важко сприймати нечувано і невиправдано високі "заробітки" новоспечених "підприємців-бізнесменів". Значною мірою це дійсно пов'язано з періодом т.зв. "первісного нагромадження капіталу" та ще й за нецивілізованих умов. Однак підприємницька діяльність в усьому світі оплачується дуже високо саме тому, що підприємець ризикує всім: він може виграти, а може вщент програти. Англійське прислів'я твердить: "Працюючий - вартий своєї оплати". Додамо лише: "Підприємець - також".

Отже, продавець своєї робочої сили сподівається отримати якомога більшу заробітну плату, підприємець застосовує свій підприємницький талант і намагається отримати підприємницький доход (прибуток) на свій капітал і на свої здібності. Результатом і соціально-економічним наслідком цих зусиль є взаємодія різноманітних ринків - праці, капіталу, ресурсів тощо.