Економічна політика (2004)

2. Фінансова політика

Уже відмічалось про те, що та частина фінансової політики, яка спрямована на стабілізацію економіки, за англо-американською традицією називається фіскальною політикою. Проте слід сказати, що у традиційному розумінні під фіскальною політикою розуміють збір податків. Разом з тим державний бюджет, що є одним з головних інструментів фінансової політики, включає до себе складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому. Тому бюджетна політика включає як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер.

Бюджетна політика держави далеко не завжди може бути ефективною. Бувають випадки, коли вони гальмують економічну стабілізацію. Нерідко має місце амбіційність політиків, перенапруженням бюджетних витрат, яке породжує фінансову нестабільність.

До головних інструментів фінансової політики в т.ч. і бюджетної, належить бюджет, ставки оподаткування різних видів доходів, цільове використання бюджетних коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна політика і деякі інші.

Державний бюджет. Це головний фінансовий фонд країни. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40% національного доходу. Тому діяльність, спрямована на формування державного бюджету та його використання, становить основний елемент фінансової політики.

Державний бюджет використовується на цілі, які торкаються загальнонаціональних інтересів - витрати на оборону країни, її зовнішні відносини, фундаментальні наукові дослідження, дотації деяким галузям народного господарства і т.ін. Місцеві органи влади мають у своєму розпорядженні власні бюджети - місцеві. За їх рахунок фінансуються заклади охорони здоров'я, народної освіти, охорони громадського порядку, тощо. Як правило, центральний (державний бюджет) сягає половини, а то і більше всіх бюджетних коштів. Структура бюджету країни, з точки зору його поділу на централізований і місцевий бюджети, визначається структурою державної влади та рівнем демократизації політичного життя країни.

Загальновідомо, що у ХХ ст. державний бюджет всіх економічно розвинутих країн зберігав тенденцію до зростання. Це викликано збільшенням державних витрат.

У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, витрати державного бюджету можна віднести до таких п'яти груп:

військові;

втручання в економіку;

соціальні цілі;

утримання деражавного апарату управління;

надання кредитів та субсидій іншим країнам.

Переважна частина витрат державного бюджету припадає на економічне регулювання, соціальні заходи та військові цілі.

Державне регулювання економіки бере свій початок з Першої світової війни 1914-1918 рр., а систематичне втручання держави з часів "великої депресії" 1929-1932 рр. Питома вага витрат державного бюджету на економічне регулювання зросла з 15-17% у середині 1950-х років до 20% у середині 1960-х років і 22-25% у 1980-1990-х роках. Витрати на регулювання економічних процесів протягом останніх сорока років зростали достатньо високими темпами. При цьому зростання в абсолютних величинах випереджало аналогічний показник у питомій вазі. Однак зараз переважає тенденція до стабілізації таких витрат. У 80-х роках у більшості західних країн до влади прийшли праві партії. Їхня економічна політика характеризується використанням неоліберальних концепцій, згідно яких держава повинна обмежити своє втручання в економічні процеси. Неоліберальні теорії рекомендують мінімізувати економічні функції держави й скоротити її витрати.

Економічна політика, яка проводилась в Україні на першому етапі реформ в 1991-1994 рр. саме відноситься до ліберальної моделі. Частина економістів вважає цю політику монетаристською, в той час як інша це заперечує. Ця теоретична проблема має актуальне значення, бо від погляду офіційної думки буде залежати напрямок економічної політики, яку вибирає і реалізовує уряд. Тому коротко розглянемо її.

Як стверджує більшість економістів, основний зміст монетаристської теорії пов'язаний з визначенням факторів, які спрямовують рух попиту на гроші. Проте у постсоціалістичних країнах монетаризм пов'язують з визначенням пропозиції грошей. Чим викликане таке полярне розуміння цієї теорії.

Справа у тому, що ефективний попит на гроші забезпечується за умов стабільного функціонування господарської системи. І зовсім з іншого боку розглядається пропозиція грошей, коли з її допомогою обмежується грошова маса з метою сповільнення росту цін.

