library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

4. Соціальна політика в СРЕ

а) Соціальне призначення держави в країнах "загального добробуту "

У загальній концепції "соціальної ринкової економіки" головне призначення "соціальної держави" - створення якомога більшого добробуту для можливо більшої кількості громадян, "соціального захисту" і забезпечення "соціальної справедливості" через корекцію розподілу доходів та майна. В широкому розумінні слова соціальна політика держави спрямована на забезпечення незахищеним групам населення достойного людини існування. Економічна наука зводить соціальну політику лише до перерозподілу доходів. Тут здебільшого йдеться про вузьке розуміння - перерозподіл доходів державою та їх перерахування. Однак на практиці соціальна політика і діяльність держави значно ширша: вона обіймає і політику на ринках праці, і стабілізаційну політику, і усі сфери та інституції публічного (громадянського) й трудового права, і практичну соціальну роботу серед населення.

Соціальна політика, безперечно, базується на "соціальній справедливості", але природа й розуміння "соціальної справедливості" найперше визначається типом соціально-економічного устрою, конкретно історією і ментальністю того чи іншого народу, країни, регіону, а кінець-кінцем пануючою ідеологією.*

Головна відмінність ідеологій завжди коріниться в їхній специфіці та методологічних підходах до розуміння основоположних цінностей. Базовими цінностями "громадянських суспільств" завжди були ідеї "рівності", "порядку", "справедливості", волі і прав людини. Такі цінності відбиваються практично в усіх ідеологіях: у консерваторів і лібералів, соціалістів і соціал-демократів. Але на практиці базові цінності й постулати можуть обернутися зовсім протилежними соціально-економічними наслідками. Конкретно впроваджувана соціальна політика в країнах різних ідеологій може обертатися і обертається, насправді, надзвичайно різними проявами.

Консерватори розглядають "рівність" як загрозу порядку і волі, а соціалісти як її гарантію. Кінцева мета ліберальної ідеології - протистояти соціалізму у будь-яких його проявах, а мета "соціал-демократів" - побудова "демократичного соціалізму".

Конкретні види соціальної політики в країнах "соціальних економік", безперечно, зазнають неабиякого впливу залежно від пануючих ідеологій - соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, соціалістичної.

Соціал-демократична ідеологія, яка має давні історичні корені, а пізніше зазнала величезного впливу кейнсіанства, в галузі суто "соціальної політики" тісно пов'язана з цілями створення т. зв. "соціальної держави" з різними варіаціями "держав загального добробуту". Конкретним завданням соціал-демократичної політики завжди був розвиток широких систем соціального забезпечення (пенсії, дотації по безробіттю, допомоги багатодітним матерям, всілякі допомоги по інвалідності чи втрати працездатності тощо). За рахунок численних соціальних фондів такі системи соціального забезпечення мають створити гідний людини спосіб життя, оплату праці та рівень соціального забезпечення без приниження людської гідності. Ідеалом "демократичного соціалізму" є задоволення головних матеріальних і духовних потреб найманих працівників та широких мас в цілому.

"Ліберальна модель" в галузі соціальної політики дуже близька до "соціал-демократичної", але кінцеві цілі, як зазначалося, у них - різні (адже "ліберали" в кінцевому рахунку протистоять соціалізму, а "соціал-демократи" - прагнуть соціалізму). Ліберальна модель соціальної політики передбачає поєднання приватного й державного секторів в соціальному забезпеченні і соціальному захисті населення. Кількість суб'єктів соціальної політики може поширюватися, а об'єктами її переважно мають бути особи, які нездатні з різних причин забезпечити себе самостійно. Вона передбачає різні системи соціального страхування, включаючи до них й самих працівників як суб'єктів соціальної політики. Ці системи тісно пов'язані з регулюванням ринків праці.

