Економічна політика (2004)
2. Зовнішньоекономічна діяльність держави в умовах глобалізації
Суттєвим щодо налагодження зовнішньоекономічних зв’язків є те, що на цей процес не можуть не впливати процеси посилення інтеграційних явищ та глобалізації світової економіки, яка дійсно постає єдиною інтегрованою системою з певними, притаманними їй тенденціями. Проте єдність сучасного світу не скасовує наявності глобальної проблеми миру та війни як фактору виживання людства у цілому, оскільки постійні локальні війни після Другої світової війни продовжують забирати людські життя і кількісно вже перевершили останню. Між тим загальне скасування військових конфліктів і пов’язаних з ними військових витрат, що становлять чверть витрат всього світу, дозволило б на основі об’єднання зусиль усіх країн світу здійснити заходи для вирішення глобальних проблем для подолання насамперед екологічних криз і ліквідації найзагрозливіших для довкілля джерел небезпеки.
Під натиском глобалізації світ набуває рис єдиного світового ринку та поступово перетворюється на єдину світову економіку і це визначає напрями зовнішньоекономічної діяльності держав, перш за все стосовно найважливішої умови – закритості або відкритості їх економік.
Однією з визначальних тенденцій економічної інтеграції сучасного світу є те, що транснаціональні корпорації (ТНК) перетворюються на основну ланку світової відтворювальної системи, досить згадати, що за річним оборотом та активами кожна з таких корпорацій перевершує річний державний бюджет багатьох країн, що розвиваються. Отже, згадана соціально-економічна інтеграція охоплює мікро- та макрорівні. Свідченням цього є тенденція до створення єдиної Європи та активний розвиток Європейського економічного співтовариства, північноамериканська інтеграція, різні блоки країн, що розвиваються.
За наявності таких світових тенденцій розвитку переважають відкриті (ліберальні) моделі економіки, на відміну від них закриті моделі економіки співіснують з одночасною політичною ізоляцією країни від зовнішнього світу, на сучасному етапі такий тип економік притаманний лише Північній Кореї, Іраку та Кубі, економічна ізоляція яких сполучається з їх політичною блокадою з боку більшості країн світу.
Відкриті моделі економіки спираються на свободу економічної діяльності всередині країни та за її межами, відзначаються максимальним використанням переваг зовнішньоекономічної діяльності для досягнення найбільшої ефективності, із залученням державою всіх методів та інструментів, необхідних для розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни, і разом з тим збереженням в межах національної економіки можливості протидії або пом’якшенню негативних соціальних наслідків глобалізації економіки. Дійсно, приєднання до світової економіки не повинно означати безумовної та повної відмови від національного досвіду, традицій і пріоритетів. Об’єктивна потреба державного втручання у зовнішньоекономічну діяльність із запровадженням відкритої моделі економіки, проте, не виглядає безсумнівною.
З огляду на безумовні переваги політики економічної свободи питання про запровадження моделі відкритої економіки теж не лишається однозначним, оскільки воно залежить від наявності або відсутності у країні багатьох умов, виконання яких потребує засобів, часу та відповідних передумов. У країнах з перехідною економікою, де відповідні умови виникли або з’явилися у ході реформування, існує більш ліберальна економічна модель, а отже економіка розвивається випереджальними темпами.
Залучення національних господарств до світової економіки на етапі її глобалізації імперативно вимагає визнати стандарти ТНК за стандарти сучасного ринку та ринкової економіки замість реального визнання багатоманітності ринкових реформ та специфіки національних економічних моделей. Отже, одним із небажаних процесів глобалізації постає обмеження нею можливостей національної економічної політики як і сфери зовнішньоекономічної діяльності країни та регуляторної ролі держави, тобто обмеження суверенітету країни. Найбільш гострою проблемою сучасності, що пов’язана з процесом глобалізації, постає нерівність країн та регіонів за рівнем доходів, соціальним забезпеченням тощо, на сьогодні загальновизнано, що глобалізація посилює процеси соціальної поляризації та маргіналізації населення всередині країн, а також на загальносвітовому рівні, отже виникають нові ускладнення, що розмежовують країни високого рівня добробуту від бідніших - між “зоною миру” та зонами “підвищеної конфліктності”. Зараз визнано, що глобалізація у сучасному вигляді не тільки не ліквідує і не зменшує, а консервує та поглиблює нерівність між невеликою кількістю багатих країн та загальною масою бідних країн всіх континентів, різними прошарками суспільства кожної країни, окремими людьми. Так, за останні 30 років, якщо глобальна економіка зростає на 2-3% на рік, водночас розрив між багатими та бідними країнами збільшується у 10 разів.
