Економічна політика (2004)
3. Економічна політика як механізм поєднання економічних інтересів.
Держава виникає як основний інститут політичної системи у класовому суспільстві, як апарат насильства по захисту інтересів панівного класу у антагоністичних класових суспільствах і виступає як експлуататорська держава (рабовласницька, феодальна, капіталістична). Вона має певні державні інститути, які здійснюють функції державної влади: законодавчу, виконавчу, контрольну (наглядову). Парламент, уряд, президент, судові органи як представники державної влади видають закони, постанові, укази які створюють правову, юридичну основу економічної діяльності є обов’язковими для всіх суб’єктів господарювання певної країни. Зміст цих норм, активів, законів відображає і характеризує відповідну політику держави: внутрішню, зовнішню, економічну, соціальну, демографічну та інш.
З розвитком суспільства відбувається еволюція ролі і функцій держави у суспільному виробництві – тобто змінюється економічна політика держави – від практичного невтручання в економічну діяльність до посилення впливу на суспільне виробництво і економічні відносини.
Економічна політика об’єктивно стає головним прогресивним фактором впливу на суспільне виробництво на економічні інтереси та їх узгодження. З зростанням масштабів виробництва зростає кількість суб’єктів господарювання, ускладнюється система економічних відносин між ними, загострюються економічні та соціальні суперечності в суспільстві. Держава, за словами Ф. Енгельса, як офіційний представник капіталістичного суспільства, змушена взяти на себе управління виробництвом під тиском об’єктивних обставин.
Причинами змін в економічній політиці держави є : посилення негативних економічних та соціальних наслідків функціонування ринку вільної конкуренції, утворення і зростання ролі монополій, зростання соціальних потреб та інше. Все це веде до безпосереднього втручання держави у процес відтворення, до регулювання суспільного виробництва, прогнозування, планування.
Держава стає все більш активним суб’єктом суспільного виробництва, його організатором, координатором, управлінцем. Вона не тільки встановлює правову основу, загальні правила економічної поведінки для всіх суб’єктів господарювання, а створює умови для реалізації економічних інтересів всім – працюючим і не працюючим, виступає головним арбітром при загостренні економічних суперечностей, створює правову базу для узгодження, оптимізації інтересів всіх членів суспільства, для соціального партнерства між домінуючими класами. Виникає новий механізм узгодження економічних інтересів всіх суб’єктів економічних відносин. До стихійного ринкового узгодження інтересів та суб’єктивізму на рівні підприємств додається механізм державного регулювання і узгодження, який стає правовою основою оптимізації економічних інтересів на всіх рівнях: макро-, мікрорівнях і на рівні фізичних осіб. Державна економічна політика виступає, з одного боку, певним гарантом реалізації економічних інтересів на визначеному мінімальному, середньому рівні задоволення потреб у певній країні. На кожному рівні реалізації інтересів ступінь задоволення потреб може бути підвищена в межах державного законодавства, а узгодження інтересів – більш оптимальним (на рівні найманих робітників і власників фірм). Рівень і динаміка задоволення потреб може перевищувати заплановану і гарантовану, на певний період, державою (рівень зарплати, доходів, тощо).
Для врахування, узгодження, оптимізації економічних інтересів всіх суб’єктів суспільного виробництва і членів суспільства держава проводить комплексну економічну політику, яка включає різноманітні види політики для вирішення конкретних економічних проблем, узгодження або розв’язання певних економічних суперечностей, конфліктів. Це фінансова, грошова, податкова, митна, валютна, кредитна, регіональна та інші види економічної політики. Загальною правовою основою для реалізації економічної політики є Конституція країни, як основний закон держави, трудове, громадянське, кримінальне право, які створюють правове поле для економічної діяльності і економічних відносин на всіх рівнях господарювання. Держава регулює принципи, організовує певні форми суспільного життя, створює відповідні державні інститути і санкціонує існування недержавних, що створює основу відповідної інституціональної ієрархії, як певної системи впливу на економічні інтереси. Держава відображає інтереси всього населення і кожної особи та повинна захищати їх.
