Монетаризм

Під впливом економічних катаклізмів першої чверті XIX ст. значно зріс інтерес до кількісної моделі грошей. Світова економічна криза 1929-1933 pp. довела неможливість реалізації положень класичної теорії на практиці. Загальний рівень цін і заробітної плати істотно знизився під час кризи, але те саме сталося з обсягом виробництва та рівнем зайнятості. Реальний національний дохід у більшості країн світу знизився в середньому на 25-30% з 1929 до 1933 p., а безробіття досягло 17% від чисельності працездатного населення у найважчі періоди кризи. Ці події знову, але вже у мирний час, сприяли посиленню державного втручання в капіталістичну ринкову економіку. Більшість розвинених країн не відмовилися від етатизму і в післякризовий період. Причинами цього явища були: по-перше, загалом украй нестійке післякризове становище національних економік Заходу; по-друге, посилення яскраво виражених тенденцій до мілітаризації в умовах підготовки провідних західних країн до Другої світової війни; по-третє, вплив у цілому успішного на той час досвіду централізованого планування й управління економікою СРСР. Теоретично його було обґрунтовано в кейнсіанській теорії, ідеї якої дещо в іншому плані було підтримано популярними на той час доктринами італійського корпоративізму, німецького націонал-соціалізму, численними соціалістичними концепціями1. Це зумовлювалося і підривом концепції laissez-faire та зміцненням віри у можливості використовувати наукові положення для вирішення важливих економічних проблем. Класична теорія - це бажана картина функціонування суспільства. Але припускати, що воно й насправді так функціонує - означає залишити поза увагою справжні труднощі, - відмічав Дж. Кейнс. Серед проблем особливе місце займала проблема циклічних коливань. На думку більшості економістів, незалежно від причини циклічних коливань, останні можна згладити, впливаючи на грошову масу. Згідно з Дж. М. Кейнсом, регулюючи останню, можна формувати ефективний попит, "який стане основою активізації економіки". Узагальнюючи цей принцип, значно пізніше дослідники відзначать, що відмінною рисою кейнсіанства в економічній теорії є тенденція не надавати великого значення ціновим ефектам при визначенні сукупної величини випуску та зайнятості й віддавати пріоритет ефектам доходу. "У галузі формування економічної політики, - відзначає Дж. Ітуелл, - для кейнсіанства характерний акцент на інтервенціоністську роль держави, особливо у визначенні й досягненні задовільного рівня сукупного попиту, а також на його відповідальності за економічне зростання"4. Утвердженню й поширенню такої точки зору сприяла та обставина, що у вказаний період посилився контроль із боку банків над грошовим обігом, який забезпечив широкі можливості для здійснення антициклічної грошової політики.

Проте поза аналізом залишилося пояснення коливання випуску, яке не можна було обґрунтувати кількісною теорією грошей, оскільки це була теорія визначення рівня цін. Для того щоб якимось чином обминути проблему, Дж. Кейнс та його послідовники вдалися до такої логіки: зміна цін впливає на розподіл доходів і багатства, а воно у свою чергу - на обсяг виробництва, тобто, на відміну від класиків, які стверджували, що "пропозиція породжує попит", зростання виробництва вони пов'язали з ефективним попитом. З цього приводу Дж. Ксйнс зауважив: "Якщо ж закон, що пов'язує функції сукупного попиту і пропозиції, насправді не такий, тоді це означає, що життєво важливий розділ економічної теорії ще тільки має бути написаний" .

Не вписувалася в модель кількісної теорії грошей і відносна змінність цін. Принципова відмінність між фіксованими та змінними цінами була усвідомлена і теоретично викладена уже перед Першою світовою війною. При цьому сам факт негнучкості цін сприймався не як свідчення неспроможності теорії, а як аргумент на користь коригування механізмів адаптації, які вона пропонувала.

У аналізі коливань економічної кон'юнктури Дж. Кейнс спирався на кількісну теорію грошей. Проте з часом він поступово переглянув як інструментарій аналізу, так і формулювання проблем, просуваючись від кількісної теорії грошей до теорії переваг ліквідності.