Щоправда, негативні наслідки у сфері соціального розвитку країн не можна повністю оцінювати як наслідки глобалізації, у країнах з перехідною економікою вони постали переважно внаслідок глибокої кризи планової системи економіки, її ослаблення, незбалансованості, високої подавленої інфляції, зовнішньої заборгованості, надмірної монополізації, тотального дефіциту життєво необхідних товарів і послуг. Україна з одержанням нею незалежності успадкувала спотворену економічну структуру, що ускладнило адаптацію підприємств до нових економічних умов, крім того негативні наслідки мала відсутність здорової економічної політики, досвіду конкуренції на світових ринках, традицій ринкового виробництва та підприємництва.
Як будь-який процес глобалізація має свої позитивні та негативні вияви. У найбільш простому вигляді глобалізацію можна охарактеризувати як стан світової економіки, за якого господарський розвиток більшості країн та регіонів тісно пов’язаний між собою, виробнича кооперація та спеціалізація досягають всесвітніх масштабів, транснаціональні корпорації стають домінантною формою власності, загальний процес розвитку економіки здійснюється запровадженням нових технологій у галузі електронних комунікацій і транспорту, все це дає можливість інформації, людям, капіталам і товарам безперешкодно долати кордони і досягати з нечуваною раніше швидкістю найбільш віддалених куточків планети.
Для країн, які прагнуть долучитися до сучасної загальносвітової системи, сформульовані економічні вимоги, що базуються на рекомендаціях “Вашингтонського консенсусу” та умовах “золотого корсету”: відкритість, дерегулювання та приватизація національних економік.
Загалом нині діють вісім нових головних суб’єктів, що мають вирішальний вплив на загальносвітові економічні процеси: міжнародні організації (МВФ, світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, СОТ); країни Великої Сімки; регіональні організації, яких налічується біля 60; багатонаціональні корпорації (майже 50); інституційні інвестори (інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; видатні особи (відомі науковці, нобелівські лауреати, видатні підприємці і громадські діячі).
Процес глобалізації ще гостріше ставить питання щодо обґрунтування соціально-економічного розвитку країни та економічної моделі цього розвитку. На сучасному етапі в Україні все більше розуміють необхідність відповідності форм і методів реалізації національних інтересів умовам глобалізації для того, щоб поєднувати вимоги світового ринку із забезпеченням соціального розвитку народу, розмежовувати та одночасно сполучати суспільні завдання з потребами корпорацій, інтереси національного та міжнародного капіталу.
Проте капіталізація України продовжує залишатися низькою за таким показниками, як введення в дію нових потужностей, розмір фондових ринків, зростання конкурентоздатності виробництва, запровадження ноу-хау, нових наукоємних технологій, слабкість фінансових ринків, електронна торгівля робить лише перші кроки, надзвичайно низький рівень та якість життя переважної частини населення (менше 2 дол. на день), у той час як вимоги економіки, що глобалізується, передбачають обов’язковий рівень доходу на душу населення понад 800 дол. на місяць. В Україні продовжує існувати бідність переважної частини населення (майже 90%), частка громадян, які живуть за межею бідності надзвичайно висока, виникли регіональні зони бідності та безробіття, триває поглиблення територіальних диспропорцій за рівнем життя населення, диференціація доходів населення, надзвичайно низький рівень соціального захисту, практично населення позбавлено нормальної системи охорони здоров’я, пенсійного забезпечення.
Та разом з тим неможливо не визнати, що сучасні міжнародні фінансові кризи з їх соціальними наслідками провокуються перш за все саме процесами глобалізації, яка найновішими технологіями, зростанням продуктивності праці й надалі буде спричиняти скорочення чисельності працівників, більше того - вже виникла загроза існування суспільства “20 на 80”, для якого прогнозується ситуація, за якої лише 20% населення буде активно працювати та споживати, а 80% населення переважно країн, що розвиваються, приречені тільки на одержання благодійної допомоги, до того ж гіпотетично вважається можливим існування соціальних резервацій.
