Міжнародна інвестиційна діяльність (2002)

Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації економіки, посилення процесів усуспільнення капіталу, удосконалення форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. вона опосередковує інвестиційні форми бізнесу, які, перш за все, спрямовані на входження в зарубіжний ринок в процесі інтернаціоналізації господарської діяльності (рис. 2.10).

Інтернаціоналізація на мікрорівні як процес залучення фірми до міжнародних операцій має стадійний характер. Так, теорія міжнародного життєвого циклу продукту, яка запропонована Р. Верноном, ідентифікує етапи інтернаціоналізації залежно від характеру і масштабів реалізації (і виробництва) фірмою певного продукту за кордоном. Результати відомих багаторічних досліджень Л. Велша, Р. Луостаринена, Дж. Йохансена та інших учених також свідчать про поступовість входження фірми в міжнародний бізнес.

Здебільшого підприємство, що виходить на зарубіжний ринок, розглядає переваги та недоліки (табл. 2.3) таких варіантів діяльності: експорт; контрактні коопераційні угоди, в тому числі ліцензування та франчайзинг; створення за кордоном СП, власного виробництва чи філії.

Відомий американський спеціаліст у сфері міжнародного менеджменту Ф. Рут запропонував деталізований перелік екстернальних (зовнішніх) та інтернальних (внутрішніх) чинників, що впливають на вибір форми виходу на зарубіжні ринки.

Найважливіші екстернальні чинники такі:

ринкові чинники зарубіжної країни: розмір ринку та перспективи росту, конкурентна структура тощо;

середовищні чинники зарубіжної країни: політичні, економічні та соціально-культурні характеристики, зокрема урядова політика щодо прямих зарубіжних інвестицій; географічна відстань; економічне зростання, зовнішні зв’язки країни і т. ін.;

виробничі чинники зарубіжної країни: наявність, якість та вартість сировини, робочої сили, а також ступінь розвитку інфраструктури (транспорт, комунікації тощо);

чинники країни базування: розмір ринку, вартість виробництва, умови конкуренції, рівень урядової підтримки міжнародного бізнесу і т. ін.

Серед інтернальних чинників, що найбільше впливають на вибір форми зарубіжної діяльності, виділяються дві основні групи:

продуктові — ступінь диференціації продукту, гарантійне та після гарантійне обслуговування, технологічний рівень, потенціал глобальної стандартизації і т. ін.;

ресурсні — управлінські, інвестиційні і технологічні ресурси, виробничий та маркетинговий досвід; оцінка важливості зарубіжної діяльності, яку дає вищий менеджмент фірми.

Названі щойно чинники, а також їх вплив на вибір фірмою тієї чи іншої форми виходу на закордонні ринки (експорт, ліцензування, інвестиційна діяльність — відкриття власних виробничих філій, організація спільних підприємств) ілюструє табл. 2.4.

З огляду на цільові пріоритети фірми та значущості кожного з чинників можна оцінити відносну привабливість різних варіантів виходу на зарубіжні ринки. Оптимальним буде такий вибір, який забезпечує одержання максимального прибутку в заздалегідь визначений період часу з урахуванням обмежень, зумовлених рівнем забезпеченості ресурсами, допустимим рівнем ризику, а також необхідністю вирішення завдань, не пов’язаних прямо з одержанням прибутку (забезпечення стратегічної гнучкості, формування іміджу і т. ін.).

Ще одне важливе питання, яке часто постає на початковому етапі інтернаціоналізації фірми, — це вибір між одночасним виходом на кілька зарубіжних ринків і орієнтацією на один із них задля надбання досвіду освоювання інших потенційно доступних ринків у майбутньому. Здебільшого одночасний вихід одразу на кілька зарубіжних ринків потребує надмірно високих ресурсних витрат, що може бути неприйнятним для фірми, яка не має міжнародного досвіду. Проте, завдяки одночасному освоєнню кількох ринків компанія може дістати додаткові конкурентні переваги, пов’язані з чинником часу та потенційною економією на масштабах діяльності.