Аналіз наслідків зниження цін у 1920-1921 pp. з точки зору стандартної кількісної теорії Кейнс відобразив у "Трактаті про грошову реформу" (1923). Ми уже зазначали, що в процесі аналізу він використав кембриджську версію теорії, яка встановлює залежність між готівкою, загальним рівнем цін, частками активів, які населення намагається зберігати у вигляді готівки і депозитів, а також норми банківських резервів. Кількісна теорія, на його думку, зберігає силу в довгостроковому плані, тобто існує стійке співвідношення маси грошей в обігу та цін. Це означає, що контроль банку за грошовою масою може зберігати довгострокову стабільність цін. Але, як писав Дж. Кейнс, "довгострокова перспектива погано підходить до обговорення поточних проблем. У довгостроковій перспективі всі ми помремо. Економісти надто полегшують своє завдання, якщо в сезони бур можуть сказати, що коли шторм закінчиться, поверхня океану стане гладенькою". Цей вислів став настільки ж відомим, як і закон Сея.

Сучасною термінологією цю знамениту фразу Дж. Кейнса можна трактувати таким чином: у межах короткого періоду швидкість обігу грошей змінюватиметься і впливатиме на рівень цін залежно від співвідношення депозитів і готівки у портфелі в економічних суб'єктів, а не від маси грошей. Тобто він далі розвивав теорію ліквідності через розкриття суті поняття мотиву бережливості. Слід зазначити, що можливість формального опису формування портфельних активів із касових залишків і облігацій, а також, згідно з висловом Хікса, "що гроші є одним із касових елементів набору (чи портфеля) різних активів", - мотиву, який зв'язаний із недостатньою організованістю ринку, була продемонстрована вперше у працях Е. Уалена, а також М. Міллера і Д. Ора. Подальший розвиток підходу до аналізу мотиву обережності, як засобу захисту проти раптових і несприятливих змін економічних ситуацій для економічного агента, можна віднайти у працях К. Каролла, А. Дітона.

Своєю моделлю, у якій вихідними є мотиви бережливості і спекулятивний, Дж. Кейнс, по суті, запропонував розглядати відповідні кожному мотиву касові залишки як елемент портфеля активів. Останній, крім грошей, містить цінні папери з фіксованою процентною ставкою, наприклад, державні облігації. Спекулятивний мотив спонукає економічного агента не просто зберігати їхню вартість, але й примножувати її. Саме тому в кейнсіанській моделі він активний "гравець" на ринку цінних паперів. Уміле використання коливання цін на облігації дає можливість економічному агенту максимізувати доходи від портфеля. А в державі це буде дієвий механізм "використання" або "вилучення" грошей із економіки за допомогою політики "дешевих" і "дорогих" грошей. Дія цього механізму зумовлюється тим, що всі свої нагромадження економічний агент зберігає у вигляді готівкових грошей, продаючи всі запаси облігацій, коли очікується падіння цін, і звільняється від касових залишків, купуючи облігації, якщо очікується зростання цін.

Отже, Дж. Кейнс доводив, що вибір буде залежати від рівня процентної ставки. Полемізуючи з попередниками і сучасниками - Д. Рікардо, А. Маршаллом, А. Пігу, Л. Мізесом, Ф. Хайєком, Е. Хансеном та ін., він обґрунтував нове значення процента як суто грошового феномена, що відображає гру ринкових сил на грошовому ринку. На його думку, процент - це автономний фактор. Стихійна взаємодія попиту на гроші, що регулюється законом переваги ліквідності і пропозиції, яка регулюється кількістю грошей в обігу, визначає його величину. Таке поняття, як "норма процента", подаючи її як ціну відмови від ліквідності, тобто відмови від збереження нагромаджених коштів у грошовій формі, - "це "ціна", яка врівноважує нагальне бажання утримати багатство у формі готівкових грошей із наявною в обігу кількістю грошей", - писав Дж. Кейнс.

