library.if.ua

Економічна історія (2000)

ТЕМА 6. ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Економічні наслідки Першої світової війни для окремих країн. Версальська система. Плани Дауеса та Юнга. Світова економічна криза 1929—1933 рр. Варіанти виходу з неї

Особливості історичного розвитку Німеччини, які поставили її наприкінці XIX — початку XX ст. в умови боротьби з Англією за лідерство в Європі та світі, були причиною Першої світової війни, в якій Німеччина зазнала поразки. За роки війни Німеччина втратила загиблими 1,8 млн чол., 1,5 млн — пораненими, 900 тис. загинуло в результаті епідемій та голоду. В країні панував економічний хаос, матеріальні ресурси були майже вичерпані, різко впала продуктивність праці. Порівняно з 1913 р. обсяг промислового виробництва зменшився на 43%. Була підірвана й фінансова система, адже лише прямі воєнні видатки складали 150 млрд золотих марок. До того ж за рішеннями Паризької конференції Німеччина повинна була, крім значних територіальних поступок, ще й сплатити значні репарації країнам-переможницям.

Дещо кращим було становище країн-переможниць, які отримали можливість частково компенсувати воєнні видатки за рахунок переможених країн. Проте втрати кожної з них у війні були також надзвичайно великими. Так, війна досить болюче вдарила по економіці Англії, яка в роки війни втратила близько 750 тис. чол. вбитими та 1,7 млн чол. пораненими, а також близько третини національного багатства. Була знищена більша частина військового флоту та 40% торговельного, випуск промислової продукції впав на 20%. Різко погіршився стан зовнішньої торгівлі, надзвичайно зріс дефіцит торговельного балансу. Загальні видатки на війну склали більше 10 млрд фунтів стерлінгів, податки за роки війни зросли в 6 разів. Проте податки покрили менше третини воєнних видатків, решта коштів надійшла за рахунок внутрішніх та зовнішніх позичок, що призвело до зростання державного боргу. Внутрішній борг Англії зріс більше ніж у 10 разів, а зовнішній — майже в 1,4 раза, з яких більше 70% припадало на США. Таким чином, Англія з кредитора перетворилася на боржника американських банків і за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову перевагу, поступаючись США.

Досить істотно впливає на економіку Англії і випадіння Росії з системи капіталізму, адже це позбавило Англію одного з найбільших зовнішніх ринків, а також місткого ринку капіталів.

Надзвичайно сильно постраждала від війни Франція. Вона втратила загиблими 1,3 млн чол., 750 тис. чол. залишилися інвалідами. На території Франції протягом війни велися бойові дії, десять департаментів, найбільш промислово розвинутих, були спустошені війною. З ладу виведено 6 тис. км залізничних та 52 тис. шосейних шляхів, зруйновано 550 тис. житлових будинків та близько 23 тис. фабрик, заводів і шахт, загинула половина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювалися в 134 млрд зол. франків. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника, державний борг Франції у 1920 р. складав 300 млрд франків.

Що ж до США, то Перша світова війна стимулювала їх економічний розвиток. Воєнні дії не велися на їх території, США вступили у війну лише в квітні 1917 р., а тому людські втрати не перевищували 50 тис. убитими та 230 тис. пораненими.

Сполучені Штати Америки виступили головним постачальником воєнних матеріалів, продовольства та сировини для воюючих держав, вартість американського експорту за роки війни збільшилася більше ніж втричі. До початку 20-х років США давали майже половину світового видобутку вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85% світового випуску автомобілів. Змінюється й фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром. Війна дозволила США захопити основні світові ринки збуту та джерела сировини. Війна прискорила процес концентрації промислового капіталу: до початку 20-х років більше половини індустріальних робітників і більше 2/3 промислового виробництва було сконцентровано в руках найбільших монополій. Таким чином, найважливішим підсумком розвитку США в 1914—1919 рр. було подальше збільшення їх економічної потужності, посилення їх позицій у світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої держави світу.