Ефективність державної економічної політики та її реалізація будуть залежати від чіткої визначеності стратегічної мети і більш конкретних цілей по об’єктах, напрямках державного впливу на економічні відносини, від вибору теоретичної концепції (моделі) економічного розвитку. Це визначає вибір засобів, методів, знарядь реалізації економічної політики.
Життєвість державної економічної політики буде в значній мірі залежати від узгодження економічних інтересів панівних класів, соціальних груп, політичних партій, тобто від ведення соціального діалогу з провідними носіями економічних інтересів, можливості знаходження компромісів між ними; від політичної структуризації суспільства.
Державна економічна політика на кожному історичному етапі розвитку країни завжди конкретна і визначається рівнем економічного розвитку, існуванням найбільш болючих соціально-економічних проблем, суперечностей, необхідністю, бажанням і вмінням їх узгодження. В значній мірі вона залежить від політичної організації суспільства. Якщо держава не знаходить шляхів узгодження суперечливих інтересів, то їх вирішення може відбуватись антизаконно, нелегітимно – шляхом зговору, криміналізації, тінізації економічних відносин. Головними соціально-економічними проблемами в ринковій економіці є оптимізація протилежних інтересів виробників і споживачів, продавців і покупців, найманих робітників і роботодавців, врахування і створення умов для реалізації інтересів різних соціальних груп населення (безробітних, молоді, інвалідів, багатодітних сімей та інш.); узгодження інтересів багатих і бідних та інших проблем. Навіть часткове вирішення названих проблем наближає державу до реалізації стратегічної мети – зростання народного добробуту, економічної та соціальної стабільності, суспільного прогресу. Наприклад, для оптимізації інтересів продавців і покупців держава здійснює прямий і опосередкований вплив на сукупний попит та пропозицію шляхом проведення певної бюджетної, інвестиційної, кредитно-грошової політики, політики доходів, політики цін та інші практичні дії, щоб не допустити диспропорції між сукупним попитом та сукупною пропозицією, економічних криз, зростання цін та інших негативних явищ.
Значне місце у підтримці національного товаровиробника, особливо в умовах побудови ринкової економіки, має політика державної підтримки розвитку малого бізнесу та антимонопольне законодавство, підтримка та координація вільної конкуренції в певних галузях. Отже, необхідно використовувати як механізми саморегуляції так і держаного регулювання і узгодження економічних інтересів. Держава повинна стати в ринковій економіці координатором, регулятором економічних відносин, арбітром у вирішенні суперечностей.
Оптимізація економічних інтересів багатих і бідних реалізується завдяки розподільчій, перерозподільній функціях. Держава визначає принципи розподілу і перерозподілу багатства шляхом проведення певної політики регулювання рівня зарплати, доходів, податкової політики, бюджетної, та інших заходів. Метою такої економічної політики є скорочення розриву між рівнем доходу бідних та багатих і сприяння формуванню середнього класу, як економічної основи розвинутих країн з соціально-орієнтованою ринковою економікою і змішаним механізмом узгодження економічних інтересів.
У багатьох країнах світу існує нерівномірність розвитку окремих регіонів – штатів, земель, областей тощо. Причинами цього можуть бути природні, історичні фактори та інші. Населення різних регіонів однієї країни може жити в різних економічних і соціальних умовах, що визначає міграцію чи імміграцію населення, тому складовим елементом державної економічної політики, яка повинна враховувати і захищати економічні інтереси населення в різних регіонах, повинна стати відповідна регіональна політика. Метою такої політики є задоволення інтересів населення регіону на середньо-державному рівні (зайнятості, безробіття, рівня зарплати тощо). Регіональна економічна політика є системою заходів держави, які спрямовані на реалізацію загальнодержавних інтересів і створення рівних умов для проживання людини в будь-якому регіоні країни. Кожна держава використовує різноманітні шляхи і засоби реалізації регіональної політики. Регіональна політика може бути складовою частиною комплексної державної політики і більшість економічних проблем буде вирішуватись “центром” (урядом). Держава може використовувати таку форму регулювання і узгодження регіональних інтересів, як програмування розвитку певного регіону на основі аналізу сучасного стану і визначення шляхів, засобів раціонального розвитку економіки на певний період (довгостроковий, середньостроковий).
