Державне регулювання зайнятості (2003)

У процесах, що відбуваються на практиці, методи впливу на зайнятість органічно пов’язані між собою та з організацією реалізації конкретних заходів. Їх поділ на економічні, правові та організаційні є певною мірою умовним. Він служить, головним чином, для орієнтації кожного з виконавців (трьох гілок влади) щодо розробки конкретних заходів, їх виконання і контролю.

Розглянемо це на прикладах з державної практики регулювання зайнятості. Візьмемо економічно заохочувальний захід, такий як субсидії зайнятості й субсидії найму, що за своїм змістом стимулюють наймача економічно до збільшення числа зайнятих. Він буде можливим та ефективним лише за наявності необхідних для цього правових актів, які визначали б дозвіл, обов’язки і відповідальність того, хто дає субсидії, і того, хто їх приймає. Його реалізація відбувається через аналіз економічних можливостей, організацію підготовки та прийняття відповідних адміністративних рішень, а також через здійснення організації контролю за використанням виділених державою коштів.

У даному випадку триєдиними факторами виступають: економічна стимуляція зайнятості, правова можливість її здійснення, адміністративно-організаційні заходи реалізації з кінцевим результатом дії економічного «двигуна». Аналогічну схему можна навести і стосовно надання дотацій підприємцям для створення додаткових робочих місць, що здійснюється відповідно до ст. 30 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», де пріоритетною також є економічна заінтерисованість роботодавця.

Інший приклад. На перший погляд, пропозиції, які можуть вносити органи державної служби зайнятості до місцевих державних адміністрацій щодо призупинення на термін до шести місяців вивільнення працівників з підприємства (п. 2, ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення»), у разі ускладнення їх подальшого працевлаштування, є за змістом адміністративним методом регулювання зайнятості. Але, керуючись вказаною статтею, для його реалізації знов-таки необхідно: здійснити аналіз фактичного стану справ на підприємстві; затримати вивільнення працівників, посилаючись на право, надане законом; економічно розрахувати відшкодування підприємству збитків, підготувати адміністративне рішення місцевого органу влади; розробити необхідні заходи щодо подальшої роботи з тією групою працівників, котрі все ж можуть бути вивільнені після закінчення встановленого терміну, організувати контроль за виконанням прийнятих рішень. Тут знов-таки існує триєдність: адміністративно-організаційних дій, економічних важелів та правового поля.

Створення територій пріоритетного розвитку, здавалося б, є заходом суто організаційним. Але для його реалізації необхідні відповідні законодавчі підстави й економічне обґрунтування такої пропозиції. Первісними у даному разі є організаційні дії по створенню території пріоритетного розвитку, внаслідок чого досягається поставлена мета.

Триєдність дії економічних, правових і адміністративно-організаційних методів наочно ілюструє схема (рис. 2.3.1). Розроблені заходи і програми мають конкретних виконавців, терміни виконання, певну систему контролю, чітко зумовлені фінансове і матеріально-технічне забезпечення та взаємодію різних органів.

Слід звернути увагу на те, що основу всіх методів становлять: інформація, аналіз, прогноз та висновки і лише на підставі цього в будь-якому випадку — прийняття адміністративного рішення щодо коригування діючих поточних заходів і програм, а також внесення коригувань або розробки законів, постанов Кабінету міністрів України, наказів Мінпраці, Мінекономіки, Мінюсту України тощо.

Наведена схема принципово зберігається на будь-яких рівнях управління (Україна, АР Крим, область, місто, район) з розробкою відповідних загальнонаціональних або регіональних заходів і нормативних актів, а також за пропозицією регіонів можуть бути прийняті закони України і постанови Кабінету міністрів України.

Таким чином, ефективність результатів впровадження економічних, правових і адміністративно-організаційних методів полягає в їх єдності, комплексності й системності розробки та реалізації, тобто тоді, коли вони здійснюються в межах правового поля й економічних (фінансових) можливостей та в тісній взаємодії виконавців.