Стійкий сукупний попит на гроші у ринковій економіці залежить від стану трьох основних факторів: по-перше, від обсягу ВВП; по-друге, від порівняльних витрат на одержання доходу від грошової форми багатства; по-третє, від мети і орієнтації власників багатства. У цілому ця теорія є правильною з огляду на досвід західних країн. Але чи можна вважати, що стійкий і тривалий попит на гроші, який визначається монетаристськими факторами, може діяти і в перехідній економіці, в т.ч. і в Україні.

Перехід до ринку в Україні проходить за умов, коли відбулось значне знецінення національного багатства і зниження цін на робочу силу. Знецінення речового і людського капіталу супроводжувалось збільшенням доходів від грошової форми капіталу. Тому населення намагається надати своїм доходам грошову форму. Внаслідок цього збільшується попит на гроші. Збільшення цього попиту пояснюється низьким попитом на продуктивний (речовий) капітал. Таким чином, стійкий і тривалий попит на гроші в перехідній економіці України не має підстав для свого формування. Реакцією на дану ситуацію стає спроба впливати на пропозицію грошей, на обмеження обсягу грошової маси.

Власне кажучи така політика стала застосовуватись тільки на тому етапі реформ, який розпочався в 1995 р. та продовжується і по цей день. Для досягнення макроекономічної стабілізації було поставлено під контроль рівень бюджетного дефіциту та розмір грошової емісії. Забезпечення потрібного рівня дефіциту бюджету було досягнуто шляхом невиплати заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, недофінансування програм реструктуризації економіки. Внаслідок цих заходів підприємства позбулись необхідних для нормальної виробничої діяльності обігових коштів і у взаєморозрахунках між собою перейшли на бартер.

Прибічники макростабілізації економіки шляхом обмеження грошової маси розраховували, що визріваючі ринкові інструменти забезпечать раціональний розподіл ресурсів, висіснять неефективні підприємства. Але ринок отримав інший напрямок розвитку. Бартеризація взаємозв'язків між підприємствами, деформація фінансово-кредитних відносин дозволили продовжити функціонування більшості неефективних підприємств. Не відбулись і очікувані структурні перетворення. Підприємства перестали обновляти застаріле обладнання, бо низькі норми амортизації за умов високої інфляції не дозволяють робити це.

Лібералізація цін поширилась і на зовнішньоторговельні зв'язки. Світові ціни привели до фактичного знищення цілих галузей обробної промисловості України.

Скорочення доходів населення і, природньо, що і сукупного попиту, обумовило скорочення обсягів випуску товарів, а це, у свою чергу, збільшило затрати на випуск продукції. Внаслідок утворилася парадоксальна ситуація підвищення цін за скорочення обсягу виробництва.

За умов ринку перехідного типу традиційні макроекономічні регулятори втрачають свою дієвість. Однобічний вплив на попит або пропозицію, емісію грошей, кредитні послаблення і т.ін. не приносять таких позитивних результатів, які мають місце в умовах зрілих ринкових систем. Навпаки, часто ці заходи є контрпродуктивними. Тому економічна політика за умов, що склалися в перехідній економіці України, вимагає комплексних заходів, які б сприяли формуванню ринкових механізмів. Це стосується у першу чергу, посиленню дії ринкової конкуренції. Остання вимагає появи ринкових суб'єктів природним економічним шляхом. Тому запуск механізму дії ринкових сил значною мірою знаходиться поза сферою дії економічних законів, а саме у сфері політики, права, адміністративного керування, звичаїв населення, його світоглядних установок.

Найдинамічнішою частиною бюджетних витрат західних країн є витрати на соціальні цілі. Вони включають в себе фінансування освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування і забезпечення. У західноєвропейських країнах питома вага соціальних витрат в державному бюджеті зросла з 18% в середині 50-х років до 20% — в середині 60-х років і до 30-35% у 80-х — напочатку 90-х років. При цьому значна частина коштів на соціальне страхування надходить в бюджет за особистий рахунок громадян.

