library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

4.3.1. Суть системи диференційованих оптимумів і її зв’язок з власністю на засоби виробництва та собівартістю продукції

Укрупнення фермерських господарств країн Заходу, а також процес розукрупнення колективних і державних підприємств, що простежувався наприкінці 80-х і на початку 90-х років в Україні та інших країнах колишнього СРСР, є підтвердженням іще однієї важливої теорії, розробленої О. В. Чаяновим та іншими представниками організаційно-виробничої школи. Просліджується також чіткий зв’язок цієї теорії з формуванням виробничих витрат сільськогосподарських підприємств. Ідеться про систему диференційованих оптимумів, суть якої полягає в тому, що будь-яке підприємство має будуватися в певній закономірності стосовно своєї ресурсної бази. Лише за таких умов воно може бути ефективним. А це такі умови. Розміри підприємства мають відповідати виробничому ресурсу, мінімальному відносно інших видів основних виробничих ресурсів. При цьому між розмірами використання решти ресурсів і мінімальним ресурсом існувати певне співвідношення з дотриманням встановлених закономірностей і пропорційності, властивих кожній системі господарювання. Будь-яке порушення цієї гармонії призводить до неминучого зниження ефективності виробництва, оскільки виводить господарство з оптимального поєднання виробничих ресурсів.

Саме цим правилом пояснюється тенденція до укрупнення фермерських господарств Заходу, а також до розширення господарств за рахунок оренди землі. Так, у США питома вага ферм, власники яких додатково залучають землю для виробництва на правах оренди, становить близько 30 %. При цьому розмір таких ферм в 3,3 раза перевищує розмір ферм, що не залучають додаткових земель, виручка від реалізації продукції більша в 2,5 раза, а виробничі витрати вищі в 2,4 раза.

Прагнення частини фермерів до збільшення своїх господарств пояснюється як необхідністю повніше й гармонійніше використати власні виробничі ресурси відповідно до системи диференційованих оптимумів, так і можливістю структурних змін виробничих ресурсів через їх розширення, в тому числі за рахунок кредиту. Зміна структури виробничих ресурсів також визначається системою диференційованих оптимумів, і в результаті збільшення земельної площі все ширше використовуються як капітал, так і робоча сили. Однак у цьому разі будуть виникати інші пропорції у співвідношенні виробничих ресурсів, уже виходячи з їхніх нових абсолютних розмірів. Зокрема, якщо проаналізувати структуру виробничих витрат за трьома типами господарств, то ми побачимо, як впливають структурні зміни у виробничих ресурсах на виробничі витрати (табл. 4.4). Так, господарства, що здійснюють свою виробничу діяльність без додаткового залучення земель, мають тваринницьку спеціалізацію, про що свідчать і статті витрат «Купівля худоби та птиці» (22,8 % порівняно з 14.2 і 16,3 %) і «Корми» (23,8 % порівняно з 14,0 та 12,7 %). Цей факт підтверджує раніше зроблений нами висновок, що сільськогосподарські підприємства з обмеженою земельною площею завжди прагнуть інтенсифікувати своє виробництво, розвиваючи насамперед тваринницькі галузі. Якщо перша група господарств має загальну суму виробничих витрат у розрахунку на 1 га 332,3 дол., то друга група господарств — лише 241,5 дол., відповідно виручка від реалізації продукції на 1 га становить 406,1 і 305,4 дол.

Господарства, що додатково залучають землю, мають рослинницьку спеціалізацію, про що також можна зробити висновок з аналізу структури виробничих витрат. У цих господарствах питома вага витрат на садівний матеріал, мінеральні добрива, засоби захисту рослин удвічі вища, ніж у першій групі господарств. Аналогічна спеціалізація і в господарствах, що працюють на орендованих землях.

Зміну співвідношень між ресурсами можна спостерігати, аналізуючи суми кредитів, що використовуються фермерськими господарствами залежно від типу господарювання. Так, ферми, що залучають додаткові землі, використовують кредитів у 4,7 раза більше, ніж ті ферми, які використовують лише власну землю. В цьому також прослідковується дія закону системи диференційованих оптимумів  збільшення земельної площі потребує й структурної зміни іншого основного виробничого фактора, тобто капіталу. У структурі виробничих витрат цей факт підтверджується підвищенням питомої ваги витрат на ремонт і техогляд машин та обладнання, оренди машин і обладнання, витрат на страхування і, звичайно ж, виплат процентів за позики.