Консервативна позиція в питаннях соціальної політики традиційно протистоїть концепції "соціальної держави". Консерватори завжди вважали, що принцип перерозподілу сукупного суспільного продукту призводить до зниження самостійності індивідів та настроїв "утриманства". Вони переконані, що соціальні програми, які складають надто велику частку у витратній частині бюджетів, призводять до гальмування економічного розвитку і, кінець-кінцем, негативно позначаються й на соціальному забезпеченні. Виходячи з цього, уряди консерваторів, що прийшли до влади у багатьох країнах, прагнуть до зниження участі держави в соціальній і економічній сфері, підтримки малого й середнього бізнесу, сповідують жорстку позицію щодо профспілок. В цілому "консервативну ідеологію" в соціальному питанні можна оцінити як антиетатистську. Однак, попри різкі заяви на адресу прихильників "держави загального добробуту" і "соціальної держави", на практиці вони ніколи не відмовлялися від деяких її принципів. Проголошуючи курс на значне скорочення соціальних витрат, консервативні уряди, як правило, не реалізовували ці пункти своїх програм на практиці. Навіть "залізна леді" М.Тетчер, побачивши негативну реакцію суспільства на певні дії її кабінету, завжди проявляла "гнучкість" у соціальних питаннях і вносила корективи у свою соціальну політику.

Загальна позиція консерваторів у питаннях соціального забезпечення добре видна зі слів М. Тетчер: "... надто багатьом людям давали зрозуміти, що вирішення їхніх проблем є справою уряду. У мене є проблема - я отримаю дотацію. Я бездомний - уряд має надати мені житло... Люди добре пам'ятають про свої права на субсидії, не думаючи про обов'язки. Немає такої речі як субсидія, є тільки люди, що не виконують, насамперед, своїх обов'язків".1 Коментуючи цю тезу, зауважимо, що консерватори не заперечують функції соціальної політики, але домагаються перекладання певної частки соціального забезпечення на громадянина. Він є водночас і об'єктом і суб'єктом соціальної політики, а метою останньої є - за допомогою держави навчити громадян турбуватися самим про себе.

В контексті названих ідеологій та моделей щодо соціальної політики окреме місце належить "соціалістичній соціальній політиці" (тут немає ніякої тавтології, адже ми вже з'ясували, що категорії "соціальний" і "соціалістичний" несуть зовсім різні змістовні навантаження).

Провідною ідеологічною метою і визначальною рисою "соціалістичної соціальної політики" є т. зв. "патерналізм". Вона прямо протилежна консервативній ідеології: її провідна мета - декларований зміст "батьківська турбота" про своїх громадян, а її ідеологічне і політичне навантаження - досягти беззастережної підтримки якнайбільшою масою населення "своєї влади" в обмін на мінімальну соціальну захищеність і стабільність існування. В "соціальній державі" радянського зразку встановлювався і мовчазно підтримувався "соціальний консенсус" - згода на рутинну і малооплачувану працю з невеликим, але гарантованим заробітком.

Слід зауважити, що в колишньому СРСР соціальна політика здебільшого несла навантаження "політики соціального забезпечення".* Весь зміст "патерналістської політики" радянської держави, що базувалася на принципово неринкових відносинах, а переважно виходила з політичного регулювання соціальних та економічних процесів, був підпорядкований, насамперед, провідній ідеологічній меті - побудові комуністичного суспільства.

Цілком зрозуміло, (і вище це було показано), що поняття "соціальної справедливості" надто відрізняються в країнах різних типів "соціальних економік".

Ми вже наводили погляди теоретика "справедливості" Джона Роулза, який зазначав, що нема "... ніякої несправедливості у великих привілеях, зароблених небагатьма, за умови, що менш вдалі тим самим поліпшують своє становище". Таке розуміння "справедливості" передбачає, що найбільш успішні співвітчизники мають більшою мірою винагороджуватися суспільством і заохочуватися до більш плідної і ефективної діяльності, однак за умови, що вони поділяться часткою своїх зрослих статків із суспільством.

Головний водорозділ у проблемі "соціальної справедливості" можна окреслити як межу між "громадянською рівноправністю" та "справедливим нерівноправ'ям".

Адже принцип "соціалістичної справедливості" мовчазно (а іноді декларативно!) поділяє ідею "всезагальної рівності громадян" з відповідними правами на соціальне забезпечення. Звідси й живучість настроїв "патерналізму" і небажання сприймати нові реалії, і "спротив" інноваціям, пов'язаних із зміною принципів господарювання.

Наша традиційна соціальна допомога носить "пасивний характер" (вона надає рибу замість того, щоб навчити ловити рибу). Пасивна соціальна допомога має бути спрямованою на те, щоб людині допомогти, але, головне, бути реалібітаційною політикою, зробити людей ініціативними, відповідальними. Сьогодні більшість політиків і соціологів переконані, що, якщо ми не включимо механізми "реабілітації" суспільства в цілому, ми можемо втратити більшість населення ("злиденні духом - бідні, а бідні не думають про майбуття").

