Фондовий ринок (1999)

Діяльність з випуску й обігу цінних паперів або, інакше кажучи, торгівля цінними паперами є дуже різноманітною за змістом, призначенням і формою. Відповідно до ст. 26 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” діяльністю з випуску та обігу цінних паперів визнається відповідна посередницька діяльність, здійснювана банками, а також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за рахунок лише іменних акцій, та іншими товариствами (далі — торговці цінними паперами), діяльність яких обмежується виключно операціями з цінними паперами.

Торговці цінними паперами можуть здійснювати такі види діяльності:

а) діяльність з випуску цінних паперів;

б) комісійну діяльність з цінними паперами;

в) комерційну діяльність з цінними паперами.

Діяльністю з випуску цінних паперів визнається виконання торговцем цінними паперами з доручення, від імені і коштом емітента обов’язків з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець цінними паперами за домовленістю з емітентом може взяти на себе зобов’язання у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Комісійною діяльністю визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, але з доручення і коштом іншої особи.

Комерційною діяльністю визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та власним коштом.

Про андеррайтерську діяльність ми вже говорили раніше. Спинімося зараз на інвестиційній діяльності.

Нагадаємо, що здійсненню фондових угод між заінтересованими сторонами сприяє брокер, котрий репрезентує інтереси однієї з них. Брокер укладає угоди з доручення клієнта і його коштом. У договорі між брокером і клієнтом обумовлюються умови продажу або купівлі цінних паперів, додаткові послуги (консультація, реклама, надання кредиту) і розмір брокерської винагороди у вигляді комісійних (звичайно в межах 5—9 % від вартості угоди).

На відміну від брокера дилер перепродує цінні папери від свого імені і власним коштом. Дохід дилера забезпечує не комісійна винагорода, а різниця цін, за якими він купує й продає цінні папери. Дилер як інвестиційний посередник виступає у двох ролях: на первинному ринку він здійснює операції з випуску цінних паперів і стає їх власником для наступного перепродажу, а на вторинному — він принципал, що укладає угоди для стабілізації курсів і проведення котирування.

Торгівля цінними паперами потребує спеціального ліцензування. Ліцензію видає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (раніше — Міністерство фінансів). Комісія має право встановлювати кваліфікаційні вимоги і вимагати від торговців цінними паперами здачі відповідних іспитів.

Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім брокерської) видів діяльності може бути наданий заявникам, котрі мають оплачений статутний фонд не менше 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1997), а на здійснення тільки брокерської діяльності — у п’ять разів менший.

Дозвіл не можуть одержати: по-перше, юридичні особи, які мають частку в статутному фонді торговця цінними паперами, коли ця частка більша за 5 % (безпосередня власність) або за 10 % (безпосередня й опосередкована власність разом); по-друге, акціонерні товариства, що не зареєстрували випуск акцій; по-третє, товариства, статут яких передбачає інші види діяльності (не зв’язані з випуском та обігом цінних паперів).

Безпосередньою власністю вважається володіння часткою в статутному фонді будь-якого товариства, а опосередкованою — часткою в статутному фонді такого товариства, котре є учасником в іншому товаристві. Частка опосередкованого володіння майном розраховується так: наприклад, інвестор має у безпосередній власності 1/5 майна фірми А, а фірма А, у свою чергу, володіє 1/2 майна фірми Б, відтак опосередкована власність даного інвестора у фірмі Б становитиме 1/5  1/2 = 1/10 (10 %).

Якщо частка певної юридичної чи фізичної особи, яка не має дозволу на діяльність з випуску й обігу цінних паперів, у статутних фондах кількох торговців цінними паперами перевищує 5 % щодо кожного торговця, то вони не можуть торгувати цінними паперами один з одним.

Торговець цінними паперами не має права передовіряти іншим виконання доручень клієнта, а також здійснювати обмін цінних паперів, емітентом яких є він сам або його афілійована особа, якщо це не передбачено договором з клієнтом або дорученням клієнта.

Комерційну діяльність з цінними паперами можуть здійснювати як торговці, так і інші юридичні особи, за умови, що річний дохід від цієї діяльності не перевищуватиме 50 % їхнього сукупного річного доходу.

Законодавчо встановлено й певні вимоги до ліквідності торговців цінними паперами. Наприклад, вартість угоди, укладеної торговцем на купівлю-продаж цінних паперів, але не виконаних на даний момент (так звана відкрита позиція), не може перевищувати п’ятикратного розміру внесеного статутного фонду торговця. Ця вимога поширюється на випадки окремої комісійної або комерційної діяльності. Коли вони здійснюються одночасно, то цей ліміт подвоюється. Загальна ж вартість цінних паперів, котрі є власністю торговця (включаючи його резерв), не може перевищувати п’ятнадцятикратного розміру його статутного фонду. Держава може встановлювати й інші вимоги до нормативів ліквідності.

Перелік обов’язків торговців цінними паперами дуже великий. За їх невиконання або неналежного виконання торговець зобов’язаний відшкодувати клієнтові збитки. Дуже широким є також коло питань, що про них торговець зобов’язаний інформувати свого клієнта та відповідну фондову біржу або іншого організатора торгівлі цінними паперами. Торговець повинен вести журнал обліку операцій з кожним клієнтом, облік угод і доповнень до них. Журнал зберігається не менше трьох років. Зрозуміло, що торговці зобов’язані щорічно звітувати про свою діяльність Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку і, крім інших даних, подавати підтверджений аудитором бухгалтерський баланс.

