library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

2. Типи соціально-економічних систем

На два типи суспільного устрою звертав увагу ще Арістотель. Суспільства Сходу здавна відзначалися сильною централізованою владою і відносною слабкістю приватної влади. Наслідком такого "порядку речей" було рабське ставлення підлеглих до правителів і чиновників. Воднряас це забезпечувало певну стабільність держави і державності, які стояли на сторожі досить суворих моральних норм.

а) Державний спосіб виробництва

Державний спосіб виробництва і суспільного устрою характеризується централізацією ресурсів, зокрема трудових. Представники "давньої адміністрації" (вожді, жерці) керують і розпоряджаються працею сотень тисяч соплемінників і рабів, а також усім достатком общини Формально власниками цих благ вони не являються, оскільки панує общинна форма власності. Однак через феномен власті - власності вони за допомогою системи відробітку, данини, податей ставлять колишніх вільних общинників у залежне, а часом і рабське становище. Таку систему суспільного устрою і пануючих відносин К.Маркс назвав системою "поголовного рабства".

Пріоритет держави над особою (особистістю) і провідна роль політичної надбудови - характерна риса "державного, централізованого" суспільного устрою, а звідси - способу виробництва й розподілу матеріальних благ.

Рішення правителя-самодура могло перешкоджати і спотворювати соціально-економічний розвиток цілого народу. Так, на просторі колишньої Оттоманської імперії тривалий час було заборонено друкувати книжки, аби не поширювалися "злісні думки". Водночас релігійні догмати стримували розвиток приватної діяльності. Така політична надбудова надзвичайно шкодила розвитку і гнітила економічний базис.

Цікаво, що в надрах і в межах "державного" способу виробництва гніздилося і рабовласництво, і кріпосництво (тобто феодалізм), і навіть товарно-грошові відносини. Однак вони являли собою лише соціально-економічні уклади в рамках пануючого "державно-адміністративного" за своєю суттю типу виробництва. Час від часу між пануючим "державним" сектором і т.зв. "приватним" виникало гостре протиборство, яке, як правило, закінчувалося перемогою пануючої державної влади. Приватні особи в той час ризикували не тільки своїм особистим майном та достатком, але й самим життям, а практика конфіскації майна набула постійного характеру. Це пояснює, до речі, стабільність державних структур і самого "державного" способу виробництва упродовж століть і тисячоліть. Яскравий приклад - Китай від V -III ст. до н.е. і до наших днів.

б) Т. зв. "Античний" устрій

"Античний" спосіб виробництва здебільшого пов'язують з устроєм громадянської міської общини у Давній Греції. Це був новий - ринковий - тип організації і координації суспільного життя (не слід плутати й змішувати з державним устроєм греків-ахейців, які створили у II тисячолітті до н.е. на Балканах суспільство, подібне до Східних деспотій). Наприкінці II тисячоліття до н.е. "нова хвиля" грецьких племен зруйнувала устрій ахейців і утворила принципово нову цивілізацію. Вона була пов'язана з появою залізних знарядь праці і дала поштовх економічному і соціальному розвиткові після століть застою.

Економічна основа "античного способу" - дрібне селянське господарство і незалежне ремісниче виробництво. У цей спосіб спочатку добре вписалося рабовласництво. З часом, однак, співіснування приватної власності і ринку, з одного боку, із рабовласництвом - з іншого, спричинилося до подальшої економічної і політичної нестабільності суспільства. Античні держави (зокрема Давній Рим) не змогли знайти виходу з цих суперечностей і загинули.

Лише через століття "приватновласницький" спосіб виробництва було відроджено у Західній Європі. Розклад європейської общини спочатку нагадував розклад Східних деспотій. З часом, однак, шлях розвитку країн Західної Європи починає суттєво відхилятися від т.зв. "азіатської моделі". У Європі відбувалося те, що прийдешні дослідники охарактеризували як "революцію дрібного бізнесу". Вона відзначалася масовим освоєнням і закріпленням незайнятих земель, розвитком дрібної власності на землю і знаряддя праці, швидким розвитком чисельних ремісничих виробництв. Вже в XV ст. Західна Європа перетворилася у найбільш динамічний в соціально-економічному відношенні регіон світу. XVI століття -початок, a XVII-XIX ст. - швидкий розвиток промислового капіталізму з його пануванням товарно-грошових, тобто ринкових, відносин.

