library.if.ua

Економічна історія (2000)

ТЕМА 11. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

Розвиток ринкового господарства в Східній Україні у пореформений період. Стабілізація фінансово-кредитної системи. Столипінська аграрна реформа. Особливості економічного розвитку західноукраїнських земель

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Реформи 1860—1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, дали можливість утвердитись їм як пануючій системі. Саме ці реформи дозволили зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати ті соціальні групи, які притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, що зберігалися в сільському господарстві, утруднювали розвиток ринкових відносин, які все-таки поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких господарствах.

Високі викупні платежі, податковий тягар, який несли селяни (із загальної суми податків 94% складали ті, котрі стягувалися з селян), різко збільшили грошові потреби селян, що в свою чергу призводить до збільшення частини товарного продукту, який вироблявся в селянському господарстві, тобто до зростання товарності селянських господарств. У свою чергу цей процес прискорює інший — диференціацію останніх, поділ на заможні та злиденні селянські господарства. Серед зубожілих селян формується ринок робочої сили, який забезпечує не лише сільське господарство наймитами, але й промисловість вільнонайманими робітниками, що сприяє розширенню внутрішнього ринку. Не менш важливим наслідком диференціації, який впливає на місткість внутрішнього ринку, є також і формування верхньої верстви — так званих куркулів — господарство яких носить яскраво товарний характер, а самі вони стають стабільними споживачами сільськогосподарських машин, добрив, більш якісного насіння, елітної худоби тощо.

Помітні зміни відбуваються й у поміщицьких господарствах. Після відміни тимчасовозобов’язаного стану (1881 p.), значна частина поміщицьких господарств так і не змогла пристосуватися до нових умов, і вони змушені були закладати маєтки в кредитних установах або продавати їх. Цe становище ще погіршується у зв’язку зі світовою аграрною кризою 1870-х років, коли різко впали світові ціни на збіжжя через надходження на європейські ринки дешевого американського хліба. В цей період лише в Україні в руки селян через Селянський поземельний банк (створений у 1882 p. для скупки поміщицьких земель з метою наступного продажу їх селянам) перейшло близько 4 млн десятин землi. Якщо в 1877 р. дворянам належало 16 млн десятин, то в 1902 p. — лише 12,2 млн десятин.

Але відбуваються й інші зміни. В українських степах починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Господарства були засновані на сучасній технічній базі та найманій праці. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (в 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (в 20 разів). Більш чітко визначаються спеціалізовані регіони — зернові, тваринницькі, технічних культур.

Проте аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим, адже реформа 1861 p. не була доведена до логічного завершення. Різко зростає селянське малоземелля, що обумовлено, крім іншого, значним збільшенням кількості сільського населення. Селянське господарство було надзвичайно відсталим як у технічному, так і агротехнічному відношенні, що негативно впливало і на загальне економічне становище, й на соціальне напруження в суспільстві. Вкрай валке становище посилювалося в результаті декількох неврожайних років наприкінці 80-х — початку 90-х років.

Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, все більше розшарування селянства об’єктивно впливало на формування та розширення всеросійського ринку, що в свою чергу вимагало створення відповідних транспортних зв’язків. Тому надзвичайно важливим стає питання прискореного будівництва залізниць.

На території України будівництво залізниць розпочинається відразу ж після відміни кріпацтва. Перші залізниці зв’язали Одесу з Києвом і проходили через головні хліборобні губернії — Київську, Подільську, Херсонську. Вже наприкінці 80-х років в Україні створено широку залізничну мережу, яка сполучала між собою найбільші міста України і промислові центри Донбасу, Україну і Росію, що об’єктивно сприяло розширенню ринку.

Залізничне будівництво викликало величезний попит на продукцію важкої індустрії: потреба в рейках, паливі потягла за собою небачене зростання важкої промисловості в Україні. В Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької залізної руди та донецького кам’яного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського виробництва вугілля. З’являються центри сільськогосподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), металургійного виробництва (Юзівка, Kaтеринослав). В останні три десятиріччя XIX ст. значно зростає кількість міського населення.

