Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Аналізуючи аграрну політику та її вплив на формування виробничих витрат у сільському господарстві, не можна обійти проблему, що дискутується економістами-аграрниками всіх країн, а особливо вітчизняними, полягає в необхідності встановлення паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Насамперед слід зазначити, що трактування проблеми паритету цін вітчизняною економічною наукою дещо відрізняється від розуміння цієї проблеми економістами західних країн. Останні виходять з того, що паритетна ціна на сільськогосподарську продукцію означає ціну, що має купівельну спроможність на рівні 1910–1914 рр. Вважається, що впродовж усього ХХ ст. паритет цін досягався лише двічі  у 1910–1914 рр. і під час другої світової війни. Останнім часом ціна на сільськогосподарську продукцію не перевищувала певного проценту паритету. У цьому разі мається на увазі передусім економіка США та Європейської спільноти. Зараз усе більше економістів схиляються до думки, що досягти паритету цін досить складно, і взагалі викликає сумнів сама доцільність такого паритету. При цьому підкреслюються значні недоліки концепції паритету цін.

По-перше, період 1910–1914 рр. насправді був золотим для сільського господарства, і доходи фермерів тоді навіть перевищували доходи в інших галузях виробництва (враховуючи позафермерські доходи). Тому викликає сумнів сама база розрахунку паритету цін.

По-друге, значної критики зазнає методика розрахунку вартості ресурсів. Це пояснюється тим, що ресурси в 1910–1914 рр. і на сучасному етапі мають різну структуру й природу. У 1910–1914 рр. сільське господарство базувалося в основному на ручній праці, тоді як нині основні технологічні процеси механізовані. Тому є досить проблематичною вартісна оцінка цих ресурсів.

По-третє, за період з 1914 р. до сьогодні спостерігається підвищення продуктивності сільського господарства, однак цей чинник не враховується при розрахунку паритетних цін, що знову ж таки спотворює справжній стан справ у співвідношенні нинішніх і базових цін на сільськогосподарську продукцію.

По-четверте, при розрахунку паритету цін не враховуються конкретні види сільськогосподарської продукції та їх співвідношення, а застосовується загальний індекс. Такий підхід також неправильний, адже структура продукції значно змінилася порівняно з минулими роками. Більше того, не враховується структура виробничих витрат за видами продукції, що теж спотворює результати розрахунків, адже середня структура витрат у сільському господарстві загалом значно відрізняється від аналогічної структури за окремими видами виробництва.

Тому сьогодні більшість західних економістів схиляються до двох інших концепцій вирівнювання можливостей виробництва в сільському господарстві та інших галузях економіки. Це концепції паритету доходу й паритету віддачі ресурсів. Зараз це найпопулярніші концепції в аграрній політиці.

Концепція паритету доходу передбачає, що в сільському господарстві чистий прибуток і прибутковість (питома вага прибутку в ціні на сільськогосподарську продукцію) мають бути такі самі, як і в інших галузях народного господарства.

Концепція паритету віддачі ресурсів полягає в тому, що сільське господарство повинно мати таку саму ефективність використання ресурсів, як і несільськогосподарські галузі економіки. Тут мається на увазі передусім рівень ресурсовіддачі виробництва й оптимізація його обсягів, за яких досягається оптимальне, з точки зору розподілу ресурсів між різними галузями народного господарства, залучення ресурсів у виробництво.

Мета будь-якої аграрної політики полягає в досягненні певних поставлених цілей, в отриманні позитивних результатів від її здійснення. У формалізованому вигляді корисність аграрної політики Ug можна зобразити так:

Через те, що в політиці стикаються різні групові інтереси, формулу (41) можна переписати так:

На рис. 3.5 t0 показує оптимальний рівень субсидування сільського господарства, що формується в точці перетину інтересів сільськогосподарських виробників і платників податків. В інтересах останніх — знизити рівень оподаткування, а в інтересах аграріїв  підняти його, щоб одержати кошти з державного бюджету для розвитку свого виробництва. Однак, коли інтереси двох зацікавлених груп політиків  аграріїв і захисників довкілля стикаються, наслідком цього стає зниження рівня оподаткування (t1) і підвищення доходів населення. МВ0  це маржинальні витрати на підтримку сільського господарства в умовах опозиції платників податку, МВ1  маржинальні витрати на підтримку сільського господарства в умовах опозиції платників податку і захисників довкілля, МД  маржинальний дохід від оподаткування.