в) Вади обох систем

Слід відмітити, що кожна із позначених вище систем має свої, так би мовити, генетичні вади. Так, відмітною рисою "централізованих " систем є жорстка регламентація і дисципліна, що перетворює виробника на живе знаряддя праці, обмежує розвиток і потенції основної продуктивної сили суспільства - людини. Ця система гальмує підвищення ефективності виробництва, утруднює технічні, економічні і соціальні новації. Економіка характеризується застійністю, консерватизмом, народ задавлений даниною, а для його приборкання потрібен величезний бюрократичний та репресивний апарат.

Інша картина розвитку (з іншими вадами і проблемами) властиві "європейському " шляху. Приватновласницькі структури забезпечують більш динамічний соціально-економічний розвиток. Однак в часи нерозвинених продуктивних сил приватні структури іноді ще менш ефективні, аніж державні. Ця система постійно потерпає від стихії ринку та непередбаченості розвитку.

Протилежні господарчі системи, роблячи наголос або на "централізмі"', або на "індивідуалізмі" неминуче урізають одна одну, породжуючи щоразу специфічні проблеми. У реальному житті суспільство постійно коливається між централізмом і децентралізацією. При цьому т.зв. "ідеальні" рішення (тільки центрально-адміністративний або тільки приватноринковий спосіб) містяться лише в головах теоретиків. Історична практика, навпаки, являє собою невпинний пошук, постійне поєднання централізму і децентралізації, численні комбінації шляхів, способів і методів.

г) Зигзаги "централізму"

З давніх давен Китай є яскравим зразком "централізованого" устрою. Від імператорів і мандаринів до "сонячного" керманича Мао Дзедуна китайська традиція поділяє цінності жорстокого централізовано-адміністративного устрою. Час від часу цей устрій дозволяє собі "припуститись" деяких приватновласницьких елементів. Однак пов'язана з цим державна нестабільність змушує правителів Китаю знов і знов повертатися до звичного державного способу виробництва і розподілу. Надзвичайно цікавим є сучасний період розвитку китайської державності. При збереженні "соціалістичної", тобто державницької термінології (з усіма традиційними інститутами "централізму") правителі Китаю проводять суто ринкові, тобто капіталістичні, перетворення (з неминучою децентралізацією).

д) Зигзаги "ринкового" устрою

Всупереч деяким поглядам, зовсім не прямим виявився і шлях т.зв. "ринкової цивілізації". Вся історія ринкової "античності" перетинається централізмом. Вона відзначена постійними спробами приборкати небажану ринкову стихію політичним централізмом.

Особливо цим відрізняється епоха капіталізму. Почавши свій історичний шлях на засадах "вільного підприємництва" дрібних товаровиробників, капіталізм з часом /рубіж XIX і XX ст.) увійшов в смуту депресій і криз. Вихід з цих криз було знайдено у переході від дрібного "вільного підприємництва" з його конкурентністю до монополій, які централізували і підпорядкували собі цілі галузі, країни і континенти. Цього виявилося замало. Після "великої депресії" 30-х років капіталізм (як лад, заснований на приватній власності) наче зовсім відмовився від власних атрибутів, перейшов до централізованого державного регулювання економічних і навіть соціальних процесів. Масове машинне виробництво однорідної продукції зробило можливим централізоване стандартне виробництво з подальшим стандартним споживанням і навіть стандартною культурою (маскультура). Отже "ринковий" устрій також виробляв цікаві "піруети".

є) Напрямок еволюції соціально-економічних систем

Ретроспективний погляд на шляхи розвитку країн і народів дає підстави вважати, що процеси централізації і децентралізації господарчого життя перетинаються та перетікають один в одний, народжують нові, іноді дуже суперечливі форми. Тривалий час "державний спосіб виробництва" панує і жорстко регламентує господарчі процеси. З часом, однак, приватновласницькі структури і товарно-грошові відносини роз'їдають і підривають цей спосіб виробництва. Т.зв. "азіатська" модель, розвиваючись повільно і непослідовно, все ж еволюціонує у напрямку становлення приватновласницьких відносин.

З іншого боку, в цьому ж напрямку еволюціонують і принципово нові "європейські" господарчі системи. Вони забезпечили неабияку і небачену раніше економічну динаміку.

Імперії Сходу, які колись переважали Захід за воєнною та економічною могутністю, поступово втрачали свої позиції. Більшість з них потрапляли у становище колоній, напівколоній та залежних від Заходу країн.

Марксизм як вчення про магістральний шлях розвитку людства виник у протиборстві з усіма іншими, здебільшого буржуазними напрямками соціально-економічної думки. У "Маніфесті Комуністичної партії" економічний зміст марксизму зводиться до трьох слів - знищення приватної власності. К.Марксу належить історична заслуга найбільш глибокого аналізу вад ринкового капіталізму, що призведуть його до загибелі. Однак автор "Капіталу" не розгледів в капіталізмі суспільну систему, здатну "міняти шкіру" і генетично пристосовуватись до зміни внутрішніх і зовнішніх умов розвитку.