Протидія небажаним процесам глобалізації полягає у державному втручанні в економічне життя, як це відбувалося у таких країнах Східної Азії, як Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Індонезія тощо, у проведенні ними політики поєднання орієнтованої на експорт індустріалізації з вибірковими формами державного втручання (експортні субсидії, імпортні ліцензії, нетарифні торгові обмеження тощо) і поступове згортання такої політики за умови створення конкурентних галузей.
Нарощування процесів глобалізації супроводжується виникненням глобального ринку праці, коли внаслідок відкритості ринків праці країн, що розвиваються, їх населення за низьку плату та з гіршими умовами праці знаходить собі роботу за кордоном, і досить часто - в країнах “центру”. Ця ситуація найбільш характерна для українського ринку праці. І хоча вважається, що глобального ринку праці немає, тому прикордонні бар’єри всередині країн “центру” розмиті, проте між “центром” та периферійними країнами вони все більше посилюються.
Переваги застосування ліберальної економіки добре ілюструються на прикладі досвіду Китаю, де одночасно реалізуються дві економічні моделі – відкрита та закрита: п’ять головних галузей економіки розвиваються за умов державної монополії та директивного планування, решта галузей – за ринковим типом відносин і щодо вільних економічних зон втілюється типова ліберальна зовнішньоекономічна політика, хоча у Китаї не застосовували ні шокової терапії, ні форсованої приватизації. Головним напрямом реформ було забезпечення соціально-політичної стабільності більш ніж мільярдного китайського суспільства та подолання соціально-економічного і технологічного відставання від розвинутих країн світу за рахунок високих темпів економічного розвитку і збільшення продуктивних сил. Внаслідок такої політики в економіку Китаю щорічно надходить до 40 млрд. дол. США іноземних інвестицій, загальний обсяг яких за останнє десятиріччя перевищив 400 млрд. дол., що дозволило Китаю за сім років подвоїти річний обсяг ВВП (у 1997 р. він склав 3670 млрд. дол. США).
Таким чином, переваги відкритої економічної моделі умовно можна розділити на загальні (основні) та специфічні, властиві економіці та особливостям суспільного розвитку кожної країни. Основні переваги залучають створення сприятливих умов 1) для широкомасштабного інвестування капіталу в економіку країни, збільшення за цей рахунок кількості робочих місць, зростанню ВВП, тобто підвищення життєвого рівня населення своєї країни, 2) для інтегрування національної економіки у світову – для вступу до міжнародних економічних союзів та організацій з метою залучення до міжнародного розподілу праці, внаслідок якого зростає ефективність національної економіки.
Однією з істотних проблем стратегії зовнішньоекономічних відносин України є визначення правильного співвідношення різних напрямів щодо входження країни у систему світових господарських відносин, головним з яких після ухвалення Президентом України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998) залишається європейський інтеграційний напрям. Не зникають, проте, складні питання щодо реалізації цього напряму, його співвідношення з іншими чинниками зовнішньоекономічного розвитку та участі України у глобальних економічних процесах. Визначення інтеграції України до структури Європейського Союзу не знімає необхідності дотримання стратегічного балансу між європейським та іншим напрямами зовнішньоекономічного розвитку.
У перспективі найбільше значення у зовнішньоекономічній діяльності України матимуть відносини з країнами СНД, та найбільшим пріоритетним економічним партнером України залишається Росія, отже, у цьому випадку у зовнішньоекономічній діяльності України за цим фактором розвитку постає сприяння усуненню бар’єрів в економічному обміні між країнами. У зовнішньоекономічній сфері важливо враховувати також геоекономічну роль Японії як одного з трьох найпотужніших економічних центрів світу, а також Китаю.
