Монетаризм
1.2. Двоїста природа грошового обігу
Джерела класичної дихотомії виходять із вузького розуміння ролі грошей - бути якимось засобом - "вуаллю" для угод. Корені такого розуміння сягають ще до перших представників класичної політичної економії - У. Петті і П. Буагільбера. На противагу меркантилістам У. Петті стверджував, що багатство створюється перш за все працею і її результатами, тобто заперечував "особливу" роль грошей у господарському житті . Тому псування монет, на його думку, характерна ознака занепаду держави, підрив суспільної довіри до грошей. У. Петті висловлюється проти заборони вивозу грошей, пов'язуючи з аналогією заборони ввезення в країну імпортних товарів. Дослідник вважав, що є певна міра або пропорція грошей, необхідних для ведення торгівлі, а надлишок або нестача їх приносить країні шкоду. Ці та інші думки - свідчення його прихильності до кількісної теорії грошей, потрібних для обігу. Водночас уже тут проглядається спрощена позиція з приводу ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатства", з іншої ж - У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії не зрозуміли, що ця теорія, висловлюючись словами М. Блауга, "вела до ігнорування взаємозв'язку між товарними і грошовими ринками, який виникає від функції грошей як засобу збереження цінності".
П. Буагільбер, аналізуючи купівельну силу грошей, яка веде за собою торгівлю і виробництво, довів, що ця роль справді належить не самим грошам, а тому, на що і заради чого вони витрачаються - споживанню, а точніше - грошовому споживацькому попиту населення. Щодо грошей, то вони - лише тимчасовий носій такого попиту. Важлива не тільки кількість грошей, а й швидкість їх обігу: чим швидше вони обертаються, тим менше їх потрібно. Таке тлумачення пояснює причину особливої уваги Буагільбера (після У. Петті) до проблем прискорення обігу грошей та протидії їх "притримання".
Разом з тим можна говорити і про обмеження поглядів Буагільбера на гроші. Він ще не усвідомлював, що в суспільстві, де діє закон вартості, товари і гроші є нерозривним цілим. Саме у грошах, цих абсолютних носіях мінової вартості, знаходить своє завершене втілення абстрактна праця. Гроші, у його розумінні, - це причина економічних негараздів, оскільки набувають протиприродної тиранічної влади. Свої "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707 р.) П. Буагільбер починає із злісних нападів на гроші: "Зіпсованість сердець перетворила... золото і срібло... в ідолів... їх перетворили в богів, яким приносили і приносять у жертву більше благ, цінностей і навіть людей, ніж сліпа стародавність коли-небудь жертвувала цим богам, які з найдавніших часів перетворилися в єдиний культ і релігію більшої частини народів.
Для знищення влади грошей необхідно звести їх роль до простого знаряддя обміну, а золото і срібло замінити паперовими знаками. Самі по собі гроші "не є благом, і їх кількість не збільшує достатку в країні, потрібно лише, щоб їх кількість була достатньою для підтримки цін, які склалися на засоби існування". Сильні грабіжники, на думку П. Буагільбера, які стали багатими, намагаються нагромаджувати гроші, а не товари і тим самим знецінюють реальне багатство і порушують нормальний хід економічного життя.
Проте правильне розуміння того, що основна маса споживачів - це бідні верстви населення, які витрачають на споживання увесь грошовий дохід (на відміну від багатих, які частину такого доходу зберігають, перешкоджаючи поверненню грошей в обіг), дало змогу Буагільберу зробити важливий практичний висновок. Згідно з ним перерозподіл частини податкового тягаря на користь бідних має збільшити споживання, а отже, національний дохід. Тому не примноження грошей, а навпаки, зростання виробництва "їжі й одягу" - це головне завдання економічної науки. Ідеї кількісної теорії грошей не обминули і фізіократів. Найяскравішим її виразником був А.Р. Жак Тюрго, який у "Листі абату де Сісе про паперові гроші" (1749 р.) відмічав: "Чи дозволено було Лоу не знати того, що золото, як і все решта, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується". Водночас він із розумінням суті проблеми аргументував і становище неповноцінності паперових грошей, коли їх кількість не відповідає вартості створених товарів і послуг. А золото і срібло, за його переконанням, змінюється в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне одного, залежно від більшого або меншого їх достатку.
