Конкурентоспроможність підприємства
17.1. Неконкурентна економіка й відсутність природного співтовариства компаній. Особлива роль великих підприємств
Важко знайти лише відповідність малим піонерським фірмам, зайнятим в інноваційному бізнесі проривного характеру, тому що в СРСР така діяльності велася в науково-дослідних інститутах і конструкторських бюро, що фінансувалися з державного бюджету.
У кількісному відношенні радянській економіці була властива непропорційно висока частка великих підприємств при явно заниженій, порівняно з розвинутими ринковими економіками, частці дрібних і середніх підприємств. Так, у 1960 р. в СРСР малі підприємства із числом зайнятих менше ніж 100 чоловік становили 44% всіх промислових підприємств, тоді як у ФРН удвічі більше — 86%. У той же час відсоток великих підприємств (із числом зайнятих понад 500 чол.) в СРСР досягав майже 16% і був більше ніж у п'ять разів вищим, ніж у ФРН.
В умовах планової економіки підприємства не були повністю незалежними господарськими суб'єктами економіки, як капіталістичні фірми. Вищим пріоритетом їхньої діяльності було не одержання прибутку, а виконання плану.
Усі життєво важливі параметри діяльності підприємства встановлювалися централізовано такими органами, як Держплан, Держпостач, Держстандарт й іншими, і закріплювалися в нормативних документах.
Особливо важливо, що принципи діяльності були єдині для малих, великих і середніх підприємств і майже не допускали варіацій залежно від їхнього розміру або галузевої належності.
Це ставило підприємства в нерівні умови. Адже плановість, стабільність, стандартність дій, як ми переконалися, більше відповідають природі великих підприємств і зовсім далекі дрібним. Власне кажучи, всі підприємства СРСР управлялися як великі підприємства.
Природно, що при настільки твердій регламентації конкуренція між підприємствами майже зникла, існуючи в прихованій, подавленій формі.
Це сильно впливало на успішність господарської діяльності. Так, велике підприємство за відсутності конкурентів у принципі може займатися й спеціалізованим, і піонерським, і локальним бізнесом. Але робити це ефективно воно не в змозі незалежно від того, є поруч конкурент чи його немає. І якщо такий все-таки з'явиться, поразка великого підприємства в невластивій йому сфері визначена.
Наскільки ж ефективні були в дійсності великі підприємства, що переважали в радянській економіці як кількісно, так і функціонально? Відповідь на це питання неоднозначна.
індустріалізації СРСРу 20—30-і роки;
формування військової економіки в роки Другої світової війни;
розвитку воєнної промисловості світового класу (авіація, ракетна техніка, ядерна зброя) у післявоєнний період;
створення в СРСР суспільства масового споживання в 60-70-іроки.
Діяльність великих підприємств була спрямована на вирішення пріоритетних загальнонаціональних завдань і одержувала потужну державну підтримку.
Сама суть завдань, що вирішувалися, відповідала природі великого виробництва. Масовий випуск однотипних товарів дозволяв реалізувати переваги, властиві великим підприємствам.
Порівняно із західними, більшість великих радянських підприємств випускали неякісну, застарілу продукцію, до того ж мали й меншу продуктивність праці. Значною мірою це була не тільки їхня провина, а й лихо всієї економіки, що не створила системи різних типів фірм, пристосованих до задоволення різних господарських потреб.
По-перше, в СРСР реально хоч і існували малі підприємства, але функціонально вони не були такими, а були, якщо так можна сказати, великими підприємствами в мініатюрі. Вони не орієнтувалися на гнучке задоволення потреб споживачів, на відміну від дрібних західних фірм. Навпаки, вони прагнули виробляти стандартну продукцію, та до того ж у малих масштабах і тому неефективно. Це вкрай негативно позначалося на якості кінцевої продукції та її відновленні.
Ще гірший стан споживача був, коли потрібні йому деталі на додаток до основної продукції доручалося виготовляти великому підприємству. Виробляти невеликі партії товарів було невигідно, а покарання за невиконання другорядних завдань плану підприємство не боялося.
Багато західних фірм зіштовхувалися зі схожими труднощами, коли намагалися домогтися від великих підприємств виконання невластивих їм функцій. Принципова ж відмінність полягає в тому, що в ринковій економіці існує природне співтовариство компаній, яке дотримуються різних конкурентних стратегій, що створює можливість вибору.
По-друге, відсутність у радянській економіці фірм-піонерів істотно стримувала технічний прогрес на підприємствах. Практично весь післявоєнний період слабка комерціалізація результатів наукових досліджень залишалася однією з найбільш гострих проблем країни. Дійсно, по цілому ряду напрямів радянська наука займала лідируючі позиції у світі. Разом з тим використання цих досягнень в економіці йшло вкрай повільно.