Ураховуючи те, що основним джерелом коштів для проведення аграрної політики є державний бюджет, який формується з податків з населення і виробників, а основним опозиційним блоком, що виступає за стримування субсидування сільського господарства, є політична опозиція підтримки охорони довкілля, взаємозв’язок між цими чинниками також впливає на формування виробничих витрат у сільському господарстві. На рис. 3.5 зображено, як під впливом зазначених чинників формується рівень державних субсидій на підтримку розвитку сільського господарства. Отже, аграрна політика повинна координуватися й комбінуватися з політикою охорони довкілля і політикою розміщення ресурсів в економіці, а це в свою чергу призводить до певних конфліктів.

По-перше, аграрна політика в основному має короткострокові цілі й спирається на поточну ситуацію в економіці, тоді як політика охорони довкілля і розміщення ресурсів має довгострокові цілі.

По-друге, це конфлікт між мікроекономічними цілями оптимізації прибутку виробниками сільськогосподарської продукції та макроекономічними  загальносуспільними цілями максимізації суспільної ефективності й охорони довкілля.

Загалом, класифікуючи вплив аграрної політики на формування виробничих витрат у сільському господарстві, можна виділити такі основні її напрямки:

1) цінова політика на сільськогосподарську продукцію;

2) маркетингова політика, пов’язана з реалізацією продукції як на внутрішніх, так і на зовнішніх сільськогосподарських ринках;

3) політика матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, пов’язана як із системою постачання ресурсів, так і з системою ціноутворення на них;

4) кредитна політика, пов’язана передусім із забезпеченням сільськогосподарських підприємств основним та оборотним капіталом;

5) політика в сфері механізації сільськогосподарського виробництва;

6) політика в сфері земельних відносин;

7) політика в галузі наукових досліджень.

Урядова інтервенція в сільське господарство може здійснюватися двома основними шляхами: через ринок сільськогосподарської продукції або через ринок ресурсів для сільського господарства. Будь-які регулювання з боку уряду можуть здійснюватися через вплив на рівень сільськогосподарських цін, контроль якості продукції, напрямків її використання або через контроль цін, розміщення та якості товарів, що надходять у сільське господарство з інших галузей економіки.

Окремим важелем регулювання сільськогосподарського виробництва є його субсидування з боку держави. Субсидії можуть мати прямий характер, наприклад у разі надання цільових кредитів чи оплати страхових платежів, або непрямий  у випадку квотування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, завдяки чому підтримується високий рівень ринкових цін на неї.

Аналізуючи політику ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, треба підкреслити, що існують такі основні критерії ціноутворення:

1) на базі виробничих витрат;

2) граничний ціновий критерій;

3) паритетний критерій;

4) багатофункціональний критерій.

Найбільш поширеним був і залишається критерій, що базується на рівні виробничих витрат. З нашої точки зору, цей критерій як інструмент цінової політики доцільно застосовувати при формуванні граничних (мінімальних) цін на сільськогосподарську продукцію. Однак слід ураховувати такі нюанси:

рівень виробничих витрат має бути середнім принаймні за попередні 3–5 років;

це повинні бути середні сумарні витрати, враховуючи альтернативні витрати, пов’язані з використанням землі, капіталу й праці;

витрати мають бути скориговані під досконалу технологію виробництва, а не під низьку й не під індустріальну.

Однак зазначеному критерію притаманні й певні недоліки: зосередження сільськогосподарських виробників на приватному інтересі, а не суспільства загалом; неврахування значної різниці в рівнях виробничих витрат у розрізі господарств; зважаючи на те, що одні виробники виплачують орендну плату, а інші не мають такої статті витрат, визначений рівень фіксованої ціни на базі виробничих витрат може розходитися з рівнем світових цін; неврахування фактичного обмінного курсу національної валюти.

На відміну від попереднього, граничний ціновий критерій зосереджується не на особистих інтересах сільськогосподарських виробників, а на інтересах суспільства загалом. Він базується на рівні світових сільськогосподарських цін, конвертованих у національну валюту за офіційним обмінним курсом. Ціни, встановлені згідно з цим критерієм, називають експортно-паритетними або імпортно-паритетними.

