library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

9.1.1. Управління постійними витратами

Оперативне управління виробничими витратами передбачає їх поточне регулювання з метою мінімізації затрат праці й матеріальних ресурсів, а також грошових витрат. З оперативним управлінням виробничих витрат тісно пов’язані нормування ресурсів і їх нормативне планування. Важливим чинником при цьому, як зазначалося, є класифікація витрат на готівкові та безготівкові, а також змінні й постійні, що виступають як самостійні об’єкти оперативного управління витратами. Класифікація та поділ виробничих витрат на готівкові та безготівкові, які, в свою чергу, поділяються на змінні й постійні, необхідні для планування потреби в готівці й здійснення контролю за її витрачанням.

Достатня кількість коштів у вигляді готівки, або ліквідність, говорить про здатність господарства виконувати свої фінансові обов’язки в міру надходження термінів платежів. Незважаючи на високі прибутки у підприємства можуть виникнути ускладнення, пов’язані з потоками готівки. Адже на готівкові потоки, крім готівкових виробничих витрат, впливає і ряд інших чинників, наприклад купівля чи продаж основних фондів, виплата боргів, грошові витрати на утримання сім’ї фермера, виплати прибуткового податку та ін. Розрахунок готівкових витрат дає змогу через зрівняння їх з грошовими надходженнями визначати суму наявних коштів за рахунок ділових операцій. При цьому визначається відповідний коефіцієнт як результат поділу загальних грошових надходжень на загальні готівкові втрати. З цією метою розробляють фінансовий кошторис руху готівки.

Значні капіталовкладення потребують залучення коштів зі сторони і можуть здійснюватися протягом кількох місяців або й років. У цей період витрати ще не забезпечують отримання прибутку. Тому кошторис готівки використовують для оцінки перспектив своєчасної сплати боргу. При цьому кошторис передбачає рух готівки за конкретними періодами часу, показуючи, в які періоди й скільки потрібно буде грошей і коли вони надійдуть від реалізації продукції, робіт, послуг та інших джерел.

Особливості оперативного контролю за постійними виробничими витратами полягають у тому, що ці витрати  величина відносно стабільна. Вона не може різко змінюватися і коливатися залежно від видів продукції, що виробляється, її обсягів і періодів виробництва. У короткостроковому періоді ця величина фіксована і залишається незмінною. Саме з цієї причини при організації сільськогосподарських підприємств, їх структурній та організаційній перебудові, плануванні чинник формування і оперативного контролю постійних витрат має важливе значення.

Розглянемо функціонування постійних виробничих витрат на основі даних табл. 9.1. Виходячи з даних таблиці, на перший погляд, здається, що для збільшення прибутку з 170 до 190 тис. грн. потрібно просто відмовитися від виробництва молока й тим самим уникнути збитків у 20 тис. грн. Однак насправді це неправильний висновок. Адже при ліквідації виробництва молока безготівкові постійні витрати залишаться й будуть впливати на загальну суму прибутку в господарстві. Так, за умов припинення виробництва молока грошові надходження від виробничої діяльності становитимуть 340 тис. грн., а сумарні виробничі витрати  235 тис. грн., тобто замість збільшення прибутку виробник отримає його зниження до 105 тис. грн. Однак необхідно відмітити, що зроблений висновок є правильним лише для умов короткострокового періоду. У довгостроковому періоді з переходом усіх видів витрат у категорію змінних виробник зміг би максимізувати свій прибуток, відмовившись від виробництва молока.

Амортизаційні відрахування є однією з найважливіших статей постійних виробничих витрат. Тому від методів нарахування амортизації значною мірою залежить рівень собівартості продукції. Амортизацію визначають шляхом розподілу початкової вартості основного капіталу пропорційно терміну його використання. До основного капіталу в сільському господарстві відносять обладнання, племінну й робочу худобу, приміщення, будівлі й споруди, багаторічні насадження, а також землю.

Амортизація повинна відображати втрату вартості фондів у часі. Втрата вартості основного капіталу визначається терміном служби фондів, рівнем їх експлуатації й зношування. При цьому ці три чинники вартості фондів мають різний ступінь важливості при нарахуванні амортизації за видами основних фондів. Наприклад, зношування приміщення чи споруди відбувається в основному внаслідок їх тривалої експлуатації, а не форми використання, тоді як трактора чи автомобіля  внаслідок інтенсивного їх використання. Амортизація використовується, з одного боку, як вид постійних витрат при розрахунку прибутку, а з іншого — як чинник, що зменшує капітал господарства. Якщо виробник хоче зберегти вартість свого капіталу, він повинен додатково вкладати у фонди суму, що дорівнює річній амортизації. Це може бути купівля нових машин та обладнання, будівництво приміщень, споруд, капітальний ремонт фондів. Отже, амортизація виступає не лише видом постійних виробничих витрат, а й організаційно-господарським інструментом, що регулює рух майна господарства.

У сільському господарстві, як показує світова практика, використовують кілька методів нарахування амортизації залежно від того, яку мету ставить перед собою виробник. Адже амортизація впливає й на величину прибутку, що обкладається податками, а отже, й на розмір податків і чистий прибуток, а також на балансові рахунки. При цьому вплив цей може бути різний, а іноді можуть виникати й протиріччя між поставленою метою й отриманими результатами при її досягненні. Так, якщо виробник хоче зменшити суму податків, збільшивши амортизаційні відрахування й занизивши прибуток, це може призвести до заниження поточної вартості товарно-матеріальних цінностей, значно послабити фінансовий стан господарства й знизити можливості отримання кредитів.