В деяких розвинутих країнах регіональна економічна політика стає більш самостійною, бо держава передає все більш владних повноважень регіонам, які самостійно розв’язують свої соціально-економічні проблеми при підтримці уряду. Одним з шляхів вирішення регіональних проблем є надання їм статусу “вільних економічних зон”.
Суб’єктами регіональної політики виступають місцеві органи влади – законодавчої і виконавчої. У країнах з більш демократичним ладом при формуванні, розробці, обговоренні законів, рішень громадяни можуть брати безпосередню участь. Така прозорість, відкритість та гласність формування і прийняття регіональної економічної політики сприяє розвитку самоврядування регіонів різного рівня ( від штату, області до міста або населеного пункту). Це значно підвищує можливості врахування і узгодження економічних інтересів, максимальної їх оптимізації в межах регіону.
Депресивним територіям або регіонам необхідна пряма державна допомога: за рахунок держбюджету, пільгового оподаткування та кредитування на певний строк та інших заходів.
В умовах капіталістичної ринкової економіки існує протилежність і суперечність економічних інтересів між панівними класами – найманими робітниками та роботодавцями та різні методи, засоби узгодження, оптимізації цих інтересів. Державне регулювання заробітної плати, шляхом встановлення норм, тарифів, мінімального рівня зарплати, прожиткового мінімуму, межі бідності та інш. повинно забезпечувати правову основу для створення умов розширеного відтворення робочої сили, зростання реальної зарплати при підвищенні продуктивності праці на підприємствах всіх форм власності. Знаходження компромісу між власником засобів виробництва і найманими робітниками посилює мотиваційний механізм для більш продуктивної праці і створює економічну базу для соціального партнерства, неконфліктності.
Крім державного законодавчого узгодження, гарантування економічних інтересів найманих робітників на рівні фірми, компроміс інтересів може бути досягнутий шляхом укладання колективного договору між робітниками і роботодавцями. Щоб зменшити тиск профспілок, як виразників інтересів робітників на заробітну плату, підприємці використовують підписання індивідуальних договорів, або “добровільно” підвищують реальну зарплату без тиску на них страйком, без соціального конфлікту і заохочують робітників до партнерства. Але страйки, як засіб вирішення економічних суперечностей між робітниками та роботодавцями використовується і сьогодні (страйки в Італії, Великій Британії, Франції).
Однією з пріоритетних проблем економічної політики в кожній країні є врахування і узгодження інтересів зайнятих (працюючих) і незайнятих (безробітних). Працююча частина населення реалізує свої економічні потреби і інтереси завдяки суспільній праці та отриманню доходів в різних формах (зарплата, прибуток та інш.) Непрацююча частка населення задовольняє свої потреби за рахунок працюючих. Незайняте населення складається з тимчасово непрацюючих осіб працездатного віку – безробітних. Раціональне використання трудових ресурсів функціонуючим капіталом об’єктивно веде до утворення так званого природного безробіття. Ця частка працездатного, незайнятого населення є наслідком нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки і … конкурентом зайнятої частки, що примушує останніх, за певних умов, працювати навіть за меншу заробітну плату, бо пропозиція робочої сили на ринку праці перевищує попит на неї. Тому, для узгодження інтересів зайнятих і безробітних необхідно забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче працювати. Компромісним тимчасовим вирішенням цієї проблеми є допомога по безробіттю, переважно за рахунок працюючих, що погіршує добробут як зайнятих, так і безробітних, які отримають тимчасово і частину того, що вони могли б заробити для себе і суспільства. Державна політика регулювання зайнятості пом’якшує проблему безробіття але не вирішує. Крім того, підприємці навіть зацікавлені в існуванні певного рівня безробіття як фактору тиску на зайнятих, як механізму конкуренції за робочі місця.
Особливого значення в кожній країні набуває політика врахування і захисту економічних інтересів різних верств непрацюючого населення, або соціальна політика. Така політика повинна мати диференційований адресний характер як політика соціального захисту економічних інтересів населення, яке не може працювати і не працює з різних причин (інваліди, діти, учні, студенти, пенсіонери тощо). Але кожна людина повинна мати нормальні умови, певний рівень добробуту для життя і життєдіяльності. Проведення такої політики є одним з пріоритетних завдань держави. Вона має дві форми реалізації : 1) Шляхом соціального страхування для тих, хто працював у свій час і 2) шляхом державних трансфертних виплат тим, хто не працював і не працює.
