library.if.ua

Портфельне інвестування

5.5. Діяльність комерційних банків на фондовому ринку: світова й вітчизняна практика

Комерційний банк — невід’ємний і обов’язковий елемент будь-якої схеми фінансової трансакції за умов централізованого ринку цінних паперів. Банки як фінансові посередники акумулюють кошти вкладників і забезпечують спрямування заощаджених капіталів у інвестиції. У більшості країн на сьогодні доходи комерційних банків від операцій із цінними паперами відіграють дедалі більшу роль у формуванні прибутку. Проте в різних країнах роль і місце комерційних банків на фондовому ринку різні. Так, залежно від розмежування функцій фінансового посередництва (депозитно-позикової, емісійної й інвестиційної) між фінансово-кредитними установами, доволі чітко вирізняють три моделі: німецьку, англійську й американську.

Для британських фінансових інститутів притаманна чітка спеціалізація. Депозитно-позикова й емісійна функції закріплені за банківським сектором. Усередині банківського сектору теж існує очевидне розмежування, зокрема емісійна функція — це прерогатива торгових банків. Хоча їхня діяльність не зумовлена жодними законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, що проводять комерційні. Вони надто компетентні стосовно випуску цінних паперів і з питань злиття та поглинання. Їхні ресурси утворені переважно власними фондами, пропорційними позиковим капіталам, а віднедавна — й депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Британським комерційним банкам законодавчо не заборонялося мати промислові акції, утім, вони дуже неохоче беруться за такі операції, бо вважають їх дуже ризиковими. Принципи організації британського ринку цінних паперів не надають певних переваг конкретним типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є провідними фігурантами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Головний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.

У США існує законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Під впливом кризових явищ за часів Великої депресії у країні виникла потреба захисту інтересів суспільства й окремих інвесторів від ризиків на фінансовому ринку. З огляду на це було ухвалено Закон Гласса-Стігала (1933 р.) та Закон про цінні папери (1933 р.). Закон Гласса-Стігала обмежував участь комерційних банків в операціях із цінними паперами. Федеральним банкам було заборонено гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком зобов’язань казначейства США і деяких урядових зобов’язань), а також здійснювати операції із цінними паперами за свій рахунок. Обмеження поширюються й на банки штатів, які входять до ФРС. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових зобов’язань, включно з паперами корпорацій, проте заборонено гарантувати розміщення їх. Саме тому 90 % інвестиційного портфеля банків становлять зобов’язання федерального уряду і федеральних агенцій, цінні папери штатів і муніципальні облігації. Банкам також дозволено виконувати деякі функції брокерів, купуючи й продаючи акції та облігації промислових компаній за рахунок клієнтів. Американські комерційні банки також здійснюють значний обсяг трастових послуг (операції з управління портфелем цінних паперів за дорученням клієнтів), фактично виступають власниками великих пакетів акцій промислових фірм.

Після обмеження діяльності універсальних банків у США, поряд із комерційними з’явилися інвестиційні банки (Investment Banks), які спеціалізуються переважно на довготермінових вкладеннях у фінансові активи та емісійних операціях (ролі класичних комерційних банків вони не виконують).

Останнім часом загострилися суперечності між комерційними та інвестиційними банками. За сучасних умов ізоляція будь-яких банківських інститутів від фондового ринку визнається недоречною, що зумовлює необхідність перегляду чинних законодавчих актів.

У Німеччині діють універсальні банки, в яких зосереджено всі три функції фінансового посередництва. Універсальні банки надають довготермінові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємства, що дає змогу банкам стежити за фінансовим станом підприємства, його виробничою діяльністю й підвищує конкурентоспроможність німецьких корпорацій на світовому ринку. Комерційні банки мають право здійснювати всі види операцій із цінними паперами. Оскільки в країні не існує посередницьких брокерських фірм, усі їхні функції перебрали на себе банки. Вони виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестиційних груп, здійснюють більшість операцій із цінними паперами, включно із розповсюдженням їх.

Загалом 67 % акцій, що перебувають у національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5 %). Принцип володіння акціями у німецьких банках — формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25 % акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні) [26]. Банки є головними учасниками торгів, реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди лише за участі банківського посередництва. У Німеччині також існує перехресна система володіння акціями, яка посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у невеликій групі ключових компаній. Таким чином, універсальні банки посідають провідне місце у грошово-кредитній системі Німеччини.

