library.if.ua

Система економічних законів і категорій (2005)

2. Діалектика функціонування продуктивних сил і економічних відносин

Економічні закони постають як внутрішньо необхідні, сталі та істотні зв’язки між протилежними сторонами, властивостями економічних явищ і процесів, елементами економічної системи. Економічні закони — це насамперед закони виробничих відносин або відносин економічної власності у їх взаємозв’язку з розвитком продуктивних сил. Важливими умовами розвитку продуктивних сил суспільства виявилася економія часу, яка відтворює раціональне використання засобів виробництва та робочої сили, упровадження нових технологій, стабільне підвищення виробничої кваліфікації працівників, розвиток їх творчої ініціативи в удосконаленні технологій, організації виробництва та праці, пошуки нових економічних методів управління господарством у суспільному виробництві. Аналіз закономірностей розвитку суспільного виробництва підтверджує, що суспільство, якому постійно вдається забезпечувати економію часу, створює широкі можливості для неухильного власного зростання за рахунок збільшення вільного часу працівників. Найвищу економічну ефективність, а отже, і найбільшу економію часу досягнуто за сучасного капіталізму, коли суттєво зменшено суспільно необхідний робочий час на виробництво одиниці товару та послуги у процесі розвитку продуктивних сил, що забезпечує зростання вільного часу працівників. Складовими економії суспільного часу і дії закону економії часу постають не тільки економія робочого часу, але й економія неробочого часу, як і всього вільного часу працівників. Конкретними формами вияву дії цього закону постає економія живої та уречевленої праці на виробництво одиниці продукції, що позитивно впливає на збільшення загальної кількості продуктів праці та послуг. У різних соціально-економічних умовах дія цього закону неоднакова відповідно до мети суспільного виробництва, а також його характеру і стану. Так, в умовах глибокої економічної кризи в Україні при наявності фізичного й морального зношування виробничого обладнання, застосуванні недосконалих і відсталих технологій, що сполучається із зростанням безробіття, зниженням життєвого рівня населення, закон економії часу не діє.

Внутрішньо необхідні, суттєві зв’язки між прогресом продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці та об’єктивною необхідністю пропорційного розвитку економіки відтворюють закон пропорційності для забезпечення погодженого та збалансованого розвитку економіки. Поглиблення та розвиток сучасних продуктивних сил підвищує роль пропорційності економіки й у розвитку суспільства. Іншими факторами досягнення пропорційності економіки є структура й динаміка суспільних потреб, соціально-економічний стан суспільства та його розвиток, природні умови господарювання, упровадження досягнень науково-технологічного прогресу, політичні чинники, зовнішньоекономічні та політичні зв’язки, що впливають на пропорційність економіки. Відомо, що ринкові економіки поєднують високу організацію та пропорційність господарства в межах підприємства з диспропорційністю суспільної економіки, пропорційність ринкових економік спрямована на подолання цієї диспропорційності, монополія капіталу розширює масштаби внутрішньогосподарської організації й одночасно посилює суспільну диспропорційність як одну з умов свого панування. Державне регулювання монополістичним капіталом спрямоване на створення регульованої ринкової економіки та планомірної пропорційності, розвиток якої забезпечується регулятивним впливом суспільства на економіку. Об’єктивна мета виробництва породжує загальний контроль перехідних суспільств над економікою, проте дія ринкових сил сприяє виникненню господарських диспропорцій. Сучасною тенденцією суспільного розвитку економіки є досягнення оптимальної пропорційності через демократизацію планового управління, варіантне планування, оптимізацію програм та планів соціально-економічного розвитку. Пропорційність економіки передбачає забезпеченість необхідними ресурсами та коштами для свого розвитку, доцільне та ефективне їх використання. За змістом пропорційність класифікують за галузевими, територіальними, економічними та зовнішньоекономічними зв’язками. Щодо розміщення господарств на території країни суспільство висуває високі й різноманітні вимоги наближення виробництва до джерел сировини та місць використання його продукції, рівномірне розміщення виробництв по регіонах країни, комплексний розвиток усіх регіонів, оборонний, екологічний, транспортний та інші фактори. Найскладнішою постає система економічних пропорцій між підсистемами виробництва, обміну, розподілу та споживання. З урахуванням пропорцій економіки будується її галузева структура, здійснюється розміщення виробництва, визначаються джерела коштів та їх використання, формується господарський комплекс країни та відповідні системи господарських пропорцій. Для трансформації існуючої в Україні економічної системи необхідні радикальні зміни економічних пропорцій розвитку окремих регіонів, які мають ураховувати економічні інтереси колективів, соціальних верств та всього населення.

