Економіка зарубіжних країн (2005)
5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв’язків
Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947 р.), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства включаючи американську допомогу. У відповідності з цим 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд. дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.
У 1948 році було започатковано митний союз між трьома “малими” країнами Західної Європи – Бенілюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і призвів до поширення інтеграційних ідей в інших країнах континенту.
Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947-1950 рр. призвели до того, що виникла необхідність посилити ефект “компенсаційного росту” новими об’єднувальними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики – Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 року (рівно через п’ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднена “Декларацію Шумана” (її автор займав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), у якій пропонувалося двом провідним країнам – Франції та Німеччині об’єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження належала Ж.Моне і була палко підтримана канцлером ФРН – К.Аденауером. А вже через рік – 18 квітня 1951 року у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 році зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовариства, а з часом – Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 року в Римі відбулося підписання Договорів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі присвяченій історії європейської інтеграції називають “Римським договором”. Вони набули чинності 1 січня 1958 року.
Упродовж 50-х – 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів у т.ч. щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже у 1973 році замість “шістки” – виникла “дев’ятка”, за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 році цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994-го року. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.
Протягом 90-х років активно йшов процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 грудня 1991 року відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 року, саме з цього періоду Європейські співтовариства отримали сучасну назву – Європейський Союз. У 1997 році цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву – Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.
Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.
Першою подала заявку на вступ до ЄЕС – Туреччина – у 1987 році, у 1990 році – аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. – Угорщина та Польща, у 1995 р. – Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. – Чехія та Словенія. Упродовж 1997-2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплементації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до діючих законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002-2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних в плані відповідності до вище згадуваних вимог) країн. 1 травня 2004 року членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 році до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія, а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою падала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, перш за все копенгагенським (політичним) відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.
У наслідок активного процесу розширення у 2004-му році Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі, з чисельністю жителів – 455 млн. (2003 р.) США – 276, Японія – 127), великою площею у 3,9 млн. км2 (США – 9,1, Японія – 0,4), ВВП – 9,1 трлн. дол. за ПКС (США – 8,9; Японія – 3,1). Основні країнові та глобальні порівняння представлені у табл. 5.1 станом на поч. 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.
Починаючи з 2002 року всі основні показники Євросоюзу розраховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на початок 2004 року в країнах ЄС-12, тобто тих, які входять до Європейського монетарного Союзу (ЕС-15, за виключенням Великобританії, Данії, Швеції) за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд. євро, в ЄС-15 – 9875 євро, в США – 11560 млрд. євро, Японії – 4359 млрд. євро. З цього випливало, що навіть збільшення чисельності населення країн ЄС, навряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС-15 станом на 1.01.2004 року за 100%, то аналогічний в США складає 153,4%, Японії – 133,0%, Люксембурзі – 204,3%, Ірландії – 142,7%, ФРН – 105,2%, Великобританії – 115,0%, Франції – 102,2%, Італії – 91,3%. Проте більш масштабне відставання мають такі країни як Іспанія – 73,3%, Греція – 56,8%, Португалія – 52,8%. Реально це означає, що європейські “новобранці”, яким притаманні більш низькі показники ВВП (30-60%) матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС-15. Позитивною для ЄС рисою об’єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко прослідковуються переваги євроінтеграції перш за все на рівні зниження трансакційних витрат.
У 90-ті роки країни Євросоюзу продовжили укріплювати своє положення на світових ринках. В 1997 році експорт п’ятнадцяти у 2,7 рази перевищував американський (37,9% світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвестицій зросла до 25% (1991-1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН в прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.
Протягом 90-х років в країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП, на користь закордонного виробництва. За даними В. К. Ломакіна (Росія) майже 20% ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Основними ринками для інвестицій виступають США, де на країни-члени ЄС припадає близько ⅔ іноземних капіталовкладень і лише ј становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвестицій в країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).
Галузями, які на поч. ХХІ ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію є:
літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);
банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія);
біотехнології (Німеччина);
автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);
цифрове телебачення (Франція);
фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);
фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);
страхування (Великобританія, Нідерланди);
мобільний зв’язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);
видавнича справа (Німеччина);
текстиль, взуття (Італія).
У 70-ті роки Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20-23% світового експорту. Однак на поч. 80-х рр. з’явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галузях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС було створено декілька спільних програм співробітництва: “Еспріт” (електроніка), “Расе” (телекомунікації), “Кубе” (біотехнології), “Еврика” (науково-технічні зв’язки), які сприяли відновленню лідерства на світовому рівні. Тобто, можливість акумуляції фінансових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС перед усіма іншими інтеграційними моделями.
Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійшли до складу цієї організації націлена на підйом їх економіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може слугувати досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається “європейським драконом”. 62% ірландського експорту складає продукція високих технологій, у т.ч. 29% - припадає на інформаційні технології, що означає високу конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях і це при тому що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.
Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свідченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого – стримуючим фактором розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпечення, допомогу по безробіттю, жорстке (на законодавчому рівні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менше значною мірою різниться по країнах: від 18,8% в Іспанії (1997) до 2,8% у Люксембурзі, при середньому по ЄС показникові у 10% (1998). Це означає, що країнам-членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш виважено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основними постулатами прийнятої в ЄС “Соціальної хартії”. На порядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обсягів фінансування допомоги по безробіттю, надання допомоги по бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть підтягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.
Кінець ХХ – поч. ХХІ ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби з США та Японією на двох- і багаторівневих напрямках. З одного боку активно йшов процес злиття і поглинання американських та європейських компаній, з другого – посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.
Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об’єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга – зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК з США до Штутгарту (ФРН).
У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна назвати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» війни: бананова, сирна, м’ясна, комп’ютерна та інші. Головною їх причиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підгрунття стосуються перш за все забезпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці заговорили, що “Боїнги” завдають шкоди оточуючому середовищу і у подальшому на зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків “Concorde” авіакомпаній “Air France” та “British Airways” до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002-2003 роках повністю відмовились від використання цих супершвидкісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз.
Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку ХХІ ст. підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002-го року з боку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і аналогічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та експортерів. Тобто відбувається процес загострення міжкраїнової та міжблокової конкуренції.