Міжвоєнне двадцятиріччя (1919—1939 рр.) можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії як з точки зору економічного, так і соціально-політичного становища. Умовно цей період можна поділити на етапи: 1919—1921 рр. — повоєнний кризовий стан; 1922—1928 рр. — відносно стабільний економічний розвиток; 1929—1933 рр. — світова економічна криза; 1934—1939 рр. — етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та передвоєнної економічної кон’юнктури.

Перший етап визначається вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, які ще погіршилися навесні 1920 р., внаслідок повоєнної кризи, що тривала аж до 1922 р. Вона охопила всі країни, а особливо Великобританію, США та Японію. Причина кризи полягала в якісних змінах, що відбулися в економіці країн під впливом науково-технічної революції кінця XIX — початку XX ст. та тривалої війни, в яку було втягнуто більшість країн світу. Найважливішим результатом НТР та періоду воєнної економіки стало висунення на перші позиції галузей важкої промисловості, переважання в структурі народного господарства великих підприємств, посилення монополізації та державного втручання в економіку.

Не менш складним та нестабільним був цей період і з точки зору соціально-політичної. Жовтнева революція в Росії вчинила детонуючий вплив на політичну ситуацію в країнах південно-східної Європи та у Фінляндії, країнах Азії; революційна ситуація в Німеччині поглиблювала економічні проблеми. А до того ж Версальсько-Вашингтонська система повоєнного світу, яка, на думку її творців, повинна була визначити шляхи економічного та політичного розвитку європейських країн, не зменшила суперечності між ними.

З цього приводу варто звернути увагу на взаємини між Німеччиною та Францією й Англією, як переможеної та переможців. Більшість положень Версальської мирної угоди, підписаної 28 червня 1919 р. державами-переможницями (США, Британська імперія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.), з одного боку, та переможеною Німеччиною, з іншого, надзвичайно вразливо відбилися на економіці останньої.

За Версальською угодою територія Німеччини скоротилася порівняно з 1914 р. на 1/8, а населення — на 1/10. Умови угоди передбачали повернення Німеччиною провінцій Ельзас та Лотарингія Франції, округів Мальмеді та Ейпен — Бельгії; Познань, частина Помор’я та Східної Прусії передавалися Польщі, яка знову виникла на карті Європи. Данциг (Гданськ) проголошувався вільним містом, Мемель (Клайпеда) передавався під протекторат Ліги Націй (з 1923 р. — Литві). За рішенням плебісциту частина Шлєзвігу перейшла до Данії (1920 р.), частина Верхньої Сілезії — до Польщі (1922 р.).

Як компенсація за зруйновані вугільні копальні північної Франції та в рахунок репарацій, Франції передається у користування Саарський вугільний басейн терміном на 15 років. До того ж демілітаризації підлягала Рейнська область Німеччини.

Німеччина втратила також усі свої колонії загальною площею 3 млн км2 з населенням 13 млн чол., які були переділені між державами-переможницями. Втрата цих територій істотно звужувала площу виробничих та сировинних можливостей Німеччини.

За Версальською угодою Німеччина позбавлялася військово-морського флоту, армія обмежувалася 100 тис. чол. з 4-тисячним офіцерським корпусом. Істотному скороченню підлягало виробництво озброєння та військових матеріалів. Із складу німецьких збройних сил повністю виключалися військова авіація та підводний флот. Заборонявся також випуск танків, військових кораблів, отруйних та інших газів.

Відповідно до Версальської угоди Німеччина повинна була також відшкодувати збитки, які понесли країни-переможниці, у вигляді репарацій. Система репарацій (пізніше визначена у розмірі 132 млрд золотих марок), економічні та фінансові зобов’язання включали виплати в золоті та товарах, поставки різного обладнання, вугілля, худоби, будівельних та хімічних матеріалів, утримання окупаційних військ, встановлення найбільш сприятливого режиму для судноплавства та торгівлі з країнами союзних держав.