Великі підприємства в цілому світі обережно ставляться до проривних інновацій і порівняно рідко виступають їхніми ініціаторами. Це цілком раціональна лінія поведінки, оскільки при величезних масштабах, які диктує масове виробництво, помилки (у тому числі й у сфері НДДКР) обходяться дорого. Тому перевага віддається передбачуваному, поліпшуючому науково-технічному прогресу. В СРСР піонерські проекти, що відкидаються великими підприємствами, взагалі не знаходили реалізації. У ринковій же економіці цим ризикованим бізнесом займаються піонерні фірми. Вони готують комерційно зрілий продукт для наступного його тиражування. Великим підприємствам в СРСР не було на кого обпертися, і вони активно пручалися радикальному технічному прогресу.
По-третє, радянська промисловість практично не брала участі у формуванні спеціалізованих підприємств у ході диференціації продукту, де фірма надає своєму товару особливих властивостей, які відрізняють його від усіх аналогічних товарів, і тим самим розширює спектр пропозиції на ринку. Спеціалізація „по-совєтскі" передбачала щось зовсім інше, а саме — зосередження значної частини необхідного для країни обсягу випуску спеціалізованого продукту на одному підприємстві. Мова йшла не про доповнення стандартної продукції спеціалізованою, а про випуск стандартної продукції тільки вузького профілю. Зайняті цим підприємства у функціональному плані були такими ж, як і всі інші.
Перевага великих підприємств над усіма іншими типами фірм вела до збідніння радянського товарного ринку. Саме великі підприємства систематично позбувалися від дрібносерійного виробництва у своїй програмі. Існувала потужна тенденція до уніфікації всієї, виробленої в країні, продукції, розмаїтість споживчих та інвестиційних товарів була вкрай обмежена.
Великі підприємства радянської економіки самі по собі володіли в існуючих умовах серйозними недоліками, які не давали розкритися всім перевагам силової стратегії.
По-перше, вони ніколи не управляли стратегічними інвестиціями, на відміну від виробничого потенціалу великих компаній, що діяли в ринковій економіці. Великомасштабне виробництво радянських гігантів не було результатом їх власної інвестиційної діяльності. Держава сама будувала заводи й лише потім передавала їх в управління адміністрації створюваних підприємств. Усі великі збільшення потужностей також здійснювалися централізовано.
Тому, на відміну від західного аналога, радянське підприємство не могло забезпечити своє зростання і процвітання за рахунок стрімкого нарощування випуску товару, що сподобався масовому споживачеві. Хронічні дефіцити найрізноманітніших продуктів були прямим наслідком такого положення.
По-друге, радянському великому підприємству було складно знаходити сегменти перспективного масового попиту, оскільки воно було повністю позбавлене збутової мережі й, отже, ізольоване від прямого контакту зі споживачем. Проблема збуту вирішувалася шляхом здачі продукції або в загальнонаціональну торговельну мережу (споживчі товари), або органам Держпостачу, або твердо закріпленому підприємству-споживачеві (інвестиційні товари). Тому великі підприємства не цікавилися проблемою реалізації своєї продукції, а виходить — і її конкурентоспроможністю.
По-третє, великі радянські підприємства не мали системи ефективного управління. Відірваність підприємств від стратегічних інвестиційних і маркетингових рішень робила непотрібними й відповідні служби в їхній адміністрації, тобто в ній не знаходилося місця для підрозділів, відповідальних за розвиток фірми або конкурентоспроможність продукції.
По-четверте, можливості радянського великого підприємства вдосконалювати свій товар були обмежені, вони не тільки не підвищували його конкурентоспроможність, а й не бажали цього, тобто не хотіли приглядатися до споживача. Якщо західне підприємство повинне було постійно зважати на небезпеку втрати клієнта, то радянське практично не мало таких тривог. В умовах постійного дефіциту й відсутності вибору (тобто бази конкуренції!), підвищення ціни, скорочення асортиментів і будь-яке інше погіршення характеристик товару мало позначалося на зміні попиту на нього. Покупець змушений був брати товар і радіти, що одержав хоч такий.
Підприємству не потрібно боятися втратити споживача. Не маючи ні можливостей, ні мотивів боротися за споживача, великі радянські підприємства відвернулися від нього.
Резюмуючи позитивну й негативну роль великих радянських підприємств, варто сказати, що вони відіграли головну роль у всіх соціалістичних перетвореннях, оскільки найкраще піддавалися централізованому управлінню. Однак останнє призвело до повного розладу природного конкурентного механізму функціонування компаній в економіці з усіма наслідками, що випливають звідси.
Утворення ринкових відносин привело до того, що конкуренція з прихованої, або подавленої, перейшла в явну форму й стала одним з вирішальних факторів розвитку кожного підприємства. Найважливіша передумова для цього — перехід підприємств від планової до ринкової системи мотивації поведінки. Іншими словами, головним критерієм успіху діяльності підприємств (приватизованих і державних) і, природно, їхнього керівництва замість виконання плану стає одержання прибутку або — що типово для кризових періодів — мінімізація збитків і виживання фірми на ринку.