З одного боку, у процесі праці кожна людина відповідно до власних інтересів прагне досягти свідомої мети, постановка якої передує будь-якому виду людської діяльності, проте, з другого боку, економічні закони, а отже, і виробничі відносини, сутність яких вони виражають, не залежать від волі та свідомості людей. Ця суперечність розв’язується, по-перше, тому що праця людини як процес свідомої доцільної діяльності існує в межах продуктивних сил окремої ланки — підприємства, цеху, дільниці. Виробничим відносинам індивід підпорядковується незалежно від волі та свідомості; по-друге, із залученням до процесу трудової діяльності людина використовує продуктивні сили, створені попередніми поколіннями, і вона не вільна у виборі продуктивних сил. До того ж, рівень і характер розвитку продуктивних сил визначає виробничі відносини. По-третє, в умовах розвинутого суспільного поділу праці здійснюється обмін діяльністю між людьми, коли одні колективи виробляють одяг, другі — хліб, треті — цукор тощо, тобто процес продуктивності праці залежить від діяльності інших людей. Так формується незалежність техніко-економічних відносин, які виникають у суспільстві, від волі і свідомості окремих людей, а отже, і незалежність виробничих відносин, оскільки їх матеріальним носієм є техніко-економічні відносини та продуктивні сили. По-четверте, окремий працівник у розвиненому суспільстві постає членом соціальної групи, класу, відносини між якими мають об’єктивний характер, на відміну від суб’єктивності індивіда.

На початкових етапах розвитку людського суспільства економічні закони реалізувалися через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил природи.

На сучасному етапі розвитку економічної системи, коли основною його формою власності постає колективна (монополістична, державна, акціонерна тощо), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання за допомогою механізмів державного та наднаціонального регулювання економіки, прийняття досконалих законів, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об’єднань. За таких умов стихійність підпорядковується свідомому цілеспрямованому використанню економічних законів, держава не може скасувати економічні закони, але може створювати передумови для розвитку об’єктивних законів зміною інституційних умов через удосконалення права власності, господарського механізму — за допомогою державного управління.

У процесі виробництва люди вступають у відносини для спільної діяльності щодо створення матеріальних благ та взаємного обміну продуктами своєї діяльності, тобто між ними виникають певні суспільні зв’язки та взаємини, у межах яких виявляється їх ставлення до природи. Категорія виробничих відносин виводиться з потреб суспільного виробництва та обміну; ці зв’язки і взаємини людей називають не тільки виробничими, а й економічними відносинами.

Категорія «виробничі відносини» у працях марксистів не стала узвичаєною, залишилися нез’ясованими її спільні риси з такими поняттями, як «економічні відносини», «відносини власності», «капітал», «приватна власність» тощо, та їх відмінності. Не набула чіткої визначеності категорія «виробничі відносини» й у працях радянських економістів. Основними поглядами на виробничі відносини вважаються такі. Перший: виробничі відносини є суспільною, або соціально-економічною, формою розвитку продуктивних сил; другий: виробничі відносини залучають організаційно-економічні та техніко-економічні відносини; третій: виробничі відносини тотожні економічним відносинам; четвертий: виробничі відносини — це те саме, що й сукупність відносин власності. На нинішньому етапі вітчизняні економісти заперечують доцільність використання категорії «виробничі відносини».