Слід відмітити, що мотиви, за якими економічний агент намагається утримувати ліквідні гроші, був центром уваги Дж. Хікса". Спираючись на важливі, проте не дуже чітко сформульовані положення праці Кейнса, він трактував попит на гроші як результат вибору індивіда між можливістю тримати касові залишки або цінні папери. Дж. Хікс фактично аналізував портфель, у якому попит на гроші визначався переважно ставкою процента і спланованими на майбутнє витратами, включаючи і придбання нових цінних паперів. У загальному складі активів і портфеля, він підкреслював цінність грошей залежно від специфічних послуг, які вони можуть надавати. Зокрема, трансакційні витрати, інвестування в цінні папери робить їх мало привабливими в короткостроковому плані, якщо в економічного агента існувала потреба у ліквідних грошах на найближчу перспективу. Дж. Хікс виділяв дві причини, за якими такий актив може бути "низьколіквідним": 1) недосконала організація або відсутність ринку для цінних паперів; 2) наявність ризику (як наслідок випадкових варіацій ціни), того, що в потрібний момент актив не буде проданий за "нормальною" ціною.

На відміну від неокласичного поняття репрезентативного агента, Дж. Кейнс пропонує гетерогенність очікувань агентів, яке (що виходило з традицій кембриджського підходу) стало основою побудови в старокейнсіанських моделях убуваючої залежності спекулятивних касових залишків від процентної ставки за облігаціями. Проте сам Кейнс підкреслював, що така залежність не завжди присутня, оскільки існує можливість появи "ліквідної пастки", коли при достатньо низькому значенні ставки процента надлишкова грошова маса, поверх суми, яка необхідна для трансакційних залишків, буде поглинена спекулятивними запасами, не викликаючи подальшого падіння ставки процента. Математичний вираз і графічну ілюстрацію цієї концепції дуже змістовно показав Дж. Хікс у роботі "Пан Кейнс і "класики". Намагання інтерпретації"1 . Щоб уникнути цієї "пастки", Кейнс розглядав державну політику стимулювання схильності до споживання та інвестицій як "єдиний практично можливий засіб уникнути повного руйнування існуючих економічних Аорм і як умову для успішного функціонування особистої ініціативи" .

М. Фрідмен, аналізуючи "ліквідну пастку" Дж. Кейнса, вказує на можливу незалежність ставки процента як результат неоднорідності очікувань агентів і розглядає дві групи економічних агентів. До першої групи він відносить тих, хто, отримавши якимось чином додаткову кількість грошей і очікуючи продовження тенденції падіння процентної ставки за облігаціями, тобто підвищення цін на облігації, пред'являє додатковий попит на облігації. Другу групу, на його думку, складають ті, хто активно займається спекуляціями на ринку цінних паперів і вважає, що тенденція уже досягла свого найнижчого рівня, тому процентна ставка за облігаціями має зростати. У такому разі, очікуючи зниження цін на облігації, вони продають їх тим агентам, які ждуть пролонгації попередньої тенденції.

Функція ліквідності Дж. Кейнса має взаємозв'язок із аналогічними конструкціями його попередників. На думку А. Пігу, вона багато в чому співпадає з функцією ліквідності, описаною А. Маршаллом . Така думка на перший погляд правильна, оскільки включення в економічний аналіз фактора часу розмежування довгострокового та короткострокового періодів, за висловом М. Блауга, уможливило створення "загальної системи, в якій усі попередні теорії знайшли собі місце". Проте, за моделлю Маршалла, економічні агенти тримають гроші як альтернативу виробничому капіталу, балансуючи між перевагами сьогоднішніх вигод розпоряджатися грошима й отримувати майбутній дохід від капіталу. У кейнсіанській моделі, як ми вже зазначили, вони роблять це, керуючись спекулятивним мотивом і мотивом обережності. Вказані мотиви у моделі Маршалла і Кейнса мають різну основу. Перший ґрунтується на балансі сучасної і майбутньої вигоди, другий - на бажанні отримати вигоду від коливання цін і прибутковості цінних паперів, залежність яких від продуктивності виробничого капіталу насправді існує, але це не єдиний фактор. Крім того, на відміну від функції ліквідності Маршалла, функція ліквідності Дж. Кейнса залежить від ціни облігацій (величини, зворотно процентній ставці за облігаціями), яку можуть регулювати монетарні інститути - центральний банк. "Нашим кінцевим завданням, - писав Кейнс, - є вибір тих змінних, які можуть свідомо контролюватися чи управлятися центральною владою у тій реальній системі, в якій ми живемо".