До складностей застосування цього критерію слід віднести те, що, базуючись на офіційному обмінному курсі валют, він не враховує різні рівні інфляції, а також умови виробництва й рівні виробничих витрат у різних країнах. Отже, в теорії цей критерій доволі елегантний, проте використання його на практиці є досить проблематичним.

Паритетний критерій базується на тенденціях, що існують між динамікою цін на сільськогосподарську продукцію і цінами на ресурси, що постачаються сільському господарству. Розраховують відповідні індекси сільськогосподарських цін і цін на ресурси. Основна мета критерію  контроль балансу цін.

Про недоліки концепції паритетного підходу вже йшлося. Слід лише доповнити, що в умовах України паритетний критерій ціноутворення використовувати неможливо з таких додаткових причин, як некоректна база для паритету, коли ціни на промислову продукцію були значно занижені, відсутність ринку й грошової оцінки землі, а також неврахування в собівартості сільськогосподарської продукції альтернативних витрат на землю, капітал і працю, що робить непорівнянними внутрішні й зовнішні ціни на продукцію галузі.

В основі багатофункціонального критерію ціноутворення лежать два попередніх підходи. Отже, його суть полягає у визначенні граничних цін на рівні світових на сільськогосподарську продукцію й дотриманні тенденцій, що існують між співвідношенням сільськогосподарських і промислових цін. При цьому до різновиду зазначеного критерію відносять встановлення паритету: між цінами на різні види продукції сільського господарства, між цінами на сировину й кінцеву продукцію, між співвідношеннями цін і рівнів виробничих витрат на сільськогосподарську продукцію, а також встановлення галузевого паритету й паритету доходів.

Підсумовуючи все сказане стосовно політики ціноутворення та її зв’язку з виробничими витратами сільськогосподарських підприємств, виділимо основні її цілі.

1. Збільшити валове виробництво всіх видів сільськогосподарської продукції.

2. Збільшити виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції.

3. Стабілізувати ціни на продукцію галузі й знизити невизначеність як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівні (для сільськогосподарських виробників, промисловців, обслуговуючих підприємств, у тому числі банків, споживачів сільськогосподарської продукції).

4. Стабілізувати доходи сільськогосподарських виробників.

5. Досягти певного рівня самозабезпечення країни продуктами харчування.

6. Отримати додаткові доходи до державного бюджету від оподаткування сільськогосподарських виробників.

7. Підтримати експорт продукції галузі.

8. Забезпечити роботу переробної промисловості.

9. Забезпечити розвиток переробної промисловості.

З іншого боку, крім цін на сільськогосподарську продукцію, дуже важливою є політика ресурсного забезпечення галузі. Аграрна політика в цій сфері базується на чотирьох основних напрямках.

1. Ціноутворення на змінні ресурси  мінеральні добрива, хімікати, насіннєвий матеріал, концентровані корми, паливо-мастильні й будівельні матеріали, воду для зрошення тощо.

2. Система матеріально-технічного постачання.

3. Інформаційна система.

4. Система кредитування для цілей закупівлі ресурсів.

Основна мета аграрної політики в цій сфері  прискорити впровадження нових технологій у виробництво, збільшивши за рахунок цього його обсяги. При цьому можна виділити загальні та специфічні цілі даної політики.

До загальних цілей відносять переконання сільськогосподарських виробників у необхідності впровадження нових технологій і такій організації ринку ресурсів, при якій він був би здатний постачати ці нові технології.

До специфічних цілей слід віднести спонукання сільськогосподарських виробників йти на ризик впровадження цих нових технологій, попередження помилок при їх впровадженні, попередження неякісного забезпечення сільського господарства ресурсами, підвищення його ефективності, сприяння розвитку системи матеріально-технічного забезпечення, комбінування її з системою забезпечення кредитними ресурсами, максимізацію національного виробництва ресурсів та охорону його від імпорту (надання субсидій національним виробникам і оподаткування імпорту).

Однак, як і при будь-якому регулюванні економіки, політика ресурсного забезпечення сільського господарства має певні недоліки. Насамперед вони пов’язані з проблемами субсидування промислових галузей.

По-перше, через субсидування встановлюється різниця між високими світовими й низькими внутрішніми цінами на ресурси, що є неефективним з точки зору суспільства загалом. Внаслідок зниження цін на ресурси, ресурси в економіці розподіляються неефективно, адже сільськогосподарські виробники приймають свої рішення стосовно розміщення ресурсів у виробництво, керуючись спотвореною інформацією. Через це програє вся економіка.