Категорія «виробничих відносин» виконує важливі теоретико-методологічні функції щодо економічної системи, зокрема допомагає розкрити діалектику взаємодії двох сторін суспільного способу виробництва, виділити у системі суспільних відносин певну підсистему, пов’язану лише з матеріальними відносинами людей у різних сферах суспільного відтворення, з’ясувати суспільні відносини між людьми, насамперед у виробництві. Так, з’ясовуючи еволюцію виробничих відносин під впливом розвитку продуктивних сил, доцільно вживати категорії різних форм власності. Наприклад, переростання продуктивними силами меж індивідуальної капіталістичної власності зумовлює інтенсивний розвиток акціонерної капіталістичної власності, розпочинається швидкий розвиток державної власності. Отже, категорія «виробничі відносини» ускладнює процес дослідження такої взаємодії, оскільки скеровує на вивчення матеріальних відносин між людьми у сфері виробництва, а не розподілу, обміну та споживання.

Щодо об’єкта нашого дослідження, то ринок, ринкові відносини так само, як і відносини планомірності, поряд з конкуренцією, грошима та їх власним структурним забезпеченням і т. ін. — усе це складники економічної системи. Функціональна роль кожного із цих складників має бути конкретизована відповідно до певної суспільної форми економічної системи як єдності і взаємодії продуктивних сил і економічних відносин. Планомірність, відносини планомірності та форма їх вияву — це адміністративно-командні відносини, так само, як ринок, ринкові відносини або форми їх вияву — це моделі ринків, а відповідні їм відносини — це структурні ланки відповідних економічних систем. Останні характеризують згадані системи з погляду конкретних форм їх організації та регулювання і є елементами їх життєзабезпечення. План, ринок — це не основоположні і ключові елементи економічних систем. Такими є власність та похідні від неї — мета й рушійні мотиви господарювання.

Економічні відносини охоплюють сукупність відносин між людьми у процесі виробництва матеріальних і духовних благ та їх привласнення в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). У процесі виробництва відносини між людьми складаються з таких засад: привласнення предметів природи через процес праці; відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва всередині окремого підприємства та між підприємствами; організаційно-економічних відносин, що формуються й розвиваються у процесі управління підприємством; відносин між людьми щодо привласнення робочої сили, контролю за виробництвом тощо.

Практично будь-яка сторона економічних відносин, усі економічні процеси і явища, закони та категорії, що їх відтворюють, є безпосереднім або опосередкованим виявом відносин власності.

Власність постає переважно тією ланкою, що сполучає економічні та соціальні відносини в цілісну систему і впливає на структуру суспільства. Так, за домінуванням у суспільстві приватної власності неминучою є диференціація членів суспільства за доходом та багатством, поділ суспільства на класи, страти, верстви. Безперечно, відносини власності визначають надбудову стосовно до економічної політики, а закінчуються такими її елементами, як шлюб і сім’я. У відносинах власності виявляється сутність усього суспільного ладу, тому власність слід уважати підґрунтям для формування виробничих відносин і стрижневим елементом усієї суспільної системи, яка визначає характер усіх інших економічних відносин.

Всепроникливість відносин власності обумовлює місце власності в економічному базисі суспільства. Проте й до сьогодні власність залишається складною й багатоплановою соціологічною категорією, яка відтворює сфери різних суспільних відносин: економічних, соціальних, юридичних, національних тощо. Від форм власності багато в чому залежить не тільки якість господарського життя, а й суспільний устрій, державні інститути, соціальні та культурні аспекти життя суспільства.

Відносини власності мають дві сторони — зовнішню та внутрішню. Зовнішнім виразом відносин власності є мораль, традиції, звичаї, примус (насилля), право. Саме юридичний (правовий) аспект відносин власності уможливлює всебічно відтворити, забезпечити найбільш ефективний та динамічний їх розвиток, а також зафіксувати права власності, законодавчо їх урегулювати, ураховувати зміни утворення, відчуження, припинення та відновлення прав власності.