Слід вказати й на другу важливу рису постулатів Дж. Кейнса, яка полягає в тому, що ситуація на ринку товарів визначає сукупний попит, а не навпаки, як відображено в неокласичній теорії. Складові сукупного попиту, за Кейнсом, - це споживчий та інвестиційний попит, останній із яких відображає інтереси виробництва. Попит на інвестиції в обох порівняльних моделях (теоріях) визначається ставкою процента, визначення якої Дж. Кейнс пов'язує з провідною роллю домашніх господарств і держави (монетарних влад). Саме вони, приймаючи рішення про розміщення своїх засобів на ринку цінних паперів (домашні господарства) або проводячи операції на відкритому ринку (монетарні влади), справляють вирішальний вплив на процентну ставку за облігаціями, а отже, і на ставку процента, який, у свою чергу, визначає попит на інвестиції. За відсутності санації "ліквідної пастки" на величину сукупного попиту (через ціну на облігації і далі через ставку процента на величину інвестицій) явно впливає рівновага на грошовому ринку. Такий стан Дж. Кейнс назвав "ефективним попитом"21. На відміну від неокласичної системи, у кейнсіанській величина доходу не стійка. Тому на параметри рівноваги на ринку товарів суттєво впливають і параметри рівноваги на грошовому ринку. "На цій підставі я роблю висновок, - писав Дж. Кейнс, - що регулювання поточних інвестицій залишати у приватних руках небезпечно".

Тому завдання стабілізації загального рівня цін вимагає відповідної реакції на ці зміни з боку центрального банку у вигляді зміни обсягу готівки або норми обов'язкових резервів. Звідси й завдання грошової політики - розширення або стиснення банківського кредиту залежно від збільшення або зменшення касових залишків за рахунок зміни процентної ставки.

З точки зору економічної раціональності ринкової економіки, подібне завдання можна виконати, проте можливості центрального банку проводити політику стабілізації суттєво обмежуються у відкритій економіці взагалі, особливо в умовах золотого стандарту. Це було причиною критичного ставлення Дж. Кейнса до тодішньої валютної політики Великобританії.

У праці "Трактат про гроші" (1930 р.) Кейнс розвиває свої ідеї і вже розглядає взаємодію зміни кількості грошей і цін дещо під іншим кутом зору. У центрі дослідження знаходяться причини короткострокових відхилень цін від довготривалої рівноваги. Причини нерівноваги Кейнс трактував насамперед як явище цінове. Основою його аналізу була модифікована кількісна теорія: на відміну від І. Фішера, він змінив рівняння попиту на гроші, виділивши попит на гроші для цілей спекуляцій, а також доповнив модель рівняння руху цін споживчих та інвестиційних товарів, пов'язавши їх зміни з доходами, одержаними у різних секторах економіки, і, таким чином, загострив увагу на проблемі рівності вкладів та інвестицій . Це означало, що у модифікованій моделі Дж. Кейнс насправді враховував реальні умови ринкової економіки, де рух найважливіших народногосподарських показників залежить від поведінки підприємців, їхніх очікувань майбутніх доходів та економічних передбачень. Дж. Кейнс, як відзначає Е. Фелпс, "розглядає рівновагу з точки зору очікувань. Проте він не розкриває, що саме він розуміє під рівновагою, так що і природа, і обґрунтування його твердження залишаються невиразними".

Дж. Кейнс обґрунтовував власну концепцію таким чином: коли економіка досягає рівноваги, то вироблений у різних секторах дохід дорівнює попиту на споживчі та інвестиційні товари, тому такій рівності відповідають визначені відносини між цінами цих груп товарів. У центрі його особливої уваги було питання, як таке відношення змінюється (відхиляється від рівноважного рівня) при зміні співвідношення частин доходу, що споживається і зберігається.

