Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

На основі розглянутих методичних підходів формування виробничих витрат, пов’язаних з функціонуванням землі, існує ряд конкретних методик визначення цих витрат. Зокрема, в США їх шість. Федеральний земельний банк користується двома методиками. Перша з них базується на реальній чи номінальній процентній ставці й поточній ринковій вартості землі, а друга  на середній вартості врожаю, отриманого з даної земельної ділянки за певний період часу. Дві інші методики базуються на готівковій орендній платі та її питомій вазі у виручці від реалізації продукції. Ще дві методики поєднують у собі окремі елементи чотирьох попередніх методик, а виробничі витрати повного володіння землею (власника) базуються на ціні перепродажу землі.

В економічній літературі західних країн дискутуються питання як методологічного, так і методичного порядку формування виробничих витрат, пов’язаних з функціонуванням земельних ресурсів. Однак на запитання: «Чи доцільно враховувати витрати, пов’язані з функціонуванням землі, у виробничих витратах сільськогосподарських підприємств?», не зважаючи на всі концептуальні й прикладні проблеми, відповідь однозначно стверджувальна.

Міністерство сільського господарства США, наприклад, застосовує методику врахування витрат, пов’язаних з функціонуванням землі, у собівартості продукції, згідно з якою фермерські господарства, що спеціалізуються на виробництві продукції рослинництва, формують ці витрати на принципах користування землею, а ті, що спеціалізуються на тваринництві,  на принципах повного володіння землею.

Земля як основний виробничий ресурс у сільському господарстві пов’язана зі значними первинними інвестиціями, що й визначає рівень відповідних виробничих витрат як похідних від функціонування земельних ресурсів. Період, за який повертаються кошти, вкладені в інвестування (землю, будівлі, техніку), визначають за формулою

Т = К/І, (72)

де Т  період повернення інвестицій; К  обсяг інвестування (капіталовкладення); І  середній дохід від інвестицій за мінусом податку. При цьому вартість (ціну) землі або інвестиції, які потрібні для її придбання, можна визначити через капіталізацію ренти (r), що розраховується як різниця між банківським процентом за довгостроковий земельний кредит і відсотком щорічного приросту вартості землі:

r = i  d, (73)

де і  банківський процент за довгостроковими кредитами; d  відсоток щорічного приросту вартості землі.

Іншим підходом до визначення вартості землі є модифікація доходу від землі або чиста теперішня вартість інвестицій. Кроки цього підходу такі.

1. Розрахунок прогнозних цін на сільськогосподарську продукцію.

2. Визначення планової врожайності культур і продуктивності худоби.

3. Розрахунок виручки від реалізації продукції.

4. Обчислення виробничих витрат.

5. Розрахунок валового прибутку.

6. Обчислення чистого прибутку.

7. Розрахунок доходу від землі за формулою

Д= (В-ГОВ-ПВ-І) / r, (74)

де Д  дохід від землі; В  виручка від реалізації продукції; ГОВ  готівкові операційні витрати; ПВ  сумарні постійні витрати; І  витрати відшкодування проценту на капітал; r  коефіцієнт капіталізації.

Найскладнішим моментом у цьому підході є визначення коефіцієнта капіталізації. Він має відображати не лише витрати капіталу, а й ризик, пов’язаний з купівлею землі порівняно з альтернативними напрямками інвестування, враховувати очікуваний приріст доходу і фактичну віддачу від землі. В оцінці фінансових можливостей інвестування є два основні аспекти.

1. Оцінка прибутковості інвестицій.

2. Оцінка можливих готівкових надходжень від інвестицій для покриття готівкових витрат і процентів за кредити та принципові платежі (сум повернення кредиту). У табл. 6.2 і 6.3 наведено приклад розрахунку чистого доходу від використання землі та її вартості. Виробничі витрати, пов’язані з функціонуванням землі, як у короткостроковому, так і в довгостроковому періоді корелюють з цінами на сільськогосподарську продукцію й чистим доходом сільськогосподарського підприємства. Цей зв’язок показано на рис. 6.1.

Рівновага в довгостроковому періоді (точка F) означає, що всі підприємства в даній галузі мають однаковий розмір і їхні обсяги виробництва відповідають цьому розміру. Точка перетину ціни з кривою маржинальних витрат (МВ) визначає обсяг виробництва в короткостроковому періоді (точка G). А оскільки крива СПВд за своєю економічною природою є кривою змінних виробничих витрат, то перевищення ціни над кривою СПВк є економічною рентою від використання фіксованого виробничого ресурсу землі, що визначається як залишковий дохід (DЕ). Економічна рента являє собою поточні доходи, які через процес капіталізації формують вартість землі. Якщо змінюються ціни на сільськогосподарську продукцію, то це впливає і на вартість землі. Підвищення попиту, а отже, й ціни на сільськогосподарську продукцію (ПО1 і Ц1) стимулює сільськогосподарське підприємство розширювати своє виробництво до обсягів О2, що призводить до зростання ренти або доходу від землі (GH > ED). У цьому разі вартість землі зростає темпами, що визначаються співвідношенням GH до ЕD. Зниження попиту на продукцію дасть зворотний результат. Коли ціна опуститься до рівня точки F на кривій СПВд, то це означатиме, що земельна рента (або плата за користування землею) відсутня при повному покритті всіх інших видів виробничих витрат.

Подальше зниження ціни на сільськогосподарську продукцію означатиме збитковість виробництва, і підприємство буде змушене вийти з даного ринку. Це саме стосується й використання землі. За відсутності земельної ренти при виробництві сільськогосподарської продукції земля буде використовуватися за іншим призначенням. Однак після зниження ціни до рівня точки F або нижче і виходу частини підприємств з даного ринку сільськогосподарської продукції крива пропозиції зміститься ліворуч вгору до точки, де ціна на сільськогосподарську продукцію покриватиме всі види виробничих витрат, у тому числі земельну ренту, для тих підприємств, що зуміли залишитися в даному ринку. Отже, ціна на землю сільськогосподарського призначення стабілізується на рівні, що кореспондує з її вартістю, рентою і коефіцієнтом капіталізації.

З описаних особливостей формування витрат, пов’язаних з використанням землі, можна зробити висновок, що земля є фіксованим виробничим ресурсом у довгостроковому періоді й витрати, пов’язані з її використанням, можуть визначатися як залишкові. Однак при цьому слід зазначити, що цей висновок стосується загалом сільськогосподарського підприємства. Стосовно галузевого використання землі під виробництво певних видів сільськогосподарської продукції, то її розміри можуть змінюватися і, як правило, змінюються в довгостроковому періоді. У цьому разі витрати, пов’язані з використанням земельних ресурсів, мають визначатися як альтернативні. Більше того, навіть загалом на підприємстві в довгостроковому періоді розміри земельної площі можуть змінюватися від купівлі або продажу частини земельної ділянки, а також від її оренди чи передачі в оренду. Тому ми не поділяємо пропозицію ряду економістів вважати землю фіксованим ресурсом і витрати на неї визначати як залишкові. З нашої точки зору, ці витрати мають визначатися як альтернативні.