Значного розвитку в Україні в другій половині XIX ст. досягає харчова промисловість, у склад якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна, олійна галузі. Найбільш поширеною була цукрова промисловість. Лише в 1866—1870 pp. в Україні було засновано 11 акціонерних товариств, у 1871—1875 pp. — ще 24. Криза 1882—1887 pp. Зумовлює створення цукрового синдикату (1887 p.), який користувався відкритою підтримкою уряду. В 1895 p. був прийнятий закон, за яким Міністерство фінансів разом з цукрозаводчиками визначили норму споживання цукру в країні (10,5 фунта цукру на рік), значно нижчу, ніж в розвинутих країнах світу (в Англії душове споживання становило 92 фунти на рік). Цукор, вироблений понад норму, вивозився за кордон і продавався за демпінговими цінами (всередині країни цукор-рафінад продавався по 6 крб. 15 коп. за пуд, а в Лондоні — по 2 крб. 38 коп.), що робило цукрову промисловість однією з найприбутковіших.

Певним гальмом для розвитку ринкових відносин стала нерозвинутість кредитної системи. Лише наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. розгортається так звана «засновницька лихоманка». Бурхливий розвиток промисловості та залізничного будівництва вимагав великих коштів, яких не могло бути в окремих підприємців, що сприяло розвитку акціонерного капіталу. Друга хвиля «засновницької лихоманки» припадає на 90-ті роки, коли економіка країни переживає найбільше економічне піднесення. На відміну від першого етапу, коли капітал спрямовувався в основному в залізничне будівництво, в 90-ті роки він, в основному, спрямовується в промисловість. З’являється й мережа приватних банків, хоча роль українських банків, підпорядкованих столичним, була незначною. Створення великих банків стимулює фінансування великої промисловості, сприяє концентрації промислового капіталу. Швидко зростають великі підприємства у металургійній, кам’яновугільній промисловості. Так, п’ять найбільших заводів Півдня давали в 1900 p. 49% металургійної промисловості регіону та понад 25% загальноросійського виробництва; 14% усіх вугільних шахт Донбасу на початку XX ст. давали 75% усього видобутку вугілля в Україні.

На початку XX ст. виникає низка монополій, найбільшою з яких був заснований в 1901 p. синдикат Продамет, що зосередив у своїх руках 2/3 виробництва заліза та сталі Південної України.

Поряд із збільшенням концентрації промислового капіталу та виникненням монополій іде зрощення банківського капіталу з промисловим, посилюється вплив держави на діяльність монополій.

Помітно змінюється внутрішній ринок країни. Із розвитком великої промисловості та залізниць змінюються форми торгівлі. Сезонні ярмарки зберігаються лише в менш розвинутих регіонах, у великих містах створюються торговельні фірми із розгалуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на якомусь певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо. Біржі стають центрами оптової торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами. Здійснюючи продаж товарів за зразками, вони прискорювали товарообіг на внутрішньому ринку. В Україні найбільшими товарними біржами були Київська та Одеська. В Харкові біржа спеціалізувалася на купівлі-продажу кам’яного вугілля та заліза, в Єлизаветграді та Миколаєві — хліба.

Зростають і обсяги зовнішньоторговельного обороту. Основним продуктом експорту залишається збіжжя, важливою його статтею стає цукор. Основними статтями імпорту були машини. Переважна частина імпорту йшла з країн Європи.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В Україні функціонувало три контори Державного банку — в Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити вітчизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано право здійснювати грошову емісію.

Серед банків, які належали державі, варто назвати Селянський (заснований 1882 p.) та Дворянський (заснований 1885 p.). Державний селянський банк знаходився у віданні Міністерства фінансів і мав в Україні 9 філій.

У пореформений період створювалась і велика кількість приватних, найчастіше акціонерних, банків. Перший в Росії акціонерний Комерційний банк був заснований у Петербурзі в 1864 p. А в Україні в 1868 p. засновано Київський приватний комерційний банк та Харківський торговельний банк, у 1871 p. — Київський промисловий, в 1872 p. — Катеринославський комерційний та інші великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували в 1873 p. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Але до 1890-х років ця система була майже повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими, незабезпеченими, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні гроші практично зникли з обігу. В країні існувала висока інфляція, яка була вигідна великим землевласникам, що вивозили хліб за кордон за золото. Водночас інфляція створювала великі труднощі для молодої буржуазії. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля С. Ю. Вітте як міністра фінансів. З осені 1894 p. в Росії розпочалоля нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. Крім того, було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, що дозволило практично ліквідувати дефіцит державного бюджету, а непрямі податки зросли протягом 1890-х років на 42,7%. Збільшився також поземельний податок та гербовий збір.