Окрім Німеччини принцип універсалізму втілено в банківському законодавстві Франції, Швейцарії та інших країнах континентальної Європи — Бельгії, Італії, Австрії тощо. Банки в цих країнах мають статус прямого учасника фондового ринку і можливість відкривати власні брокерські та дилерські підрозділи, здійснювати відповідне зберігання цінних паперів і кліринг.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право виконувати такі операції із цінними паперами:

емісію власних цінних паперів;

організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

операції на ринку цінних паперів від свого імені (включно з андеррайтингом);

інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

депозитарну діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Відповідно до «Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів», затвердженого Рішенням ДКЦПФР № 104 від 18.05.1999 р., до професійної діяльності на фондовому ринку, яку можуть здійснювати банки, належить діяльність щодо: торгівлі цінними паперами, депозитарної діяльності зберігача цінних паперів, ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, управління цінними паперами. Банк має організувати свою діяльність на ринку цінних паперів у складі організаційно відокремлених внутрішніх підрозділів або дочірніх структур.

Попри певні законодавчі обмеження в діяльності комерційних банків на фондовому ринку в різних країнах, нині банки у цьому сегменті фінансового ринку виконують емісійні й інвестиційні операції, а також здійснюють функції інфраструктурних учасників ринку цінних паперів. У процесі своєї діяльності на фондовому ринку банки дбають про такі основні цілі:

залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної й розрахункової діяльності на основі емісії цінних паперів;

отримання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок відсотків і дивідендів, які виплачуються банку, і збільшення курсової вартості цінних паперів;

отримання прибутку від надання клієнтам послуг з операцій із цінними паперами;

конкурентне розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (шляхом участі у портфелі їхніх цінних паперів), установ підконтрольних фінансових структур;

підтримку необхідного запасу ліквідності при забезпеченні дохідності й вкладенні в ліквідні засоби банку;

отримання додаткових прибутків від помірної спекуляції цінними паперами і страхування фінансових ризиків клієнтів шляхом операцій з похідними цінними паперами.

Існують різні класифікації банківських операцій із цінними паперами залежно від об’єкта операцій, отриманого доходу або мети проведення операцій. Детальніше спинимося на основних операціях банків на фондовому ринку.

Емісійна діяльність комерційних банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Комерційні банки можуть емітувати акції, боргові зобов’язання (облігації, депозитні, ощадні сертифікати, векселі), похідні цінні папери. Принципова відмінність банківських цінних паперів від акцій і векселів, випущених небанківськими установами, полягає в тому, що банківські цінні папери емітуються установами, за якими встановлений жорсткий контроль з боку Центрального банку. У своїй роботі комерційний банк спирається на низку обов’язкових нормативів, які забороняють йому довільно знижувати ліквідність балансу і достатність капіталу. Також порядок ліцензування і контроль за комерційними банками істотно підвищує позиції банківських цінних паперів. Єдину серйозну конкуренцію банківським паперам можуть становити боргові зобов’язання або акції великих промислових підприємств.

Функції банку як емітента з обслуговування власних цінних паперів полягають у:

випуску цінних паперів;

організації розміщення цінних паперів на первинному ринку;

забезпеченні ліквідності;

виплаті дивідендів акціонерам;

веденні реєстру за іменними цінними паперами;

купівлі-продажу акцій банку на вторинному ринку.

Емітуючи власні цінні папери, банки спираються на закони й положення регулювальних органів.

Банки можуть виступати інвесторами на фондовому ринку. В процесі інвестиційної діяльності банки формують власний портфель цінних паперів.

Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних банком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні банку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Наразі комерційні банки, окрім традиційних кредитних операцій, активно займаються портфельними інвестиціями. Це зумовлено передусім суттєвим розвитком ринку цінних паперів, можливостями отримати додаткові доходи від операцій із цінними паперами, постійною конкуренцією банків з іншими фінансово-кредитними установами. Разом із тим портфель цінних паперів виконує низку важливих функцій, які впливають на формування структури банківських активів. Виокремлюють такі основні функції банківського портфеля цінних паперів:

компенсація кредитного ризику з портфеля банківських позик. Цінні папери високої якості можуть бути придбані і зберігатися з метою врівноваження ризику за банківськими позиками;