Центральним напрямком діяльності "соціальної" держави поза сумнівом, є політика "перерозподілу доходів". З цією метою держава здійснює корекцію т.зв. "первинних доходів". їх отримують власники факторів виробництва (праця, капітал, земля, інновації) внаслідок їх виробничого використання. Своє призначення держава здійснює за допомогою податкової політики, а також системи трансфертних соціальних послуг. Під "трансфертами " різного роду розуміють систему перечисления (передавання) певних коштів. В такий спосіб верстви населення з низькими доходами або ті, хто не отримує доходів взагалі, набувають можливості підвищити свою частку в споживанні, зробити її більш справедливою.

Свою перерозподільчу політику держава здійснює за допомогою державного бюджету, а також організацією системи пенсійного забезпечення і страхування. Шляхом прогресивного оподаткування держава намагається знівелювати доходи окремих груп доходоотримувачів. За рахунок надходжень до державного бюджету (податки, внески, митні та інші збори) держава фінансує тих, хто не має доходів або отримує низький доход. Так здійснюється вирівнювання доходів при їх "первинному" розподілі. Головне призначення держави полягає саме в тому, щоб передача частки доходів одних осіб іншим за умов ринкової економіки відбувалася таким чином, щоб не знижувалися стимули до отримування більш високих доходів, а допомогу отримували лише ті, хто дійсно її потребує.

Вторинний розподіл (перерозподіл) доходів відбувається за допомогою цілої сукупності прямих і побічних заходів, механізм яких буде показано нижче. Тут лише зазначимо, що до т.зв. "прямих трансфертів" належать перерахування (у фонди пенсійного і медичного страхування на додаток до власних коштів отримувача соціальних благ), допомоги (по безробіттю і неповній зайнятості; соціальні; на дітей; на отримання освіти, кваліфікації і перекваліфікацію), субсидії (на оплату житла) тощо. Свою допомогу держава надає в різних формах (шкільні сніданки, медична допомога, грошові надходження). З метою надання більшої свободи вибору "трансферти" часто набувають грошової форми.

Окрім "прямих трансфертів" існує велика кількість соціально обґрунтованих побічних і неявних пільг - при оподаткуванні, в межах соціального забезпечення, при субсидіюванні деяких цін. Суму цих пільг досить важко вирахувати в грошах. Загальні масштаби перерозподілу доходів через соціальні виплати і податкові пільги також дуже важко оцінити. Недостатня інформованість і слабка узгодженість між окремими службами і заходами, що здійснюються у соціальній сфері, призводять до того, що деякі особи і соціальні групи отримують надмірну допомогу, а іншим її явно недодають.

Головне призначення держави в соціальній сфері - соціальна і економічна підтримка всіх груп населення в питаннях, де є спільні для всіх громадян види ризику (хвороби, інвалідність, старість, безробіття, нещасні випадки в побуті й на роботі). Органи соціального забезпечення, що здійснюють соціальне страхування, допомоги та відшкодовують збитки, діють у сферах загального соціального страхування, соціального забезпечення чиновників, здійснюють страхування на випадок безробіття, надають допомоги жертвам війни, молоді, біженцям, дітям, субсидії на оплату житла. Певне уявлення про різні форми соціальної допомоги можна отримати на прикладі Німеччини (див. діаграму 7).

Важливим напрямком соціальної активності уряду є його діяльність на ринку праці. Держава може встановлювати гарантії на ринку праці, зокрема гарантовані мінімуми заробітної плати, обумовлювати сприйнятні умови праці, захищати окремі групи працівників на ринку праці - допомоги матерям, які працюють, страхувати від нещасних випадків на виробництві, регламентувати робочий час, захищати від протиправного звільнення. Щоправда, тут економічні питання все більше переходять у юридичну сферу, а тому є предметом особливого розгляду.

Призначення держави на ринках праці за допомогою специфічних інструментів урядового впливу - професійне консультування, організація набуття кваліфікації і перекваліфікації, навчання й перенавчання, посередництво на ринках праці між працею і капіталом - сприяти встановленню справедливих трудових відносин. Головне ж завдання держави на ринках праці - пристосування структури робочої сили (пропозиція) до попиту, який існує, і завчасне передбачення змін в ньому.