Наступним важливим кроком у розвитку монетарної теорії були погляди А. Сміта. Якщо говорити в цілому про його основну працю "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р), то у п'ятому розділі першої книги він підкреслює, що гроші стали загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як призупинилася мінова торгівля, але, "подібно всім іншим товарам, золото і срібло змінюються у своїй вартості". Історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей він робить в одинадцятому розділі цієї ж книги. Тут, зокрема, відмічається, що "праця, а не який-небудь особливий товар або група товарів є дійсним мірилом вартості срібла" (грошей - Ю.П.).
Спеціально проблематиці грошей А. Сміт присвятив другий розділ другої книги. Саме у ній міститься одна з його крилатих фраз, що "гроші - це велике колесо обігу". Глибокою за змістом і цікавою до сьогодні є висловлена у цьому розділі думка про те, що "падіння курсу паперових грошей нижче вартості золотої і срібної монет ні в якому разі не викликає падіння вартості цих металів". Водночас учений наголошував на тому, що -загальна кількість паперових грошей "за будь-яких умов не може перевищувати вартості золотої та срібної монет, яку вони замінюють, або яка (за тих самих розмірів торговельного обігу) перебувала б в обігу, коли б не було паперових грошей". До грошей і кредиту (як необхідної кількості загального еквіваленту в обігу) А. Сміт повертається неодноразово, але в цілому ці економічні категорії відіграють у нього скромну роль. У грошах він бачив лише технічне знаряддя, яке полегшує хід економічних процесів. Кредит А. Сміт розглядає лише як засіб активізації капіталу і приділяє йому досить мало уваги. Кроком уперед у поглядах А. Сміта щодо його попередників було те, що він виділяв гроші та кредит із виробництва і бачив їх підлеглу роль відносно виробництва. Проте ці погляди були односторонні й обмежені. Він недооцінював самостійність, яку набувають грошово-кредитні фактори, і їх значний зворотний вплив на виробництво. Тільки наприкінці XX ст. аналіз цього взаємозв'язку буде поставлений у центр уваги представників "нової парадигми" сучасного монетаризму.
Відомо, що система монометалізму, або, як ще вживають у економічній літературі, система золотого стандарту, яка означає закріплення монопольної ролі грошей, сформулювалася в Англії. У 1797 р. Англійському банку було дозволено призупинити розмінювання банкнот на золото. Банкноти перетворились у нерозмінні паперові гроші, що було законодавчо підкріплено у 1816 р. У зв'язку з цим питання про гроші і банки опинились в центрі запеклої полеміки і боротьби партійних та класових інтересів. Д. Рікардо, який добре знав кредитно-грошову практику (у 1809-1810 pp. Д. Рікардо - одна з найвагоміших постатей Лондонською фінансового світу), уперше випробував свої сили як економіст-теоретик. Тому можна стверджувати, що його теоретичні позиції з теорії грошей будувалися на положеннях, характерних для форми золотомонетного стандарту. Зміст його полягав у тому, що обумовлена законом кількість золота у відчеканеній для обігу монеті підлягала вільному і гарантованому обміну на паперові гроші.
Для Д. Рікардо його пропозиція про введення золотого стандарту означала введення не просто попередження узурпації Банком Англії повноважень у грошовій сфері (які Рікардо відносив до сфери відповідальності парламенту), а й привнесення в економіку стандарту -такого, як золото, яке було б корисною апроксимацією універсальної марки цінності. Д. Рікардо хотів, щоб цінова система не зазнавала впливу з боку політичної влади, а дія закону природи не стикалася ні з якою перешкодою, а золото було б розподілене "між різними цивілізованими націями земної кулі відповідно до стану їх торгівлі й багатства, а таким чином, і кількості, і частоти платежів, які їм доводилось здійснювати.