Ціла низка вимог пов’язана з антимонопольною політикою. Наприклад, будь-яка особа, котра набуває у власність не менше 10 % загальної кількості акцій відкритого акціонерного товариства, що голосують, зобов’язана протягом п’яти робочих днів повідомити про це емітента, Комісію з цінних паперів і фондового ринку та Антимонопольний комітет України. Особа, яка має намір придбати не менше 20 % акцій, що голосують, повинна зробити тендерну пропозицію. Вимоги стають значно жорсткішими за контролювання понад 75 % голосів у вищому органі управління акціонерним товариством.

Виключна діяльність з випуску та обігу цінних паперів допускає проведення окремих інших видів діяльності, також зв’язаних із обігом цінних паперів: надання консультацій та управління цінними паперами. Найбільш професійно виконує ці функції інвестиційний радник, яким може бути як юридична, так і фізична особа. Його обов’язками є:

а) консультування інвесторів на підставі фінансового аналізу діяльності емітентів;

б) надання інформації про ринкову вартість цінних паперів і доцільність інвестування в ті чи інші об’єкти;

в) опрацювання аналітичних матеріалів і оглядів ситуації на фондовому ринку.

При цьому потрібно мати на увазі, що поняття “інвестиційний радник” не поширюється на: а) представника засобів масової інформації, котрий повідомляє про загальні фінансові й ділові новини; б) юриста чи економіста, якщо інвестиційні поради не є основним у їхній діяльності; в) самого торговця цінними паперами. Діяльність інвестиційного радника ліцензується й перебуває під контролем Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Без огляду на всі ці вимоги й обмеження діяльність торговців цінними паперами є в Україні досить популярною. За період з жовтня 1991 р. по вересень 1996 р. Міністерством фінансів України було видано 973 дозволи на здійснення такої діяльності, у тім числі 145 — комерційним банкам.

Досить специфічними стають функції торговця цінними паперами, якщо він бере на себе управління ними, а також управління коштами для інвестування в цінні папери і коштами, отриманими в результаті управління. У цьому разі цінні папери, кошти є предметом управління, торговець цінними паперами, котрий здобуває статус інвестиційного управляючого, — суб’єктом управління, а особа, котра уклала договір на управління цінними паперами з інвестиційним управляючим, — об’єктом управління.

Само поняття управління цінними паперами настільки широке, що про нього варто поговорити докладніше. У процесі виконання торговцем цінними паперами обов’язків з управління ними він має право управляти активами особи, котра уклала з ним договір, консультувати її із загальних фінансових питань і з питань зовнішньоекономічної діяльності, а також здійснювати:

— експертизу угод і договорів з цінними паперами та фінансового стану можливих об’єктів інвестування;

— прогнозування стану ринків для визначення доцільності інвестування;

— юридичне консультування й методичне забезпечення емісії цінних паперів;

— організацію допуску цінних паперів до процедури котирування на біржі або в торговельно-інформаційній системі;

— будь-які операції з цінними паперами (купівля, продаж, обмін) з обов’язковим обгрунтуванням їхньої діяльності;

— інформаційне і програмне забезпечення інвестиційної діяльності;

— опрацювання статутних документів господарських товариств і документів для одержання ліцензії на діяльність з випуску й обігу цінних паперів.

Як і будь-яка інша діяльність на фондовому ринку управління цінними паперами потребує ліцензування. Згідно з чинним законодавством України такий дозвіл може одержати торговець цінними паперами, оплачений статутний фонд якого становить не менше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Торговець, який має дозвіл, не може безпосередньо або опосередковано володіти майном іншого суб’єкта, котрий здійснює таку саму діяльність, вартістю понад 10 % його статутного фонду, у тім числі безпосередньо — понад 5 % статутного фонду.

Виконуючи довірче управління, торговець цінними паперами одержує від свого клієнта винагороду. Він зобов’язаний діяти лише в інтересах об’єктів управління, уникаючи зіткнення власних інтересів та інтересів клієнта, а також забезпечувати конфіденційність інформації, яку він отримує від клієнта.

Усі названі обмеження й вимоги учасників фондового ринку мають захистити інвесторів від махінацій, підвищити ефективність обігу цінних паперів і забезпечити антимонопольний режим підприємництва.

Відносно антимонопольного режиму можна сказати, що його підтримка вимагає цілеспрямованої політики. Річ у тім, що рано говорити про вибір якоїсь стабільної моделі українського фондового ринку. Те, що ми маємо, скоріше проміжна модель, яка створюється під впливом багатьох факторів, часто навіть випадкових, і, по суті, є сполученням європейської моделі, що в ній універсальний комерційний банк володіє великими пакетами акцій нефінансових підприємств, і північноамериканської моделі, котра орієнтується на операції з цінними паперами за участю, передовсім, небанківських фінансових установ.

Склалася певна перевага українських комерційних банків перед небанківськими фінансовими установами щодо здійснення операцій з цінними паперами. Навіть з’явилася небезпека захоплення банками всієї діяльності на українському фондовому ринку, — а це може спричинити монополізм у фінансовій сфері. Крім того, вплив кредитних ризиків банків на інвестиційні ризики може ускладнити процес становлення ефективного фондового ринку в Україні. Не можна замовчати і той факт, що посилення діяльності комерційних банків на фондовому ринку України підкріплюється їхньою заінтересованістю у фінансуванні корпоративного сектора економіки — довготермінові кредити банків у 1997 р. становили тільки 10 % від загальних обсягів кредитування підприємницької діяльності.

Запобігти цим негативним процесам можуть заходи для прискореного створення багатогранної інфраструктури фондового ринку, посилення державного управління, а також удосконалення спільного інвестування.