б) Соціальний бюджет держави

Державний бюджет в цілому, як відомо, складається з надходжень до бюджету і видатків держави на різні цілі. На сучасну державу покладаються турботи про захист громадян від зовнішньої загрози, забезпечення основних прав людини (через створення і утримання управлінських і владних структур, судочинної системи, системи охорони громадського порядку і т. ін.), будівництво установ, шкіл та комунікацій, соціальний захист населення у випадку хвороб, безробіття, втрати працездатності і безліч інших завдань. У цьому параграфі ми не розглядаємо усієї сукупності державного бюджету в цілому, а зосереджуємо увагу лише на його соціальній частині, тобто на соціальному бюджеті.

Державні доходи складаються з податків, різноманітних внесків, митних та інших зборів. Ще одним джерелом фінансування державних завдань виступають кредити, які держава може отримувати в різних установах як всередині країни, так і за кордоном.

Податкова політика і принципи оподаткування. Податки -це грошові збори, які держава стягує зі своїх громадян на законній основі, не надаючи за це безпосередньо відповідних послуг. Під податковою політикою розуміють сукупність заходів, які держава здійснює у системі оподаткування в певній країні.

Цілком зрозуміло, що як самі податкові системи, так і принципи оподаткування в окремих країнах дещо відрізняються. Однак певні закономірності оподаткування в країнах "соціальної ринкової економіки" можна виявити.

Щонайперше, оподаткування має бути загально справедливим. Принцип "загальності оподаткування " полягає в тому, що податки мають сплачувати всі, хто на це здатний. Водночас податкова політика має бути "нейтральною", тобто податки повинні якомога менше впливати на роботу ринкового механізму. Окремий випадок являє собою т.зв. "кон'юнктурна політика ", коли держава через податкову систему стимулює чи, навпаки, зменшує економічну активність.

Податки мають бути дешевими, тобто не завдавати відчутних втрат платникам. Це меншою мірою стосується тих податків, що служать цілям охорони здоров'я. Так, досить високий податок на тютюнові вироби має на меті обмежити куріння. Є також різного роду збори.

У "соціальній економіці" високі доходи оподатковуються прогресивно. Центральним питанням такої економіки є питання про "справедливість" цієї прогресії. Додаткове прогресивне оподаткування викликає заперечення з боку тих, хто більше заробляє. Питання про те, з яких доходів і скільки саме стягувати, розміри податкової ставки завжди являються дискусійними, залежать від загальних політичних установок і традицій в конкретній країні, визначаються іншими численними обставинами.

Податки з доходів сплачують всі фізичні особи. Податком з капіталу обкладається майно та прирости майна і доходи з капіталу (податок з доходів, прибутковий податок, податок з майна, податок зі спадщини). Особливі види податків з т.зв. "обороту". Оподатковуються процеси, наслідком яких є оборот вартості (наприклад, податок на додану вартість, податок на страхування, обмінний податок, податок на придбану земельну власність). Оподаткуванню також підлягають певні види товарів - тютюн, алкогольні напої, чай, кава, сіль, цукор, нафта.

Розрізняють податки прямі і непрямі. Про прямий податок йдеться тоді, коли платник сплачує податок фінансовим установам власним коштом. Він не може перекласти його на когось.

Збори стягуються на користь певних одержувачів (наприклад, на пошту чи залізниці). Є збори, призначені не окремим одержувачам, а певним групам (наприклад, членські внески на певні види витрат). Митні збори стягуються за ввіз, транзит та вивіз певних груп товарів.

Про непрямі податки йдеться тоді, коли платник може перекласти його на когось іншого, наприклад, в ціні на товар, який оподатковано (у тих же самих алкогольних чи тютюнових виробах споживач несе тягар непрямих податків).

Отримавши різного роду надходження до свого бюджету, держава спрямовує їх на різного роду соціальні витрати -пенсії, допомоги на дітей, збереження заробітної плати при хворобі, допомоги по безробіттю тощо. Все це враховується у видатковій частині "соціального бюджету".

Одна з найважливіших статей соціальних послуг держави - це пенсійне забезпечення. У Німеччині на цю статтю припадає третина усіх витрат. Кожна п'ята "соціальна марка" служить страхуванню на випадок хвороби. Інші важливі статті соціальних витрат - страхування по безробіттю, пенсії державним службовцям та інше.

Мета державної соціальної політики полягає в тому, щоб захистити громадян від нестатків, відшкодувати їм збитки, дати можливість поліпшити становище, зокрема фінансово підтримати під час особистих жертв, на які йде людина в суспільних інтересах (наприклад, виховання дітей чи догляд за малолітніми дітьми).