1) важливою умовою зростання економіки Д. Рікардо вважав стійкий грошовий обіг, досягнення якого можливе лише на базі золотомонетного стандарту - грошової системи, яка ґрунтується на використанні золота як гаранта стабільності державних фінансів; 2) обґрунтував той факт, що в умовах золотомонетного стандарту золото значною мірою або повністю може бути замінено паперовими грошима, випуск яких "регулюється" і які розмінюються на нього за твердим паритетом. "Регулювання" означало, що пропозиція паперових грошей буде залежати від динаміки золотих резервів інституту, який буде їх випускати. При цьому, залишаючись прихильником трудової теорії вартості, автор роботи "Начала політичної економії та оподаткування" (1817 р.) зазначав, що "ні золото, ні інший товар не можуть служити завжди досконалою мірою вартості для усіх речей", оскільки їх цінність також виражається суспільно необхідними витратами праці. В останній праці, яка була не закінчена, Д. Рікардо пропонував право емісії банкнот і управління державними засобами передавати новоствореному Національному (державному) банку, забравши їх від Англійського банку (приватної компанії"). У той час це була вкрай смілива пропозиція, яка пізніше буде узаконена у всіх країнах світу. Саме Національний банк стане основною інституцією регулювання грошової маси в монетаристській економічній моделі.
Д. Рікардо, висловивши, по суті, правильну ідею про те, що вартість золотих грошей, як і всіх товарів, визначається, у принципі, витратами праці на їх виробництво, фактично відмовився від неї при аналізі конкретних економічних процесів. Адже і товари, і гроші входять в обіг із такими вартостями. Значить, для того щоб обслуговувати обіг з певної маси товарів, потрібна визначена кількість грошей. Але оскільки, на його думку, "гроші - лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", вони не можуть впливати на економічну активність і мають бути в надлишку. Зміна вартості грошей збільшує або зменшує їх кількість "у такій самій пропорції", тобто будь-яка маса товару в обігу стикається з грошовою масою, і, таким чином, установлюються товарні ціни.
Якщо в обігу золотих грошей більше, то ціни вищі, якщо менше -нижчі. Це є свідченням намагання Д. Рікардо примирити уже знайому нам кількісну теорію грошей із трудовою теорією вартості Юма.
Тут спостерігається вплив на теоретичні погляди Д. Рікардо досвіду нерозмінного паперогрошового обігу. Дійсно, купівельна сила паперових грошей в основному визначається їх кількістю. Скільки б їх не було випущено, всі вони будуть цінністю тієї кількості повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Він не бачив принципової різниці між паперогрошовим і золотогрошовим обігами, вважаючи золото також по суті знаком вартості. Він бачив у грошах, як ми уже відмічали, тільки засіб обігу і не враховував усієї складності й багатогранності їх функцій. "Гроші - лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", - писав учений.
Свою теорію грошей Д. Рікардо переносив на пояснення коливань у міжнародних економічних відносинах. На його думку, надлишок у країні підвищує товарні ціни, що створює сприятливі умови для завезення товарів із-за кордону. Зростання імпорту змінює торговельний баланс, який доводиться оплачувати золотом. Із зменшенням його в країні ціни знижуються, приплив іноземних товарів уповільнюється, і все приходить у рівновагу. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Визнання дії автоматичного механізму вирівнювання торговельного балансу і розподілу золота між країнами стали основою його прихильності щодо вільної торгівлі .
