Макроекономіка

Основними рисами структури власності в країнах з розвинутою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретично принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формування власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв’язку зі станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

Сьогодні для країн з перехідною економікою є необхідністю формування різних форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування.

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на фактори виробництва.

На сучасному етапі, коли формується нова ринкова економіка, Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях, а саме: подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності (державних, колективних, приватних). Це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності (суспільні, приватні, змішані).

Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що, по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі та значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвиту НТП відбуваються два взаємопов’язаних процеси – концентрація та спеціалізація.

Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва, другий – його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності.

Законом України “Про власність”, передбачено існування різних форм власності в економіці України, а саме: державної, колективної власності та власності інших держав, міжнародних організацій, спільних підприємств (СП) та іноземних громадян.

Кожен з цих видів має різноманітні форми, формування яке стало можливим в результаті подолання державного монополізму на власність. Найпростіше здійснити цей процес шляхом проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності.

Слід розрізняти роздержавлення та приватизацію.

Приватизація – це лише стан роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частку засобів виробництва. Роздержавлення повинно розв’язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість альтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання, утворення системи соціальних гарантій та соціального захисту трудящих.

Роздержавлення власності – головна мета економічної політики на сучасному етапі, оскільки створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин.

В той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індиві¬дуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Процес роздержавлення не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поступово, протягом тривалого часу. Тому до нього слід підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму.

Кожна функціональна форма власності має відбивати, насамперед, рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найбільш оптимальні умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою за ступінь розвитку останньої. Будь-які “забігання” вперед (так само як відставання) у процесі формування власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

Слід врахувати і те, що в умовах товарного виробництва та ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими.

Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.