Значний внесок у розвиток теоретичної бази, яка пояснює стратегічні аспекти інтернаціоналізації, зробив відомий англійський економіст Дж. Даннінг. Інтегруючи результати досліджень в галузі міжнародної торгівлі, індустріальних організацій та ринкових інперфекцій, він запропонував модель, яка ілюструє вибір стратегії входження до зарубіжного ринку на базі трьох груп детермінуючих факторів: переваги володіння, переваги дислокації та переваги інтернаціоналізації (рис. 2.11).

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність багатьох взаємопов’язаних факторів, під їх впливом формуються відповідні стратегічні орієнтації країн базування та приймаючих країн, які в свою чергу впливають на мотивацію безпосередніх партнерів (рис. 2.12).

Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють три групи країн: 1) ті, що переважно експортують капітал (наприклад, Японія); 2) ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту і імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Іспанія, Португалія, США, Туреччина). У останні роки крупними експортерами капіталу стали також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу. Характерно, що на відміну від практики експорту інвестицій цими країнами у 70-80-ті роки у країни, що розвиваються, у наш час набуває поширення експорт капіталу у промислово розвинуті країни (наприклад, Тайвань близько 60% інвестицій експортує до США).

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності та ресурси; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

за умов імпорту інвестицій з’являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси;

прямі інвестиції сприяють розвиткові національної науково-дослідної бази;

стимулює імпорт прямих інвестицій конкуренцію і пов’язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

такий імпорт підвищує попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

в умовах слабкого контролю за використанням держпозик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:

імпортовані ресурси працюють задля окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. Причому, у довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку має перевищувати величину первинних вкладів. Тому говорити про зростання виробничого потенціалу приймаючої країни за рахунок іноземних інвестицій доцільно тільки з огляду на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток країни в цілому;

цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило. не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюється правовими заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій;

підприємства з іноземними інвестиціями (ПІІ) як канали передачі технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов’язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати із забезпечення функціонування анклаву. При цьому сила ефекту анклавності обернено пропорційна щодо рівня розвинутості приймаючої країни. Крім того, приймаюча країна (навіть промислово розвинута), як правило, майже не бере участі у створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частини науково-дослідних робіт приймаючій країні має місце переважно у низькотехнологічних галузях;

ПІІ можуть вступати в зговір з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше — монополією), а також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;

суттєві надходження іноземних інвестицій найбільш реальні у сировинних галузях, в обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;

нерегульований розвиток ПІІ може посилити соціальне розшарування, маргіналізацію населення приймаючої країни.

Залучення країнами, що розвиваються, та країнами з перехідними економіками іноземних інвестицій розглядається економістами як один із факторів ринкової трансформації цих країн у контексті їх інтеграції у сучасну світогосподарську систему. З іншого боку, поліпшення економічного середовища в процесі переходу до ринку стимулює пряме іноземне інвестування. це ілюструє аналітична оцінка ЄБРР взаємозв’язку прогресу реформ і обсягів ПІІ у країнах з перехідними економіками (рис. 2.13).

Головними мотивами використання ПІІ як стратегії входження в зарубіжний ринок є виробничо-економічна та маркетингова мотивація:

зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей;

придбання джерел сировини або нової виробничої бази;

розширення діючих виробничих потужностей;

реалізація переваг дешевих чинників виробництва;

можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва;

пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;

підвищення ефективності існуючого маркетингу;

придбання нових каналів торгівлі;

можливість проникнення на конкретний географічний ринок;

вивчення потреб;

набуття управлінського досвіду на нових ринках;

пристосування до країни, яка приймає капітал.

Не слід ігнорувати й інші, як правило, не декларовані та рідко досліджувані мотиви:

пропагандистські та престижні, характерні як для діяльності за кордоном великих корпорацій, так і для міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо);

персональні, коли ПІІ створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах;

екологічні, коли розв’язуються завдання виведення за межі розвинутих країн екологічно брудних виробництв (табл. 2.5)

У свою чергу фірми країн, що розвиваються, при залученні інвестицій орієнтуються на: можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок, мобілізацію додаткових фінансових ресурсів тощо.