Отже, умови Версальської угоди об’єктивно звужували сировинну базу Німеччини та погіршували умови розвитку галузей важкої індустрії взагалі. Адже положення щодо демілітаризації не лише позбавляло Німеччину сучасної армії, флоту, повітряних сил, але й (і це найважливіше) вимагало різкого скорочення обсягів виробництва в галузях важкої індустрії, яка традиційно була спрямована на військово-промисловий потенціал і майже повністю залежала від державних військових замовлень. Значну роль у погіршенні економічної ситуації у повоєнній Німеччині відіграла також необхідність сплати репараційних виплат країнам-переможницям.

В той же час певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень (1925 р.).

Надзвичайно важка ситуація в економіці Німеччини, зниження обсягів промислового виробництва у повоєнні роки, демілітаризація, зростаюче безробіття супроводжувалися зростаючими інфляційними явищами. Дійшло до того, що заробітна плата виплачувалася двічі на день: удень і ввечері, щоб люди могли якось використати зароблені гроші та встигнути хоч що-небудь купити до нового підвищення цін, яке досягало в 1923 р. 50% на день.

Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни. Комплекс рішучих перетворень полягав у застосуванні заходів як внутрішнього, так і міжнародного порядку.

Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Реформа розпочалася зі створенням підприємницькими верствами автономного Емісійного банку. Проте, відбиваючи, перш за все, інтереси аграріїв, цей проект наштовхнувся на протистояння певних кіл промисловців. Тому проект піддали корегуванню і на його основі в жовтні 1923 р. був створений новий Рентний банк. Його капітал складався не з золота, а з боргових зобов’язань засновників — власників сільськогосподарських земель, промисловців, торговців та власників банків. Боргові зобов’язання обраховувалися в золотих марках, але забезпечувалися заставними листами та облігаціями в 4%-й вартості їх підприємств.

Капітал банку складав 3,2 млрд марок, з яких 1,2 млрд кредитувалися державі для покриття її заборгованості Рейхсбанку та збалансованості бюджету. Ще 1,2 млрд передавалися Рейхсбанку для кредитування приватногосподарського обороту і, нарешті, 800 млн марок залишалися в резерві.

З листопада 1923 р. почали випускати рентні марки (одна рентна марка дорівнювала 1 трильйону паперових марок). Стабілізація валюти дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надходжень над видатками.

У серпні 1924 р. реформу було завершено вилученням з обігу рентних марок. Рентний банк припинив своє існування, а функції його було передано реорганізованому Рейхсбанку, який випустив нові банкноти, що забезпечувалися золотом та золотими девізами на 40% і повинні були обмінюватися на золото. Реорганізований Рейхсбанк на відміну від того, що існував раніше і знаходився під контролем держави, ставав банком незалежним.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п’яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць, перш за все США (уряду Німеччини було надано 800 млн марок кредиту, які дозволили зміцнити державний бюджет), а також відкривалися широкі можливості для іноземних інвестицій у німецьку промисловість, які за час дії плану (1924—1928 рр.) досягли 21 млрд марок. Над економікою Німеччини встановлювався контроль Ліги Націй.

Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було прийнято за основу).

План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

Проте розгортання світової економічної кризи 1929—1933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд марок і надають відстрочку у виплаті — 15 років).

Другий етап характеризується досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм не лише «вилікувати» воєнні рани, але й зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить під назвою «проспериті», тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні, переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану, перш за все, необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на «мирні рейки», але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42% перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гумова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація.

Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими були досягнення інших країн — Англії, Франції, Італії, Японії та ін.

Більшість економістів вважали, що настала епоха «вічного» процвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, наприклад, той, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових галузей, у деяких старих — вугільній, текстильній, суднобудівній, сільському господарстві — спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.

Світова економічна криза 1929—1933 рр., відома в історії як «велика депресія», охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на декілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX—XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона носила надзвичайно жорстокий та нищівний характер.