Слід зазначити, що витрати на соціально-культурні цілі також мають економічний характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров'я нації і т.д. безпсоередньо впливають на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці та інші економічні показники. До цього слід додати, що від розмірів соціально-культурних витрат значною мірою залежать соціальна стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами населення, Деякі західні економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити певну ціну, якою є соціальні витрати.

За сучасних умов затрати держави на соціальні цілі грають провідну роль у формуванні людського капіталу. Категорія людського капіталу виникла у 60-ті роки ХХ ст. Її виникнення обумовлено зростанням ролі людини у економічному зростанні, а більш точно таких її характеристик, як загальна та професійна освіта, здоров'я, мобільність і т.ін. В розвинутих країнах світу за рахунок державного бюджету на формування людського капіталу направляються найбільші інвестиції. Так, в США щорічно виділяється на ці цілі близько 750 млрд.дол. Витрати на людські ресурси ростуть найбільш динамічно. Слід сказати, що сумарні соціальн6і витрати у США в декілька разів перевищують інвестиції у виробничу сферу. Так, якщо в 1990 р. виробничі капіталовкладення прийняти за 1, то соціальні витрати становлять 3,18.

Значна частина державного бюджету витрачається на військові цілі. У західних країнах ці витрати становлять від 20 до 40 відсотків загальної суми витрат. Фінансування мілітаристських програм стримує економічний розвиток країн. Не випадково серед причин високого повоєнного розвитку Німеччини та Японії економісти значне місце відводять низькому рівню витрат на оборонні цілі. Мілітаризація економіки спричиняє хронічний дефіцит державного бюджету, що призводить до значних ускладнень економічного розвитку.

Витрати на утримання державного апарату управління становлять приблизно 4-5 відсотків загальної суми бюджетних витрат. Це досить значна величина, а тому уряди намагаються не роздувати штати управлінського апарату, хоча це не завжди вдається зробити. Прихід до влади правих партій, які стоять на позиції згортання державних функцій, означає проголошення політики скорочення всіх державних витрат, у тому числі на утримання апарату управління.

Основним джерелом надходження коштів до державного бюджету є податки. Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних та фізичних осіб, які надходять державі в заздалегідь установлених законом обсягах і в певні строки. Платниками податків виступають підприємці, робітники, фермери, службовці, дрібні власники, фірми, монополії і т.д.

Розширення державних функцій, зростання витрат на економічне регулювання, соціальні цілі і мілітаризацію економіки спричинили підвищення питомої ваги податків у національному доході в середньому з 18% напередодні Другої світової війни до 30-50% у 80-90-х роках, а з особистих доходів широких верств населення нині податки "вимивають" до 40% порівняно з 12-20% напередодні Другої світової війни.

У країнах з розвинутою ринковою системою використовуються різноманітні податки. Але голоними з них, які поповнюють основну доходну частину бюджету, є такі: прибутковий податок, податок на додану вартість та внески на соціальне страхування. Підтвердженням цього може бути наведена нижче таблиця:



Сукупність діючих у країні податків є основою податкової системи. Щоб вона була ефективною необхідно узлагодити взаємодію податків. Це робиться з допомогою податкової (фіскальної) політики. Головним критерієм податкової політики є економічна ефективність і соціальна справедливість. Оптимальне поєднання цих аспектів є дуже складною справою, оскільки ці аспекти є суперечливими. Максимізація економічної ефективності обмежує реалізацію принципів соціальної справедливості, і, навпаки, посилення соціальної справедливості не сприяє максимуму економічної ефективності. Тому реалізація податкової політики вимагає високого рівня професіоналізму і соціальної чутливості. Певно, що ідеальної картини тут досягти практично неможливо. Навколо удосконалення податкової системи і податкової політики завжди точиться гостра боротьба.