Основна відмінність між різними методами нарахування амортизації полягає в рівномірності розподілу амортизаційних відрахувань протягом усього терміну використання основних фондів. Рівномірний розподіл доцільний для таких основних засобів довгострокового використання, як будівлі, споруди, огорожі тощо. Водночас такий підхід при нарахуванні амортизації може бути недоцільним для активної частини основних фондів  тракторів, автомобілів, окремих видів обладнання. Це пояснюється тим, що завдяки технічному прогресу відбувається швидке оновлення фондів такого виду. Крім того, витрати на ремонт зношених фондів зростають значно швидшими темпами, що робить вигіднішим мати нові фонди, аніж старі. Тому для активної частини фондів доцільно використовувати методи прискореної амортизації.

У практиці сільського господарства існує чотири поширених методи нарахування амортизації. Перший, що досі використовувався сільськогосподарськими підприємствами України,  це пропорційний, або метод рівномірного, прямолінійного списання вартості фондів. За цим методом вартість фондів, незалежно від їх виду, рівномірно враховується в собівартості продукції протягом усього періоду їх експлуатації.

Другий метод нарахування амортизації  метод подвійного балансового списання. Суть його полягає в тому, що постійна норма амортизації використовується протягом періоду експлуатації фондів, але вартість фондів на початок року весь час перераховується за мінусом суми зношення (амортизації). При цьому ліквідаційна вартість фондів не вираховується з їх початкової вартості, а амортизація нараховується до того моменту, доки залишиться сума фондів, що дорівнює їх ліквідаційній вартості. Після цього амортизація взагалі не нараховується. Цей метод передбачає застосування подвійної або й вищої норми амортизації порівняно з тією, що використовується при пропорційному методі. У табл. 9.2 наведено приклад розрахунку амортизації за цим методом.

На п’ятому році використання фондів річна сума амортизації мала б дорівнювати 24,5 тис. грн., але при такій сумі амортизації ліквідаційна вартість була б нижчою від 100 тис. грн. Тому на п’ятому році сума річної амортизації дорівнює 22,9 тис. грн. і визначається як різниця між 122,9 і 100 тис. грн.

Третій метод нарахування амортизації  метод прискореної амортизації. Він використовується фермерами США для розрахунку прибутку на фонди, закуплені після 31 грудня 1980 р. При цій системі нарахування амортизації норма амортизації залежить від виду основних фондів. Наприклад, певна частина основного капіталу використовується протягом п’яти років: племінна й молочна продуктивна худоба, окремі види сільськогосподарської техніки та обладнання тощо. Для цих основних фондів використовують такі норми амортизації: 15, 22, 21, 21 й 21 %. У табл. 9.3 наведено приклад розрахунку амортизації за цим методом.

Четвертий метод нарахування амортизації  комулятивний, або суми чисел. За аналогією з пропорційним методом він передбачає встановлення ліквідаційної вартості фондів і суми зносу за весь період їх використання (різниця між початковою й ліквідаційною вартістю). Потім для визначення річних амортизаційних відрахувань загальну суму амортизації множать на річну її норму, встановлену для кожного року окремо. Річну норму амортизації визначають додаванням років експлуатації фондів у порядку натурального ряду (1+2+3+4+5+6+7=28). Після цього отриману суму ділять на відповідний номер експлуатації фондів, але в зворотному порядку. У табл. 9.4 наведено приклад розрахунку амортизації за цим методом.

Отже, виробник може обирати прийнятний для нього метод нарахування амортизації. Найпростішим для використання є пропорційний метод. Однак з економічної точки зору доцільнішим є один із методів прискореної амортизації, що дає змогу швидше обновлювати основні засоби.

Згідно з Положенням про порядок визначення амортизації та віднесення амортизаційних відрахувань на витрати виробництва (обігу), затвердженим Кабінетом Міністрів України від 6 вересня 1996 р., підприємство може приймати рішення про використання прискореної амортизації на фонди, придбані після 1 січня 1997 р. Однак це можуть робити лише ті підприємства, які випускають продукцію, ціни на яку не регулюються державою. Отже, сільськогосподарські підприємства здебільшого не зможуть скористатися цією нормою зазначеного положення.

У фермерських господарствах Заходу до постійних виробничих витрат відносять також процент на капітал. Вкладаючи кошти в інвестування виробництва (купуючи землю, техніку. худобу, будуючи приміщення, споруди, дороги), фермер одноразово витрачає значні суми. Однак ці самі кошти він міг би покласти до банку чи комусь позичити і, нічого не роблячи, отримувати прибутки у вигляді процентів. Тому, вкладаючи кошти в інвестування виробництва, фермер не повинен втрачати потенційної можливості отримання прибутку від своїх капіталовкладень. Для цього й існує така стаття постійних виробничих витрат, як процент на капітал. Як правило, рівень проценту на капітал встановлюють виходячи з існуючих на певний момент часу ставок проценту середньострокових чи довгострокових кредитів залежно від виду капіталовкладень. Якщо, наприклад, ставка середньострокових кредитів становить 20 %, то і процент на капітал дорівнюватиме 20 %.

Статтями постійних виробничих витрат є й такі, як плата за землю та орендна плата за користування землею, оплата праці фермера, членів його сім’ї та постійних найманих працівників, страхові платежі, накладні та інші витрати. На відміну від інших видів постійних витрат ці витрати мають лише готівкову форму свого формування.