Економіка зарубіжних країн (2005)

У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих у Європі макроекономічні показники, а рівень безробіття в ній, особливо на Півдні сягав 30-40%, що було рекордним серед розвинутих держав світу та перевищувало показник у 25% у США під час Великої Депресії 30-х років, який вважався критичним в ринковій економіці. Застосування інструментів та механізмів кейнсіанської моделі розвитку упродовж перших повоєнних років дало значний макроекономічний ефект – швидко зростало національне виробництво, а за його середньорічними темпами країна твердо посіла 2-е місце в Європі та четверте у західному світі (після Японії та Південної Кореї); до Італії країну надійшли значні європейські та американські інвестиції. Разом з тим, суттєвою проблемою періоду відбудови був доволі високий рівень безробіття та інфляції, що знову ж таки повністю відповідало кейнсіанській моделі розвитку, хоча й знецінювало результати праці італійців та спонукало їх до міграції до більш «вдалих» у цьому відношенні країн Західної Європи. Особливістю цього періоду можна вважати також швидке нарощування державного контролю, національного регулювання і що, дуже важливо, – питомої ваги державного сектору економіки в структурі ВВП. Вже на поч. 60-х років в Італії існувало чотири державні господарські структури, які мали доволі складну систему підпорядкування:

державні підприємства з бюджетами, що є частиною державного бюджету;

організації з самостійними бюджетами, що діяли у сфері послуг у т.ч. банківській та страховій галузі;

муніципальні підприємства, у т.ч. банківські установи, що були підпорядковані місцевим органам влади;

підприємства з державною дольовою участю, які регулювалися холдінгами.

Така система державного підприємництва була досить ефективною у післявоєнний період та забезпечила країні швидкий розвиток. Реалізовані у 50-ті роки заходи щодо модернізації економіки та високі темпи нарощування основних макроекономічних показників вивели країну у число лідерів західного світу і вже на поч. 70-х років частка Італії у виробництві становила 3,5%, а в експорті 4,2% всього капіталістичного світу. Щоправда деяке уповільнення темпів економічного зростання мало місце у 60-ті роки, проте це суттєво не вплинуло на зайняті перед цим провідні позиції у світовій економіці.

Упродовж 1970-1971 рр. в Італії розпочалася досить серйозна криза, що тривала понад двадцять місяців, внаслідок цього в країні відбулося значне скорочення виробництва, дефіцитними виявилися торговий та платіжний баланси, збільшилася інфляція, зросло безробіття і, як наслідок, знизилася купівельна спроможність населення. Заходи Уряду середини сімдесятих дозволили певною мірою виправити становище, проте прослідкувати чітку тенденцію на зростання, а тим більше відновити темпи 50-х – 60-х років вже не представлялося можливим. Цей період, як правило, характеризується коливаннями не тільки основних результатів виробництва, а й нагальною необхідністю відходу від кейнсіанської моделі розвитку, чи принаймні її суттєвим оновленням.

Слід також зазначити, що період сімдесятих років характеризувався загостренням суперечностей в ЄС і виникненням так званих «продуктових війн» між основними товаровиробниками продуктів харчування. Італія, що мала на той час відносно велику частку аграрного сектору в структурі ВВП суттєво страждала від помилок та прорахунків тодішньої сільськогосподарської політики «Спільного ринку», що викликало стихійні бунти фермерів.

Створені у ті часи державні холдінги – ІРІ, ЕНІ (нафтогазова промисловість) та ЕФІМ (машинобудування) були в цілому доволі великими із значною концентрацією ресурсів, але на поч. 70-х років виявилися малоефективними структурами тому, що базувалися на залученні бюджетних асигнувань та дотацій у вигляді трансфертів та пільг, що надавалися капіталоємким галузям, малим та середнім підприємствам, депресивним регіонам Півдня тощо; їх загальна сума інколи перевищувала 6% виробленої доданої вартості. Збитки окремих підприємств компенсувалися за рахунок перерозподілу прибутку всередині холдінгу. Досить важливим для функціонування цих «пірамід» було те, що держава контролювала їх діяльність через участь своїх представників в адміністративних радах фінансових та оперативних підрозділів.

Початок 90-х років виявився найбільш сприятливим для економіки країни, коли вона не тільки досягла середнього рівня ВВП на душу населення по ЄС, але й перевищила його. Так, у 1991 році цей індикатор склав вже 105,4%. Проте далі розпочався етап (див. рис. 5.2) зниження темпів економічного зростання, які виявилися меншими за середні по Євросоюзу.

Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії у декілька етапів і мав перш за все деяку країнову специфіку, яка проявлялася у тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через впровадження основних монетаристських концепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолютизація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економіки. Проте, процес відставання від країн-лідерів, неефективність державного сектору економіки призвели до необхідності зміни методів та форм урядового втручання. Умовно це виглядало таким чином:

І етап (70-ті роки) – спроби переглянути промислову політику країни, що були зумовлені погіршенням економічної ситуації в країні, енергетичною кризою та іншими проблеми, про які йшлося вище, не носили системного характеру, а лише орієнтувалися на галузеву трансформацію.

ІІ етап (80-ті роки) – характеризувався кризою державного регулювання, необхідністю зменшення його ролі, а також обмеження повноважень уряду щодо регулювання приватного підприємництва. У цей час відбувається загострення протистояння між профспілками та підприємцями, яке призвело до того, що на вимогу останніх було скасовано рухливу шкалу підвищення заробітної плати в залежності від темпів інфляції. Це дозволило зменшити показники знецінення національної грошової одиниці, проте радикально не вирішило всі економічні проблеми. Мало місце також швидке нарощування зовнішнього боргу країни, відплив з країни інвестицій, очікування неефективними секторами національної економіки подальших трансфертів від уряду, зростання інфляційного розриву між Італією та іншими членами тодішнього Європейського Союзу.

ІІІ етап (розпочався у 1992 році) і був ознаменований приходом до влади

команди Сильвіо Берлусконі з його фактично хрестоматійними для неоліберальної моделі заходами макроекономічного регулювання, які передбачали проведення суворої бюджетної та монетарної політику уряду. Цим досить жорстким діям передувала фінансова криза в країні, яка проявила себе у тому, що вже у вересні 1992 р. відбулася чергова девальвація італійської ліри і випадіння її з ЄBC (Єдиної Валютної Системи, куди країна увійшла у 1979 році). Основними заходами оздоровлення економіки були:

швидка приватизація державних підприємств перш за все тих, що були збитковими та отримували трансфертні платежі з боку уряду;

стимулювання залучення інвестицій шляхом скорочення рівня оподаткування та введення податкових пільг;

обмеження зростання заробітної плати через відміну індексації та встановлення залежності зарплати від продуктивності праці, що врешті-решт призвело до скорочення рівня інфляції;

зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу (частково на це пішли кошти, які були отримані від приватизації) через суворий контроль прибутків та видатків;

створення нових робочих місць та заохочення підприємців, які відкривають нові вакансії;

обмеження соціальних гарантій у т.ч. збільшення пенсійного віку, скорочення переліку безплатних медичних послуг що надаються.

Якщо до початку здійснення системних реформ майже 50% ВВП перерозподілялося через державний бюджет, то вже наприкінці 90-х ця цифра зменшилася до 35-40%%. Вдалося стабілізувати ліру, зменшити інфляцію, знизити торговий та платіжний дефіцит, певною мірою приборкати розростання тіньового сектору, обсяги якого становили на початку періоду, що розглядається – близько 25% ВВП.

Негативними наслідками реформ було різке розшарування населення країни та його маргіналізація. Якщо у 1980 році в країні налічувалося близько 2 млн. осіб, що жили за межею бідності, то вже у 1995-му їх чисельність зросла до 7 млн. осіб. Суттєво зросла також географічна різниця в отриманні доходів між Південною та Північною частинами держави.

Входження Італії до Європейського валютного союзу та введення безготівкового (1999) та готівкового євро (2002) також відповідало цілями італійського уряду зорієнтованих на фінансову стабільність в своїй країні і вимагало дотримання цілого пакету монетарних вимог, який передбачав жорсткий контроль за рівнем інфляції, державним боргом, платіжним дефіцитом, тобто обмежував (а в ряді випадків блокував) класичні підходи долання бюджетного дефіциту. Таким чином, в цій середземноморській державі процес конвергенції з іншими членами ЄС набув незворотнього характеру.

Італійська модель розвитку повинна розглядатися перш за все через призму у цілому унікальної корпоративної структури, головною рисою якої є висока концентрація власності переважно у руках «сімейних кланів», на які припадає близько 60% вартості цінних паперів. Складовою частиною корпоративних структур є фінансово-промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдінг. Він пов’язаний з вертикальними ланцюжками управління незалежними фірмами, над якими здійснюється контроль за принципом піраміди, котрій притаманні декілька рівнів. Диверсифікація діяльності структурних елементів холдінгу відбувається через міжгрупове володіння акціями, що в цілому нагадує японську модель. Посилює корпоративну структуру італійської економіки ще й те, що вона має розвинену систему договірних відносин між окремими компаніями та наявність неформальних угод між ними, які на думку ряду дослідників охоплюють 76% великих і середніх фірм та 73% загальної чисельності працюючих. Понад 40% таких угод включають спеціальний пункт про пряму заборону передачі основних прав власності.