Проаналізувавши ефективність роботи ферм за їх трьома класифікаційними групами, можна побачити, що питома вага прибуткових ферм у першій групі господарств становить 50 % до їх загальної кількості, в другій групі  35 % і в третій — понад 70 %. Відповідно рівень прибутковості в цих групах господарств становить 17,0, 20,2 і 23,7 %, а чистий прибуток на 1 га — 63,2, 61,6 і 88,8 дол. Ці цифри свідчать про те, що, по-перше, значна частина (половина) фермерських господарств першої групи є збитковими, тоді як майже три чверті ферм третьої групи  прибуткові. Водночас рівень прибутковості найвищий саме в третій групі ферм, а чистий прибуток на 1 га  більший у третій і першій групах. Чи можна таку картину пояснити тільки відмінністю в спеціалізації ферм? На нашу думку, ні. Табл. 4.5 показує, що насправді спеціалізація впливає на рівень ефективності виробництва.

Загалом прибутковість вища при виробництві продукції рослинництва, що й пояснює вищі показники ефективності в третій групі господарств. Однак ми можемо побачити, що й продукція тваринництва забезпечує досить високий рівень ефективності виробництва. Зокрема, молоко дає чистого прибутку на 1 га 284,4 дол., а з урахуванням державних субсидій  309,2 дол. з рівнем прибутковості відповідно 28,2 і 30,6 %; продукція птахівництва як найбільш інтенсивна галузь дає 823,6 дол. чистого доходу на 1 га. При цьому слід зазначити, що тваринництвом займаються 42,7 % усіх фермерських господарств США. Про високу ефективність тваринницьких галузей свідчить і те, що господарства першої групи мають чистий дохід 69,2 дол. на 1 га. Чому ж тоді 50 % ферм цієї групи збиткові? Відповідь, на думку автора, криється саме в законі системи диференційованих оптимумів, тобто в порушенні в цих господарствах оптимального співвідношення між основними видами виробничих ресурсів. А співвідношення ці відповідно за групами господарств і видами ресурсів  землі й споруд, машин та обладнання, робочої сили — мають такий вигляд: 32:44:24; 35:51:14; 33:49:18.

З цих співвідношень і показників ефективності господарювання можна зробити висновок про існування явного дисбалансу між основними виробничими ресурсами в першій групі господарств, що проявляється в недостатній кількості земельних ресурсів і капіталу та завищеній кількості трудових ресурсів порівняно з двома іншими групами господарств. Цікавим є дослідження організаційних форм господарювання за даними трьох груп фермерських господарств (табл. 4.6).

Ферми, що працюють на власній землі, найбільшою мірою використовують таку організаційну форму господарювання, як індивідуальне ведення господарства (89 % загальної кількості ферм у групі). У двох інших групах ферм спостерігається зниження питомої ваги господарств, що працюють за даною організаційною формою господарювання (відповідно 85 і 78,9 %). Однак у інших організаційних формах господарювання простежується зворотна тенденція  зростання питомої ваги господарств другої й третьої груп, що функціонують у формі партнерства та корпорацій.

Звичайно, використання певної організаційної форми ведення господарства пов’язано з формою власності, на якій базується господарство, що й засвідчують дані табл. 4.6. Це ще раз підтверджує висновки, зроблені в попередніх підрозділах про визначальний вплив форми власності на функціонування сільськогосподарських підприємств.

Досліджуючи питання побудови оптимальних за розмірами сільськогосподарських підприємств, О. В. Чаянов наводив визначення А. Г. Людоговського про організаційну систему підприємства як «рід і спосіб поєднання кількісно і якісно землі, праці і капіталу». І далі він зазначав, що для кожної системи господарювання можна з допомогою певних розрахунків визначити технічно найбільш доцільне співвідношення виробничих факторів і абсолютні розміри самого господарства, які забезпечать найнижчу собівартість продукції, а отже, найвищий дохід.

При цьому, зазначав О. В. Чаянов, доходи підприємств, побудованих не оптимально, знижуються досить повільно, чим і пояснюється економічна можливість їхнього існування. Знову ж таки статистика підтверджує цей висновок. Якщо в першій групі господарств питома вага збиткових ферм становить 50 %, то в другій групі  35 %, а в третій  лише 30 %.

Повертаючись до встановлених нами співвідношень між основними чинниками виробництва, доцільно проаналізувати використання робочої сили за різними групами фермерських господарств. Зокрема, інтерес становить перша група господарств, де питома вага трудових ресурсів досягає 24 %, що відповідно в 1,7 і 1,3 раза вище, ніж у другій та третій групах. Це явний дисбаланс у використанні ресурсів. При цьому цікавим є також аналіз якісного, тобто професійного, складу фермерів. Так, лише 40 % фермерів першої групи мають сільськогосподарську освіту, тоді як у другій і третій групах цей процент становить відповідно 69 і 62 %. Середній вік фермерів за групами господарств відповідно становить 55, 50 і 42 роки. Ці всі показники також не на користь першої групи господарств і ще більш посилюють диспропорцію у співвідношенні ресурсів.