Суперечки про те, що стало причиною кризи, в економічній літературі ведуться й досі. Зовні ця причина — перевиробництво або, як говорять деякі вчені, — «перегрів» економіки, викликаний тим, що швидкі темпи росту, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні були бути ліквідовані. Але на питання, чому криза була такою глибокою, попереднє пояснення відповіді не дає. Цілком можливо, що пояснення цього полягає, перш за все в тому, що до кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягла такої складності, що механізм «незримої руки», тобто ринкової саморегуляції, перестає діяти в повну силу, і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку, і необхідним стає втручання держави; відсутність же такого втручання веде до поглиблення кризи та непередбачуваних соціальних наслідків.

Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху на Нью-Йоркській біржі. До 1933 р. промислове виробництво в США скоротилося порівняно з 1929 р. на 46%, при цьому виробництво сталі впало на 76%, автомобілів — на 81%; криза боляче вдарила й по аграрному сектору (збори пшениці впали на 36%, кукурудзи — на 45%). Збанкрутіли десятки тисяч промислових підприємств, більше 5 тис. банків, близько 1 млн фермерських господарств. Різко впала заробітна плата, за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.

Ефект перевиробництва (вироблена продукція не знаходила збуту через низьку платоспроможність) викликав дефляцію, тобто зниження цін. Особливо сильно дефляція зачепила продукцію аграрного сектору: ціни на сільськогосподарську продукцію впали у 2,5 раза. Виробники, неспроможні збути свою продукцію хоч за відносно прийнятними цінами, почали знищувати її (молоко виливали в море, зерно спалювали в топках, картоплю заливали гасом тощо).

Але найстрашнішим наслідком кризи стало все зростаюче безробіття: у пік кризи без роботи залишилась четверта частина працездатного населення.

Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40%, причому в суднобудуванні — у 5 разів. Залишилась без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилося ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи потягнув за собою скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні.

В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким сильним: у Франції — на 30,9%, в Англії — на 16,2%. Але особливо складний та затяжний характер криза набрала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів. Криза охопила всі сфери господарства: світова торгівля впала майже на дві третини; надзвичайно сильно постраждав аграрний сектор економіки, який так і не зміг відновити виробництво до початку Другої світової війни; 56 країн девальвували свою валюту тощо. Величезного розмаху набуло безробіття: за офіційними даними в 32 країнах за роки кризи 1929—1932 рр. кількість безробітних зросла з 5,9 млн до 26,4 млн чол. Відбувалося масове розорення фермерів.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних наслідків.

З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин. При цьому можна виділити два основних варіанти цього процесу, свій найбільш яскравий вираз вони знайшли в антикризовій політиці «Нового курсу» президента Ф. Д. Рузвельта в США та в системі заходів, спрямованих на оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

Теоретичною базою реформ президента Ф. Д. Рузвельта стало вчення англійця Дж. М. Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз. Конгрес надав надзвичайні повноваження президенту Ф. Д. Рузвельту в проведенні реформ.

Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання своїх обов’язків у лютому 1933 р., було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків на «банківські канікули» до 5 березня 1933 р., коли був прийнятий Надзвичайний закон про банки. Закон включав у себе наступні заходи: надання Федеральною резервною системою позик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове вилучення вкладів, відкриття після «канікул» лише тих банків, які будуть визнані здоровими. Через два тижні 4/5 банків — членів Федеральної резервної системи (ФРС) були відкриті. В червні було прийнято закон про розподіл банків на інвестиційні та депозитні (тепер банки не могли вкладати довірені їм гроші у ризиковані підприємства) та створено федеральну корпорацію, яка страхувала більші за 5 тис. долларів вклади у банки. А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу за кордон золота та обов’язковий продаж громадянами золота державі, причому за цінами, вищими за ринкові, що дозволило не лише закупити близько 200 т золота, але й привело до штучного зниження курсу долара та дозволило підготувати його девальвацію (на 40% із встановленням нової ціни на золото — 35 дол. за унцію). Таким чином дефляцію було припинено.

Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф. Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної промисловості (НІРА) та Закон про регулювання сільського господарства (ААА), прийняті в першій половині 1933 р.