Можна припустити, що в якийсь час отримувачі доходів в обох секторах витрачають на споживчі товари менше, ніж було вироблено доходу в секторі, який їх виробляє, тому рівень споживчих цін знижуватиметься, а виробники матимуть збитки. Така ситуація може зумовлюватися тим, що вклади перевищують інвестиції. Ця нерівність відображає ситуацію, коли вклади, які здійснюються в економіці, перевищують дохід, отриманий при виробництві інвестиційних товарів. Диспропорція вкладів та інвестицій створює ситуацію, коли, на перший погляд, можна припустити зростання цін на інвестиційні товари. Проте Дж. Кейнс, аналізуючи ці поняття, підкреслював, що збільшення вкладів і попит на інвестиційні товари - не одне й те ж. Останній визначається рішенням інвесторів, які керуються насамперед перспективою отримання прибутку. А рішення людей більше зберігати виходить із так званого "психологічного закону", але це не визначає, якої форми набуватимуть їх заощадження. Визначальною тут є оцінка величини дохідності й надійності передбачуваних фінансових активів. Такий підхід Дж. Кейнса дозволив у майбутньому позбавитися тавтології щодо рівності вкладів та інвестицій.

У реальній економіці будь-яке зниження цін на споживчі товари не дає підстав для оптимістичних прогнозів інвесторів, водночас у такій ситуації споживачі можуть із різних причин надати перевагу вкладанню частини доходу, яку вони заощаджують, не в корпоративні папери, а в більш ліквідні активи, у тому числі й гроші. Останнє Дж. Кейнс пов'язує з нормою процента, тобто "ціновою відмовою від ліквідності". Внаслідок таких дій ціни інвестиційних активів можуть знижуватися, зумовлюючи зниження інвестиційної активності.

Тут слід виділити проблему, яка полягає в тому, що споживачі більш вільно розпоряджаються своїми засобами, ніж підприємці, які у відповідь на зниження прибутків не можуть швидко позбутися зайвих капітальних активів, а намагатимуться знизити витрати на зарплату, що означає скорочення зайнятості. З точки зору підприємця, такий захід виважений і економічно обґрунтований, з точки зору суспільства, він шкідливий: зарплата - це не тільки витрати й доход. Кейнс у "Загальній теорії" показав, "що падіння заробітної плати, а отже, й цін посилює спад ділової активізації", - відмічає Фелпс. Таким чином, зниження її, якщо це стає масовим явищем, призводить до зниження сукупного платоспроможного попиту на предмети споживання, внаслідок чого ситуація, в яку потрапляють підприємці, може погіршитися. Тому держава має "брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій".

З огляду на таку ситуацію можна було б реалізувати неординарний інвестиційний проект, для того щоб активізувати "пасивні" вклади, але в ситуації песимістичних очікувань Його практичне здійснення маловірогідне.

Розкручуванню спіралі скорочення виробництва, на думку Кейнса, можуть також сприяти виважені дії центрального банку. За наявності перших ознак надлишкових вкладів він має різко знизити процент, інвестори повірять у можливість отримання додаткових прибутків. У закритій економіці цього ще можна досягти, але у відкритій економіці з вільним рухом капіталу й золота сподіватися на таку ситуацію неправомірно.

Дж. Тобін вказує на існування в умовах державного регулювання "меж" процентних ставок для банків та інших фінансових посередників.

В умовах вільної конкуренції система фінансових посередників, де процентні ставки за вкладами різних типів, а також за позиками встановлюються силами вільної конкуренції, функціонує зовсім інакше. Наприклад, коли в умовах вільної ринкової економіки процентні ставки підвищуються, а проценти за вкладами регулюються в адміністративному порядку, засоби "виходять" із фінансових установ. У протилежній ситуації (зниження процента на вільному ринку) грошові ресурси повертаються до фінансових посередників. "Такі процеси "дезінтермедіації" і "реінтермедіації", - на думку Тобіна, - виражені слабше у тих випадках, коли процентні ставки за операціями фінансових посередників можуть вільно рухатися і змінюватися разом із ставками вільного ринку".