За своєю величиною прибутковий податок в більшості розвинутих країн стоїть на першому місці. Переростання цього податку в масовий відбулося у період Другої світової війни. Зараз ним охоплене майже все самодіяльне населення. Ставки прибуткового податку, як правило, прогресивні. Вони засновані на принципі складної прогресії. Це означає, що підвищені ставки застосовуються не до всього доходу, а тільки до тієї його частини, на яку відбулося збільшення доходу.

Ставки подоходного податку в перші повоєнні роки були надто високі. Так, у США наприкінці 50-х — в першій половині 60-х років максимальна ставка подоходного податку з населення становила 91%. Потім вона опустилася до 70% у 1965-1980 рр. і 50% у 1981-1986 рр. З 1988 р. після закінчення реформи податкової системи стали застосовуватися тільки дві ставки податку — 15% і 28%.

Як бачимо, практика подоходного оподаткування налічує різноманітні ставки цього податку. Тому дуже важливо встановити оптимальну ставку. Завищені ставки прибуткового податку знижують ділову активність, підривають стимули до використання технічних і організаційних новинок. Занижені ставки податку зумовлюють надто високий сукупний попит, що призводить до інфляції та до випереджаючого нагромадження капіталу по відношенню до умов його ефективного використання. Зрештою, в економіці з'являються кризові явища, що проявляються в незбалансованості попиту і пропозиції, підвищенні темпів інфляції, недостатності надходжень до бюджету, дефіциті бюджету тощо.

У своїй фіскальній політиці уряди країн з розвинутою ринковою економікою намагаються використовувати тією чи іншою мірою ефект Лаффера. Згідно з ефектом Лаффера підвищення ставок оподаткування веде до збільшення бюджетних надходжень тільки до певного рівня. Після переходу максимальної точки підвищення ставки податку на доходи веде до зменшення надходжень в бюджет. За А.Лаффером, такою точкою є ставка прибуткового податку, яка дорівнює 50%. Якщо податок на доход менший 50%, то в цілому це стимулює трудову і ділову активність. Якщо ж він більший цієї позначки, то активність буде спадати, а капітал прагнутиме перейти з легальної в "тіньову" економіку.

Використати на практиці ефект Лаффера дуже важко, бо нелегко визначити для кожної країни і стосовно особливостей її того чи іншого моменту ту межу (точку), за якою зниження ставок оподаткування привело б до економічного пожвавлення. Вважається, що коли країна переходить від завищених ставок оподаткування до оптимальних, то в короткостроковому періоді надходження в бюджет тимчасово скорочуються, а в довгостроковому плані вони збільшаться, оскільки зростає економічна активність і значно збільшиться, маса доходів населення, яка обкладається податком. Так, коли США за часів президенства Р.Рейгана намагалися використати ефект Лаффера, вони потрапили в скрутний стан. Зменшення ставок оподаткування хоча і спричинило економічне пожвавлення, але цим не компенсувало відповідне зменшення бюджетних надходжень.

Ефект Лаффера повинен використовуватись з огляду на особливості тієї чи іншої країни і враховувати національні, культурні і психологічні властивості населення. Наприклад, економіка Швеції вважається однієї з найбільш ефективних, хоча при такій ставці податку як у Швеції (75%) у США ніхто законним бізнесом займатися не буде. Про рівень оподаткування у Швеції говорить хоча б такий приклад. Керівний працівник компанії "Атлас Копко" отримує близько 500 тис.крон в рік, але після сплати податків і страхових внесків у нього залишається не більше 155 тис.крон, тобто 2/3 його доходу поглинають податки та внески.

