library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

4.2.1. Вплив форм організації й стимулювання праці на рівень собівартості продукції

Виходячи з особливостей функціонування різних форм власності на засоби виробництва, з якими тісно пов’язані організаційні форми сільськогосподарських підприємств, розглянемо, як ці чинники впливають на формування собівартості продукції, робіт, послуг у держгоспах, колективних підприємствах, селянських (фермерських) господарствах. На основі аналізу, проведеного в підрозд. 4.1 стосовно впливу форм власності на формування виробничих витрат сільськогосподарських підприємств, можна зробити висновок, що основна стаття витрат, яка найбільшою мірою піддається цьому впливу,  це оплата праці. Тому дослідження особливостей формування виробничих витрат при різних організаційних формах сільськогосподарських підприємств почнемо саме з того, як певний варіант матеріального стимулювання в умовах державних і колективних підприємств впливає на рівень собівартості продукції.

В умовах реалізації колективної та державної форм власності на засоби виробництва виникає потреба передусім забезпечити поєднання колективних та особистих інтересів членів колективних підприємств і держгоспів. Це передбачає отримання максимального прибутку в господарстві, формування відповідного фонду нагромадження для розширення виробництва, організацію матеріального стимулювання працівників з урахуванням кількості та якості їхньої праці, а також кінцевих її результатів, забезпечення гарантованої оплати. Одним із способів функціонування колективної та державної форм власності є госпрозрахунковий підряд. При цьому слід наголосити на помилковості ототожнювання госпрозрахункового підряду з орендою або з так званим орендним підрядом. Оренда може виступати як спосіб реалізації будь-якої форми власності  державної, колективної, кооперативної, приватної. Однак вона навряд чи може бути основою колективної власності, що базується насамперед на праці самих членів колективних підприємств.

Практика функціонування госпрозрахункового підряду дає підстави виділити такі основні його форми, поклавши в основу класифікаційної ознаки принцип організації матеріального стимулювання: визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, визначеної за допомогою розрахункових цін, і матеріальними витратами на її виробництво, обчисленими за єдиними планово-обліковими цінами; оплата праці за розцінками (нормативами) від валового доходу; залишковий принцип матеріального стимулювання; оплата праці за комплексними розцінками.

Кожний із зазначених варіантів госпрозрахункового підряду створює різні умови для функціонування колективної та державної форм власності, забезпечуючи різні рівні оплати праці працівників, собівартості продукції, прибутку й прибутковості, співвідношення фондів споживання і нагромадження. Тому аналіз варіантів госпрозрахункового підряду з метою встановлення їх адекватності колективній і державній формам власності та відповідним організаційним формам сільськогосподарських підприємств, а також їх впливу на формування виробничих витрат становить теоретичний і практичний інтерес.

Найпоширенішим серед перелічених варіантів є визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, обчисленої за розрахунковими цінами, і матеріальними витратами на її виробництво, визначеними за єдиними планово-обліковими цінами. Основний принцип матеріального стимулювання в цьому разі  стовідсоткове утримання із заробітку за перевитрату матеріальних засобів і в таких самих розмірах виплата за їх економію. Отже, сума оплати праці прямо пропорційна зміні фактичного рівня витрат порівняно з їх нормативом, але при цьому не має гнучкості в розподілі економії грошово-матеріальних засобів на фонди нагромадження і споживання, тобто її спрямовують лише на споживання. Спроба усунути цей недолік зниженням розрахункових цін не витримує критики, що неодноразово доводилося в багатьох публікаціях. Це пов’язано, по-перше, з наявністю нормативного рівня виробничих витрат, у тому числі матеріальних, виходячи з якого визначають розрахункові ціни. Якщо цей рівень справді нормативний, немає жодного сенсу його зменшувати, адже заздалегідь невідомо, буде отримано в процесі виробництва економію чи перевитрату. По-друге, якщо навіть розрахункову ціну знизити, то це не змінить основного принципу функціонування даного варіанта стимулювання, що забезпечує прямо пропорційну залежність фонду оплати праці від рівня матеріальних витрат.