Варто зазначити, що ідея вільної торгівлі на той час, як і в часи А. Сміта, була прогресивною. У сучасних умовах ідея вільної торгівлі, у всякому випадку стосовно країн, які розвиваються, нерідко реакційна. Багато з сучасних економістів Західної Європи і США визнають, що вільна торгівля прирекла б країни, які розвиваються, на вічну роль сировинного придатку і могла б лише законсервувати їх відсталість. Навпаки, тільки активне втручання у сферу зовнішньої торгівлі (як і в інші галузі господарства), зокрема, обкладення митом ввезення зарубіжних промислових товарів, сприяння національному експорту таких товарів і т.д., можуть допомогти цим країнам подолати відсталість. Обґрунтування Д. Рікардо автоматичного вирівнювання погано відображало дійсність і того часу. По-перше, його теорія автоматичного врівноваження спиралася на кількісну теорію грошей і необґрунтовано стверджувала, що зміна кількості грошей у країні прямо визначає рівень цін. По-друге, рух золота між країнами здійснюється не тільки під впливом відносних рівнів товарних цін, а й у разі значних витрат на ведення війн, ліквідацію природних катаклізмів тощо. Згадаємо період наполеонівських війн, коли Англія, де ціни на промислові товари були значно нижчими, вивозила золото для закупівлі військового оснащення . По-третє, досвід економічних зв'язків показує, що описане Д. Рікардо вирівнювання проходить не автоматично, а через гострі кризи, ціною великих зусиль для господарського комплексу країни. Ця закономірність повною мірою буде осмислена значно пізніше, у ході аналізу циклічних економічних криз наступних десятиліть.
Значно пізніше більш детально особливості функціонування режиму товарних грошей, мінова вартість яких дорівнює витратам їх виробництва, проаналізують Дж. Стюарт Мілль, А. Маршалл і К. Вік-сель. Мілль підкреслював, що стійкість відношення золотого запасу до поточних змін робить процес повного корегування достатньо довгим, так що в крайньому випадку в короткостроковому періоді рівень цін мав визначатися попитом на гроші та їх пропозицією. А. Маршалл пропонував ідею функціонування особливих розрахункових грошей поряд із грошима, які виконують функцію засобу платежу. На його думку, вони слугували б для укладання довгострокових контрактів, а їх вартість була б узгоджена з "офіційним індексом, який відображає усереднені зміни цін найважливіших товарів" .
Щодо механізму вирівнювання торговельного балансу в умовах золотого стандарту, то його найважливішою ланкою Маршалл вважав зростаючу інтеграцію ринкових капіталів, які відсували на другий план фактори товарного арбітражу і міжнародного руху золота . На практиці це означало визнання диференціалів процентних ставок і зумовлених ними фінансових арбітражних операцій, що, у свою чергу, викликало зростання ролі банків (у тому числі й центральних).
Сумнів щодо ефективності золотого стандарту висловив і К. Віксель. На його думку, при режимі товарних грошей відсутні які б то не були гарантії існування причинних зв'язків між пропозицією грошей та динамікою рівня цін. Центральні банки, акумулюючи значні запаси золота, тим самим розривають залежність між пропозицією золота і зміною цін. Функція стабілізації цін, яка покладається на центральні банки, і нова інституціональна структура у будь-якому випадку є більш досконалою альтернативою "чистому" металічному стандарту, який, на думку Вікселя, повністю залежав би від непередбачуваних коливань пропозиції золота або попиту на нього.
Отже, при всіх наявних недоліках грошова теорія Д. Рікардо відіграла важливу роль у розвитку монетарної теорії. Питання про швидкість обігу грошей, "попит на гроші", тобто фактори, які визначають потреби господарства у грошах, про роль розмінності паперових грошей на золото і механізм міжнародного руху золота та впливу рівня товарних цін на торговельні і платіжні баланси стануть у центрі уваги майбутніх монетаристів.