генерування доходів банку незалежно від фаз ділового циклу: коли доходи за позиками знижуються, доходи від цінних паперів можуть зростати;

забезпечення географічної диверсифікації. Цінні папери, як правило, пов’язані з іншими регіонами більше, ніж об’єкти банківського кредитування, що сприяє ефективнішій диверсифікації банківських доходів;

підтримка ліквідності, оскільки цінні папери можуть бути продані для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава в разі залучення банком додаткових фондів;

зниження податкових виплат банку;

забезпечення гнучкості портфеля активів, оскільки інвестиційні цінні папери, на відміну від більшості кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку відповідно до поточної ринкової кон’юнктури;

поліпшення фінансових показників банківського балансу завдяки високій якості більшості цінних паперів, які зберігає банк.

Особливістю формування інвестиційного портфеля комерційних банків є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

первинних резервів, призначених для отримання доходу;

вторинних резервів, що можуть бути реалізовані з метою підтримки ліквідності.

Цінні папери вторинного резерву реалізують у разі спонтанного вилучення вкладів або різкого підвищення відсотка за позиками. Однак продаж активів вторинного резерву веде до зниження ліквідності комерційних банків, тому останні віддають перевагу залученню додаткових коштів або реалізації цінних паперів первинного резерву. Таким чином, активи первинного резерву слугують інструментом розв’язання проблем отримання доходу і підтримки ліквідності банку. Виконуючи роль амортизатора, інвестиційна політика банків спрямована на підтримку пропорцій між первинним і вторинним резервами. Інші операції банку спрямовані на зниження сукупного ризику придбаних цінних паперів, а саме — підтримку збалансованості портфеля за термінами погашення шляхом реінвестування частини вивільнених коштів в інші цінні папери.

Управління портфелем цінних паперів комерційними банками практично не відрізняється від управління портфелями іншими інвесторами. Воно передбачає планування, аналіз і регулювання структури портфеля, діяльність щодо його формування й підтримки з метою досягнення певних цілей. Вибір інвестиційної політики банки здійснюють за традиційними показниками: ліквідність, дохідність, ризиковість. Основними цілями є отримання відсотків, збереження капіталу і забезпечення приросту капіталу на підставі збільшення курсової вартості цінних паперів.

Регулювальні органи приписують банкам формувати свою інвестиційну політику в письмовому документі, виокремлюючи в ній такі аспекти:

цілі, яких банк бажає досягти за допомогою свого інвестиційного портфеля;

рівень ризику несвоєчасного погашення цінних паперів, який банк може прийняти (при цьому всі цінні папери мають бути інвестиційними, неспекулятивними);

планові терміни обігу цінних паперів до погашення, а також рівень ліквідності всіх придбаних цінних паперів;

рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, за допомогою якого банк намагається знизити ризик.

Українське законодавство передбачає таку класифікацію інвестиційного портфеля комерційних банків. Відповідно до ст. 3 «Інструкції з бухгалтерського обліку операцій із цінними паперами в банках України» від 20.08.2003 р. № 355 вкладення банку в цінні папери класифікуються таким чином:

1) операції з цінними паперами в торговому портфелі;

2) операції з цінними паперами в портфелі банку на продаж;

3) операції з цінними паперами в портфелі банку до погашення;

4) інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Торговий портфель цінних паперів — це цінні папери, придбані банком для перепродажу та переважно з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань їх ринкової ціни. До торгового портфеля цінних паперів можуть бути віднесені лише високоліквідні цінні папери.

Цінні папери в портфелі на продаж — це цінні папери, до яких не належать торгові цінні папери та цінні папери, що утримуються до погашення.

Цінні папери в портфелі до погашення — це боргові цінні папери, щодо яких є намір і здатність банку утримувати їх до строку погашення.

Усі цінні папери, придбані банком, мають обліковуватися на балансі залежно від того, до якого портфеля вони належать.

У разі зміни намірів та здатності банку утримувати базові цінні папери з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань їх ціни, такі цінні папери можуть бути переведені з торгового портфеля до портфеля цінних паперів на продаж. І навпаки, цінні папери з портфеля на продаж переводяться до торгового портфеля, якщо банк приймає рішення про отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкових цін або дилерської маржі.

