Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Однак міжнародна сільськогосподарська торгівля має й більш безпосередній вплив на сільськогосподарські виробничі витрати. Він проявляється через переливання ресурсів між галузями в самому сільському господарстві та з інших галузей народного господарства в сільське господарство й нарощуванні обсягів виробництва продукції галузі, а також через рівень цін на неї.

У першому випадку під впливом міжнародної сільськогосподарської торгівлі виробничі ресурси перерозподіляються з менш ефективних у більш ефективні галузі. У другому випадку міжнародна спеціалізація виробництва і торгівля безпосередньо впливають на попит конкретної продукції, відповідно збільшуючи або зменшуючи його, і тим самим підвищують чи знижують ціни на сільськогосподарську продукцію. Якщо країна експортує певний вид продукції, цим самим вона підвищує загальний попит на неї й ціни на цю продукцію зростають на внутрішньому ринку. Якщо ж країна імпортує певний вид сільськогосподарської продукції, то цим вона збільшує її пропозицію на своєму внутрішньому ринку й ціни на цю продукцію знижуються.

Міжнародна сільськогосподарська торгівля сприяє вирівнюванню цін на ресурси, що використовуються в сільському господарстві. Через те, що попит на ресурси є похідним від попиту на продукцію, то зміна попиту на сільськогосподарську продукцію зумовлює відповідні зміни попиту на ресурси для сільськогосподарського виробництва, а отже, зміни цін на ці ресурси. При цьому в країнах, що є торговими партнерами, відбувається вирівнювання цін не лише на сільськогосподарську продукцію, а й на виробничі ресурси. Якби була можливість вільного переливання ресурсів, передусім капіталу, з країни в країну, то звичайно ж, ресурси переміщувалися у країну, де ціни на них найвищі. Однак завдяки міжнародній торгівлі ціни на ресурси згладжуються й тим самим знімається потреба в їх фізичному переміщенні з країни в країну.

Розглянемо, як впливає міжнародна сільськогосподарська торгівля на виробничі витрати в сільському господарстві на прикладі торгівлі пшеницею і кукурудзою між США і країнами ЄС. У табл. 3.3 наведено основні вихідні дані з виробництва цієї продукції в цих країнах до й після здійснення міжнародної торгівлі. Використовуючи 20 млн. акрів під виробництво пшениці й кукурудзи, обидва партнери мають явні переваги від міжнародної торгівлі: виробництво кукурудзи збільшилося на 220 млн. буш (1170 млн. буш  950 млн. буш). Якщо до початку торгівлі США виробляли й споживали 650 млн. буш кукурудзи, а країни ЄС  300 млн. буш, то після торгівлі, забезпечуючи потребу європейських країн у кукурудзі обсягом 300 млн. буш, США підняли виробництво і споживання її на внутрішньому ринку до 870 млн. буш, не знижуючи при цьому споживання пшениці. Водночас європейські країни, відмовившись від виробництва кукурудзи, повністю задовольняють свої потреби в ній і ще додатково мають 100 млн. буш пшениці, яку експортують до США.

У табл. 3.4 наведено розрахунок вигоди від міжнародної сільськогосподарської торгівлі. На основі інформації, що міститься в табл. 3.3 і 3.4, можна визначити альтернативні витрати на пшеницю й кукурудзу для обох партнерів і проаналізувати вигоду та доцільність міжнародної сільськогосподарської торгівлі з позиції альтернативних витрат.

Якщо США, відмовляючись від виробництва 1 буш пшениці, будуть додатково отримувати 5,2 буш кукурудзи (520 млн. буш : 100 млн. буш = 5,2 буш), то ЄС  лише 3 буш кукурудзи (300 млн. буш : 100 буш) = 3 буш). Отже, альтернативні витрати по кукурудзі явно нижчі в США. Звідси можна зробити висновок, що з точки зору світового виробництва й ефективності виробничі ресурси в країнах ЄС використовуються неефективно, адже за тих самих ресурсів можна було б виробити кукурудзи на 520 млн. буш більше, ніж фактично виробляється (1170 млн. буш  650 млн. буш = 520 млн.буш).