Слід зазначити, що інвестиції за кордон використовуються не тільки для освоєння ринку приймаючої країни, а й з метою подальшого виходу на ринки сусідніх до неї країн або цілих регіонів світу. Мотивація таких інвестицій вже тривалий час досліджується, особливо стосовно діяльності американських, японських та західноєвропейських фірм у Латинській Америці, Азії, Африці. Проте потенціал такого плану маркетингової мотивації західних фірм у країнах Східної Європи та СНД до останнього часу не оцінено. А цей потенціал є значним, що обумовлено схожістю ключових середовищних характеристик цих країн внаслідок їхнього тривалого взаємопов’язаного економічного розвитку. Зокрема, спостерігається висока кореляція інвестиційної активності іноземних фірм в Україні і в Росії.

Аналітична оцінка мікромотивації інвесторів на ринках країн з перехідними економіками, здійснена Німецькою консультативною групою на основі опитувань менеджменту 21 компанії, що діють в 11 галузях промисловості та походять з 8 країн, представлена в табл. 2.6.

Головним суб’єктом міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності є транснаціональні корпорації (ТНК). Хоча на сьогодні біля 40 тисяч фірм різних країн світу, що контролюють 280 тисяч зарубіжних філіалів, перебувають на транснаціональній стадії розвитку, до останнього часу нема загальноприйнятого визначення транснаціональної корпорації. Вирізняють три головні критерії належності тієї чи іншої корпорації до ТНК: структурний, результативності та поведінки.

За структурним критерієм, ТНК — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах (за деякими дослідниками — щонайменше в шести країнах), або це фірма, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадянами різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні. Саме тому вирізняють американські, японські, австрійські та інші ТНК).

За критерієм результативності та чи інша фірма визначається як ТНК на основі абсолютних або відносних показників. Відповідно до методології ООН міжнародний характер діяльності ТНК можна проаналізувати за трьома ключовими показниками:

відношення зарубіжних активів ТНК до загальних активів ТНК;

відношення обсягів реалізації ТНК за кордоном до загальних обсягів реалізації ТНК;

відношення кількості зайнятих у зарубіжних підрозділах ТНК до загальної кількості зайнятих ТНК.

Середню арифметичну цих трьох показників називають індексом транснаціональності, який слугує узагальнюючим критерієм міжнародної діяльності ТНК.

У табл. 2.7 представлені перші 10 ТНК світу за показником «Зарубіжні активи» станом на 1998 p. Перелік очолює ТНК «Дженерал Електрик», яка має найбільші закордонні активи, що перевищують 128 млрд доларів США, інші компанії з цього переліку, як правило, одночасно входять до переліку перших ТНК світу за обсягами реалізації чи обсягами прибутків (табл. 1 та 2).

Як видно з табл. 2.7, індекс транснаціональності перелічених ТНК становить від 30,9% («Дженерал Моторе») до 94,2 % (Нестле), іншими словами, приблизно 31% — 94% загальної діяльності найбільших ТНК припадає на міжнародну діяльність.

Транснаціональний етап інтернаціоналізації фірм вдало продемонстрував Х. Перлмутер за допомогою відомої моделі ERPG (табл. 2.8).

При етноцентричній орієнтації (Е) фірми її зарубіжні операції розглядаються як такі, що підпорядковані її діяльності на внутрішньому ринку. Поліцентрична орієнтація (Р) — це врахування особливостей бізнесового середовища різних країн. Регіоцентризму (R) притаманне зосередження на регіональній організації повноважень і комунікаційних потоків. Геоцентризм або глобалізм (G) — це співробітництво між штаб-квартирою і філіями для розроблення стандартів і процедур, які б відповідали і загальним, і локальним завданням фірми.

Найбільш авторитетними вважаються визначення ТНК впливовими міжнародними організаціями. Згідно з Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), транснаціональна корпорація — це така група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що знаходяться в різних країнах, в якій одна чи більше з цих компаній може значно впливати на діяльність інших, особливо в сфері обміну знаннями і ресурсами. За визначенням, що схвалене ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), ТНК — це підприємство, що об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, провадить скоординовану політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень. Отже, під транснаціональною корпорацією розуміється група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні.

В економічній літературі поряд з терміном «транснаціональна корпорація» як синоніми використовуються також: «транснаціональна компанія» (не всі компанії-партнери, що мають загальний бухгалтерський баланс, мають організаційну форму корпорації) і «багатонаціональна корпорація» (компанія).

