Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

В умовах становлення ринкової економіки в Україні багато колективних підприємств і держгоспів у пошуках шляхів підвищення ефективності виробництва прагнуть удосконалити свою діяльність. При цьому основним для них стало питання перетворення державної та колективної форм власності, похідними від яких є питання організаційних основ підприємств та їхніх структурних підрозділів, планування, управління та ін.

Значна частина підприємств стала на шлях паювання колективної власності. Суть цього процесу і відповідні методики формування паїв широко висвітлюються на сторінках економічних видань. Однак, на нашу думку, цей процес не зачіпає глибинних основ колективної власності, хоча загалом є позитивним і закономірним кроком її еволюції. Саме еволюції, а не зміни форми власності. Поясненням цьому може бути таке.

Насамперед, це те, що колгоспи створювалися й функціонували саме як колективні підприємства, а не як кооперативи, якими вони ніколи й не були. А відтак багато цікавого і повчального для сьогодення можна почерпнути з наукових дискусій про стратегію і тактику розвитку сільського господарства Росії 20-х років нинішнього століття. Тоді деякі економісти  представники організаційно-виробничої школи — переконливо доводили, що магістральним напрямком розвитку сільського господарства країни має стати кооперування селянства. Воно уявлялося не як просте об’єднання окремих селянських господарств або горизонтальна концентрація виробництва (що на практиці й відбулося внаслідок примусової колективізації), а як послідовний процес вертикальної концентрації, що передбачала поступове й послідовне відокремлення галузей від індивідуальних селянських господарств і організацію їх у більш великих розмірах у формі кооперативних підприємств. Ними могли бути машинні товариства спільної обробки землі, меліоративні, племенні, селекційні, маслоробні та овочеві кооперативи, що займалися закупівлею, збутом, кредитуванням, страхуванням та ін. У цьому зв’язку О. В. Чаянов писав: «Дійсно ми можемо визнати, що стихійно діючий прийом розщеплювання організаційного плану на окремі групи процесів та організації кожної з них саме на тих економічних і технічних основах величезності, які є оптимальними для даних процесів,  дав сільському господарству найбільш ідеальний господарський апарат». Він також зазначав, що «...колективне господарство, яким би великим воно не було, не може замінити собою систему вертикальної концентрації землеробства».

Розвиток сільського господарства більшості капіталістичних країн пішов саме шляхом вертикальної кооперації і концентрації виробництва. Тому наївно думати, що після розподілу на папері за паями вартості виробничих фондів колективних підприємств на місці колективного сільськогосподарського підприємства виникне кооператив. Результати такого розподілу впливають лише на перерозподіл прибутку (збільшується фонд споживання) і зовсім не торкаються організаційних засад цих підприємств. Вертикальна концентрація виробництва  процес досить тривалий, який зайняв у розвинених капіталістичних країнах не одне десятиліття. У наших умовах він може проходити як на базі селянських господарств, так і великих сільськогосподарських підприємств. При цьому останні являють собою більш реальну основу для даного процесу.

Не можна серйозно розглядати й тезу про становлення власника в результаті паювання. Про власність можна говорити тоді, коли людина має конкретну власність у вигляді ділянки землі, будинку, трактора, корови і т.д., вільно розпоряджається (продає, дарує і т. ін.) цією власністю і їй належить на тих самих правах власності вироблена продукція. Усі ці вимоги в умовах паювання явно не виконуються. Одна річ  виховувати в людини почуття господаря (що й намагалися робити впровадженням колективного підряду, оренди, а тепер  паювання), а зовсім інша  приватна власність на засоби виробництва. Тому формальний розподіл колективної власності на паї не розв’яже й цієї проблеми. Ми повністю поділяємо точку зору окремих економістів про те, що в умовах лише визначення майнових і земельних паїв, не змінюючи внутрішньої структури та економічного механізму господарювання, мало що можна змінити в суті виробничих відносин на селі, оскільки проведені зміни торкнуться лише перерозподілу прибутку між фондами нагромадження і споживання (через виплату дивідендів) у бік збільшення останнього. Крім того, колгоспно-радгоспна система господарювання передбачає високу трудо- і матеріаломісткість виробництва, що є причиною високої собівартості продукції й знижує конкурентоспроможність цієї системи в умовах ринкової економіки. Тому при входженні в ринкову економіку треба впроваджувати такі економічні механізми, які б забезпечували зниження виробничих витрат, що значною мірою залежить від того, хто є основною діючою особою цього процесу  справді реальний власник чи найманий працівник.

Як вже зазначалося, процес паювання слід розглядати як закономірний розвиток форм реалізації колективної власності, що, як і інші форми реалізації власності (підряд, госпрозрахунковий підряд, оренда), не змінює самої власності, а також як спосіб самозбереження не лише керівників і спеціалістів підприємств, а й рядових працівників, яких цілком задовольняє їхній існуючий статус і звичний спосіб життя. Отже, можна говорити або про реорганізацію колективної власності, тобто про ліквідацію колективного господарства й виникнення інших форм власності (кооперативної, приватної, державної), або про вдосконалення її функціонування введенням більш жорсткої системи управління, ґрунтуючись на корпоративних принципах господарювання.