У 1895 p. в Росії запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 p. зріс у 7,5 раза.

Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX — початку XX ст. С. Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Протекційна митна політика, залучення іноземного капіталу, проведення ряду необхідних урядових заходів, серед яких була й здійснена міністром фінансів С. Ю. Вітте грошова реформа, сприяли бурхливому розвиткові промисловості як Росії, так і України наприкінці XIX — початку XX ст.

Проте так і залишалося невирішеним аграрне питання. С. Ю. Вітте, який розумів, що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що було можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П. А. Столипін, як і С. Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до 16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у 30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян — більше25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин землі, у більшості не застосовували найману працю. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу — якщо з 1882 (року заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 — 1913 pp. — 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року. Загалом за роки реформи Селянський банк надав позичок більше ніж на 1 млрд крб.

Особливе місце в Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним населення Сибіру за 1906—1913 pp. зросло на 153%, посівні площі — на 80%. Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі належить кооперативам — кредитним, виробничим, збутовим, споживчим. В Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі кооперативи в Харкові (1866 p.), Києві (1868 p.) та в інших українських містах, сільськогосподарські артілі М. Левицького. Але перші роки XX ст. характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших кооперативних союзів, створенням Київського кредитного банку (Союзкредит).

Отже, в цілому питання реформування аграрного сектора залишається невирішеним. У своїй основі господарство залишається екстенсивним, ефективність його була низькою, врожайність зернових була майже вдвічі нижчою, ніж у Франції, втричі — ніж у Німеччині. Сільськогосподарські машини були великою рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому до 90% усіх мінеральних добрив завозилося з-за кордону.

У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, зберігалася велика земельна власність, яка складала більше 40% у Галичині та Буковині, 70% — у Закарпатті. Скасування кріпацтва та ряд інших реформ середини XIX ст. відкрили шлях капіталістичним перетворенням і в цьому регіоні. З часом великі панські латифундії почали переходити в руки підприємців, різних банків, багатих селян. Панські фільварки починають здавати в оренду. Посилюється дифференціація селянських господарств, усе більше селян позбавляється землі на користь багатих, відбувається процес подрібнення господарств. У результаті цих процесів на рубежі ХІХ—ХХ ст. тут було близько 5% багатих та більше 90% дрібних убогих селянських господарств, які володіли відповідно 27% та близько 40% землі.

Проте у великих господарствах, з метою підвищення їх прибутковості, починають застосовувати сільськогосподарські машини та вдосконалені знаряддя праці, органічні та мінеральні добрива, завдяки чому покращувалися сівозміни.

Розвиток сільського господарства у напрямку до ринку в панських маєтках іде швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжують зберігати напівнатуральні риси, що зумовлено надзвичайно малими розмірами багатьох з них. Для покращення становища в багатьох регіонах Західної України створювалися постачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалось у ринкові відносини. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, більшість з яких були об’єднані в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові, Руський ревізійний союз тощо. Кооперативи не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим залученню їх до ринку.

Зміни, які відбуваються в аграрному секторі, перебудова організації сільськогосподарського виробництва сприяють підвищенню врожайності зернових (на 20—25%), розширенню посівних площ, зростанню валової продукції землеробства. Але через зростання кількості населення, зайнятого в сільському господарстві, продуктивність праці не лише не зростає, а навіть знижується. Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств. Це призводить до зростання еміграційних процесів: селяни західноукраїнських земель емігрують в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також в Наддніпрянську Україну і на Балкани. До початку першої світової війни звідси виїхало близько 1 млн осіб. Але, незважаючи на активні еміграційні процеси, істотного покращення ситуації в західноукраїнських землях досягти не вдалось.

Кінець XIX ст. характеризується становленням фабрично-заводської промисловості в західноукраїнських землях, але найбільш поширеними залишаються дрібні підприємства; великих підприємств з сотнями робітників було одиниці. Фабричне виробництво було поширене перш за все в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Досить велику роль відіграє іноземний капітал, за рахунок якого створюються великі підприємства; переважаючою була його роль і в оптовій торгівлі.

Така структура промислового виробництва визначала і місце регіону в міжнародному поділі праці. Звідси експортувалися сировина та напівфабрикати, натомість імпортувалася в основному готова продукція.

Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитий народ, становище основної маси населення залишалося надзвичайно важким.