К.Маркс вважав, що методами "соціальної інженерії" можна позбутися вад капіталізму і підкорити людину суспільному централізованому виробництву. Він вважав, що ринковий спосіб координації та організації економічного життя можна замінити "адміністративним", а саме виробництво організувати на зразок "єдиної фабрики". Потреби споживачів будуть задовольнятися безпосередньо, минаючи "дикунську і безглузду" товарну форму продуктів праці, які мають купуватися-продаватися на ринках.

К.Маркс, як відомо, в основу соціально-економічного розвитку людства поклав т.зв. "формаційний підхід". Згідно з цим підходом, усі народи і країни мають пройти 5 суспільно-економічних формацій, в основі яких знаходяться відповідні їм способи виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Однак реальний хід історичного процесу в конкретних країнах мало відповідає цій марксистській схемі. Сьогодні доведено, що численні країни Світу за всю свою історію, часто тисячолітню, так і не спромоглися пройти через ті способи виробництва, які їм було "предписано" "формаційною" теорією. Так, прадавній Єгипет проіснував близько 3 тис. років і увійшов у XX ст. майже з тими ж суспільними відносинами, що існували колись. Скоріше кількісні, аніж якісні, зміни сталися у суспільному житті таких древніх цивілізацій, як китайська чи індійська. Зберігши упродовж тисячоліть форми суспільної організації, що виникли у далекій давнині (не пройшовши через стадії класичного рабовласництва чи феодалізму), Китай у XX ст. "плигнув в соціалізм", а Індія - в капіталізм.

Неосяжна Російська Імперія в жовтні 1917 р. мала, на задум послідовників Маркса, "скакнути з царства необхідності у царство свободи". На ділі ж соціально-економічний і політичний устрій цього "царства свободи" обернувся чи не найстрашнішою і найжорстокішою системою економічного, соціального і морального гноблення людини з часів панування "азіатського способу виробництва". Три чверті століття на величезному просторі колишнього СРСР панувала соціально-економічна система, яка отримала назву командно-адміністративної системи (КАС).

Отже, навряд чи доцільно в наш час вести мову про "соціалізм" чи "капіталізм". Йдеться скоріше про "нормальні", такі що пройшли випробування часом) і "ненормальні" соціально-економічні системи (та, що панувала у нас, на превеликий жаль, більше відноситься до останньої). Сьогодні все більше і більше говорять про т.зв. "цивілізаційний" підхід в аналізі соціально-економічних форм і систем. У книзі Джона Бернала "Світ без війни" вчений малює схему загальнолюдського цивілізаційного прогресу. Першою цивілізаційною революцією в історії людства Дж.Бернал вважав перехід основної частини людства від полювання і рибальства до обробки землі. Тривалий час людство перебуває на стадії сільськогосподарської цивілізації, коли людина обробляє землю, пристосовує до своїх потреб первинні ресурси. Понад 200 років тому сталася "промислова революція". Тоді маси людей почали переходити з "первинної сфери" (сільське господарство, гірнича промисловість, безпосереднє вилучення багатств природи) у ''вторинну сферу" (різні види промисловості, які обробляють "первинні" ресурси).

Нарешті, науково-технічна революція середини XX сторіччя починає пересувати більшість працездатного населення у т.зв. "третинну сферу" - транспорт, зв'язок, торгівлю, освіту, науку, культуру, управління. Відмітною особливістю "третинної сфери" є те, що в ній люди мають справу переважно не з матеріальним, а з духовним виробництвом.

Отже, суть "цивілізаційного" підходу до всесвітньої історії Дж.Бернал вбачає у глибинних змінах самого способу людського життя, людської зайнятості, людського самовираження. До речі, це розуміння не таке вже й далеке від марксового розуміння людської історії. "Вся т.зв. всесвітня історія, - пише К.Маркс, - є ніщо інше, як породження людини людською

працею..."1

Після Дж.Бернала прибічники "цивілізаційного" підходу виділяли три ступені в розвитку людства - доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Цим трьом ступеням економічної цивілізації відповідають і притаманні їм фактори розвитку: для доіндустріального (аграрного) - земля, індустріального (промислового) - капітал, постіндустріального -інформація, знання. В міру звуження матеріального виробництва стрімко зростає "індустрія знань". Як ринкове господарство виробило відповідний йому тип людини (homo economicus), так і постіндустріальному суспільству відповідатиме своя форма соціальності - вільна індивідуальність.

Людина - самоціль цивілізаційного прогресу. Водночас вона і головне знаряддя цього прогресу.