Відповідно до першого закону було створено Національну адміністрацію відбудови, яку очолив генерал Х. Джонсон. В адміністрацію увійшли представники провідних компаній Америки («Форд», «Дженерал Моторз», «Стандарт Ойл», групи Моргана), а також керівники американської Федерації Праці.

Відповідно до закону підприємці повинні були об’єднуватися в союзи, усередині яких діяли так звані «кодекси чесної конкуренції» — правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та найму, та захищали б інтереси споживачів. Кодекси передбачали обмеження тривалості робочого дня (не більше 8 годин), встановлювали мінімальний рівень заробітної плати (не менше 12 доларів на тиждень), розподіляли ринки збуту. Всього було прийнято 750 таких кодексів, дія яких поширювалася на 95% промислових та торговельних підприємств. Крім того, закон визначав форми відрахувань до Фонду громадських робіт та порядок використання коштів фонду. На організацію громадських робіт з цього фонду було використано більше 3 млрд доларів.

Треба зазначити, що вже в перші місяці президентства Ф. Д. Рузвельтом були зроблені й інші кроки, спрямовані на збільшення обсягу громадських робіт. За пропозицією президента створюється Громадянський корпус збереження ресурсів, головним завданням якого було створення таборів для молоді віком від 18 до 25 років, в яких молодь працювала на очищенні лісів, меліорації, створенні лісонасаджень, ремонті шляхів тощо; вони забезпечувались безкоштовним харчуванням, житлом, уніформою та отримували 1 долар на день. Щорічно в таборах було задіяно від 250 тис. до 500 тис. чол., а до 1939 р. в них побувало до 3 млн чол.

Узимку 1933—1934 рр. було створено Адміністрацію Громадських Робіт, яка забезпечила роботою більше 4 млн чол., а в травні 1934 р. приймається Закон про Федеральну надзвичайну допомогу, за яким штатам надавались великі дотації на реалізацію програм допомоги. В цілому до січня 1934 р. на громадських роботах було задіяно 5 млн осіб, а на допомогу по безробіттю існувало близько 20 млн американців. І, нарешті, в 1935 р. приймається Закон про соціальне страхування, за яким запроваджуються обов’язкові пенсії по старості (з 65 років) та обов’язкова допомога по безробіттю (в середньому 11 доларів на тиждень). Страхові фонди формувалися за рахунок відрахувань з прибутку підприємств та заробітної плати працюючих.

Закон про регулювання сільського господарства був спрямований на припинення подальшої аграрної кризи. З метою підтримки цін на сільськогосподарську продукцію передбачалося скорочення посівних площ та поголів’я худоби (фермерам за це надавалася компенсація за кожний незасіяний гектар або голову худоби за рахунок податку на компанії та коштів, отриманих у результаті запровадження 30%-го податку на борошно та бавовняне прядиво). Ці заходи приймалися тоді, коли існуючі ціни на зерно робили більш вигідним використовувати як паливо саме його, а не вугілля або дрова, що і робили в деяких штатах.

Крім того, приймалися заходи, спрямовані на рефінансування фермерської заборгованості, яка до початку 1933 р. досягла 12 млрд доларів. Фермерам було надано кредити на 100 тис. доларів. У результаті припинився продаж розорених господарств. Правда, цей процес не був безболісним: було заорано 10 млн акрів уже засіяних бавовником площ, знищено до 25% усіх посівів, забито 6 млн голів свиней, 23 млн голів великої рогатої худоби. Якщо траплялися неврожаї, то це розцінювалося як щастя. Так, у 1934 р. США зазнали найжорстокішої посухи, яка супроводжувалася сильними курявами. Це істотно знизило врожай і дозволило підняти ціни на сільськогосподарську продукцію. Таким чином вдалося підтримати ціни та покращити становище в аграрному секторі: доходи фермерів в 1936 р. зросли на 50%. Більшість фермерських господарств стали на ноги, щоправда близько 10% все ж не зуміли вижити.