Право власності є право володіння, розпоряджання, використання та привласнення, майнове право. Суспільні відносини, відносини власності з виробничими відносинами, відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу та використання засобів виробництва постають найпершим критерієм у відносинах власності, саме засоби виробництва є головним найстійкішим об’єктом власності, майнового права. До того ж відносини власності являють собою систематично повторювані, відтворювані між людьми взаємини, що нерозривно пов’язані з майновими правами володіння, розпоряджання, управління, використання та привласнення як засобів виробництва, так і результатів їх використання.

З погляду форм власності на засоби виробництва характерною рисою відносин приватної власності є її здатність максимально мобілізувати людські здібності, ініціативу, досвід, кваліфікацію, знання людини. Суспільна власність виникає як альтернатива приватній і передбачає спільне володіння, розпоряджання та виключає персоніфікованість; вона знеособлена.

Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що її утворює велика кількість суб’єктів, що їх розглядають за групами відносин: організаційно-економічними та соціально-економічними. Організаційно-економічні відносини пов’язані з організацією виробництва та характеризують сам процес виробництва й комбінацію його чинників. Соціально-економічні відносини асоціюють з привласненням чинників та результатів виробництва; через ці відносини, з одного боку, здійснюється поєднання суб’єктивного чинника виробництва із засобами виробництва, з другого, — визначаються частки та форми обміну результатами виробництва між його суб’єктами. Центральне місце серед них належить власності. Будь-яке виробництво є процесом привласнення людиною сил природи для задоволення своїх потреб, оскільки виробництво неможливе без привласнення.

Відносини власності пов’язані також з такими категоріями як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Ознакою власності є також економічна реалізація, що означає наявність економічної цінності власності, оскільки вона може давати дохід і цим забезпечувати економічну незалежність і забезпеченість власника. Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин щодо привласнення чинників та результатів економічної діяльності, становить систему суспільних форм та способів їх привласнення, вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин.

З економічним змістом власності тісно пов’язане право власності, яке постає як сукупність загальнообов’язкових правил поведінки людей щодо користування, розпорядження та володіння благами. Межі користування визначаються правовими нормами, розпорядження — передачею іншим особам права здійснювати певні дії і приймати рішення щодо обміну, управління, дарування тощо.

Еволюція відносин власності повинна розвиватися за напрямом наближення суб’єкта та об’єкта власності, а не відчуження об’єкта власності від його суб’єкта. Під суб’єктами тут розуміють трудівників, приватних власників, колективи власників. Еволюційні процеси змін відносин власності передбачають подолання відчуження власності від власника, що постає умовою досягнення економічної ефективності. На сучасному етапі таке відчуження долається через акціонування, корпоративність, утворення національних і транснаціональних компаній та пошуки інших форм власності, спрямованих на розвиток творчої ініціативи та винахідливості працівників та на забезпечення соціальної справедливості стосовно людей, які залучені до виробничих і економічних процесів з метою подолання надмірної нерівності доходів та рівня життя.

Економісти розглядають виробництво за його найголовнішим аспектом як основу життєдіяльності людей, тобто під виробництвом, а точніше «суспільним виробництвом», вони мають на увазі весь процес відтворення, який залучає чотири стадії: безпосереднє виробництво як процес створення матеріальних благ, розподіл, обмін та споживання. Але виробництво обслуговує також і власне себе, тобто на кожній із названих стадій виконуються також суто виробничі функції: на стадії виробництва виробляються не лише предмети споживання, але й засоби виробництва, у процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, робоча сила та засоби виробництва між різними сферами, виробнича функція стадії обміну проявляється в обміні діяльністю, споживання паралельно з особистим залучає виробниче споживання. Тому виробничі відносини розглядають як усю сукупність відносин виробництва, обміну, розподілу і споживання.