Система соціального забезпечення так само, як і податкова система, дещо відрізняється в різних країнах (наприклад, в США, Англії чи Німеччині). Водночас існують деякі спільні елементи, які дають можливість зробити певні узагальнення щодо систем соціального забезпечення, як таких (див. схему 7).



Окремими елементами системи соціального забезпечення є т.зв. "пенсійне страхування " (страхування, встановлене законом; добровільне страхування; добровільне додаткове страхування) та страхування на випадок безробіття. Залежно від видів страхування існують і різні види пенсійного забезпечення.

Обов'язкове страхування поширюється на робітників і службовців, тих, хто підвищує кваліфікацію або проходить перекваліфікацію, тих, хто займається певними видами самостійної діяльності (наприклад, фермери).

Добровільно може застрахуватися кожен, хто не підлягає обов'язковому страхуванню, але постійно проживає в даній країні.

Кожен застрахований на пенсію при розширеному страхуванні може сплачувати більші страхові внески, щоб потім одержувати більшу пенсію.

Мета пенсійного страхування полягає в тому, щоб гарантувати засоби для життя в старості, на випадок передчасної втрати професійної чи загальної працездатності, а також забезпечити засоби до життя членам сім'ї на випадок смерті годувальника.

Залежно від видів розрізняють пенсії у зв'язку з втратою професійної працездатності, загальної працездатності або пенсії за старістю. Пенсія у зв'язку з втратою професійної працездатності призначається тим, хто через хворобу або з іншої причини втратив більше як половину працездатності здорового працівника в певній професії і хто має п'ятирічний страховий стаж.

Пенсія у зв'язку з втратою загальної працездатності призначається тим, хто через хворобу не може далі продовжувати регулярну трудову діяльність і хто має п'ятирічний страховий стаж. У Німеччині ця пенсія на 50% вища за пенсію в зв'язку з втратою професійної працездатності.

Пенсія на старість призначається за віком. Як право на її одержання, так і розмір такої пенсії, великою мірою визначається страховим стажем.

Під страховим стажем розуміють час, забезпечений страховими внесками (тобто період, упродовж якого людина сплачувала внески на пенсійне страхування). Є також час, не забезпечений страховими внесками (період, упродовж якого внески не сплачувалися, наприклад, через військові події), пропущений час (період непрацездатності, безробіття, навчання в школі чи у вищому учбовому закладі).

Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається у разі смерті годувальника. Його подружжя отримує 60% пенсії, належної застрахованому, мінімальний страховий стаж - п'ять років. Розмір пенсії в кожному окремому випадку залежить від часу і величини сплачуваних у пенсійні фонди сум.

Страхування на випадок безробіття існує лише обов'язкове. У Німеччині страхуванню на випадок безробіття підлягають робітники й службовці, які більше як половину нормованого робочого часу працюють за винагороду, особи, що підвищують кваліфікацію або проходять перекваліфікацію, робітники-надомники.

Цей вид страхування сприяє збереженню та створенню робочих місць, а також забезпеченню життєвих умов під час безробіття.

Право на грошову допомогу у зв'язку з безробіттям отримує той, хто втратив роботу не з власної вини (якщо ж працівник звільнився з роботи сам, то упродовж трьох місяців грошова допомога йому може не виплачуватися). Право на отримання допомоги по безробіттю отримує той, кому посередницька контора підшукує роботу, хто звернувся з клопотанням про надання йому грошової допомоги у зв'язку з безробіттям, хто виявляє готовність приступити до "задовільної" роботи (в Німеччині під "задовільною" роботою розуміють таку роботу, коли час на роботу й назад не перевищує 2,5 годин, втрат заробітку - не більше третини колишнього). Робота надається тим, хто виконав необхідні умови. Вони вважаються виконаними, якщо той, хто втратив роботу упродовж останніх трьох років, не менше 360 днів працював з обов'язковим страхуванням на випадок безробіття.

Держава також може надавати різні форми допомоги в зв'язку з безробіттям. Грошова допомога може надаватися робітникам, які працюють неповний робочий день, з метою відшкодування втрат заробітної плати. Ця допомога становить для бездітних робітників і службовців 63% фактичної зарплати, а для тих, хто має дітей - 68%. Відшкодуватися може зарплата, втрачена в зв'язку з банкрутством. Вона надається найманим працівникам, коли підприємство оголошує про своє банкрутство і вони не одержують зарплати. У цьому випадку сплачується повний фактичний заробіток останніх трьох місяців і невиплачені внески на соціальне страхування. В цілому проблема безробіття заслуговує більш докладного розгляду.