У портфелі до погашення обліковуються придбані боргові цінні папери з фіксованим строком погашення, також з фіксованими платежками або з платежками, що можна вилучити. Переведення цінних паперів з портфеля до погашення до портфеля на продаж можливе, якщо в банку виник сумнів щодо здатності утримувать цінні папери до строку погашення і це було пов’язано зокрема з: погіршенням кредитоспроможності емітента, зміною податкового законодавства, об’єднанням або ліквідацією банку, зміною законодавств та регулятивних вимог, зміною вимог до капіталу, збільшенням ризиків.

До інвестицій в асоційовані та дочірні компанії належать пайові цінні папери емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочірньої компанії банку, за винятком таких цінних паперів, що придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дат придбання (обліковуються у портфелі банку на продаж).

З метою забезпечення контролю за прямими інвестиціями банку та обмеження інвестиційного ризику, пов’язаного зі здійсненням інвестиційної діяльності, НБУ встановлює вимоги до цієї діяльності банків. Банки мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди й акції інших юридичних осіб на підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції в юридичну особу не перевищують 5 % від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено цілковиту відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства не має перевищувати 15 % від капіталу банку, а його сукупні інвестиції — 60 %. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

у зв’язку з реалізацією права заставодержателя та за умови, що банк не утримує їх понад рік;

з метою створення фінансової холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше року).

Як уже зазначалося, комерційні банки в Україні можуть займатися торгівлею цінними паперами, тобто здійснювати функції брокерів і дилерів. Як фінансовий брокер на ринку цінних паперів банки виконують посередницькі (агентські) функції під час купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнта на підставі договору комісії або договору доручення. До сфери діяльності брокерів належить надання консультацій стосовно розміщення цінних паперів на вторинному ринку. В разі договору комісії угоду укладають від імені банку, в разі договору-доручення — від імені клієнта. Банк як брокер приймає доручення свого клієнта на придбання цінних паперів і має право передбачати у договорі певні гарантії такої покупки. За гарантії можуть приймати депозит, заставу або вексель.

Як комісіонери комерційні банки зобов’язані докладати всіх зусиль для проведення угоди на умовах, максимально вигідних для клієнта, тобто під час купівлі намагатися укласти угоду за мінімально можливою ціною, а в разі продажу — за максимально можливою ціною; виконувати всі вказівки клієнта, зокрема й ті, що стосуються обмеження курсу, часу і місця проведення угоди.

Типова комісійна угода передбачає укладання двох договорів:

комісійного договору між банком (комісіонером) і клієнтом (комітентом);

договору купівлі-продажу між комісіонером і третім учасником угоди (договору контругоди).

Зазвичай, перш ніж укласти комісійний договір на придбання цінних паперів, комітент-покупець переказує у розпорядження банку-посередника на свій розрахунковий рахунок грошову суму, достатню для покупки необхідних цінних паперів. У разі укладання договору комісії на продаж цінних паперів комітент-продавець заздалегідь депонує у банку-посередника (комісіонера) ті цінні папери, які він бажає продати. В разі простої комісійної угоди банк зобов’язаний здійснювати операцію за допомогою контругоди з третьою особою. За комісійної угоди банк зобов’язаний надати комітенту вичерпний звіт про угоду з переліком усіх витрат і надходжень і точні дані стосовно доходів.

Комерційні банки, здійснюючи діяльність в ролі інвестиційних компаній можуть за домовленістю з емітентом виступати організаторами випуску цінних паперів. Власне, у цьому разі банки здійснюють опосередковану емісію цінних паперів, тобто виступають посередниками. Підприємства приватного й державного секторів у разі емісії цінних паперів здебільшого звертаються до послуг третіх осіб. Як правило, посередниками у таких випадках виступають банки як інститути, що мають найбільший досвід і можливості для такої діяльності. З метою спільної організації випуску цінних паперів одного емітента банки й інші інвестиційні інститути можуть створювати тимчасові об’єднання — консорціуми або синдикати. Цілі діяльності консорціуму (синдикату) можуть передбачати не лише випуск і первинне розміщення цінних паперів, а й введення їх у біржовий обіг, підтримку їхнього курсу тощо.

Емісію цінних паперів за дорученням емітента здійснюють у три етапи:

1 етап — підготовка емісії;

2 етап — прийом і випуск цінних паперів у емітента;

3 етап — розміщення цінних паперів серед інвесторів.