Одним із перших, хто намагався проникнути за грошову "вуаль", був Жан Батіст Сей (Се) (1767-1832), який у період творчої роботи був членом Трибунату в Комітеті фінансів. Послідовник і популяризатор теорії Сміта в континентальній Європі на початку XIX ст. у "Трактаті політичної економії або простому викладі способу, яким утворюється, розподіляється і споживається багатство" (1803 р.) узагальнив ідеї основоположників класичної школи стосовно того, що економічний добробут нації визначається не стільки її грошовими нагромадженнями, скільки величиною суспільного продукту й безперервністю його кругообігу. "Збут для продуктів створюється самим виробництвом". Розвиваючи цю ідею, Сей підкреслював, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але й породжує доходи, на які купуються всі товари. "Кожний продукт із моменту виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності. Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-небудь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших товарів". Це узагальнення Сей назвав законом ринків збуту. У сучасній історії економічної думки він фігурує як закон Сея.
Запропонований Сеєм закон ринків збуту був спрямований проти меркантилістів із характерним для них наголосом на роль грошей. На противагу меркантилістам Сей стверджував, що "не велика кількість грошей, а загальне багатство продуктів - ось що сприяє продажу". Гроші, на думку Сея, виконують роль пасивного обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях і "ніякого іншого застосування мати не можуть". Він був прихильником ідеї Сміта відносно того, що не тільки марнотратство сприяє попиту, а й збереження, додані до капіталу: вони споживаються в тому ж році, але вже іншим - продуктивним методом.
Це було свідченням переосмислення ролі грошей, усвідомлення інших їх функцій, тобто відмови від зведення грошової функції тільки до засобу обігу. Нагадаємо, що А. Сміт та його послідовники свідомо відкинули побоювання меркантилістів і фізіократів щодо можливих впливів "притримання" грошей. На їхню думку, це не мало підстав: хто відмовиться від можливості отримати дохід, хоча б у розмірі банківського відсотка? "У всіх країнах, - зазначав Сміт, - де існує достатньо стійкий порядок, кожна людина, яка маг здоровий глузд, намагається використати наявні в її розпорядженні запаси [заради]... задоволення своїх потреб у теперішній час або прибутку в майбутньому".
Тобто А. Сміт розумів, що гроші не затримуються в руках економічних агентів, а є лише миттєвим посередником в обміні одних товарів на інші. Якщо виходити з цього розуміння, то закон Сея - це закон бартерної економіки за рівноваги попиту і пропозиції на всіх ринках (у сучасній інтерпретації за рівності національного доходу і національних витрат). Трохи пізніше протилежне припущення висловить Дж. Ст. Мілль: "У випадку бартеру купівля і продаж зливаються в один одночасний акт... Ефект застосування грошей, тим паче їх корисність полягає в тому, що вони дозволяють розділити цей єдиний акт на дві операції, з яких одна здійснюється тепер, а інша - хоча б і через рік, у будь-який вигідний час... І цілком можливо, що в якийсь час загальна схильність продавати без затримки співпаде із стільки ж поширеною схильністю по можливості утримуватися від покупок. Саме так завжди і відбувається в періоди, які називають періодами перевиробництва".
Практика ринкової економіки показала, що твердження Сея про те, що товари виробляються безпосередньо заради задоволення потреб людей і обмінюються при зовсім пасивній ролі грошей у цьому обміні, далеке від дійсності. Але цінність закону Сея для свого часу полягає в тому, що він був спрямований проти тези Сісмонді про неможливість поступального розвитку капіталізму. У ньому, хоча в надто неточній формі, простежувалася теза, що капіталізм у ході розвитку сам створює собі ринок, у принципі, не має потреби у так званих "третіх особах", на що вказував С Сісмонді, для вирішення проблеми реалізації. Аргументи Сея використала прогресивна буржуазія, висуваючи прогресивні вимоги скорочення бюрократичного державного апарату, свободи підприємництва і торгівлі.