По-друге, це проблема контролю за виробничими витратами, що субсидуються, а також проблема дефіциту державного бюджету.

По-третє, дешеві ресурси, як правило, використовуються неефективно самим сільським господарством. Тому є дві альтернативи  або субсидіювати виробництво ресурсів для сільського господарства, або підвищувати ціни на сільськогосподарську продукцію. Що є більш доцільним і ефективним?

Аби відповісти на це запитання, змоделюємо ситуацію з виробництвом і споживанням в Україні кукурудзи і забезпеченням цього виробництва мінеральними добривами. За основу візьмемо таку інформацію: Ob  внутрішнє споживання кукурудзи (3,6 млн.т); Op  обсяг виробництва кукурудзи (3,2 млн. т); Oc  споживання кукурудзи в самому сільському господарстві на насіння, корм тощо (2,2 млн.т); OOc  внутрішня ринкова пропозиція кукурудзи (3,0 млн.т  2,0 = 1,0 млн.т); Ob  O  ринковий дефіцит (перевиробництво) кукурудзи (3,8 млн.т  2,2 млн.т = 0,6 млн.т); F1  споживання мінеральних добрив (0,06 млн.т); Цс  світова ціна на кукурудзу (150 дол. США за 1 т); Ц f  світова ціна на мінеральні добрива (130 дол. США за 1 т);   цінова еластичність пропозиції на кукурудзу (0,3) (додаток 5);   цінова еластичність попиту на мінеральні добрива (0,5);   еластичність реакції виробників кукурудзи (0,1).

На рис. 3.6 графічно змодельовано цінову підтримку виробників кукурудзи. Для того щоб не було дефіциту цієї продукції на внутрішньому ринку, необхідно збільшити її виробництво на 18,75 %:

(Оb  Оp): Оp  100 % = (3,8 млн.т  3,2 млн.т): 3,2 млн.т  100 % = 18,75 %.

Для того щоб це збільшення виробництва відбулося, потрібно ціну на кукурудзу підвищити на 62,5 % (18,75 % :  = 18,75 % : 0,3 = 62,5 %).

Отже, державна цінова підтримка на кукурудзу має становити 93,75 дол. (150 дол.  0,625), а загальний рівень нової ціни — 243,75 дол. (150 дол. + 93,75 дол.). Звичайно, від такої цінової політики держави виробники сільськогосподарської продукції матимуть виграш. На рис. 3.6 це площина ЦсАСЦn. У грошовому вираженні цей виграш становитиме 121,875 млн. дол. ((Цn  Цc)  (Оp  Ос) + 1/2(Цn  Цс)  (Оb  Оp) = (243,75 дол.  150 дол.)  (3,2 млн.т.  2,2 млн.т) + 1/2(243,75 дол.  150 дол.)  (3,8 млн.т  3,2 млн.т) = 93,75 дол.  1,0 млн. т + 0,5  93,75 дол.  0,6 млн. дол.).

У цьому разі державні витрати на підтримку ціни на кукурудзу становитимуть 150 млн. дол.: ((Цn  Цс)  (Оb  Оp) = (243,75 дол.  150 дол.)   (3,8 млн.т  2,2 млн.т) = 93,75 дол.  1.6 млн.т). На рис. 2.6 ці витрати відображає площина ЦсВСЦn. У підсумку чистий суспільний збиток від державної цінової підтримки на кукурудзу становитиме 56,25 млн. дол. ((Цn  Цс)  1/2(Оb  Оp) = (243,75 дол.  150 дол.)  0,5(3,8 млн. т.  3,2 млн. т) = 93,75 дол.  0,6 млн.т). На рис. 3.6 ці збитки відображає площина АВС.

Тепер змоделюємо ситуацію, коли держава субсидуватиме виробництво не кукурудзи, а мінеральних добрив для внесення під кукурудзу. Нам відомо, що для ліквідації дефіциту зерна кукурудзи на внутрішньому ринку країни потрібно збільшити її виробництво на 18,75 %. Звідси приріст обсягів виробництва мінеральних добрив має становити 187,5 % ((18,75 % : ) = 18,75 % : 0,1)).