Проведення певної соціальної політики головною метою має врахування економічних інтересів тих, хто не може працювати але має певні економічні потреби для нормального існування, щоб не жити в бідності, злиднях. Державна соціальна політика повинна гарантувати цим людям відповідне задоволення економічних потреб, забезпечувати підвищення їхнього добробуту з розвитком суспільства.
З метою реалізації економічної політики держава використовує систему методів, засобів та інструментів впливу на економічні інтереси. Загальновизнаним є поділ методів державного регулювання на правові, адміністративні, економічні, прямі і опосередковані.
Правове регулювання інтересів полягає у встановленні державою правил “економічної гри” (поведінки для суб’єктів господарювання). Система законодавчих норм і правил визначає форми і права власності, умови укладання контрактів, договорів, функціонування фірм, форми трудових відносин і т.д.
Адміністративне регулювання включає засоби по регулюванню, ліцензуванню, квотуванню та інш. За допомогою адміністративних засобів здійснюється державний контроль над цінами, доходами, валютним курсом, обліковою ставкою.
Прямі методи регулювання базуються на владно-розпорядних відносинах і зводяться до адміністративного впливу на функціонування і результативність господарюючих суб’єктів. Серед таких методів переважають різні форми цільового безповоротного фінансування секторів економіки, регіонів, галузей, фірм у вигляді субвенцій, субсидій, дотування з бюджетних та позабюджетних фондів різного рівня, пільгових кредитів. Такі методи можуть мати як позитивні наслідки (пріоритетність розвитку), так і негативні (зниження конкурентоспроможності, ігнорування дії ринкових законів).
Прямий вплив на економіку держава може здійснювати шляхом інвестування певних галузей, розвитком державного сектору і підприємництва. Особливо великих капіталовкладень потребує освіта, охорона здоров’я, навколишнього середовища та інших галузей. Опосередковані методи впливу : кредитно-грошові, податкові, бюджетні, індикативне планування та інші.
Інструментами реалізації цих методів є : ліцензування, реєстрація, антимонопольне законодавство, квотування, плани, комплексні програми, стандарти, нормативи, тарифи, державні інвестиції, облікова ставка, кредитні пільги, податкові ставки та пільги, державні замовлення, дотації, компенсації і т.д.
Врахування економічних інтересів, їх певне узгодження, оптимізація необхідні для ефективного використання економічного потенціалу країни. Рушійна сила економічного інтересу проявляється у зацікавленості або незацікавленості працівника у результатах виробництва, ефективності діяльності підприємства, фірми, установи і є основою дієвості мотивації, стимулу до діяльності, до праці.
Економічна політика держави як провідного суб’єкта суспільного виробництва і повинна створювати зацікавленість кожного працівника, суб’єкта суспільного виробництва у більш продуктивній праці. Держава (уряд) як представник всього народу повинна враховувати всю складність взаємодії економічних інтересів і за суб’єктами, і за значенням (корінні-некорінні), і за тривалістю (довгострокові-короткострокові), і за наявністю суперечностей (узгоджувані-неузгоджувані), антагоністичні-неатагоністичні тощо, та створювати умови для вирішення суперечностей, реалізації інтересів, узгодження або оптимізації. Головним завданням державної економічної політики і є поєднання, узгодження інтересів, особистості, колективу, провідних соціальних груп, держави (нації). Таке узгодження може бути постійним чи тимчасовим і реалізуватись у таких поняттях як злагода, солідарність, компроміс (згода шляхом взаємних поступок, порозуміння з противником), консенсус (згода, одностайність).
На державному рівні узгодження інтересів починається на рівні уряду, на рівні парламентської системи і механізму його використання для узгодження інтересів різних політичних партій, національних груп.