Розміщення цінних паперів здійснюють у закритій і відкритій формах. Закрите розміщення здійснюють без залучення посередників. За відкритої передплати інвестиційна компанія або консорціум публікує зареєстрований проспект емісії, в якому потенційним інвесторам пропонують надати банкам емісійного консорціуму в певні терміни заявки на придбання акцій або облігацій. По завершенні терміну підраховують кількість замовлених інвесторами цінних паперів і здійснюють розподіл їх. Якщо число перевищує обсяги емісій, передплатники отримують менше цінних паперів. Також можлива конкурсна передплата, за цього способу курс розміщення або ціну, за якою інвестори можуть придбати цінні папери, заздалегідь не фіксують. Інвесторам пропонують надати свої пропозиції щодо курсу, кінцевий курс обчислюють на підставі аналізу цих пропозицій.

Банки, які виступають у ролі інвестиційних компаній, можуть надавати гарантії з розміщення цінних паперів на користь третіх осіб. Це своєрідне страхування ризику інвестиційної компанії. Банки гарантують емісійному консорціуму або інвестиційній компанії, які проводять розміщення цінних паперів, що в разі нерозміщення акцій вони приймуть їх на себе за певним курсом. Якщо акції будуть розміщені, вони отримують комісію і винагороду за свій ризик.

Процеси становлення й розвитку ринку цінних паперів в Україні безпосередньо пов’язані з приватизацією й розвитком акціонерної справи, розширенням ринку державних боргових зобов’язань та з іншими процесами, що спричинюють значне зростання емісії цінних паперів, постійне збільшення кола суб’єктів господарської діяльності, котрі виступають у ролі емітентів, та активне формування вторинного ринку цінних паперів. Утім, вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без упровадження на фондовому ринку України системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих прав, зберігання цінних паперів та розрахунково-клірингової операції з ними. Проведення банками депозитарної діяльності й діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснюється на загальних засадах організаційно-технічного обслуговування операцій із цінними паперами, розглянутих у темі 6.

В Україні серед перспективних напрямів функціонування комерційних банків особливе місце може належати трастовим послугам, які передбачають управління цінними паперами та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. Взагалі термін «траст» охоплює довірче управління портфелем або частиною портфеля цінних паперів клієнта й пов’язаними з ним грошовими коштами. В разі здійснення трастових операцій банк на підставі укладеного договору набуває відповідних прав і виступає розпорядником певної кількості цінних паперів на користь довірителя чи третьої особи. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ банки, отримавши відповідну ліцензію, здійснюють довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.

У розвинених країнах трастовим послугам уже давно належить чільне місце серед широкого набору операцій, які здійснюють комерційні банки. Розвиток цього виду послуг був зумовлений потребами підприємств і домашніх господарств стосовно правильного нагромадження багатств, передання їх іншим особам, оптимального управління ризиками під час здійснення різноманітних фінансових операцій, а також обставинами, що вимагають певного досвіду і професійних знань для раціонального управління власністю. І хоча надання трастових послуг можуть здійснювати професійні компанії та страхові фірми, комерційні банки, що мають серйозний досвід і широкі можливості у виконанні таких функцій, як облік операцій, зберігання цінностей у сейфах, депозитні операції, операції із цінними паперами, фінансовий аналіз діяльності підприємств тощо, безумовно посідають провідні позиції у цьому сегменті ринку.

Найінтенсивнішого розвитку й найбільшого поширення трастові операції набули у США. Від кінця ХІХ ст. ці операції концентруються у комерційних банках. Банки використовують трасти для подолання обмежень, встановлених для них, на проведення операцій із цінними паперами. Вони займаються вкладенням довіреного їм капіталу в акції та облігації надійних корпорацій і компаній; трастові відділи банків справляють вагомий вплив на політику корпорацій через цінні папери, що передані їм на збереження й інвестування.