Особливістю фіскальної політики урядів західних країн в останні десятиліття є тенденція до зниження питомої ваги надходжень від податку на прибуток корпорацій. Так, у США напередодні Другої світової війни надходження від цього податку становили майже 50% всіх податкових доходів федерального бюджету, а в 1955 р. — вже лише 30%, в 1969 р. — 20%, в 1975 р. — 15%, в 1980 р. — 13%, в 1993 р. — 9%. Зниження питомої ваги податку на прибуток корпорацій пояснюється двома причинами. По-перше, значно знизилися ставки цього податку. Так, у Великобританії ставка скоротилася з 52 до 35%, а в США — з 46 до 34%. По-друге, постійно поширюються податкові пільги, як засіб підтримки та стимулювання підприємництва. Головними серед них є прискорена амортизація, інвестиційний податковий кредит і скидка на виснаження надр. За деякими даними у США на пільги іде близько 20% податкових надходжень, Англії - 25%, Німеччині - 16%.

Політика прискореної амортизації має широке застосування. Вона полягає у тому, що уряд дозволяє нараховувати амортизацію у масштабах, які значно вищі за реальне зношення основного капіталу. Завищені амортизаційні нарахування зменшують обсяг прибутку, який підлягає оподаткуванню. Це дає можливість прискорити заміну основного капіталу.

Інвестиційний податковий кредит є податковою знижкою, яка спрямована на заміну застарілого обладнання і застосування нової техніки. Цей кредит вираховується зі суми податку, а не з оподаткованого доходу, і тому він зменшує на свій обсяг вартість нового придбаного обладнання. У західних країнах є досвід використання податкових скидок при фінансуванні витрат на дослідження та розробки; інвестиції у сучасне обладнання для дрібних та середніх фірм; інвестиції в матеріало- та енергозберігаючі технології. Інвестиційний податковий кредит сприяє підвищенню конкурентоспроможності і прискорює економічне зростання. Проте, з іншого боку, він сприяє збільшенню дефіциту бюджета та росту інфляції.

Крім того, використовуються податкові скидки на виснаження надр, а також вкладення коштів в благодійні фонди, які не підлягають оподаткуванню.

Наступним за своїм значенням податком, що широко використовується в розвинутих країнах, є податок на додану вартість (ПДВ). У різних країнах ставки ПДВ істотно відрізняються. Так, у США ця ставка дорівнює 11%, у ФРН - 6%, у Великобританії - 15%. Додана вартість включає в себе заробітну плату, прибуток, процент за кредит, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію і т.д. Тобто ПДВ є відрахуванням в бюджет частини новоствореної вартості. Податок нараховується на різницю між відпускною ціною і витратами виробництва до даної стадії руху товару.

Практично ПДВ охоплює всі види товарів та послуг. При відносно низьких ставках він поповнює бюджет більше ніж інші види податків. Він дає змогу гнучко реагувати на інфляційне зростання цін. Для держави він зручний ще й тому, що від ПДВ важче ухилитися, а для платника податків він переноситься психологічно легше, оскільки ним обкладаються не доходи (заробітна плата, дивіденди тощо), а витрати. Тобто ПДВ - це податок на споживача, а не на виробника.

До окремого виду податку, що знаходить широке застосування в ринковій економіці, належать акцизи. Вони не є прямим податком, а включаються в ціну товару й сплачуються споживачем даного товару. Уникнути акцизу можна за умови, коли акцизні товари не купуються тим чи іншим споживачем.

Акцизами обкладається, як правило, неширокий асортимент товарів. Він складається здебільшого з горілки, тютюну, лікерогорілчаних виробів, а в деяких країнах до цього списку ще входять ювелірні вироби, хутра тощо.

Удосконалення податкової системи.

Переважна більшість українських економістів і практиків вважає податковий тягар надмірний і закликає до його зниження. У свою чергу їх опоненти приводять на свій захист аргумент щодо частки ВВП, яка розподіляється через бюджет. В Україні ця доля дорівнювала 26,2% ВВП у 1999 р. у той час як у Швейцарії на початок 90-х рр. дорівнювала — 27,1%; в США — 36%; в Англії — 38%; в Італії — 48,7%; в Голландії — 53% ВНП. Вважається, що для проведення ефективної економічної політики Україні як країні з перехідною економікою потрібно розподіляти через бюджет не менше 35% ВВП. Тобто доля, яка акумулюється в бюджеті є недостатньою.

