Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Наявність значних резервів у колективних підприємствах і радгоспах України за рахунок оптимізації співвідношення чинників виробництва ми виявили, проаналізувавши залежність розмірів господарств та одержаного чистого доходу на 100 га сільськогосподарських угідь у колгоспах Кагарлицького, Миронівського і Обухівського районів Київської області за 1986–1990 рр. Так, господарства розміром до 2 тис. га мали чистий дохід на 100 га сільськогосподарських угідь 39,3 тис. крб., господарства від 2 до 3 тис. га  31 тис. крб., господарства від 3 до 4 тис. га  29,7 тис. крб. і господарства, розмір яких перевищував 4 тис. га,  28,8 тис. крб. Для об’єктивності оцінки до сукупності господарств входять лише ті, що мають приблизно однакову спеціалізацію.

Проаналізовано також співвідношення в господарствах таких чинників виробництва, як забезпеченість сільськогосподарськими угіддями, основними й оборотними фондами, трудовими ресурсами. Сукупність аналізованих колгоспів, залежно від того, який з трьох названих виробничих чинників перебуває в мінімумі, була поділена на три групи. Співвідношення чинників визначалося так: у розрізі кожного господарства і за кожним виробничим фактором розраховувалася його частка в загальному обсязі даного фактора за сукупністю всіх колгоспів, потім встановлювалося співвідношення між часткою кожного фактора в конкретному господарстві (співвідношення факторів виробництва можна визначити також за іншими методиками, наприклад, використовуючи вартісну оцінку землі й трудових ресурсів, через виробничий потенціал, можливі й інші підходи). Оцінка отриманих пропорцій показала чітку залежність між ними та ефективністю виробництва, а також дала змогу зробити висновок про найбільш раціональне співвідношення чинників виробництва.

Отримано такі співвідношення сільськогосподарських угідь, виробничих фондів і трудових ресурсів за трьома групами господарств: 27 : 39 : 34; 37 : 26 : 37; 38 : 36 : 26. Найвища ефективність виробництва спостерігається у I, а найнижча  у ІІІ групі колгоспів. З наведених даних можна зробити висновок, що в другій та третій групах господарств явно більше земельних ресурсів, аніж потрібно було б мати, виходячи з наявності виробничих фондів і трудових ресурсів. Крім того, в другій групі господарств існує явний дисбаланс відносно основних фондів, що проявляється в їх заниженому рівні. У третій групі господарств такий висновок можна зробити стосовно трудових ресурсів, що потребує приведення у відповідність до їх рівня розміру земельної площі й вартості фондів. Отже, на базі одержаних даних, використовуючи кореляційне та симплексне моделювання, можна з досить високим ступенем точності розрахувати оптимальні параметри сільськогосподарських підприємств. Подібні дослідження можуть дозволити обґрунтовано виділяти землі для створення селянських господарств і бути підмогою при проведенні земельної реформи.

Із системою диференційованих оптимумів корелює й таке поняття, як масштаб виробництва. Існує певний зв’язок між розміром підприємства, що проявляється в обсягах виробництва продукції, і рівнем виробничих витрат. Зі збільшенням масштабу виробництва продукції змінюється й рівень виробничих витрат, проте темпи цих змін не однакові. Залежно від співвідношення цих темпів собівартість продукції може не змінюватися, зростати або знижуватися. У цьому разі йдеться про так звані позитивний і негативний ефекти збільшення масштабів виробництва.

Слід зазначити, що досліджуючи питання системи диференційованих оптимумів, можна оперувати лише в межах довгострокового періоду, адже в цьому періоді мають змогу кількісно змінюватися всі без винятку чинники виробництва, і виробничі витрати є лише змінними. При цьому на динаміку собівартості не впливає закон зниження віддачі ресурсів, що характерно для короткострокового періоду, адже тут ресурси й виробничі витрати є змінними.