Отже, незважаючи на те, що донині дискусійним є питання серед економістів, які досліджують механізм функціонування економіки і визначення оптимальної грошової маси, чи дійсно фраза Ж.Б. Сея "пропозиція товарів породжує попит" є описанням його закону, слід зазначити, що основним висновком класичної моделі, і, природно, основою основ теорії грошей є цей постулат. В основі закону Сея і значної частини класичної економічної теорії лежать передумови того, що людські потреби необмежені і що основною метою кожного з нас як індивіда, який переслідує власні інтереси, є досягнення максимального задоволення. До того ж людське мислення раціональне; тобто ми завжди намагаємося робити так, щоб не були забуті наші інтереси. Це досягається шляхом найкращого використання часу і доступної інформації при прийнятті економічних рішень.
Модель поведінки індивідуальних економічних агентів - кожного з нас окремо і всіх разом - підтверджує, що збільшення пропозиції одного товару або послуг потягне за собою збільшення попиту на інші товари (послуги). До цього ж, без втручання держави, ми всі добровільно змінюємо ціну, за якою хочемо купити або продати товар чи послугу. У результаті ціни, заробітна плата і процентна ставка - це гнучкі інструменти. Усі ці положення взагалі означають, що економіка буде намагатись досягти повної зайнятості. Вплив грошей буде нейтральним. А якщо має місце дихотомія (реальні економічні зміни визначаються виключно реальними факторами, а параметри монетарних інститутів залежать від грошових, а не від реальних), то тоді стає зрозумілою й ідея нейтральності грошей, оскільки зміни рівня зростання грошової маси не впливають на реальні економічні зміни. Будь-яка зміна грошової маси ("монетарний шок") у декілька разів за рівних інших умов призводить до еквіпропорційного зростання або зниження цін на всі товари. Викликати зміни відносних цін ставки процента і реальних змінних (реального доходу, реального багатства і, таким чином, реального об'єму виробництва) може тільки реальний шок зміни смаків, технологій і ресурсів.
Проаналізуємо таку позицію детальніше з урахуванням позиції економістів набагато пізнішого періоду. Беззаперечний у сучасній економічній науці факт впливу грошового ринку товарів на ринок товарів через сукупний попит. Якщо в економіці цей вплив не проявляється, то ситуація на ринку товарів визначає сукупну пропозицію, під яку налаштовується сукупний попит. У цьому ми бачимо аналогію з твердженням відміченого уже закону Сея, згідно з яким у реальній економіці пропозиція створює попит. Щодо грошей, то, виходячи з кількісної теорії, де вони не більше ніж "інституціональний" інструмент обміну, їх збільшення може викликати в кінцевому підсумку лише зростання загального рівня цін. У такому разі надлишковий сукупний попит на працю і товари рівний нулю. Якщо це виразити формулою, то матимемо таку рівність:
(nd-ns) + (Td-Ts) = 0, (1.1)
де nd і П* - сукупний попит і сукупна пропозиція на ринку товарів праці, Vі і Т* -сукупний попит і сукупна пропозиція на ринку товарів.
Розглянемо іншу сторону цієї проблеми з позицій неокласичної системи, де діє закон Вальраса: нехай розглядається п ринків; якщо на (п-1) - m ринку має місце рівновага, то вона досягається і на n-m ринку74. Проте система ринків не виключає, поряд із ринком праці, товарів і послуг та ринку фінансових активів. Можна довести, що єдиним фінансовим активом на ньому виступають гроші. Тоді буде справедливим співвідношення
(Ґ - V) + (Md - Ms) + (Md - Ms) = 0, (1.2)
де Md і М' - відповідно попит і пропозиція грошей.
Якщо ми визнаємо рівність (1) і (2), то ринок грошей "приречений" на рівновагу, оскільки Ms = Md.
У економічній літературі ми майже не віднаходимо висловлених сумнівів щодо існування у чистому вигляді дихотомії. Візьмемо, наприклад, І. Фішера (1867-1947), який виділяє п'ять фундаментальних принципів кількісної теорії грошей: 1) еквіпропорційність грошей і цін; 2) причинно-наслідковий зв'язок гроші-ціни; 3) відсутність короткострокової нейтральності грошей та їх довгострокова нейтральність; 4) незалежність попиту і пропозиції грошей; 5) незалежність відносних цін від змін абсолютного рівня цін, викликаного монетарними причинами. Як і всі представники класичної школи, І. Фішер вважав, що будь-яке відхилення має тимчасовий характер і пояснюється здебільшого недоліками в інституціональній організації системи. А оскільки, на їхню думку, гроші виконують трансакційну роль, то реальні зміни (реальний попит і пропозиція товарів, дохід, касові залишки, багатство і т.д.) повернуться у вихідне положення.