Як правило, середньорічний обсяг продажів ТНК становить кілька сотень мільйонів доларів. Понад 500 ТНК мають річний обсяг збуту понад 1млрд. дол., а найкрупніші — десятки млрд. дол. США. При міліардних обсягах прибутку (табл. 2.9-1, 2.9-2)

Річні обсяги продажу провідних ТНК інколи порівнюють з показниками валового національного продукту окремих країн (табл. 2.10)

У цілому ТНК контролюють 70—90% ринків товарів, послуг, технологій. Загальний обсяг реалізації 200 найкрупніших із них вже становить понад 30% світового валового внутрішнього продукту (табл. 2.11).

1999 року 77 ТНК світу мали обсяги збуту вищі за ВВП України, починаючи з ТНК «Дойче Телеком» (обсяги збуту — 37,8 млрд доларів США, 77 місце серед ТНК) і закінчуючи ТНК «Дженерал Моторс» (обсяги збуту — 176 млрд доларів США, 1 місце серед ТНК).

Природно, що у діяльності ТНК головним є прямі іноземні інвестиції. Загальний обсяг накопичених прямих іноземних інвестицій становить 3,2 трлн. дол. США (1996 р.), останніми роками вони зростали втричі скоріше, ніж внутрішні інвестиції, і суттєво випереджали темпи зростання світового ВВП та експорту (табл. 2.12).

З урахуванням форм міжнародної діяльності ТНК, що не відображаються у статистиці прямих інвестицій (субпідрядні, ліцензійні, франчайзингові угоди, договори про управління) продажі зарубіжних філій оцінюються більш, ніж у 7 трлн. дол. США.

Характерно, що при загальному обсягу ПЗІ в 1999 р. 865 млрд доларів США, левова частка припадає на транснаціональні злиття та поглинання компаній, які дорівнювали 720 млрд доларів США в 1999 р., тобто на злиття та придбання за участю ТНК припадає понад 80% загальносвітових обсягів ПЗІ (табл. 2.13)

Злиття та поглинання дозволяють ТНК: отримати стратегічні активи інших фірм, монополізувати ринки; досягти ефектів синергізму; збільшити розміри ТНК; диверсифікувати ризики; використати нові фінансові можливості; реалізувати особисті інтереси вищого менеджменту тощо. В середині 1980-х років спочатку у декількох найбільш активних ТНК, а потім і у більш широкого їх кола сформувались глобальні стратегії, коли одночасно враховуються наступні правила поведінки на міжнародних ринках: мати загальносвітове бачення ринків і конкуренції; добре знати своїх конкурентів в олігополістичній ринковій структурі; контролювати свої операції якщо не у загальносвітовому масштабі, то принаймні в тріаді «США—ЄС—Японія»; оперувати у високотехнологічних промислових галузях; координувати свою діяльність до допомогою гнучких виробництв та інформаційних технологій; інтегрувати свої заводи і спеціалізовані філії в єдину міжнародну мережу управління; інтегруватися з іншими ТНК тощо. Про зростаюче значення компетентних глобальних лідерів свідчать наступні рейтингові оцінки (табл. 2.14)

Поширеною формою міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності, яка потребує окремого розгляду, є міжнародні спільні підприємства.

Міжнародне спільне підприємство (МСП) — це одна з форм міжнародного бізнесу, коли зарубіжний та місцевий партнери створюють нове підприємство, поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Для МСП характерні такі особливості: наявність угоди про довгострокові завдання співробітництва; об’єднання сторонами активів; оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень обох сторін; реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління, які незалежні від органів управління сторін; участь обох сторін у прибутках та збитках, відповідно до вкладеного капіталу.

Переваги МСП обумовлені тим, що ця форма співробітництва є довготривалою, забезпечує комплексність співпраці, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшується інвестиційний ризик, особливо його залежність від політичних чинників. Дуже часто МСП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну.