Як показав досвід роботи деяких господарств, не виправдала себе й практика встановлення єдиних планово-облікових цін на всі види матеріальних засобів. Визначення фонду оплати праці підрозділу вираховуванням із вартості валової продукції суми матеріальних витрат, визначених за допомогою вказаних цін, потребує досить високої точності. В іншому випадку ця сума і вартість валової продукції виявляться неспівставними, як наслідок, фонд оплати праці колективу буде встановлено неправильно. Крім того, може статися, що фактична собівартість продукції підвищиться порівняно з нормативною за рахунок підвищення фактичних цін на матеріальні ресурси, а за планово-обліковими цінами вийде економія, яка виплачується колективам у повному обсязі.

Наступним моментом цього варіанта матеріального стимулювання, на який потрібно звернути увагу, є корекція розрахункових цін залежно від якості продукції, що здійснюється за допомогою коефіцієнтів, отриманих через співвідношення фактичних реалізаційних цін і базових реалізаційних цін. При цьому слід мати на увазі, що розрахункова ціна збільшується або зменшується пропорційно до зміни реалізаційної ціни. Однак за окремими видами продукції (збитковими або низькорентабельними) розрахункова ціна може бути на рівні реалізаційної ціни або й перевищувати її, а при певному збільшенні останньої матиме вищі темпи зростання. А це означає, що на оплату праці працівників виробничих підрозділів піде не лише весь прибуток, отриманий від підвищення реалізаційних цін, потрібно буде ще й вишукувати додаткові джерела для цих виплат.

Варіант формування фонду оплати праці за розцінками (нормативами) від валового доходу також має ряд недоліків з точки зору його впливу на рівень виробничих витрат, що стосується рівня собівартості продукції, прибутку й можливостей розширеного відтворення. Пояснюється це насамперед фіксованим рівнем нормативів (розцінок) і значною їх диференціацією за окремими видами продукції та госпрозрахунковими підрозділами. Наприклад, якщо одній бригаді норматив встановлено в розмірі 80 %, а іншій — 30 %, то це означає, що в разі економії матеріальних засобів першому колективові виплачується 80 % зекономленої суми і у відповідному розмірі буде проводитися утримання при перевитраті засобів, а другому  лише 30 %. Аналогічно проявляє себе норматив і за умови стабільності матеріальних витрат і підвищенні валового доходу за рахунок прибутку, тобто, чим вищий норматив, тим більша частина прибутку спрямовується до фонду оплати праці колективу, знижуючи тим самим можливості розширеного відтворення. Якщо ж урахувати, що в реальних умовах діють обидва ці чинники (зміна рівнів витрат і прибутку), які впливають на розмір валового доходу, то стає очевидним ще більше поглиблення зазначених недоліків цього варіанта матеріального стимулювання. Тому й виходить, що з причин, незалежних від колективів госпрозрахункових підрозділів, які виробляють низько- й високорентабельну продукцію, вони поставлені в заздалегідь нерівні умови матеріального стимулювання.

Наступним варіантом стимулювання при госпрозрахунковому підряді є залишковий принцип матеріального заохочення. Він має ряд переваг порівняно з уже двома проаналізованими варіантами. Його суть полягає у встановленні розрахункових цін і визначенні за допомогою їх вартості валової продукції. Отримана сума за вирахуванням фактичних виробничих витрат, у тому числі оплати праці, являє собою економію, яку повністю або частково (залежно від рівня розрахункових цін) спрямовують до фонду споживання підрозділу. Перевагою цього варіанта є можливість гнучкого регулювання розподілу коштів на споживання і нагромадження, чого немає в двох попередніх варіантах, а недоліком  відсутність матеріальної зацікавленості трудових колективів у збільшенні прибутку, в тому числі за рахунок підвищення реалізаційних цін на продукцію. І хоча відрахування від створеного підрозділами чистого доходу на їхнє матеріальне стимулювання передбачається, однак ці суми завуальовані й не мають визначального впливу на підвищення прибутковості виробництва.

Проте найбільшим недоліком усіх трьох розглянутих варіантів матеріального стимулювання при госпрозрахунковому підряді є відсутність поділу виробничих витрат на постійні та змінні. Саме цей чинник лежить в основі протиріччя, внаслідок якого виникають умови, за яких колективи виробничих підрозділів або отримують незароблені кошти, або, навпаки, їм не доплачують. Однак, ураховуючи, що в умовах державної й колективної форм власності існує гарантований рівень заробітної плати, майже в усіх випадках простежуються саме переплати.