Якщо до торгівлі світове співвідношення між кукурудзою і пшеницею становило 4,2 (950 млн. буш : 225 млн. буш), то після торгівлі воно досягло 5,2 (1170 млн. буш : 225 млн. буш), тобто ефективність виробництва явно зросла завдяки міжнародній сільськогосподарській торгівлі.

На міжнародних сільськогосподарських ринках перетинаються інтереси багатьох країн, і система ціноутворення на сільськогосподарську продукцію спрацьовує під дією тих самих ринкових чинників  попиту, пропозиції й собівартості продукції. Торгівля між країнами здійснюється в тій точці перетину попиту й пропозиції, де собівартість одиниці продукції, враховуючи транспортні витрати й витрати на реалізацію, однакова для всіх країн.

Однак міжнародна сільськогосподарська торгівля спрацьовує таким чином, що ціни на продукцію, яку продають країни–експортери, підвищується порівняно з тим, якби ця продукція не експортувалася. У цих умовах вигоду мають сільськогосподарські виробники, адже їхні доходи зростають, а витрати несуть споживачі продукції.

З іншого боку, в країнах–імпортерах продукції ціни на неї знижуються порівняно з цінами, що були до торгівлі. Отже, сільськогосподарські виробники в цих країнах отримують менше доходу, а споживачі сільськогосподарської продукції виграють від зниження цін на неї.

На рис. 3.9 зображено, як формуються ціна, собівартість, обсяги виробництва й реалізації продукції країн–експортерів та імпортерів в умовах міжнародної сільськогосподарської торгівлі. Під дією попиту й пропозиції, а також рівня собівартості продукції формуються внутрішні ринки продукції сільського господарства країн — учасників міжнародної торгівлі (рис. 3.9, а, г, в, е). При цьому ціна й собівартість продукції в країні–експортері нижчі, ніж у країні–імпортері. Однак під впливом міжнародної торгівлі попит і пропозиція, ціна й собівартість продукції в цих країнах вирівнюються.

Під впливом світової ціни знижується попит на продукцію в країні-експортері та зростає пропозиція продукції, адже світова ціна вища від внутрішньої врівноваженої. Унаслідок цього в країні спостерігається перевиробництво продукції і перевищення пропозиції над попитом реалізується на міжнародному ринку (ПоеПре).

У країні–імпортері внутрішня врівноважена ціна вища за світову, в результаті чого створюється дефіцит продукції (ПріПоі), який і покривається за рахунок імпорту зі світового ринку. При цьому собівартість продукції країн–імпортера й експортера — вирівнюється (Се1 = Сс = Сі1) і обсяг перевиробництва продукції в країні-експортері дорівнює дефіциту продукції в країніімпортері (ПоеПре = ПріПоі).

Простежується також загальна тенденція до підвищення собівартості одиниці продукції як у країні–експортері, так і в країні–імпортері в умовах міжнародної торгівлі. Якщо собівартість одиниці продукції та обсяг її виробництва (Оуе) до початку торгівлі в країні–експортері визначалися в точці перетину кривих маржинальних і питомих сумарних витрат, то завдяки міжнародній торгівлі й підвищенню ціни на продукцію, а також необхідності здійснення додаткових витрат, пов’язаних з реалізацією продукції на міжнародному ринку, і обсяг реалізації продукції і собівартість її одиниці зросли (Се1 і ПРе). Однак збільшилися й доходи сільськогосподарських виробників, адже зросла ціна (з Це до Цс).

У країні–імпортері собівартість одиниці продукції також зросла (з Сі0 до Сі1), але вже не через збільшення виробництва продукції й переміщення з точки максимізації виробництва продукції праворуч, а навпаки, внаслідок зниження внутрішньої ціни з Ці до Цс обсяг пропозиції продукції на внутрішньому ринку зменшився, що також спричинило зміщення з точки максимізації виробництва продукції, але вже ліворуч (з Оуі до Прі).

Отже, сільськогосподарські виробники країни–імпортера несуть значні збитки як від зниження ціни на їх продукцію, так і від зростання собівартості одиниці продукції. З метою захисту внутрішнього ринку вводяться тарифи й квоти.