Нерідко навколо одного з підприємств формується сітьове оточення, яке будується на основах спеціалізації та кооперування дрібних фірм, що призводить до формування гнучких коопераційних зв’язків. Така система стосунків була причиною успіху багатьох італійських фірм у 80-х – поч. 90-х рр.

В умовах посилення глобалізації світового господарства наприкінці 90-х рр. в корпоративну структуру Італії все більше залучалися представники «нової економіки», що відбивалося на рівні капіталізації найбільшої в країні міланської фондової біржі, сукупний показник якої зріс з 25% ВВП Італії на поч. 90-х років до 69% у 2000-му році. Проте більша частина акцій та інших цінних паперів все одно належить індивідуальним власникам, а провідні корпорації включаються у процес акціонування досить повільно.

Попри всі проведені заходи щодо приватизації державної власності питома вага цього сектору національної економіки в Італії продовжує залишатися значною і також розглядається як важливе доповнення до цілісності корпоративної структури. На поч. ХХІ ст. її частка становила 19,4% доданої вартості, 23,6% інвестицій та 15% зайнятих (без аграрного сектору). За розрахунками російських дослідників італійської моделі питома вага держсектору Італії перевищує аналогічний показник у Франції, проте поступається Португалії та Греції, що в цілому досить адекватно відображає її позиції в європейській економіці.

Класичним прикладом сформульованого свого часу К.Марксом закону нерівномірності розвитку капіталізму завжди вважалася регіональна модель Італії, яка ще у XVIII-XIX ст. чітко дистанціювала за рівнем соціально-економічного розвитку Південь та Північ країни. Центральна ж частина являла собою точкові центри економічного зростання в Римі та Неаполі при в цілому «південному» характері хронічної депресивності і стала відомою пізніше під назвою «третя Італія». У другій половині ХХ ст. подолати таку диспропорційність між двома частинами країни повністю не вдалося. Залишається досить високою різниця у рівнях безробіття (від 5% для Півночі до 30% на Півдні) рівень доходів працюючих відрізняється у 2,5-3 рази, а по лінії – Велике місто на Півночі – сільський район Півдня у 4-5 разів. Прийняті в ЄС рівні депресивності щодо відсотка ВВП на душу населення до середнього показника в ЄС засвідчили, що найнижчий його індикатор був притаманний у 1998 р. Калабрії (60,7%, у 1988 р. – був 56,5), Кампанії (64%) та Пуглії (65,1%). Рівень безробіття у першому з цих регіонів, за даними Євростата, у квітні 1999 року дорівнював 28,7% (найнижчий показник в ЄС-15) при тому що його мінімальний рівень припадав на регіон Трентіно-Алто Адіже – 3,9%. Великий потік міграції, передусім молоді, завжди був проблемою для країни, проте різна ментальність «двох» Італій нерідко призводила до того, що незабаром дехто з вихідців з південної частини країни, що мігрував на північ та не зміг там адаптуватися і вимушений був повернутися додому.

Політика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі децентралізація управління призводила до швидких змін в італійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету, це спонукало уряд до проведення реформи національного та місцевого управління. Основними її чинниками були:

Перехід наприкінці 90-х років до європейської моделі вимірювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання.

Реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передбачав співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів.

Вплив європейського процесу децентралізації.

Формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з «Соціальної хартії», для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсів.

Розповсюдження ідей «асистенціалізму» на Півдні Італії, які декларують необхідність постійного забезпечення багатими регіонами бідних через трансфертні платежі, дотації та субсидії.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. швидкими темпами у різних провінціях Італії зростали нові інноваційно-інвестиційні моделі підприємництва. Відомий західний дослідник М.Бест досить чітко їх класифікує, виділяючи при цьому в «Третій Італії» центри колективних послуг, консорціуми, промислові парки, промислові райони, кластери. Передбачається, що стимулювання малого і середнього бізнесу в інноваційні сфері по всій країні сприятиме вирівнюванню макроекономічних показників двох мегарегіонів країни. Основними засадами такої політики регіональної конвергенції стали закладені у прийнятому на Берлінському самміті Європейської Ради «Порядку денному-2000» механізми та інструменти вирівнювання.