Реалізація міжнародного бізнесу можлива:

без створення нового підприємства (юридичної особи), тобто реалізація бізнесу у рамках міжнародної кооперації та міжнародної торгівлі товарами та послугами (експорт, управління за контрактом, ліцензування). У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами;

із створенням нового суб’єкта господарювання, а саме спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100%-му прямому інвестуванні, крім випадків, коли створюються так звані контрактні (договірні) СП без реєстрації підприємства у спільному володінні).

МСП можна розглядати також як один із різновидів стратегічних альянсів, що реалізується через ефективний розподіл прав власності. Розподіл прав власності у формі МСП має ряд переваг у порівнянні із 100%-ним володінням підприємством за кордоном: прискорення процесу розширення фірми у географічному аспекті, розширення бази досліджень і розробок, передача контролю над підприємством на місця тощо. Крім того, співпраця у формі МСП генерує синергічний ефект від взаємодії двох або декількох фірм, що знаходяться в різних країнах. Партнери по стратегічному альянсу у формі МСП можуть поєднати свої дії так:

іноземна фірма об’єднує свої зусилля з місцевою;

фірми двох або декількох держав поєднують свої дії у третій країні або у одній із своїх країн. (Зазначимо, що коли в роботі СП беруть участь більше двох організацій, то таке СП іноді називають консорціумом).

Загалом, стратегічні альянси є продуктом еволюції конкурентних стратегій на певному етапі розвитку того чи іншого ринку (рис. 2.14, 2.15)

Зауважимо, що у багатьох країнах з перехідними економіками, в тому числі і в Україні, спільні із зарубіжними партнерами підприємства розглядаються як одна із нових форм господарювання.

Визначення МСП одночасно як:

а) форми міжнародного бізнесу; б) специфічного (нового) суб’єкта міжнародного бізнесу; в) стратегії входження у зарубіжний ринок; г) різновиду прямого іноземного інвестування; д) форми господарювання — дозволяє не тільки окреслити його суттєві ознаки, але й позиціонувати МСП у системі макро- та мікроекономічного регулювання, адже створення та діяльність МСП регулюються багатьма різними нормативно-правовими актами (про іноземну інвестиційну діяльність, про національне підприємництво, у межах антимонопольних заходів тощо).

Особливості феномену МСП, які фіксуються через кілька ключових суттєвих ознак, з одного боку, та специфіка регулювання процесів створення і діяльності МСП, з другого боку, обумовлюють доцільність багатокритеріальних підходів до їх визначення та аналізу. При цьому важливо досягти певної однозначності у тлумаченні низки відповідних понять, що сприятиме міжнародному порівняльному аналізу. Певне значення має групування МСП за особливостями організації; структури учасників; вкладень у статутний фонд; а також сфер, видів та строків діяльності (табл. 2.15).

Зауважимо, що вказані в таблиці ознаки мають важливе значення для комплексного аналізу МСП. Наприклад, для розуміння мотивації безпосередніх партнерів та їх впливу на подальшу розробку стратегії діяльності МСП принципово важливо знати, на яких засадах партнери беруть участь у спільному підприємстві — паритетних, з пільгою чи меншою участю іноземного інвестора (п. 3.7, табл. 2.15). Участь на паритетних засадах поширена в промислово розвинутих країнах, коли підприємство створюється майже виключно з підприємницьких мотивів при участі рівних за значенням партнерів. Рівна частка участі в капіталі підприємства розглядається як доказ рівноправного співробітництва та взаємного визнання партнерів і теоретично є ідеальним вирішенням питання організації підприємства з іноземною участю. Однак таке співробітництво має і негативний бік, який проявляється в тому випадку, коли одному з партнерів необхідно взяти на себе відповідальність за вирішення якого-небудь питання (відсутність «лідера» в конфліктній ситуації).

Створення підприємств на паритетних засадах може зумовлюватися правовим регулюванням, згідно з яким участь іноземного партнера не повинна перевищувати частки місцевого партнера.