Аналогічно скорочуються масштаби перерозподілу засобів між фінансовими посередниками, викликані адміністративно встановленими відмінностями у процентних ставках за їх операціями, у тих випадках, коли такі установи можуть вільно вступати у суперництво за залучення ресурсів.

Дві системи, в яких беруть участь грошові субститути, мають суттєво відмінні макроекономічні характеристики. В одній процентні ставки за грошовими зобов'язаннями й операціями встановлюються ринком, в іншій існують адміністративні обмеження на розміри процентних ставок, які виплачуються за вкладами. Тому в умовах нерегульованого режиму "як операції Центрального банку, так і екзогенні грошові шоки мають створювати дещо більший вплив на рух номінальних доходів, тоді як фіскальні заходи та інші шокові зміни сукупного попиту на товари та послуги будуть створювати порівняно менший вплив", - відзначає Дж. Тобін.

На той час це була справді революційна думка. Важливість її полягає в тому, що вперше ставилося питання взаємозв'язку між процесом вирівнювання вкладів та інвестицій і зміною доходу, що можна вважати першим кроком у створенні нової теорії виробництва та зайнятості. "Виникла потреба в теорії, - зазначає Г. Уорсуік, - яка змогла б пояснити, чому безробіття може залишатися значним довгий час, і така теорія справді з'явилася. Автором її став Джон Мейнард Кейнс, який написав знамениту книгу "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", зміст якої сам він визначив як "моя теорія повної зайнятості".

Описані класиками механізми, які змушують економіку обов'язково повертатися у стан рівноваги, не завжди діяли ефективно. Це навело на думку, що капіталістичним країнам доведеться постійно мати справу з високим безробіттям. Згідно з класичним підходом, вирішити проблему безробіття мають механізми саморегулювання: при високому безробітті заробітна плата скорочується, попит на працю зростає, тому кожний може її отримати. Подібним чином має падати і процент за кредитами, у результаті чого відновиться інвестиційний клімат. Грошова заробітна плата, на думку Дж. Кейнса, може проявити негнучкість при русі вниз. Якщо припустити, що вона могла падати вільно, її скорочення в номінальному виразі не має супроводжуватися таким же сильним падінням реальної заробітної плати, оскільки ціни також будуть падати. Це ж можна сказати і про процентні ставки. Адже немає ніяких гарантій, що їх падіння, якби воно і сталося, було б досягнуто сильним стимулом для економічного зростання. "У цих роздумах явно простежується думка, - відмічає Уорсуік, - і пізніше Кейнс висловить її прямо, що фіскальна політика держави, тобто регулювання співвідношення бюджетних доходів і витрат може стати більш могутнім важелем для досягнення повної зайнятості, ніж механізми економічної надбудови". Дійсно, учений вважав бюджетну політику найбільш дієвим інструментом державного регулювання економіки.

Отже, економісти постдепресійного періоду, прибічники теорії Дж. Кейнса, зробили спробу започаткувати нову школу економічної думки, яка вивчає функціонування і роль грошово-кредитної політики, що впливає на розміри ВВП, рівня зайнятості, витрат і цін.

Відповідно до положень нової школи, ринкова економіка не саморегульована. Замість цього, як вважав Дж. Кейнс та його послідовники, ринкова економіка стикається з проблемами, пов'язаними з недостатньою еластичністю цін і заробітної плати та недосконалістю інфляції, інформацією про яку володіють фірми і працівники. Отже, сумнівно, що економіка досягне позитивного рівня виробництва при повній зайнятості. Розв'язання цих проблем потребує активного втручання держави, її стабілізувальних дій, які гарантують досягнення певної зайнятості. Щодо крайнощів цієї нової економічної школи, то вона повернула класичну форму навпаки, стверджуючи, що "попит на товари породжує пропозицію".

