Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Фінансовий капітал функціонує у формі використання коштів, що поділяються на власні та залучені. Виробничими витратами, пов’язаними з функціонуванням залучених коштів, є плата за їх використання, що визначається розміром банківської процентної ставки за позику. Розмір процентної ставки за позику формується також на відповідному ринку ресурсів, де зіставляються попит на гроші з боку потенційних інвесторів і пропозиція з боку суб’єктів, спроможних ці гроші позичити за відповідну плату. Такими суб’єктами виступають передусім банки, а також юридичні й фізичні особи. Розмір пропозиції грошей на ринку залежить від того, наскільки громадяни країни зацікавлені робити заощадження, адже це основне джерело для позичок усередині країни.

Бажання робити заощадження вимірюється шляхом визначення коефіцієнтів середньої та граничної (маржинальної) схильності до заощадження. Маржинальна схильність до заощадження корелює з маржинальною схильністю до споживання  будь-які зміни в споживанні відповідно збільшують або зменшують розмір заощаджень.

Заощадження є джерелом інвестування, обсяги якого, в свою чергу, зумовлені рівнем очікуваного чистого прибутку (рентабельності) інвестицій і рівнем процентної ставки за позику (рівень рентабельності інвестицій має перевищувати рівень процентної ставки за позику). Лише в такому разі доцільно робити інвестування. При цьому існує зворотний зв’язок між рівнем рентабельності інвестицій, рівнем процентної ставки за позику і розміром інвестицій: чим нижчий рівень рентабельності й процентної ставки, тим більший обсяг інвестицій.

У свою чергу, на обсяги інвестицій впливають такі чинники, як рівень операційних виробничих витрат, рівень оподаткування, технологічні зміни, кількість акцій основних фондів підприємств у громадян, очікуваний рівень прибутку від інвестицій. Так, рівень операційних виробничих витрат безпосередньо формує прибуток, отже, підвищення цих витрат призводить до зниження рівня прибутковості виробництва і не стимулює інвестування. І, навпаки, зниження виробничих витрат сприяє підвищенню прибутковості виробництва і заохочує до інвестування. Аналогічно спрацьовує й рівень оподаткування підприємств: збільшення ставок податку зумовлює зниження інвестицій, а зменшення  стимулює інвестування.

Удосконалення технологічних процесів також сприяє зниженню собівартості продукції або покращанню її якості, що зумовлює підвищення рівня прибутковості виробництва і тим самим стимулює інвестування.

Кількість акцій на основні фонди в громадян впливає на інвестування: чим повніше акціоноване і забезпечене капіталом підприємство, тим нижчою буде віддача від нових інвестувань; навпаки, якщо підприємство працює на підйомі й потребує нарощування капіталу, воно має більші можливості до зростання прибутку  звідси й перспективи для інвестування.

Останнім із зазначених чинників, що впливають на розмір інвестицій, є очікуваний рівень прибутку від інвестицій, тобто інвестор має передбачити, який прибуток можуть дати інвестиції через певний проміжок часу. При цьому враховується ряд чинників з точки зору як макро, так і мікроекономіки. Зокрема, це законодавчі аспекти регулювання економіки, що формують політику в сфері бізнесу, структурні зміни в народному господарстві, курси національної та іноземних валют, становище на ринку цінних паперів, міжнародні економічні відносини та ін.

Звичайно, передбачення є дуже складною справою й успіх інвестицій значною мірою залежить від уміння інвестора передбачити й врахувати цілий комплекс питань при визначенні напрямків інвестування.

На рівень процентної ставки за позику впливають також рівень ризику при позиці, термін, на який видається позика, абсолютний розмір самої позики, система оподаткування, умови конкуренції на ринку. Наприклад, чим більший ризик за позику, тим вища процентна ставка, і навпаки. Кредитор у такий спосіб перестраховує себе від можливого неповернення позики. Чим на довший термін видається позика, тим вищого проценту за неї вимагає кредитор, зважаючи на такі важелі, як інфляція й можливі фінансові витрати від відмови альтернативного використання наданих у кредит коштів.

За умови збільшення розміру позики й рівності всіх інших чинників процентна ставка за кредит буде знижуватися, і навпаки. Система оподаткування за певними видами позики також значною мірою впливає на величину проценту за позику. Зокрема, деякі види державних облігацій можуть не обкладатися податком, і тоді процентна ставка за такі позики буде відносно низька. Конкуренція на ринку кредитів впливає на процентну ставку через зниження або підвищення монополізації даного ринку. Так, монополізуючи такий ринок, незначна кількість банків мають змогу завищувати процентні ставки за позику відносно конкурентного ринку.

З точки зору макроекономічного регулювання держава впливає на рівень процентної ставки за позику, змінюючи пропозицію сум позики на ринку, що зумовлює зміни не лише процентної ставки, а й сукупного інвестиційного попиту й чистого національного продукту, адже це безпосередньо пов’язано з цінами на всі товари, рівнем зайнятості й обсягами виробництва.

В умовах «м’якої» кредитногрошової політики й низької процентної ставки збільшуються інвестиції та зростають обсяги виробництва, чистий національний продукт і рівень зайнятості, а за умов жорсткої кредитногрошової політики й високої процентної ставки спостерігаються зворотні процеси. Процентна ставка за позику впливає також на розміщення інвестицій у різні галузі економіки, коли прибутковіші галузі мають змогу залучати й більше інвестицій, забезпечуючи цим самим вищу ефективність їх використання, що, безумовно, в інтересах усього суспільства. Водночас підвищення рівня монополізації товарних ринків значною мірою знижує можливості процентної ставки регулювати ефективність розміщення інвестицій. Пояснюється це тим, що монополісти мають змогу завищувати ефективність використання інвестицій. Тому лише в умовах, найбільш наближених до чистої конкуренції, досягається не тільки найвища виробнича ефективність і ефективність розподілу ресурсів, коли в точці рівноваги попиту й пропозиції ціна дорівнює мінімуму собівартості одиниці продукції і маржинальним витратам, а й найвища ефективність розміщення інвестицій та їх використання.