Головною рушійною силою людської діяльності включно із сферою економіки є потреби, які постають головним спонукальним мотивом діяльності людини; за носіями, або суб’єктами, потреби поділяються на індивідуальні, групові та суспільні, за походженням потреби поділяють на первинні та вторинні (похідні).У сучасному суспільстві переважну більшість потреб становлять потреби економічні — бажання володіти життєвими благами, що створюються внаслідок економічної діяльності людей. Економічні потреби здатні впливати на виробництво, і тому вони постають орієнтиром та спонукальним мотивом для виробничої діяльності. Потреби також швидко змінюються як кількісно, так і якісно, вони часто випереджають виробництво і стають стимулом його розвитку, тому між потребами й виробництвом існує тісний взаємозв’язок. З розвитком суспільства і, перш за все, його економічної сфери відбуваються кількісні та якісні зміни у потребах. Між розвитком виробництва, що викликає збільшення створюваних благ і появу нових їх видів, та зростанням потреб існує постійний причинно-наслідковий взаємозв’язок, який постає як закон зростання потреб, що виявляється найважливішим чинником зростання добробуту людей протягом тривалого історичного періоду як тенденція розвитку людського суспільства. В історії людства відомі періоди, коли внаслідок тривалого спаду виробництва або застійних явищ в економіці відбувалося кількісне та якісне зменшення потреб.

Суттєвою ознакою потреб є те, що попит на блага практично неможливо задовольнити ніколи. Блага, якими задовольняються потреби, за кожного періоду також є обмеженими, як і обмежені ресурси, за допомогою яких вони створюються, тому виникає проблема класифікації або ранжування потреб залежно від їх значущості кожним суб’єктом потреб, який постійно вирішує, які з них можна задовольнити негайно, а які — у майбутньому. Таким чином створюється ієрархія потреб, найважливішою такою ієрархією є так звана піраміда Маслоу: фізіологічні, потреби безпеки, соціальні, потреби поваги, потреби розвитку.

Ієрархія задоволення існує і в межах однієї потреби, наприклад, щодо задоволення потреби в їжі, то за наявності достатку в людини виникає прагнення до урізноманітнення форм задоволення цієї основної потреби. Економічні потреби тісно пов’язані з такою рушійною силою розвитку економіки та суспільства, якою є економічні інтереси. Саме через економічні відносини з іншими особами виявляються економічні інтереси людини, здійснюючи які суб’єкт отримує благо, і тим задовольняє потребу й отримує певну користь — у цьому полягає сутність економічного інтересу, а носіями інтересів, тобто їх суб’єктами, постають особи, що вступають в економічні відносини (фізичні особи, окремі індивіди, юридичні особи, інститути держави).

Єдність інтересів суспільства є однією з ознак усієї системи інтересів, яка досягається, коли інтереси переважної більшості суб’єктів суспільства спрямовані на реалізацію спільної мети, тобто реалізація інтересів одних суб’єктів створює умови такої самої реалізації інтересів інших суб’єктів, і цим створюються сприятливі умови для нормального функціонування економіки.

Разом з тим єдність економічних інтересів суспільства не виключає їх суперечливості, оскільки інтерес кожного суб’єкта має специфічний характер щодо інтересів інших осіб, наприклад, інтереси працівників зводяться до одержання більшої заробітної плати в той час, як інтерес підприємця полягає у прагненні мінімізувати заробітну плату робітника. Суперечливість характерна і для інтересів підприємців та держави стосовно податкової політики.

Розв’язання цих суперечностей здійснюється у процесі економічної діяльності, коли підвищення ефективності економічної діяльності забезпечує збільшення обсягів виробленого продукту, що створює умови для збільшення заробітку найманого працівника, зростання доходів підприємця та збільшення спроможності до оподаткування. Отже, розв’язання суперечності економічних інтересів передбачає підвищення ефективності господарської діяльності, а самі інтереси стають однією з рушійних сил економічної діяльності, підвищення її результативності, бо спрямовують зусилля на раціональніше, ефективніше використання наявних ресурсів — інтереси рухають життя народів.