Економіка зарубіжних країн (2005)

На початку останнього десятиріччя темпи економічного зростання почали уповільнюватися. Так, щорічний приріст ВНП у 1992-1995 рр. був нижчим за 1%, у 1996 році – він зріс до 3,9%, а вже у 1997 р. – становив лише 0,9%, наступні ж роки мали чи від’ємний показник розвитку національної економіки чи нульовий (точніше близький до нульового), а західні економісти почали називати Японію “країною сонця, що сідає”.

Нерідко проблему спадного економічного розвитку останніх десяти років світові аналітики пов’язують у першу чергу з валютно-фінансовою кризою 1997-1998 рр. у Південно-Східній Азії і пояснюють, що Японія, яка мала численні інвестиції у цей регіон більше за інших постраждала від ситуації, що склалася в Індонезії, Малайзії та Південній Кореї. Проте якщо взяти до уваги той факт, що кризу у цих країнах вдалося подолати на поч. ХХІ ст. а Японія увійшла у третє тисячоліття з від’ємними макроекономічними показниками, які ніяк не засвідчували про початок стійкого соціально-економічного зростання, то навряд чи при цьому можна говорити про синхронізацію циклічних коливань цієї країни з державами АТР. Натомість можна погодитись з тим, що деформація японської моделі розвитку була неминучою, країна потребувала нової парадигми організацій своєї економіки. Основними наслідками японської кризи кінця 90-х років були:

Падіння споживчого попиту на основні товари через перенасиченість внутрішнього ринку. У першу чергу це стосувалося предметів споживання з тривалим терміном використання (автомобілі, телевізори тощо).

Зниження прибутків компаній.

Стрімке зростання дефіциту державного бюджету (у 1998 р. він сягнув вже 6%) та пов’язане з цим знецінення ієни до долару США (упродовж 1995-1999 рр. на 24%). Якщо взяти до уваги, що процентна ставка в країні практично була рівною нулю, то монетарні можливості вплинути на ставку кредиту з огляду на це були повністю вичерпані.

Розпочалося стрімке зростання безробіття в країні, яка вважала, що практично подолала його з 2,5 – 3% (1998) до 4,7% (1999).

Банкрутство фірм та банків набуло масштабів національної катастрофи і найбільш рельєфно проявило себе протягом 1999-2000 років.

Старіння нації та підвищення питомої ваги державних витрат, перш за все соціальних в структурі ВВП. Так, у 1996 р. (за даними М.Баслакової) видатки країни на цей сектор становили 35,6% ВВП, тоді як у 1975 р. лише 26,7%, а соціальні витрати відповідно 10,3% проти 6,1%. Тобто за рівнем фінансування цієї сфери ця держава перегнала США, хоча все одно відставала від більшості країн ЄС.

Аналіз причин, що призвели для затяжної кризи в Японії є доволі простим і в водночас складним процесом. Справа у тому, що більшість чинників, що визначаються, як правило, виходили з монетаристських підходів та парадигми сталого розвитку (десять років системної кризи при сучасному повному періоді циклічності у 10-15 років, мало узгоджуються з синхронізацією країнових та глобальних моделей). Відтак логічним є виділення загальних та специфічних причин японської кризи(тобто притаманних тільки для Японії, яка поки що не має повністю відкритої економіки не зважаючи на високу країнову інтегрованість до глобального конкурентного середовища).

Загальні причини:

Підвищення ставки податку на продаж та глибокий розрив між попитом та пропозицією.

Криза кредитно-фінансової системи. Заборгованість центрального уряду та місцевої влади наприкінці 1999-го фінансового року складала 6000 трлн. ієн, або 120% ВВП.

Загострення розриву між, з одного боку, великими, а з другого – дрібними і середніми підприємствами, на останні з них у 1998 році припадало 30% експорту, 70% доданої вартості та 80% зайнятих. Традиційно ефективна конкурентна модель кейрецу почала давати збої.

Азіатська фінансова криза та зниження рівня зовнішнього попиту на традиційні для країни товари та послуги.

Суттєві прорахунки уряду у проведенні антикризової політики.

Специфічні причини

Японська Рада з питань економічної стратегії (1999) визначила таким чином:

“Структурна втомленість” та необхідність структурної модифікації виробництва у відповідності з глобальними соціально-економічними тенденціями.

Недосконалий японський менеджмент у галузі державного управління, яке перетворилося зі спонукального фактора розвитку у стримуючий.

Зневіреність домашніх господарств та підприємств у майбутнє через доволі сильне падіння економіки замість очікуваного зростання.

Нестабільність у сфері зайнятості та пенсійного забезпечення через системну кризу державних фінансів.