Заходом для більшого наповнення бюджету є ліквідація нерівномірності податкового навантаження на різні галузі та підприємства. З цією метою пропонується зняти пільги з користувачів ними (галузей та підприємств) і одночасно зменшити ставки оподаткування. Слід додати, що така пропозиція не є одностайною, оскільки деякі економісти вважають, що пільгові стимули є необхідною умовою ефективного розвитку економіки і наводять відповідні підтвердження з практики західних урядів.

Різні джерела надходжень до державного бюджету повинні забезпечити фінансування всіх його витрат. Однак в сучасних умовах від 10% до 30% державних витрат не покриваються податками та іншими доходами. У зв'язку з цим виникає дефіцит державного бюджету, тобто перевищення в ньому витрат над доходами. Так, наприкінці 80-х років бюджетний дефіцит становив у ВНД таку питому вагу: в Бельгії - 25,1%, в Італії - 25,2%, в Японії - 15,6%, в ФРН - 14%, в США - 11,6%.

Причинами дефіциту державного бюджету можуть бути: а) випуск в обіг "зайвих" грошей; б) падіння обсягів суспільного виробництва; в) надмірно "роздуті" соціальні програми; г) мілітаризація економіки; д) підвищення граничних витрат суспільного виробництва; е) висока питома вага "тіньової" економіки.

Для покриття бюджетного дефіциту використовуються державні позики. Вони перетворилися в постійне джерело доходів бюджету. В свою чергу, випуск позики спричинює державний борг. Обсяг державного боргу в західних країнах сягає величезних сум. Так, у США він становить більше 4,5 трильйонів доларів, у Франції - більше 1 трильйона франків, у ФРН - 500 млрд.марок, у Великобританії більше 200 млрд.фунтів стерлінгів.

Державні позики призводять до збільшення податків. Вони є аниципованими, тобто, начебто, достроково отриманими податками. Зростання державного боргу в поєднанні з високими процентними платежами по ньому зробили його погашення найбільш динамічною статєю витрат державного бюджету. Поряд із збільшенням податків державні позики ведуть до вилучення з ринку позичкового капіталу значних коштів. У США ця сума сягає майже 50%. На величину державної позики ведуть до вилучення з ринку позичкового капіталу значних коштів. У зв'язку з такими обставинами уряди західних країн намагаються скоротити дефіцит державного бюджету й довести його до задовільних показників.

Слід зазначити, що хоча бюджетний дефіцит в цілому належить до негативних явищ економічного життя, нині він є неодмінною умовою розвитку виробництва.

Концепції бюджетної політики. Бюджетна політика урядів країн з ринковою системою може виходити з різних уявлень про взаємозв'язки економічних процесів, а тому базуватись на різних концепціях. Існують три концепції бюджетної політики.

Згідно з першою концепцією вважається, що бюджет щорічно має бути збалансованим. Повна щорічна збалансованість бюджету деякий час вважалася головною метою фінансової політики. Проте згодом стало очевидним, що такий підхід обмежує можливості уряду проводити антициклічну політику, боротися з інфляцією, тримати курс на довгострокове зростання. Так, за умов кризових явищ зростає безробіття і скорочуються доходи населення, а отже, падають доходи бюджету. Якщо уряд намагатиметься збалансувати бюджет, то він повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні витрати, або поєднати і те, і друге. Проте результатом такої політики стане зменшення обсягу сукупного попиту і активізація кризових явищ.

Друга концепція зводиться до визнання необхідності збалансування бюджету за економічний цикл, а не за кожний рік. Свою правомірність ця концепція обґрунтовує такою логікою економічних залежностей. Коли, наприклад, в країні має місце спад виробництва, то з метою протидії йому уряд збільшує державні витрати і зменшує податки. Це підвищує сукупний попит, а значить, зростає і виробництво. Правда, збільшується також і бюджетний дефіцит. Якщо вжиті заходи спрацьовують і настає економічне пожвавлення, то уряд скорочує державні витрати й підвищує податки. В результаті виникає позитивне сальдо державного бюджету, яке використовуватиметься на покриття дефіциту, що мав місце в попередній фазі циклу. Така політика уряду має як антициклічний характер, так і спрямовується на досягнення балансу бюджету за певний цикл.