Основними чинниками, що спричинюють позитивний ефект збільшення масштабу виробництва, результатом якого є зниження собівартості одиниці продукції, виступають вузька спеціалізація праці як наслідок зростання обсягів виробництва і кількості працюючих, які починають виконувати вузькоспеціалізовані операції, спеціалізація управлінської діяльності з функцій менеджменту, можливість застосування прогресивних технологій, механізації та автоматизації виробництва, можливості глибшої переробки продукції й випуску побічної продукції. Основна причина негативного ефекту масштабу виробництва криється в ускладненні функцій управління, які виникають при досить великих масштабах виробництва, що змушує перебудовувати всю структуру управління, змінювати систему делегування влади і т.п.

Однак в умовах довгострокового періоду можлива ситуація, коли собівартість одиниці продукції залишається незмінною, тобто коли чинники позитивного та негативного ефекту масштабів виробництва врівноважуються. У цих умовах темпи підвищення обсягів виробництва продукції відповідають темпам зростання її собівартості.

У формалізованому вигляді описані варіанти зміни собівартості одиниці продукції можна подати так:

СН = КВ/КО =1, (55)

СЗМ = КВ/КО  1, (56)

СЗР = КВ/КО  1, (57)

КВ = (В1 – ВО )/ВО, (58)

КО = (О1 – ОО )/ОО, (59)

де СН  собівартість не змінюється; СЗМ  собівартість знижується; СЗР  собівартість зростає; КО  коефіцієнт зміни обсягів виробництва; КВ  коефіцієнт зміни виробничих витрат; В О, В1  виробничі витрати базові й змінені; ОО, О1  обсяги виробництва базові і змінені.

При варіанті, коли собівартість одиниці продукції знижується (СЗм), виробникові доцільно нарощувати обсяги виробництва, що рівнозначно як збільшенню суми прибутку, так і підвищенню рівня прибутковості. При зростанні собівартості одиниці продукції (СЗР) виробник несе збитки. Тут також спрацьовує правило, що обсяг виробництва доцільно збільшувати доти, поки додаткові витрати будуть дорівнювати додатковому прибутку, за умови рівності ціни й собівартості. Цю взаємозалежність між ціною, виробничими витратами та обсягом виробництва продукції графічно показано на рис. 4.1.

В умовах, коли собівартість одиниці продукції залишається стабільною (С0), нарощування виробництва є безумовно прибутковим і сума прибутку при цьому зростає, хоча рівень прибутковості господарювання залишається без змін. З підвищенням собівартості продукції від С0 до С1 спостерігається також збільшення її виробництва (від О0 до О2). При цьому темпи приросту виробництва значно перевищують темпи приросту собівартості.

Звичайно, у цих умовах збільшення виробничих витрат є ефективним, виробник отримує значний приріст продукції, хоча рівень прибутковості при цьому знижується. Це пояснюється існуванням таких взаємозв’язків між показниками, що аналізуються:

П0 = ВР0  СВ0, (60)

П1 = ВР1  СВ1, (61)

де П0  П1, бо ВР0 ВР1, а СВ0  СВ1,

якщо

ВР1  ВР0  СВ1  СВ0, (62)

то

ВР1  (ВР0/ ВР0)  СВ1  (СВ0/ СВ0). (63)

Однак, якщо ціна (Ц) перевищує собівартість одиниці продукції (С1), то до певного моменту, а саме до точки Г, приріст собівартості може перевищувати приріст обсягу виробництва продукції (О2, О3), забезпечуючи приріст прибутку.

Отже, структура підприємства за основними виробничими ресурсами значною мірою визначає рівень ефективності його діяльності. Система диференційованих оптимумів пояснює цю залежність і дає змогу через регулювання співвідношення між основними виробничими ресурсами знижувати непродуктивні виробничі витрати й тим самим підвищувати ефективність господарювання. ці процеси протікають у довгостроковому періоді й характеризуються співвідношенням між приростами виробничих витрат і обсягів виробництва продукції.