в) Проблема безробіття в соціальній економіці

Проблема безробіття - найболючіша в соціальній економіці. В теорії досить часто протиставляють поняття "безробіття" і "повна зайнятість". Це протиставлення не зовсім коректне, оскільки повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Безробіття розвивається в кількох формах -т. зв. "циклічна", "фрікційна", "структурна". Дві останні вважаються "нормальними " з точки зору функціонування ринкової системи. Тому поняття "повної зайнятості" може бути цілком сумісним з природним рівнем безробіття, при врахуванні якої враховують "фрікційну" і "структурну" незайнятість.

Останні два види безробіття вважаються неминучими, а тому "повна зайнятість" визначається як зайнятість, що становить менше 100% робочої сили. Повною вважається зайнятість, коли "циклічне" безробіття дорівнює нулю. Отже, кілька відсотків безробіття вважаються "нормальним" явищем (хоча деякі аналітики виступають проти такого визначення). Реальний обсяг виробництва, якого можна досягти при такому розумінні повної зайнятості, виражає продуктивний потенціал економіки. Розвиток "циклічної" форми безробіття призводить до перевищення її фактичного рівня над "природним". Економічна ціна цього перевищення виражається у відставанні фактичного обсягу ВНП від його потенційної величини.

Окрім цього в соціальній економіці з безробіттям пов'язані великі позаекономічні видатки. Вони проявляються в декваліфікації незайнятої робочої сили, розладі моральних цінностей, гострих соціальних і політичних конфліктах.

Наявність певної кількості безробітних ні в кого не викликає великого занепокоєння, поки не стає проблемою. Але яка саме ця кількість? Який рівень безробіття є припустимим? Як визначити, коли саме "безробіття" стає проблемою, а коли ще ні?

Відповіді на всі ці запитання надзвичайно важливі, оскільки при досягненні свого "проблемного рівня" безробіття ставить перед усіма урядовцями й політиками такі загрозливі питання, які можуть зруйнувати соціально-економічний "порядок". Розв'язання таких проблем найчастіше потребує додаткових видатків, перш за все матеріальних. На всі ці численні проблеми можна відповісти тільки докладним розглядом самої проблеми безробіття, її конкретних форм і численних перебігів у кожній даній конкретній країні.

Фрікційне безробіття визначають як становище, за якого робітники знаходяться "між роботами". Економісти використовують термін "фрікційне безробіття" тоді, коли воно пов'язано з пошуками або очікуванням роботи, тобто з тим, що людині надається право свободи вибору своєї діяльності і місця роботи. Певна категорія працівників добровільно змінює місце роботи. Інша - шукає роботу після звільнення. Треті - тимчасово втрачають т.зв. "сезонну" роботу (приміром, в автомобільній промисловості через зміни моделей, або в будівництві внаслідок сезонної непогоди, календарних умов). Є категорії робітників, особливо молодих людей, які вперше потрапляють на ринок праці і ще не знайшли роботу. Отже, завжди є певна категорія людей, яка тимчасово перебуває без роботи, але з часом знаходить її. У даному випадку термін "фрікційна" точно передає суть такого явища на ринку праці, коли кількість тих, хто шукає роботу і кількість робочих місць, ще не приведена у відповідність. Це явище певною мірою неминуче і закономірне. Деякі економісти вважають "фрікційне безробіття" не тільки закономірним, але й бажаним. Чому саме? Численні працівники, які тимчасово опинилися без роботи, переходять з однієї роботи (низькооплачуваної, малопродуктивної, такої, що їх не задовольняє) на більш високооплачувану і продуктивнішу. Це означає не тільки більш високі доходи для цих осіб, але й позитивно позначається на всій економіці в цілому, оскільки веде до більш раціонального розподілу трудових ресурсів, а тому збільшує реальний обсяг національного продукту.

Структурне безробіття. Цю форму безробіття економісти здебільшого пов'язують з тим фактом, що в структурі споживчого попиту з часом відбуваються важливі зміни, які зумовлені численними причинами, зокрема технологічними, що найперше позначається на самій структурі й попиті на робочу силу. Ці зміни можуть призвести й ведуть до того, що деякі професії взагалі стають непотрібними, а на деякі попит суттєво змінюється. З іншого боку, попит на деякі спеціальності зростає, або з'являються нові професії.