Здійснення програм економічного та соціального регулювання вимагало істотного зростання державних видатків, які поповнювалися за рахунок відчутного збільшення оподаткування, що викликало значне невдоволення представників великого бізнесу (Морган, Дюпон, Рокфеллер, Меллон виступали проти політики Рузвельта). Опозиція «Новому курсу» посилилася з послабленням економічної кризи, що привело до відміни законів про НІРА та ААА (1935 р.). Створена Американська Ліга свободи вимагала відмови від державного регулювання, зниження податків на великий капітал та переходу до більш жорсткого курсу стосовно трудящих.

Проте правильність політики Ф. Д. Рузвельта була підтверджена під час виборної кампанії 1936 р., в якій, як і в двох наступних, переміг Рузвельт. А економіка США вийшла з кризи. І хоча результати відчувалися не моментально, а лише через досить тривалий час, вони виявилися достатньо ефективними, і не лише в США, але й в інших країнах, які застосували методи, близькі до заходів «Нового курсу» (в Англії, Франції та ін.).

Інша картина спостерігалася в країнах, де застосовували політику, близьку до політики нацистів в Німеччині.

Нацистська партія під час виборів до рейхстагу висунула певну програму економічних перетворень, яка повинна була забезпечити вихід Німеччини з великої депресії. Відповідно до економічної програми передбачалося реалізувати такі заходи:

одержавлення всієї грошової та кредитної системи та створення державної системи безготівкових розрахунків;

одержавлення всіх усуспільнених трестів та участь держави у прибутках підприємств;

створення здорової середньої верстви та її збереження;

проведення земельної реформи та створення закону про безоплатне відчуження землі на громадські цілі, відміна земельної ренти та спекуляції землею;

організація громадських робіт на 2 млн чол., та асигнування на це 5 млрд марок та ін.

Проте економічна програма, з якою нацисти прийшли до влади, дещо відрізнялася від практичних дій. Так, коли постало завдання проведення банківської реформи, усі заклики щодо знищення процентної кабали були забуті. Голова Рейхсбанку Шахт не допускав навіть думки про одержавлення приватних банків. Лозунг про безоплатне відчуження земель був також забутий, безоплатно передбачалося відчужувати лише землі, надбання яких не відповідало німецьким законам.

З приходом до влади гітлерівський уряд став швидко та рішуче проводити політику, спрямовану на встановлення «нового порядку», при якому економічний воєнний потенціал Німеччини буде максимізований, і країна таким чином відродить свою минулу міць та вплив.

Першим кроком цієї політики стало прийняття закону про примусове картелювання від 15 липня 1933 р., а також закон про підготовку органічної будови німецького господарства (27 лютого 1934 р.), завдяки чому формується система, яка повністю підпорядковує окремі підприємства інтересам фашистської військової держави.

Вершиною німецької економіки стає Національна економічна палата, яка координувала та керувала діяльність національних груп індустрії, що формувалися як за територіальним, так і за функціональним принципом. Крім традиційно притаманних картелям функцій з обмеження та визначення обсягів продукції, встановлення цін та умов торгівлі, розподілу ринків, картелі фашистського періоду здійснювали контроль над розподілом сировини та зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, встановлювали рівень заробітної плати та процента. Проведення політики примусового картелювання означало практично повну ліквідацію системи вільної конкуренції та ринкового господарства.

Головна мета фашистського уряду — досягнення найбільшого економічного та воєнного потенціалів — робила надзвичайно важливим питання про самозабезпечення Німеччини, перш за все продовольством та стратегічною сировиною. Для досягнення цього було запроваджено ряд заходів:

традиційну для Німеччини ще з часів Бісмарка політику протекціонізму — захисту німецького сільського господарства від зовнішньої конкуренції шляхом підвищення митних тарифів, заборони ввезення товарів, регулювання валютного курсу тощо, щоб зробити ціни внутрішнього ринку незалежними від коливань на ринку зовнішньому. В результаті ціни внутрішнього ринку були в 2—3 рази вищими, ніж світові. Підвищення цін стимулювало розширення посівних площ та зростання виробництва сільськогосподарської продукції;

пряме регулювання, розповсюдження принципу примусового картелювання на сільське господарство;

так звану реагреризацію, спрямовану на збільшення патріотичного, відданого режиму селянства;

переселенську політику, яка полягала у внутрішній колонізації, створенні сільських поселень, особливо у східних провінціях. Вона була покликана дещо задовольнити «земельний голод» селянства.