Варіантом матеріального стимулювання, що значною мірою враховує перелічені недоліки трьох попередніх варіантів, може бути використання комплексних розцінок за продукцію. Суть його полягає в тому, що загалом на рівні госпрозрахункового підрозділу встановлюють базові нормативні рівні виробництва, виробничих витрат, у тому числі оплати праці, й вартості реалізованої продукції. Виходячи з цього розраховують базову комплексну розцінку за одиницю валової продукції (в натуральному або вартісному вираженні), поділивши фонд оплати праці підрозділу на нормативний обсяг виробництва. Нормативні рівні виробничих витрат і вартості реалізованої продукції визначають також діленням відповідних показників на обсяг виробництва продукції (табл. 4.1).

На основі базових нормативних даних будується таблиця комплексних розцінок, що відповідно збільшуються або зменшуються залежно від змін параметрів факторних показників  рівня виробничих витрат і вартості реалізованої продукції (табл. 4.2). При цьому на 100 од. зниження витрат порівняно з нормативом базова комплексна розцінка збільшується до 70 од. (до 70 %), а при відповідному їх підвищенні вона зменшується на 100 од. (100 %). На 100 од. підвищення або зниження вартості реалізованої продукції порівняно з нормативом, що при фіксованому рівні виробничих витрат рівнозначно збільшенню або зменшенню прибутку, розцінка відповідно змінюється на 25 од. (25 %), тобто на нормативний відсоток відрахувань від прибутку до фонду споживання. Принциповим моментом при виявленні зниження (економії) або підвищення (перевитраті) виробничих витрат є їх поділ на постійні (амортизаційні відрахування, ремонт та ін.) і змінні (оплата праці за розцінками за продукцію, корми, добрива тощо).

Розглянемо функціонування всіх чотирьох варіантів матеріального стимулювання на прикладі виробничого підрозділу молочно-товарної ферми (табл. 4.3).

Цифрами I, П, Ш, IV відмічено відповідні варіанти: визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, обчисленою за допомогою розрахункових цін, і матеріальними витратами на їх виробництво, обрахованими за єдиними планово-обліковими цінами; оплата праці за розцінками (нормативами) від валового доходу; залишковий метод матеріального стимулювання; оплата праці за комплексними розцінками. Їх функціонування проаналізуємо в умовах змін (збільшення — А і зменшення — Б) обсягу виробництва продукції відповідно на 10 %.

При цьому сума матеріальних витрат і реалізаційна ціна 1 ц молока залишаються постійними. У цьому разі ми абстрагуємося від можливих змін цих показників для спрощення схеми функціонування різних варіантів матеріального стимулювання і з’ясування основних принципів їх дії, хоча такі чинники, як зміни реалізаційної ціни й рівня товарності продукції, особливо при другому і четвертому варіантах, відіграють важливу роль у стимулюванні виробництва і формуванні фонду оплати праці.

З табл. 4.3 видно, що найвищу кінцеву оплату праці, а отже, собівартість продукції при зростанні її виробництва забезпечує перший варіант матеріального стимулювання, адже вся заощаджена внаслідок цього зростання сума матеріальних витрат спрямована на оплату праці ((25 грн.  44 ц)  750 грн. = 350 грн.). Найнижчі показники отримані за другим варіантом, що спричинило спрямування на оплату праці лише 17,7 % економії матеріальних засобів ( 0,177  (60 дол.  44 ц)  750 грн. = 287,8 грн.). За третім варіантом (як і за четвертим) на оплату праці витрачено 70 % заощаджених коштів. Внаслідок чого оплата праці й собівартість тут нижчі, ніж за першим варіантом: (25 грн.  44 ц)  (750 грн. + 250 грн.) = 100 грн.; 100 грн.  0,7 = 70 грн; 70 грн. + 250 грн. = 320 грн.