Як і сучасні монетаристи, І. Фішер зосередив увагу на проблемі зміни купівельної спроможності засобів обігу, яку він визначив як величину, зворотну загальному рівню цін. У центрі його уваги знаходився аналіз співвідношення агрегативного попиту на гроші та їх пропозиція. Питання, пов'язані зі змінами попиту та пропозиції товарів і руху відносних цін, тобто питання, які розглядає теорія загальної рівноваги, він виніс за межі теорії грошей. Отже, можна стверджувати, що І.Фішер прийняв "класичну дихотомію" реального і грошового секторів економіки.
Відповідно до його поглядів, у випадку перевищення пропозиції грошей над попитом на них, у економічних агентів з'являється надлишок грошей, який породжує у них грошову ілюзію (типова помилка, коли зміни номінальних показників приймаються за реальні зміни) . Попит на реальні товари зростає при фіксованій пропозиції, що викликає зміну цін. їх зростання продовжується до тих пір, поки не зведеться надлишкова пропозиція грошей до нуля. У такому разі гроші стануть нейтральними: зростання їх пропозиції призводить до пропорційного зростання цін, а сукупний попит і пропозиція у реальному вираженні з урахуванням зростання цін на товарних ринках будуть незмінними. Це ознака прояву властивостей дихотомії: коли зміна номінальних величин у перехідний період зміни стану системи не потягла змін реальних після його завершення.
Уперше в економічній літературі на порушення дихотомії у результаті стійкої незбалансованості вкладів та інвестицій вказує шведський дослідник Кнут Віксель (1851-1926). Для більш чіткого розуміння його аргументації повернемося до рівняння (1.2). За повної зайнятості воно набуде такого вигляду:
(1.3)
Важливий висновок цього рівняння полягає в тому, що в умовах повної зайнятості й рівноваги на грошовому ринку вклади мають дорівнювати інвестиціям. Дійсно це так, якщо сукупний попит деталізувати у вигляді Td = C + S + B,a сукупну пропозицію -TS = C + S+N, де С - споживання домашніх господарств, І - інвестиції, В - урядові витрати, S - вклади і N - податки. Повертаючись до умови (1.3), можна зробити висновок, що інвестиції дорівнюють сукупним вкладам, тобто сумі вкладів приватного і державного секторів І = S + В - N. Якщо в країні приймається збалансований бюджет, до чого прагнуть національні уряди (В = N), то інвестиції стануть рівними вкладам домашніх господарств І = S. Звідси можна зробити висновок, що коли вклади менші за інвестиції, то це викликано значно більшою пропозицією грошей над попитом.
Якщо звернутися до ідеї Вікселя, то, на його думку, суттєву частину пропозиції грошей складають "внутрішні гроші" - кредити банків. Надаючи "надлишкові" позики підприємцям, банки фактично забезпечують перевищення інвестицій над вкладами. У моделі Векселя готівкові гроші як такі відсутні, а центром його аналізу є вплив цих надлишкових позик на стан реальних економічних змін . Між іншим у сучасній економічній теорії питання про актуальність подібної моделі економіки виникло в кінці 60-х років XX ст.79. Це означає, що саме тоді розвиток комп'ютерних і комунікаційних технологій та використання їх у банківській справі дали можливість здійснювати купівлю не шляхом передачі зримого засобу обміну (наприклад, гривні або чеків), а шляхом передачі відповідних сигналів електронним каналом, який збільшує і, відповідно, зменшує банківські рахунки продавців і покупців .
