Макроекономіка

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

Рівень життя суспільства означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, а на користь нерівності доходів – збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренца.

Аналіз тенденцій нерівності доходів показує, що економічне зростання зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це не вплинуло на ступінь нерівності.

На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога держави та ін. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю – землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум».

Прожитковий мінімум, на відміну від біологічного мінімуму, є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку зі зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної, соціальної допомоги та соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат. До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.