Однак в економічній реальності виникають такі зв'язки, які не вкладаються в схему, описану цією концепцією. Так, якщо економічний спад довготривалий, а пожвавлення короткочасне, то сума дефіциту, що накопичився за період спаду, не перекривається позитивним сальдо балансу, що має місце в період піднесення виробництва. За такого розвитку подій збалансувати бюджет не вдається і має місце циклічний бюджетний дефіцит.

Третя концепція розвиває ідею функціональних фінансів. Згідно з нею метою фінансового регулювання є збалансованість економіки, а не власне бюджету. При цьому макроекономічна рівновага може супроводжуватись як стійким позитивним сальдо державного бюджету, так і стійким його дефіцитом.

Підлеглість бюджетної збалансованості макроекономічним пропорціям пояснюється тим, що, по-перше, макроекономічна рівновага сприяє економічному піднесенню, а за таких умов автоматично збільшуються податкові надходження до бюджету і тим самим знімається проблема дефіциту бюджету. По-друге, за умов економічного процвітання державний борг не є серйозною проблемою. По-третє, уряд має в своєму розпорядженні необмежені можливості для покриття бюджетного дефіциту як за рахунок емісії грошей, так і за рахунок підвищення податків.

Методи бюджетної політики. У фіскальній практиці, пов'язаній з мобілізацією грошових надходжень до бюджету та їх використанням, економічна політика уряду спирається на два методи - дискреційний та автоматичний (вмонтованих стабілізаторів). Дискреційний метод чи політика полягає в свідомому регулюванні оподаткування та витрат держави з метою впливу на макроекономічні процеси - обсяг ВНП, зайнятість, інфляцію, довоготривале зростання суспільного виробництва. Автоматичний метод (вмонтованих стабілізаторів) полягає в тому, що в економічному механізмі є такі процеси і показники, які автоматично реагують на зміну економічної ситуації в необхідному напрямі без спеціального втручання уряду.

Дискреційна політика уряду залежить від фази економічного циклу. У період спаду вона має стимулюючий характер. Стимулююча дискреційна політика включає в себе: 1) зниження ставки оподаткування; 2) збільшення державних витрат; 3) поєднання збільшення податків із зменшенням державних витрат. Проведення стримуючої фіскальної політики орієнтується на позитивне сальдо державного бюджету.

Звичайно, на практиці дії уряду мають складніший характер, оскільки економічна ситмуація містить в собі різноспрямовані тенденції і поряд з головними силами, які діють в одному напрямі, треба враховувати протилежні сили. Автоматичні (вмонтовані) стабілізацтори включають в себе: зміну податкових надходжень залежно від величини доходів; скорочення чи повну ліквідацію бюджетного дефіциту внаслідок збільшення надходжень в періоди економічного піднесення; систему допомоги безробітним; систему соціальних виплат; програми підтримки бідних верств населення і т.д. Дію автоматичних стабілізаторів можна проіллюструвати таким прикладом. Відомо, що сума податків залежить від обсягу доходів. Коли в країні спостерігається економічний спад, то доходи зменшуються. А це означає, що зменшуються й відрахування в бюджет, і відносно більша частина доходів залишається у фізичних та юридичних осіб. Оскільки сукупний попит скорочується меншою мірою, ніж обсяг ВНП, то це стримує падіння виробництва і взагалі кризові явища.

Навпаки, якщо економіка перебуває на піднесенні, то податкові надходження за прогресивною шкалою автоматично зростають, що стримує зростання сукупного попиту. Завдяки цьому, економіка захищена від надмірного зростання, тобто від "перегріву".