Але якщо говорити про Вікселівську модель, то, по суті, він розглядає два види ефекту - статистичний і динамічний. Якщо говорити про перший, то його зміст полягає в наступному. З виникненням так званої "кредитної економіки", коли усі товари продаються під зобов'язанням розплатитися через визначений проміжок часу (наприклад, місяць), власник товару (продавець), отримавши подібне зобов'язання, може врахувати його в банку під визначений відсоток. У такому разі отримана продавцем сума буде рівна сумі, зазначеній у зобов'язанні за врахуванням визначеного відсотку (облікової ставки, яку ми будемо вважати рівною ставці відсотка). Будь-яке зниження ставки відсотку для продавця означає додатковий прибуток, що рівнозначно підвищенню цін на товари. Зміна такого характеру цін має статистичний характер. Ціна більше не змінюється, якщо ставка відсотка залишається незмінною, і повертається до попереднього значення, якщо ставка відсотка набуває первинного значення. Сам Вік-сель відзначав, що логіка взаємодії ставки і цін не підтверджувалася статистикою того часу: високі ціни на оптових ринках Франції й Англії відповідали високим ставкам відсотка, а низький рівень цін співіснував одночасно з низьким рівнем ставки відсотка.
Отже, динамічний процес Вікселя полягає в тому, що будь-яка зміна співвідношення між природною і грошовою ставками процента (чим би вони не були викликані - непогодженістю дій монетарних влад або раптовим коливанням природної ставки процента) призводить до відповідного руху цін. "Одноманітність... ціни чистого доходу (норми прибутку) на ринку капітальних благ... (є тією) умовою, яка керує світом економічних інтересів", - зазначав Вальрас. Одна з умов дії цього причинного зв'язку - це відсутність вільних виробничих потужностей в економіці (тобто стан повної зайнятості). Проаналізуємо ситуацію, коли центральний банк упродовж тривалого періоду підтримує номінальні ставки процента на рівні, який із самого початку забезпечував стимулювальну реальну ставку процента. У такому разі господарська діяльність вийшла б за межі виробничих потужностей. Але в міру того, як інфляційні очікування підвищуються відповідно до фактичних темпів інфляції, реальна ставка процента ще більше впаде, що дасть нові стимули номінальним витратам та інфляції. При цьому приріст резервів і грошової маси повинен постійно прискорюватися для підтримки цільового рівня номінальної ставки процента. У таких умовах, при збереженні достатньо тривалого часу низької (відносно природної") грошової ставки процента, ціни зростатимуть, банківські резерви зменшаться, що викликає загрозу банківського капіталу. Тому ті центральні банки, які використовують ринкові ставки процента як орієнтир грошової політики, вважають, що для попередження таких ситуацій їм необхідно постійно спостерігати за загальним розвитком грошової сфери та всієї економіки і з часом корегувати встановлені цільові рівні ринкових ставок процента.
Обмеженість можливостей подавати кредит сприятиме зростанню грошової ставки (хоча б до природної"). Це також може бути викликане інфляційним процесом, коли зростає потреба економічних агентів у грошах для трансакцій. Необхідність збільшення грошової маси для розрахунку внаслідок зростання цін в умовах інфляції за купівельний товар змушує їх знову звертатися у банк - починається відтік депозитів. Зростання цін на інвестиційні товари - додатковий стабілізуючий фактор, який має знижувати дохідність інвестицій і тим самим викликати зниження природної ставки.
Питання в тому, коли настане цей момент і чи настане він взагалі. У будь-якому випадку, як підтверджує практика, навіть при досягненні рівноваги грошової та природної ставок і повернення до попереднього рівня ціни все одно залишаться вище попереднього рівня.
Подібно до моделі Вальраса, у Вікселя гроші відіграють тільки трансакційну роль, вони не входять як змінна функція корисності економічних агентів. Це означає, що попит економічних агентів обумовлюється відносними, а не абсолютними цінами і реальною величиною запасів товар