У вересні 1933 р. видається закон про так званий «спадковий двір», який повинен був забезпечити зміцнення середньої верстви селянства. За новим законом спадковий двір не міг бути закладений, проданий або переділений між спадкоємцями, на нього не поширювались правила судового стягнення за борги Але проблеми, які виникли з кредитуванням подібних господарств, призводять до створення так званого Рентного банку, який став посередником між селянином та кредитором; селянин повинен був платити в банк ренту. Селянин, який не сплатив ренту державі, позбавлявся звання «чесний селянин», а його господарство могло вже продаватися з аукціону.

Пряме регулювання та контроль над сільським господарством відігравали в аграрній політиці фашизму найважливішу роль. За законом 1933 р. «Про тимчасову структуру імперського стану харчування та заходи щодо регулювання ринку і цін на сільськогосподарську продукцію» в життя запроваджується той же принцип примусового картелювання, що й у промисловості. Міністр сільського господарства міг установлювати мінімальні ціни на продукцію, а селянин повинен був здавати не менше 30% урожаю за цими цінами. Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було вповноважене регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі.

Крім продовольства величезного значення надавалося самозабезпеченню Німеччини сировиною та стратегічними ресурсами. Їх нестача призводить не лише до прямого розподілу наявної сировини, але й до прийняття курсу на розробку та виробництво ресурсів-замінників, що активно стимулює розвиток хімічної промисловості. В 1935 р. приймається чотирьохрічний план мобілізації ресурсів, спрямований на нагромадження стратегічних ресурсів та валюти, вивіз якої був фактично заборонений.

Трансформація трудових відносин у 30-ті роки була також спрямована на досягнення тієї ж головної мети — досягнення максимального економічного та воєнного потенціалу. Праця розглядалася виключно як ресурс, який треба використовувати з найбільшою віддачею. У зв’язку з цим спочатку власникам підприємств надаються необмежені права щодо організації праці на підприємстві. Проте, коли розширення виробництва підвищило попит на робочу силу, цей порядок був замінений на систему централізованого контролю над умовами праці, запроваджено єдині тарифи заробітної плати.

Зі встановленням фашистського режиму найголоснішим із закликів став лозунг боротьби з безробіттям. Його реалізація привела до розгортання системи «громадських робіт», примусових за своїм характером, які використовували працю як дармовий ресурс. Це означало перехід до прямого державного обліку та розподілу трудових ресурсів.

Починаючи з 1933 р. запроваджується обов’язкова трудова повинність для молоді від 18 до 25 років, яка пізніше (1938 р.) стала загальною.

В результаті такої політики вже через рік у Німеччині було ліквідоване безробіття, показники економічного зростання різко пішли вгору. Це зростання йшло, головним чином, за рахунок розвитку воєнного виробництва, всього комплексу пов’язаних з ним галузей, які отримували величезні гарантовані державні замовлення. Що ж стосується виробництва предметів споживання, то воно в 30-ті роки істотно відставало від виробництва засобів виробництва, і розрив цей мав тенденцію до збільшення. В результаті аграрних перетворень було усунуто «ножиці цін» на промислову та сільськогосподарську продукцію, а сукупні доходи сільського господарства збільшилися в 1935—1936 рр. порівняно з 1932—1933 рр. на 38%.

Отже, така модель виходу з кризи давала моментальний позитивний ефект. Але, на думку більшості дослідників, незважаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна кон’юнктура. Політика мілітаризації економіки не лише не розв’язувала проблему відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього та зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи, а навпаки, заганяла ці питання в глухий кут. І розв’язання зовнішньої агресії — єдине, що могло відстрочити економічну катастрофу. Саме тому, починаючи вже з 1935 р. Німеччина все більше втягується у воєнні конфлікти і, в кінцевому підсумку, починає наймасштабнішу за всю історію людства війну.