Новий обсяг виробництва мінеральних добрив становитиме 172,5 тис.т (60 тис.т  287,5 %) : 100 %), а попит на добрива зросте на 112,5 тис.т (172,5 тис.т  60 тис. т). При такому підвищенні попиту на мінеральні добрива ціна на них знизиться на 375 % (187,5 % : =187,5 % : 0.5).

Отже, нова ціна на добрива становитиме 47,27 дол. (130 дол. : (375 %  100 %)  100 % = (130 дол. : 275 %)  100 %).

На рис. 3.7 змодельовано ситуацію із субсидуванням виробництва мінеральних добрив. Унаслідок такого субсидування виробники кукурудзи отримають виграш від зниження ціни на добрива в розмірі 85,45 млн. дол. ((Цд1  Цд0)  Од0 + (Оb  Оp)  Цс  (Цд1  Цд0)  (Од0  Од1) = (130 дол.  47,27 дол.)  0,06 млн.т + (3,8 млн.т  3,2 млн.т)  150 дол.  (130 дол.  47,27 дол.)  (0,1725 млн.т  0,06 млн.т). На рис. 3.6 і 3.7 це площина Цд1СДЦд0 (рис. 3.7) + площина АВОbОp (рис. 3.6)  площина Од0СВОд1). Урядові витрати на субсидування виробництва мінеральних добрив становитимуть 142,71 млн. дол. ((Цд1  Цд0)  Од1) = (130 дол.  47,27 дол.)  172,5 тис. т). На рис. 3.7 це площина Цд0АВЦд1. Чиста вигода суспільства від субсидування виробництва мінеральних добрив становитиме 57,25 млн. дол., (142,71 млн. дол.  85,45 млн. дол.), а загальна вигода для суспільства з урахуванням виробників як мінеральних добрив, так і кукурудзи — 113,5 млн. дол. (56,25 млн. дол. + 57,25 млн. дол.).

Таким чином, з аналізу моделі можна зробити висновок, що з позиції суспільства субсидування виробництва ресурсів для сільського господарства є доцільнішим, аніж підтримка цін на сільськогосподарську продукцію. Таке субсидування дає змогу знизити виробничі витрати сільськогосподарських підприємств і не підвищувати ціни на сільськогосподарську продукцію в умовах збільшення її виробництва. Від цього виграє все суспільство, а не лише виробники галузі й ресурсів для сільського господарства.

Однак, як і будь-яка дія в економіці щодо регулювання її ринкового механізму і виведення економіки з ринкової рівноваги, субсидування виробництва ресурсів для сільського господарства має ряд недоліків.

По-перше, різниця між низькими внутрішніми цінами на ресурси внаслідок субсидування й високими світовими цінами на такі самі ресурси не є єфективною з точки зору всієї економіки. Відтак відбувається неефективне розміщення ресурсів між галузями економіки всередині країни, адже виробники користуються спотвореною ціновою інформацією, внаслідок чого фінансові і матеріальні ресурси переливаються в менш ефективні галузі, від чого втрачає все суспільство.

По-друге, це проблема контролю за використанням субсидій і зростанням виробничих витрат, що породжується субсидуванням. Мається на увазі існуюча тенденція до зростання виробничих витрат в умовах субсидування. Це стосується будь-якої галузі економіки. В умовах субсидування у виробника зникають стимули до раціонального використання ресурсів, а отже, до зниження собівартості продукції.

По-третє, це проблема компенсації витрат на субсидії з державного бюджету.

І, по-четверте, це проблема неефективного використання дешевих ресурсів у сільському господарстві.

Інша проблема, що стоїть перед аграрною політикою у сфері субсидування ресурсів для сільського господарства, полягає у відповіді на питання: що є більш ефективним  субсидіювання виробництва ресурсів для сільського господарства чи пільгове кредитування сільськогосподарського виробництва? При цьому слід ураховувати, що еластичність попиту на кредити з боку сільськогосподарських виробників є досить високою. Тому більшість економістів у цьому питанні схиляються до думки, що краще субсидіювати виробництво ресурсів, тому що це виробництво значною мірою контролюється державою, а з контролем за використанням кредитів у сільському господарстві виникають досить суттєві проблеми. Зокрема, це стосується проблеми використання кредитів на підтримку й придбання застарілих технологій.