В економіці глобалізація передусім охоплює фінансове середовище. Україна як відносно невелика, але невід’ємна частина світового господарства взаємодіє зі світовими фінансовими ринками, і така взаємодія має бути продуктивною з огляду на вузькість внутрішнього ринку капіталів. Україна сьогодні майже не представлена на міжнародних валютних ринках через слабкість національної економіки, тому Національний банк України змушений підтримувати гривню, оскільки послаблення багатьох обмежень на торгівлю національною валютою можуть мати негативні наслідки для її стабільності. НБУ розумно не допускає участі іноземних суб’єктів на торгах гривнею в Україні, оскільки навіть одна масштабна спекуляція може похитнути стабільність валютного курсу. За останні п’ять років Україна зробила перші кроки на міжнародних фінансових ринках, які важко назвати успішними, але рух у цьому напрямі має тривати, оскільки міжнародні ринки капіталу є надзвичайно потужним джерелом залучення коштів в українську економіку [8].
До складових фінансової глобалізації економіки можна віднести: розвиток платіжних систем та безготівкових розрахунків; збільшення міжнародних потоків капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій; еволюцію ринків похідних фінансових інструментів; зростання обсягів торгівлі на валютних біржах; формування регіональних валютних угруповань; інтеграцію міжнародного банківського капіталу; розвиток офшорного банківського бізнесу; реформування світової фінансової архітектури.
Міжнародні валютно-кредитні відносини характеризуються розгалуженою інституційною структурою валютно-фінансових установ на глобальному та регіональному рівнях, чільне місце у якій належить МВФ та МБРР. В Україні склалися різні підходи щодо оцінки співробітництва у діяльності МВФ, але не можна не враховувати сучасні реалії системи господарських відносин світу, а отже, без дотримання загальноприйнятних правил гри, закріплених у статуті МВФ, практично неможливо розвивати зовнішньоекономічну сферу країни, реалізувати переваги участі у міжнародному поділі праці. МВФ передбачає жорстку обумовленість надання державам-членам кредитів та позик, втручання у розробку та реалізацію національних економічних програм, тому важливим завданням української держави постає ефективне використання членства у МВФ та інших міжнародних фінансових установах в інтересах національної економіки.
Поглиблення співробітництва із Світовим банком знайшло вираз у цільових позиках на системні та інвестиційні проекти для здійснення економічної реформи в Україні, головним чином на реформування державного сектора, структурні та інституційні зміни галузей та секторів економіки, останнім часом в Україні впроваджено шість системних проектів на загальну суму 2010 млн. дол. США. Банк також підтримує розбудову соціального сектора в Україні, заходи для захисту довкілля тощо. Впродовж наступних років Світовий банк готовий надавати Україні фінансову підтримку у розмірі до 1 млрд. дол. США щорічно за умов послідовного запровадження комплексних реформ та успішного подолання інституційних недоліків, а в разі поліпшення інвестиційного клімату передбачається збільшення обсягів інвестицій МФК (Міжнародна фінансова корпорація) у приватний сектор.
Світовий банк перетворився на одного з головних кредиторів України, станом на кінець 2000 р. на МБРР припадало 20% зовнішньої заборгованості України.
Досить цікаво складається співробітництво України із Європейським банком реконструкції й розвитку, який хоча й став провідним інвестором в Україні, його роль є більше допоміжною, разом з тим, він став своєрідним каталізатором необхідних змін в економіці України щодо модернізації економіки та розвитку приватного сектора в Україні. Підтримання політичного діалогу на високому рівні між керівництвом банку та урядом України дає можливість узгоджувати спільні пріоритети діяльності з врахуванням національних інтересів України.
Таким чином, удосконалення та зміцнення співробітництва між Україною та міжнародними фінансовими установами постають важливим компонентом зовнішньоекономічної діяльності країни, тому важливим пріоритетом усіх гілок влади має бути підвищення ефективності такого співробітництва, оскільки саме таке співробітництво спроможне сприяти посиленню макроекономічної стабільності, реалізації структурної перебудови та ринковій трансформації перехідних економік. Загалом же трансформаційні процеси можуть бути визнані успішними за умови реалізації комплексної стратегії розвитку, ініційованої національним урядом. Для реалізації такої стратегії Світовий банк рекомендує забезпечити високоякісне управління економікою, створити необхідне інституційне середовище, забезпечити транспарентність прийняття рішень, виконання правових та судових процедур, продуманість систем регулювання та інші заходи, тобто ця стратегія відрізняється від ідеології Вашингтонського консенсусу.