Трастові послуги можуть надаватися як фізичним, так і юридичним особам. Здійснення банками управління персональними трастами передбачає:

1) управління майном клієнта за дорученням. При цьому володіння і розпорядження капіталом після смерті в інтересах спадкоємців є найпоширенішим видом довірчих послуг. Банки здійснюють управління заповітними, прижиттєвими та страховими трастами для фізичних осіб. Заповітний траст засновують за розпорядженням покійного, яке викладено у заповіті. Банк керує ним на користь бенефіціара. Сутність прижиттєвого трасту полягає в тому, що особа передає кошти або цінності в управління банку і доручає йому здійснювати виплату доходів упродовж життя, а після смерті — його спадкоємцю. У цьому разі банк здійснює зберігання, інвестування, а також має право розпоряджатися доходами і основною сумою відповідно до угоди. Прижиттєвий траст становить особисту домовленість між довірителем і довіреною особою (банком). Фактично умови договору між трастовим відділом банку і фізичною особою є таємницею і не підлягають розголошенню. Страховий траст виникає у разі, коли фізична особа призначає траст-відділ банку довіреною особою зі страхового полісу і доручає йому виплачувати страхову суму після своєї смерті спадкоємцеві;

2) агентські послуги, до яких належить збереження цінних паперів, управління активами і юридичне обслуговування. Під час надання цих послуг банк діє від імені і за дорученням свого клієнта на підставі укладеної на певний строк угоди, тобто виступає як агент. Якщо у разі трасту банк як довірена особа набуває юридичного права на розпорядження власністю, то за агентських відносин право на власність залишається за власником майна. Основною формою агентських угод є збереження активів, серед яких переважають цінні папери. Банки, окрім збереження, отримують доходи та інформують клієнтів про всі надходження за цінними паперами. Ці послуги також передбачають погашення траст-відділами різних видів облігацій, обмін цінних паперів, продаж, купівлю, отримання і доставку цінних паперів. Таким чином, особливістю надання траст-відділами банків агентських послуг є те, що всі послуги надають за дорученням клієнтів. Перелік їх може змінюватися за бажанням клієнтів; згідно із договором, траст-відділ набуває право розпоряджатися всім інвестиційним портфелем клієнта.

Важливе місце у трастовій діяльності комерційних банків розвинених країн належить обслуговуванню юридичних осіб (фірм, підприємств, корпорацій), для яких банки можуть:

1) розпоряджатися активами. Насамперед до цих послуг належать операції з управління різними цільовими фондами: пенсійними фондами корпорацій, преміальними фондами, фондами погашення заборгованості та інші, а також випуск облігацій, забезпечених цінними паперами, які зберігаються на умовах трасту. Виконуючи ці операції, траст-відділ комерційного банку акумулює кошти, призначені для формування певного цільового фонду, інвестує ці фонди і виплачує працівникам фірм та іншим отримувачам кошти відповідно до трастової угоди. Окрім приватних корпорацій, траст-відділи комерційних банків здійснюють управління державними фондами. Подеколи трастові операції комерційних банків можуть поєднуватися з функціями з випуску облігацій, корпорацій, забезпечених цінними паперами. В цьому разі банк набуває право довірчої власності на активи, передані під заставу;

2) тимчасово керувати справами акціонерного товариства в разі його реорганізації, банкрутства, ліквідації та інших умов. Траст-відділи діють як довірчі особи з передання прав власності, з оплати боргів або з управління майном на користь кредиторів;

3) здійснювати агентські операції. Траст-відділи банків можуть виступати як агенти з передання прав власності на акції корпорацій. Це нагадує функцію операцій агента з обміну, коли банк отримує одні папери і видає інші згідно з договором. Як правило, обмін пов’язаний з конверсією, сплітом, консолідацією акцій, об’єднанням компаній або з розміщенням нових емісій цінних паперів для реорганізації компанії. Також траст-відділи надають реєстраторські послуги, проте вони не можуть одночасно за одними й тими самими акціями виступати як агент з передання прав власності та реєстратор. Банки також діють як агенти з виплати дивідендів. У цьому разі корпорація, при настанні виплат, переказує кошти траст-відділу, який безпосередньо здійснює виплату дивідендів. Крім того, за дорученням клієнтів траст-відділи займаються викупом привілейованих акцій і передплатних сертифікатів.