Особливості формування виробничих витрат в умовах управлінського кооперування можна розглянути на прикладі фермерських господарств штату Колорадо (США), що спеціалізуються на відгодівлі великої рогатої худоби. Метою такого кооперування стало збільшення виробництва яловичини і зниження виробничих витрат. Спочатку за участю асоціації фермерів, кооперативу, що обслуговує фермерів, і сільськогосподарської дослідної станції було розроблено програму інтеграції фермерських управлінських ресурсів. Програма ставила за мету починаючи з 1983 р. досягти щорічного приросту м’яса великої рогатої худоби на 10 % за умови зниження собівартості 1 ц приросту і розраховувалася на п’ять років. Вона передбачала: зменшення періоду відгодівлі; зниження частки телят, народжених з родовими вадами; зниження захворювань новонароджених телят; спільну розробку управлінських рішень і проведення економічного аналізу.

Програма торкалася трьох основних ділянок господарювання  виробництва, фінансів і маркетингу. Саме на цих ділянках передбачалося найбільш щільне інтегрування фермерських господарств, консультантів і наукових працівників. Першим завданням програми була розробка п’ятирічного плану розвитку виробництва і досягнення певних показників виробничої програми. В її основі лежав принцип системності та колективного підходу в прийнятті управлінських рішень і їх виконанні. Цей аспект був найважливішим. Він полягав передусім у тому, що кожний учасник кооперації мусив мати детальну інформацію про свою діяльність, на основі якої розроблялися рішення за можливими альтернативними діями кожного фермера з метою досягнення показників виробничої програми й мінімізації виробничих витрат.

Який же ефект дало виконання програми кооперування фермерських господарств? Розглянемо ці результати на прикладі однієї ферми, розташованої на сході штату. На початку заснування кооперації тут було 165 гол. корів м’ясної породи і 40 гол. нетелей для відновлення стада. До 1983 р. ферма була збитковою, не мала змоги сплачувати борги. Однак, інтегрувавши своє виробництво з іншими фермами, тобто вступивши в кооперацію з ними, фермер змінив ситуацію на фермі на краще.

Групою розробки програми кооперування була детально проаналізована вся звітна інформація ферми й дано певні рекомендації, що стосувалися збільшення частки оновлення стада, вдосконалення раціону годівлі худоби, племінної роботи, зменшення боргів, виробничих витрат, зміни джерел надходження кормів і ряду питань управління. Однак слід зазначити, що не всі рекомендації були виконані одночасно, зокрема, зміни в управлінні почали здійснюватися лише з 1984–1985 рр.

Виконуючи рекомендації програми, фермер зміг значно знизити виробничі витрати й підвищити свої доходи. Із збиткової ферма стала прибутковою. Так, готівкові виробничі витрати на корову знизилися з 537 дол. у 1984 р. до 308 дол. у 1987 р., тобто на 229 дол., або 42,6 %; замість 94 дол. збитку в 1984 р. фермер отримав 286 дол. прибутку на корову в 1987 р. Виробничі витрати знизилися насамперед за рахунок перегляду кормових раціонів, їх збалансування за поживними речовинами, а також зменшення в раціоні питомої ваги купованих кормів. Наслідком таких змін стало зниження витрат на корми в 1987 р. порівняно з 1983–1984 рр. майже на 75 %. Крім того, варто також звернути увагу на зниження вартості запасів (кормів, допоміжних матеріалів тощо) на 31 дол. у розрахунку на корову.

Необхідно відмітити вплив кооперування на поліпшення фінансового стану ферм. Завдяки чіткому фінансовому контролю прибуток усіх учасників кооперації постійно зростав, а заборгованість знижувалася. Фінансовий контроль поєднувався з контролем дотримання технології виробництва.

Підсумовуючи процес і результати кооперування, треба підкреслити, що не була порушена індивідуальність ферм. Кожна ферма залишилася унікальним підприємством зі своїми особливими ресурсами, виробленою практикою й методами господарювання, фінансовою структурою, маркетинговою політикою, нюансами технології виробництва і менеджменту. В результаті цього рішення, що приймаються в певних умовах одним фермером, можуть бути зовсім не прийнятними для іншого фермера й інших умов. Розуміння цього є дуже важливим аспектом програми кооперування менеджменту і ключем до її успішної реалізації.

Аналізуючи існуючий стан кооперації в сільському господарстві України, слід погодитися з висновками окремих економістів про те, що ототожнювати колективні сільськогосподарські підприємства з кооперативами означає знущатися над ідеєю кооперації та виявляти свою неосвіченість у цьому питанні. У сільському господарстві України з’являються лише перші ознаки сільськогосподарської кооперації на базі новостворених фермерських господарств. Проявами цього процесу є кооперування фермерів з метою об’єднання зусиль у фінансовій сфері для придбання потрібного капіталу, об’єднання земельних ділянок з метою створення оптимального за розмірами земельного масиву, об’єднання з метою створення власної інфраструктури, кооперування постачальницької й маркетингової діяльності.

Водночас існує багато прикладів агропромислової інтеграції й кооперації, коли сільськогосподарські підприємства об’єднують свої зусилля з переробними та іншими підприємствами та організаціями, досягаючи позитивних результатів діяльності. Однак така кооперація виходить за межі безпосередньо сільськогосподарського виробництва і є вже агропромисловою. При цьому, як правило, кооперування не торкається сільськогосподарського виробництва.