Сама система представницької влади в певній країні визначає механізм узгодження інтересів при розробці, як стратегічного напрямку економічного та соціального розвитку, так і головних напрямків, знаряддя реалізації мети. На певному історичному етапі суспільство має відповідну класову, соціальну структуру, різноманітні суспільні організації, політичні партії, союзи, які відображають економічні інтереси різних соціальних верств населення, різноманітних груп. Складна політична структура суспільства, багатопартійність ускладнюють і механізм узгодження інтересів на рівні парламенту, членами якого є представники провідних політичних партій, як носіїв інтересів різних соціальних верств населення країни.
Держава виконує свої узгоджуючі функції шляхом проведення відповідної економічної та соціальної політики в розробці та реалізації якої беруть участь такі провідні державні органи влади як парламент, уряд, глава держави та судові органи. Ці органи законодавчої, виконавчої та судової влади, відповідно розробляють, приймають, виконують і контролюють процес реалізації прийнятих законів. Від взаємодії, узгодженості інтересів всіх гілок влади і залежить рівень виконання державної економічної політики.
Визначальну роль у структурі державних органів належить органам законодавчої влади. У переважній більшості країн таким органом є парламент як постійно діючий представницький орган. Члени парламенту повинні представляти і захищати інтереси різноманітних соціальних верств, груп населення країни.
Ефективність економічної політики буде залежати : від максимального представництва інтересів суспільства в законодавчому органі, від врахування інтересів всіх представників суспільства і рівня їх узгодження, компромісу, оптимізації на стадіях розробки, обговорення та прийняття у парламенті певних законів про господарську діяльність. Чим складніша соціально-політична структура суспільства за економічними інтересами, чим більше організацій, союзів, партій, які представляють ці інтереси у парламенті, тим складнішим є процес узгодження, порозуміння і прийняття компромісного закону.
Взагалі, ефективність колегіального законодавчого органу влади залежить від певної політичної та виборчої системи, від взаємодії механізму “виборці-партії-парламентарі”, від повноти представництва, від чесного виконання наказів виборців їхніми представниками у парламенті. Основою цього механізму є партії “як засіб опосередкування політичних, економічних намірів суспільних груп, верств. Вони є інструментом зв’язку між відповідними інтересами та їх практичною реалізацією через парламент та інші органи влади .
Механізм узгодження економічних інтересів включає в себе стадію ініціювання певного закону суб’єктом, який має право законодавчої ініціативи (депутат, фракція, уряд, президент через більшість у парламе6нті), стадію розробки, формування закону, в якому беруть участь представники уряду, партій, незалежні депутати. Вже на цьому етапі відбувається перше узгодження інтересів різних політичних партій, організацій, груп населення, регіонів, які представлені депутатами у парламенті. При внесенні законопроекту в парламент на обговорення починається другий, головний етап узгодження, оптимізації, врахування інтересів тих партій, організацій, депутатів, які не брали участь у розробці цього законопроекту. Таких читань, обговорень може бути два, три чи більше протягом яких відбувається доповнення законопроекту, внесення поправок і врахування інтересів представників певних партій, груп, регіонів країни. Відбувається пошук компромісу, оптимізація суперечливих інтересів, узгодження альтернативних шляхів, методів.
Прийняття закону відбувається лише тоді, коли за нього проголосувала більшість парламенту. Але закон може вступити в дію, якщо його підпише президент, а не накладе “вето” і поверне в парламент для врахування його зауважень. Крім того, члени парламенту, які не підтримали даний закон є представниками значної кількості населення (іноді, навіть переважаючої), яке також проти відповідного закону і буде робити все, щоб його не виконувати, обійти, бо він не відповідає або суперечить їхнім інтересам. Голосування у парламенті при прийнятті законів показує ступінь узгодженості економічних, перш за все, інтересів, що буде впливати на реалізацію, ефективність їх дії і відповідної економічної політики.
Отже ефективність економічної політики буде залежати : по-перше – від ступені узгодженості економічних інтересів провідних соціальних груп населення на вищому державному законодавчому рівні; по-друге від виконавчої управлінської влади - уряду, який створює умови для реалізації державної політики, видає Постанови, розробляє механізм реалізації відповідних законів; по-третє, від ефективності Указів Президента - виборного Голови держави; в четвертих, від контролю за прийнятими законами, Указами, Постановами, тобто від судової влади.