Управління розвитком персоналу (2002)

4.2. Класифікація витрат на розвиток персоналу

Прямі матеріальні витрати на розвиток персоналу досить багатогранні і складні. Тому класифікація зазначених витрат повинна сприяти розгляду конкретних напрямів витрат з різних точок зору та на цій основі сприяти більш ціленаправленому характеру управління розвитком персоналу організації.

В якості класифікаційних ознак прямих витрат на розвиток персоналу приймаються наступні: фази відтворення робочої сили, рівень інвестора, цільове призначення витрат, джерела фінансування, характер витрат, час відшкодування витрат, обов’язковість витрат, відношення щодо доцільності збільшення чи скорочення витрат. Класифікація прямих матеріальних витрат на розвиток персоналу наведена на рис. 4.2.

У відповідності з класифікаційною ознакою за фазами відтворення робочої сили витрати на розвиток персоналу відносяться до фаз формування, розподілу, обміну та використання робочої сили. Інвестиції в розвиток майбутніх працівників на фазі формування здійснюють переважно держава і власники людського капіталу, їх сім’ї. Незначна участь організацій у витратах на розвиток персоналу й на фазах розподілу та обміну робочої сили (витрати на проїзд, підйомні і добові для випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів).

Основні витрати організацій на розвиток персоналу припадають на фазу використання робочої сили. Це, насамперед, витрати на підтримку високого професійно-кваліфікаційного рівня працівників, їх виробничу адаптацію, атестацію персоналу і планування його трудової кар’єри, формування резерву керівників підприємства.

Виходячи із ознаки рівень інвестора, витрати на розвиток персоналу розподіляються на: витрати громадянина, організації та держави. Якщо в умовах адміністративно-командної системи управління економікою домінуюча роль у фінансуванні заходів з розвитку персоналу належала державі, то ринкові відносини обумовлюють суттєве підвищення ролі власника людського капіталу, підприємства в цій сфері.

За цільовим призначенням витрати на розвиток персоналу підрозділяються на: загальноосвітню підготовку, професійне навчання (первинна підготовка кадрів, перепідготовка персоналу, підвищення кваліфікації персоналу), виробничу адаптацію прийнятих працівників, атестацію персоналу, планування трудової кар’єри та професійно-кваліфікаційне просування та робітників і фахівців, формування резерву керівників організації.

За джерелами фінансування виділяються наступні витрати на розвиток персоналу: державні кошти (державний та місцеві бюджети), кошти організацій, кошти власників людського капіталу та їх сімей, фонди громадських організацій, спонсорів і т. д. При цьому витрати організації на розвиток персоналу можуть проводитися за рахунок собівартості продукції (послуг) чи прибутку, інших джерел фінансування. В ринкових умовах зростає значення витрат за рахунок коштів фізичних осіб та коштів підприємств.



По характеру витрат інвестиції в розвиток персоналу розподіляються на безпосередні та опосередковані. До безпосередніх відносяться інвестиції організації на професійне навчання працівників, їх виробничу адаптацію, атестацію і планування трудової кар’єри персоналу. До опосередкових витрат належать інвестиції на створення високопродуктивних робочих місць та скорочення ділянок ручної некваліфікованої праці тощо, тобто ті, що мають непряме відношення до розвитку персоналу.

Згідно ознаки часу відшкодування витрат виділяють такі витрати на розвиток персоналу: поточні і довгострокові витрати. До поточних витрат на професійне навчання відносяться, зокрема, заробітна плата працівників навчальних закладів, нарахування на заробітну плату, стипендії учням та студентам, господарські й канцелярські витрати, навчальні витрати. До довгострокових витрат належать капіталовкладення у створення навчально-матеріальної бази навчальних закладів, придбання обладнання тощо.

Класифікація витрат на розвиток персоналу за ознакою обов’язковості витрат дозволяє виділити обов’язкові і необов’язкові витрати. Обов’язкові витрати організації, держави на розвиток персоналу обумовлюються чинним законодавством. Необов’язкові витрати на розвиток персоналу регулюються стратегією управління персоналом організації, стимулюванням розвитку персоналу з боку держави і т. п.

Здійснення класифікації витрат на розвиток персоналу за ознакою можливості та доцільності збільшення чи скорочення витрат на резервоформуючі (професійне навчання) і нерезервоформуючі (атестація персоналу тощо) зводиться до проблеми, суть якої полягає у наступному. Витрати на розвиток персоналу є складовою частиною собівартості продукції або наданих послуг, а скорочення собівартості продукції водночас виступає фактором збільшення прибутку підприємства. Тому ряд організацій заінтересовані в економії витрат на робочу силу, зокрема, на розвиток персоналу. Про це свідчить досвід економічної кризи в Україні у 1990—1999 роках.

Проте така стратегія управління персоналом не враховує реалії характеру сучасного виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу на виробництві та сфері послуг, необхідність підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника шляхом підвищення якості робочої сили. Витрати на розвиток персоналу є складовими інвестицій в людський капітал. Вони принесуть віддачу своїм інвесторам на протязі досить тривалого періоду часу. У цьому зв’язку підвищення заінтересованості організацій стосовно розвитку персоналу передбачає вирішення питання щодо формування на підприємствах ефективних стимулюючих схем.