Організація МСП з більшою часткою іноземного капіталу в статутному фонді має місце, тоді, коли іноземний партнер бажає забезпечити максимальний контроль за діяльністю підприємства. Це необхідно також і в тому разі, коли місцевий партнер не має фінансових коштів для того, щоб збільшити свою частку в підприємстві. Для таких підприємств негативним моментом є те, що місцева влада розглядає подібне підприємство не як національне, а як іноземне, і може відмовити йому в наданні додаткових пільг. Іноді для усунення цього недоліку іноземні підприємці намагаються перекласти на плечі місцевого партнера поточне керування підприємством, а свою власну діяльність обмежують контролем. У цьому випадку в оперативні відносини з державними органами вступає тільки місцевий партнер. У деяких країнах, зокрема і в Україні, існує порядок, який передбачає додаткові пільги тим підприємствам, у своєму статутному фонді яких частка іноземного капіталу більша за певний відсоток.

Створення МСП з меншою часткою іноземного партнера у його статутному фонді у більшості випадків неприйнятне для західних фірм, котрі прагнуть здійснювати контроль за діяльністю підприємства. При цьому іноземні інвестори встановлюють сувору взаємозалежність між часткою капіталу і правом контролю. Однак існує практика, коли право на керування може бути встановлене договором про порядок діяльності підприємства без залежності від частки капіталу. Закордонні інвестори погоджуються з меншою часткою своєї участі в капіталі МСП в країнах, де помітні значні зусилля щодо націоналізації економіки, і вони можуть зазнати збитків внаслідок дискримінації, офіційних регламентацій, які обмежують діяльність підприємства. Підприємства, в капіталі яких іноземний інвестор має меншу частку, за своїм характером більш близькі до національних підприємств, і тому вони користуються різними пільгами більш масштабно використовують місцеву робочу силу, сировину, а також можливості збуту продукції на місцевому ринку.

Систематизація МСП за характером організації (п. 1.1, табл. 2.15) важлива тому, що законодавчо встановлюються організаційно-правові форми підприємств, які можуть значно відрізнятись у різних приймаючих країнах. Від того, в якій сфері діє СП (п. 4, табл. 2.15), залежать пільги або обмеження, а від місця реєстрації — превалюючі норми національного регулювання (п. 1.4, табл. 2.15).

Зазначимо, що розмір МСП (малі, середні, великі, крупні — п. 7, табл. 2.15) може визначатися за різними параметрами: 1) величина статутного фонду, що включає розмір внеску іноземного партнера; 2) чисельність персоналу; 3) вартість виробничих фондів; 4) обсяги продукції та її експорту тощо. Зрозуміло, що в аналізі МСП доцільно використовувати всю сукупність показників, однак у період створення МСП важливе значення мають, перш за все, розмір декларованої або реально внесеної іноземної інвестиції, а також її джерело, зміст, якість, мета і структура (п. 3, табл. 2.15).

В цілому систематизація спільних підприємств, з одного боку, відображає мотивацію як країн базування та приймаючих країн, так і безпосередніх партнерів, а з другого — дає змогу поглиблено аналізувати процес створення та функціонування МСП, методи, інструменти і специфіку їх регулювання.

Література

Джон Д. Дэннелс, Ли Х. Радеба. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. Пер. с англ. — М.: Дело Лтд., 1994.

Долгов С. И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? — М.: ОАО «Изд-во «Экономика», 1998.

Инвестиции в Украине / Под ред. С.И.Вакарина. — К.: «Конкорд», 1996.

Киреев А.А. Международная экономика. В 2-х ч. — Ч.1. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. Учебное пособие для вузов. — М.: Международные отношения, 1997.

Лук’яненко Д.Г., Білошапка В.А., Пестрєцова О.І. Спільні підприємства в Україні: Організація і умови ефективного розвитку: Підручник / За ред. Д.Г.Лук’яненка. — К.: Вид-во «Хвиля — Прес», 1995.

Міжнародні економічні відносини. Сучасні міжнародні економічні відносини / А.С.Філіпенко. І.В. Бураковський, В.С.Будкін та ін. — К.: Либідь, 1994.

Мельник В. Глобалізація та діяльність транснаціональних корпорацій: критичний погляд. — Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні, 1999, №2.

Пахомов Ю.М., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К.: Україна, 1997.

Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ / За ред. А. Зіденберга і Л. Хоферманна. — К.: Фенікс, 1998.

Word investment report 2000: Cross-border Mergers and Acquisitions and Development, (Overview) /UNCTAD, New York and Geneva. — 2000, Internet: www.unctad.otg.