library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

3. Про т. зв. "соціально-економічний порядок"

Ключова категорія соціально-економічного устрою - "порядок" (Ordnung). Серед безлічі конкретних соціально-економічних устроїв у різних країнах в різні часи в теорії умовно можна виділити, принаймні, дві форми соціально-економічного "порядку": порядок, заснований на жорсткому державному адмініструванні щодо економічної діяльності, і порядок, заснований на певній комбінації різних форм регулювання з боку держави з наданням пріоритету в економічній діяльності господарюючим суб'єктам. Власне кажучи, перший тип взаємин між державою і економічною діяльністю суб'єктів становить суть соціалістичного соціально-економічного "порядку", другий - являє собою соціально-економічний устрій, який один з теоретиків назвав "розширеним порядком людського співробітництва"* .

Для першого типу, тобто "соціалістичного порядку ", характерне здійснення державою адміністративного регулювання усіх господарчих процесів: держава діє по відношенню до своїх економічних агентів як зовнішня сила (найчастіше через законодавчі акти, директивне планування, методами державного примусу тощо). Цей тип порядку називають "централізованою, командно-адміністративною економікою". Парадокс самого словосполучення "соціалістична економіка" полягає в тому, що соціалізм, як соціально-економічний устрій, в принципі заперечує "економіку", як таку, в т.ч. і "економічний порядок". Адже найперша і найглибинніша суть "економіки", як такої, полягає в еквівалентності (яка, до речі, часто порушується) обміну діяльністю між економічними агентами, а "соціалістичний порядок", заснований на запереченні цього принципу.

Усі соціально-економічні устрої "розширеного порядку людського співробітництва", навпаки, виходять з основоположного принципу "свободи" економічної діяльності агентів, економічних відносин, передбачають, що держава не займається прямим і жорстким адміністративним регулюванням економічної діяльності. При цьому зовсім не заперечується державне регулювання економіки, як такої, і сама економічна діяльність держави (адже державний сектор економіки в усіх розвинених країнах становить від 20 до 40%). Конкретних соціально-економічних устроїв в конкретних країнах світу досить багато. Але в теорії можна вирізнити певні типи.

Серед соціально-економічних устроїв "розширеного порядку людського співробітництва" можна виділити два провідні

типи.

Перший з них називають "ліберальним ", оскільки він заснований на ідеях класичного економічного лібералізму з його доктриною "Laissez faire". Сучасні ліберали зовсім не заперечують важливої ролі держави у регулюванні економічних і соціальних відносин в суспільстві, хоча такому регулюванню вони традиційно відводять значно меншу роль порівняно з можливостями самодіяльності численних економічних суб'єктів. Прикладами практичного втілення сучасного лібералізму можуть бути розвинені країни американського континенту, зокрема Сполучені Штати, Канада, а тому його ще іноді називають "американським".

Другий тип - держави т.зв. "соціальної ринкової економіки", до яких відносять більшість розвинених країн Західної Європи. Оскільки саме цей тип соціально-економічного і державного устрою в постсоціалістичних країнах розглядають як більш політично сприйнятний для народів цих країн, йому ми приділимо більш докладну увагу (цьому спеціально призначено заключні розділи підручника).

Прибічники "соціальної ринкової економіки" особливої уваги надають соціальній сфері як провідній складовій "соціально-економічного порядку". Сучасна держава, на їхню думку, перебирає на себе такі життєво важливі функції, як гарантії прав власності, виплати заробітної плати на належному рівні, пенсійні виплати і медичне забезпечення, додержання суворих правил найму і звільнення з роботи, захист усіх верств населення від свавілля ринку і стихії невпорядкованості, захист прав материнства й дитинства, всебічна допомога молоді і захист прав людей похилого віку. Хоча неолібералізм визнає і надає примат приватній ініціативі перед державним втручанням в економічну діяльність, він не може не визнавати, що вузькокорисливі інтереси окремих осіб не можуть владарювати в сучасному суспільстві без будь-яких обмежень. Головна функція держави в сучасній системі "соціальної ринкової економіки" полягає в тому, щоб "переплавити егоїзм" окремих виробників на загальне благо ("добробут для всіх"). Концепція "соціального ринкового господарства" увібрала в себе з християнського соціального вчення два основоположні принципи - принцип особистості і принцип субстітарності (від лат. substitutio - підстановка).

Додержання першого принципу передбачає зосередження усієї уваги держави на людині, яка взагалі є мірилом доцільності усієї соціально-економічної організації суспільства. Такий підхід в цілому відповідає релігійно-моральній традиції країн Західної Європи і Сполучених Штатів, в яких значну роль у становленні "продуктивного капіталізму відіграла ідеологія протестантизму.

Другий принцип - субстітарності - передбачає якомога більшу децентралізацію прийняття рішень за відомим правилом: більш крупна громадська одиниця не повинна перебирати на себе розв'язання завдань, які можуть бути розв'язань на нижчому щаблі суспільної організації дрібною одиницею цієї організації.

Важливу роль при цьому відіграє досягнення "соціальної угоди", соціального компромісу. Фактично реалізація цього принципу передбачає можливо більшу децентралізацію прийняття рішень. Вона окреслює межі державного втручання й регулювання економічної діяльності і соціальних відносин в країнах з "соціальною ринковою економікою". Завдяки цьому встановлюється максимально можлива самостійність і гнучкість не тільки певних господарюючих суб'єктів, але й гнучкість структур і функцій державних установ та інституцій.

На початок 70-х років минулого століття, коли ідеї "демократичного соціалізму" набули найбільшого поширення в Західній Європі, три провідні сили суспільства - профспілки як виразники інтересів трудящих, роботодавці та їх об'єднання і держава з її органами - досягли певної "соціальної угоди" щодо того, як в громадянському суспільстві вироблення й прийняття рішень на всіх рівнях має підпорядковуватися громадському контролю. Конкретними об'єктами цього контролю стали мінімальні рівні оплати праці і доходів, вирівнювання динаміки доходів, встановлення систем соціального захисту й забезпечення. Основою громадської згоди стала т.зв. "договірна економіка". Така економіка є основою соціально-політичного і соціально-економічного розвитку, заснованого на взаємодії спільних організацій роботодавців і найманих працівників, а також політичних партій, що виражають їхні інтереси, і державних органів, які узгоджують, контролюють, досягають домовленості і виробляють остаточні рішення. Держава та її численні органи виступають тут в ролі своєрідного "батька і арбітра" (т.зв. "патерналізм"). Державні інституції та здійснювана ними економічна й соціальна політика набувають певної стабільності, менше залежать від наслідків чергових виборів до законодавчих чи виконавчих структур.

Концепція "соціальної ринкової економіки", передбачає певний "порядок", єдиний і "органічний" комплекс, оскільки поєднує економічні, соціальні та ідеологічні цінності. Разом узяті вони в кожній даній конкретній країні утворюють той соціально-економічний "порядок", який в теорії набув назви "соціальної ринкової економіки", а в конкретному національному втіленні являє собою безліч неповторних соціально-економічних "порядків" з їх особливостями - історичними, економічними, психологічними, природними, ментальними, релігійними та іншими.

Говорячи про "соціальну ринкову економіку" як можливу модель майбутнього соціально-економічного устрою нашої країни треба брати до уваги, що перед нами стоїть завдання вироблення власного "соціально-економічного порядку".