Структурне безробіття з'являється тому, що робоча сила не відразу реагує на нові вимоги ринкової економіки, її структура не відповідає новій структурі робочих місць. Виявляється, що в деяких робітників немає тих навичок, які можна з вигодою продати, вони застарілі й стали непотрібними через зміни в технології чи внаслідок змін в характері споживчого попиту. До того ж постійно змінюється географічний розподіл робочих місць. Про це свідчить постійна міграція робочої сили як по країні в цілому, так і за її межами.

Оскільки т.зв. "фрікційне безробіття" постійно переходить в "структурне" і навпаки, іноді важко провести межу між ними. Однак вона існує. Справа в тому, що "фрікційні" безробітні мають навички, які вони можуть продати, в той час як "структурні" безробітні не можуть отримати роботу без перепідготовки, додаткового перенавчання, а іноді і без додаткової зміни місця проживання. "Фрікційне" безробіття до того ж носить більш короткочасний характер, аніж "структурне". З цієї точки зору останнє вважається більш серйозною соціально-економічною проблемою.

Циклічне безробіття. Під циклічним безробіттям розуміють ту його форму, яка спостерігається під час знижувальних тенденцій в економічному циклі - криза, депресія. Здебільшого цей вид безробіття пов'язують із зменшенням сукупних загальних витрат. Коли сукупний попит на товари й послуги зменшується, скорочується зайнятість, зростає безробіття. З цієї причини "циклічне" безробіття ще називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту. Під час "Великої депресії" 1929-1933 pp. циклічне безробіття становило приблизно 25%.

Рівень безробіття. Щодо визначення рівня безробіття - постійно йдуть суперечки. З точки зору "незайнятості" населення поділяють на три великі групи. До першої групи включають осіб, що не досягли 16 років, а також осіб, що перебувають у психіатричних закладах або в місцях позбавлення волі. Другу групу, яка позначається "вибули зі складу робочої сили", становлять дорослі, що потенційно мають змогу працювати (надомники, учні, пенсіонери), але з якоїсь причини не працюють і не шукають роботу. Третя група - це всі ті, хто хоче і може працювати. Вважається, що робоча сила складається з працюючих та безробітних, які активно шукають роботу. Таким чином, рівень безробіття - це процент безробітної частини робочої сили.

Поняття "природний рівень безробіття" потребує уточнення в двох аспектах. По-перше, цей термін не означає, що економіка завжди функціонує при "природному рівні безробіття", тобто реалізує свій виробничий потенціал. З другого боку, іноді може виникнути такий рівень безробіття, який буде нижчий за "природний". У цих випадках можуть мати місце навіть надурочні роботи або сумісництво. Зрештою, спірним є питання про те, що взагалі вважати за нормальний, "природний" рівень безробіття. Колись в розвинених країнах він дорівнював 4% від зайнятих, пізніше - приблизно 5-6%.

Специфічного вигляду набуває проблема безробіття в країнах, що утворилися на терені колишнього СРСР або у Східній Європі. Іноді доводиться чути, що безробіття в цих країнах -міф, який роздувають ті, хто хотів би заперечити економічні реформи. Однак, з цього приводу хотілося б звернути увагу на ті місця в діючих Конституціях цих країн, де сказано, що праця тут вільна, але жодного слова про те, що кожний громадянин має право на працю. Іншими словами, уряди цих країн цілком свідомо зняли з себе відповідальність про зайнятість населення.

Іноді посилаються на досвід розвинених країн і заявляють, що безробіття при ринковій економіці - закономірне явище. При цьому якось поза увагою лишається той факт, що безробіття в розвиненій соціальній економіці має принципово іншу соціально-економічну основу. Адже там є економічні межі поширення зайнятості. Товарний ринок розвинених країн заповнено цілком, люди мають високий рівень життя і високу зарплату. Якщо за такої ситуації поширювати зайнятість - неминуче надвиробництво товарів і послуг з усіма побічними небажаними наслідками.

Принципово іншим є безробіття в умовах розвалу економіки і шаленої інфляції. Навіть, якщо товари лежать на полицях магазинів, це є наслідком не перенасичення ринків, а лише надмірно високих цін на них. На відміну від розвинених країн тут не має економічних меж поширення зайнятості. У цих країнах можна створити безліч робочих місць. Але для цього потрібна зовсім інша інвестиційна політика.