Серед найприйнятніших видів трастових послуг банків із цінними паперами доцільно визначити такі:

інвестиції у цінні папери та продаж їх за дорученням, від імені й за рахунок коштів клієнтів, котрі є власниками відповідних портфелів. При цьому комерційний банк, залежно від умов укладеного договору, може виступати або як агент свого клієнта, виконуючи його інструкції з купівлі-продажу цінних паперів, або як самостійний розпорядник інвестиційного портфеля, здійснюючи операції на власний розсуд, але в інтересах клієнта;

забезпечення посередництва в організації випуску та первинному розміщенні цінних паперів, здійснювати реєстрацію емісії у державних органах, організовувати рекламні компанії, добирати інвесторів, створювати групи передплати з числа інших фінансових установ;

виконання агентських послуг із платежів за цінними паперами клієнта. Банк може, з одного боку, виплачувати дивіденди за акціями, відсотки за облігаціями, погашати боргові цінні папери при настанні термінів їх погашення, а з іншого — здійснювати інкасацію платежів, належних за цінними паперами клієнта;

реінвестування дивідендів, відсотків та інших доходів, отриманих за цінними паперами;

зберігання, охорону, перевезення й пересилання цінних паперів за дорученням клієнта;

реалізацію повноважень з голосування на щорічних зборах акціонерів у разі, якщо власник акцій, передаючи їх у довірче управління банку, одночасно доручає йому відповідне право голосу;

створення різних резервних фондів для страхування фінансових ризиків за операціями з цінними паперами клієнта.

Комерційні банки також виконують функції керуючого інвестиційними фондами. У цьому разі траст-відділ здійснює управління всім портфелем цінних паперів фонду, включно з проведенням інвестиційної політики. Банки можуть виступати як депозитарії інвестиційних фондів, у цьому разі вони здійснюють збереження грошових коштів і цінних паперів фонду, провадять усі розрахунки та операції із цінними паперами, ведуть облік руху й збереження майна, тобто здійснюють агентські послуги. До цих операцій належать ведення реєстру акціонерів, виплата дивідендів. Банк не може водночас виступати як керівник і депозитарій одного й того самого інвестиційного фонду. Перспективною є співпраця банків з приватними пенсійними фондами по лінії трастових послуг; траст-відділи можуть надавати професійні посередницькі послуги з управління їхніми портфелями цінних паперів.

Послуги з цінними паперами за дорученням клієнтів можуть слугувати надійним підґрунтям подальшого розвитку інших типів трастових послуг по мірі становлення ринкових відносин і створення належної правової бази для здійснення операцій з управління майном за дорученням.

Надання комерційними банками трастових послуг і всебічний розвиток їх у провідних країнах світу спричинено:

зниженням дохідності у сфері суто банківських операцій, а також постійною проблемою банківської ліквідності;

виникненням завдяки трастовим послугам значних можливостей для залучення довготермінових фінансових ресурсів, а отже, й джерел доходів;

зацікавленістю фізичних і юридичних осіб у розширенні мережі банківських послуг;

диверсифікацією джерел банківського прибутку та захисту від різких коливань прибутковості й фінансового ризику завдяки отриманню комісійних;

відсутністю значних витрат під час проведення трастових операцій;

додатковим розширенням кореспондентських відносин, поліпшенням стану на міжбанківському ринку і підвищенням іміджу та репутації.

Комерційні банки надають консультаційні послуги стосовно випуску й обігу цінних паперів. У цьому плані поширені такі види робіт: аналіз ринку цінних паперів, правові консультації, професійне навчання, оцінювання цінних паперів, інформаційне обслуговування. Об’єктивна потреба в наданні послуг у цій сфері зумовлена складністю індустрії цінних паперів, численністю продуктів ринку цінних паперів, швидкою зміною обставин на ньому, наявністю ризику.

Перш за все консультантові слід якомога повніше визначити мету, якої клієнт намагається досягти завдяки інвестиціям; мотиви, що спонукають його досягти цієї мети, а також рівень ризику, на який вкладник може погодитися.

Головними інвестиційними цілями є: забезпечення найбільш надійного захисту заощаджень від знецінення, отримання високого поточного доходу, прагнення вигідно розмістити кошти з розрахунком на тривалу перспективу, досягнення у стислий термін максимального приросту вкладених коштів.

Банківські консультаційні послуги стосуються таких питань, як прибутковість розташування капіталів у фінансові активи (акції, облігації), оптимальне управління ліквідними ресурсами підприємства, фінансове планування й прогнозування. Таке обслуговування спирається на внутрішню інформаційну систему банку, використання матеріалів якої надає уявлення про ризиковані або прибуткові вкладення банківських активів. На підставі даних цього відділу банк, за проханням клієнта, складає «сценарій» купівлі цінних паперів з урахуванням динаміки їхньої дохідності, що вможливлює проведення клієнтом детальнішого аналізу співвідношення між доходами й ризиками і гар