І лише четвертий варіант матеріального стимулювання забезпечує найбільш адекватне колективній формі власності й економічно обґрунтоване формування як фонду оплати праці за кінцевими результатами виробництва, так і всієї собівартості. По-перше, він дає змогу (що не забезпечується жодним з інших трьох варіантів) встановлювати фактичний фонд оплати праці за вироблену продукцію (44 ц  6,25 грн. = 275 грн.) і в такий спосіб визначати собівартість продукції з метою виявлення економії чи перевитрат за всіма виробничими витратами, а не лише за матеріальними. По-друге, з поділом витрат на постійні й змінні забезпечується економічно обґрунтований розрахунок кінцевих результатів роботи підрозділів. Адже із зростанням виробництва молока не можуть і не повинні збільшуватися суми амортизаційних відрахувань на корівник, машини, обладнання та інші постійні витрати. Ці величини є постійними, не залежать від обсягів виробництва продукції і змінюються при списанні чи придбанні основних засобів і в інших аналогічних випадках.

Оплату праці за кінцевими результатами виробництва за четвертим варіантом визначають так. Спочатку встановлюють суму виробничих витрат за їх групами  постійних і змінних (200 грн. + 880 грн. = 1080 грн.). Потім визначають економію чи перевитрату не лише матеріальних витрат, а й усієї собівартості й 70 % отриманої економії спрямовують на оплату праці за кінцевими результатами виробництва: 1080 грн.  750 грн.  275 грн. = = 55 грн.; 55 грн.  0,7=38,5 грн. Маючи таблицю комплексних розцінок, визначають оплату праці за кінцевими результатами множенням відповідної розцінки на фактичний обсяг виробництва продукції (7,125 грн.  44 ц = = 313,5 грн.). Така таблиця зручна для розрахунків, оскільки відбиває зміни всіх чинників, що впливають на кінцеві результати виробництва,  рівня виробничих витрат і рівня вартості реалізованої продукції. У нашому випадку, коли задіяно лише перший чинник, можна розрахувати фонд оплати праці й без таблиці: 275 грн. + 38,5 грн. = 313,5 грн.

За умови скорочення обсягів виробництва продукції (варіант Б) найнижчі рівні оплати праці за кінцевими результатами й собівартості продукції забезпечуються за першим і третім варіантами матеріального стимулювання (відповідно 150 і 900 грн.). Це пояснюється повним, стовідсотковим, утриманням перевитрати вартості матеріальних засобів: (25 грн.  36 ц)  – 750 грн. = 100 грн. А найвищі показники отримані за другим варіантом (211,3 і 961,3 грн.), що пов’язано з утриманням лише 17,7 перевитрачених коштів. За четвертим варіантом матеріального стимулювання (як за першим і третім), хоча й забезпечується стовідсоткове утримання перевитрати, але завдяки поділу витрат на постійні та змінні з фонду оплати праці не утримується сума відповідної частини останніх, яка знижується зі зменшенням обсягу виробництва продукції: 200 грн. + 720 грн. = 920 грн.; 920 грн.  – (750 грн. + 225 грн.) =  55 грн.; 225 грн.  55 грн. = 170 грн., або ж ці 170 грн. можна отримати, використовуючи дані таблиці комплексних розцінок (4,722 грн.  36 ц = 170 грн.).

Із проведеного аналізу можна зробити висновок про недоцільність використання залишкового принципу в організації матеріального стимулювання (перший і третій варіанти матеріального стимулювання) при госпрозрахунковому підряді, адже цей принцип вступає в протиріччя з вимогами гарантованої мінімальної оплати праці й при цьому економічно необґрунтовано визначається належна колективам госпрозрахункових підрозділів сума оплати праці за кінцевими результатами виробництва. Потребує вдосконалення і другий варіант матеріального стимулювання, основним напрямком якого може бути встановлення гнучких, таких, що змінюються залежно від зміни рівня виробничих витрат, нормативів (розцінок) оплати праці від валового доходу з урахуванням поділу витрат на постійні та змінні. Отже, очевидними є переваги четвертого варіанта матеріального стимулювання, який в умовах колективної форми власності виключає притаманні іншим варіантам матеріального стимулювання диспропорції та гарантує збалансованість у реалізації цієї форми власності.