У цих країнах має місце величезне приховане безробіття. Сила-силенна людей штучно утримуються на роботі, отримують якусь зарплату, але практично нічого не виробляють. Ці люди "імітують активність". Отже, економіка тут перетворюється на лжеекономіку. Але це вже принципово інша соціально-економічна проблема, а її розв'язання пов'язане здебільшого із політикою "соціального захисту".

г) Політика "соціального захисту "

У більшості публікацій категорію "соціального захисту" позначають як систему правових, соціально-економічних і політичних гарантій для забезпечення засобів існування. Міжнародні організації, зокрема Міжнародне Бюро Праці (МБП), у визначенні поняття "соціальний захист" використовує два підходи - "широкий", що охоплює фактично всю сферу життєдіяльності людини в процесі праці, і "вузький", що стосується соціального страхування і соціальної допомоги. Так, доктрина "якості трудового життя" базується на широкій трактовці "соціального захисту працівників", що включає робочий час, організацію і зміст праці, безпечні її умови та безпеку виробничого середовища, зарплату та умови життя.

Найчастіше під "соціальним захистом" розуміють найважливішу складову соціальної політики сучасних урядів. В цій політиці вирізняють два провідні напрями: перший - надання працездатним громадянам приблизно рівних умов для збільшення свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску; другий - матеріальна підтримка непрацездатних членів суспільства та соціально вразливих груп населення.

Концепція "соціального захисту " виникла на перетині XIX і XX століть і завжди базувалася методологічно на понятті "соціальної справедливості" в ті чи інші часи, у тій чи іншій країні. У загальнофілософському плані можна виділити два принципово різні підходи - ліберальний і консервативний. Ліберальна система поглядів традиційно базувалася на "державному патерналізмі", що передбачав велику роль держави у справі захисту населення. Консерватори традиційно вбачали роль урядів у забезпеченні громадянам умов для власного самозабезпечення і допомоги.

Правовою основою конкретних систем "соціального захисту" в різних країнах є національні конституції, в яких конкретизовано і законодавчо закріплено окремі їх напрями.

Розглядаючи "соціальний захист" як систему законодавчих, соціально-економічних і морально-психологічних гарантій, засобів і заходів, треба підкреслити, що це водночас і функціональна і інституціональна система. З точки зору функціональної - це система напрямків, за якими вона здійснюється, а з точки зору інституціональної - це система інститутів, що ЇЇ забезпечують (урядові органи, судові інстанції, профспілки та інші суспільні організації).

Системи "соціального захисту і забезпечення" сьогодні існують практично в усіх країнах світу. Однак, між країнами є великі розбіжності в ступені захищеності трудящих, сфері охоплення різних верств населення і ефективності діючих систем. Найсучасніші системи "соціального захисту і забезпечення" мають найбільш розвинені країни. Можна твердити, що за якісними і кількісними характеристиками цих систем визначається рівень соціального, економічного, правового і культурного розвитку країни та соціуму.

В цивілізованих країнах світу "системи захисту й забезпечення" охоплюють практично все населення і передбачають майже усі існуючі ризики. Упродовж 50-60 років минулого століття витрати на соціальні потреби в усіх розвинених країнах зростали випереджаючими темпами порівняно із темпами економічного зростання (приблизно в 1,8 рази швидше, ніж темпи зростання ВВП цих країн). На початку 90-х років вони становили понад 17% ВВП у Канаді, 26-28% у Данії і Франції, майже 29% у Нідерландах і понад 33% - у Швеції.

В названих країнах, незалежно від пануючої ідеології, спостерігалося збільшення витрат на соціальний захист населення, тобто було головним пріоритетом урядової політики. Ці витрати майже у рівній пропорції спрямовувалися на підвищення рівня доходів, поширення сфери соціального захисту для всього населення та на усі види ризиків.

Така соціальна політика дала величезні соціальні здобутки: все населення отримало доступ до високоякісного медичного обслуговування. Рівень бідності серед осіб похилого віку став не вищим за рівень бідності решти населення, тривалість життя після виходу на пенсію збільшилась до 10-20 років, допомоги по безробіттю дозволили відносно полегшити тяготи вимушеної непрацездатності (безробіття), багато риз