По-іншому, на відміну від попередників, Кейнс підійшов до аналізу робочої сили. Він запропонував власну модифікацію, змінивши вид функції пропозиції робочої сили, яка, на його переконання, залежить від номінального рівня заробітної плати; увів поняття про обмеженість рухливості заробітної плати і, зрештою, висловив тезу про те, що рівень зайнятості визначається в межах економіки в цілому, а не винятково на ринку праці.

Дж. Кейнс не підтримав ідеї неокласиків про те, що обсяг зайнятості визначається на ринку праці, а його пристосування до рівноважного рівня виробництва здійснюється через зміну реальної заробітної плати, що рівень зайнятості визначається у точці, де гранична продуктивність праці дорівнює граничній її тяжкості; насамкінець, що при достатній рухливості реальної заробітної плати можливе лише добровільне безробіття . Причини цього можна пояснити таким чином: по-перше, фактично трудові угоди визначають рівень грошової, а не реальної заробітної плати, рівень же останньої є деякою мірою завершальним моментом функціонування всієї економіки. По-друге, зменшення рівня грошової заробітної плати могло б позитивно вплинути на обсяг зайнятості, якщо сукупний попит залишився хоча б на попередньому рівні. Робітники, на думку Дж. Кейнса, чинять опір "скороченню грошової заробітної плати, але не припиняють працю завжди, коли підвищують ціни на товари, які купуються на заробітну плату".

Можна припустити, що цілком вірогідно для окремого підприємця, що зниження заробітної плати і, отже, витрат позитивно відіб'ється на обсязі продажу та прибутку. Але для економіки це можливо за умови, якщо збільшиться гранична схильність до споживання або гранична ефективність капіталу, або ж не зростатиме норма процента.

Тому Кейнс робить висновок, "що для замкнутої системи найбільш розумна політика полягає у підтримці стійкого загального рівня грошової заробітної плати". Підвищення цін у такій ситуації може позитивно впливати на інвестиційний попит. Для цього потрібно, щоб зростання попиту на гроші для цілей обігу не викликало надто великого підвищення процента. Звідси він робить практичну пропозицію - заходи щодо стимулювання зайнятості мають супроводжуватися ліберальною грошовою політикою.

Одне з центральних у теорії Кейнса - це питання про подолання кризових тенденцій. Вибір шляхів і методів визначений як теоретичними міркуваннями, що стосуються характеристик відповідних функцій, так і практичними - ефективністю наявного інструментарію, І навіть політичними. Тут вбачається кілька шляхів: вплив на процентну ставку, на схильність до споживання, на очікування підприємців, насамкінець, безпосередньо на розмір сукупних інвестицій.

Дж. Кейнс вважав за можливе впливати на процентну ставку, але в деяких випадках (ліквідна пастка) це буде малоефективним методом зміни інвестиційних очікувань. Тому він пропонував і прямі заходи впливу на інвестиційний попит: прямі державні інвестиції, які фінансуються з державного бюджету - саме так і подається практичний висновок із теорії Кейнса; непрямі - створення інвестиційного клімату довіри, у чому він вбачав головне завдання уряду. Кейнс розглядав прямі державні інвестиції не як альтернативу приватним, а як засіб підвищення стабільності на ринку капіталу, незалежно від масштабів державних інвестицій. "Якщо є місце неповній зайнятості факторів виробництва, ступінь їх використання буде залежати в тій же пропорції, що й кількість грошей; якщо ж існує їх повна зайнятість, то ціни будуть змінюватися у тій же пропорції, що й кількість грошей". Це положення Дж. Кейнса розходилось із вульгарною кількісною теорією. Разом з тим згадаймо антиінфляційну політику України, яка будувалась на обмеженні кількості грошей, що призвело до зменшення зайнятості й виробництва. І тільки зі зростанням із 2000 р. монетизації економіки збільшилося використання потужностей виробництва і робочої сили, з'явилися ознаки пожвавлення і зростання виробництва.

Аналізуючи економічну концепцію Кейнса, Р. Міні підкреслив, що "економічна теорія Кейнса - це парадоксальна економічна теорія, економічна теорія перевернутого світу. Хороше стає поганим, а погане - хорошим. Теза веде до антитези, люди самі породжують економічні проблеми'.

Саме "перевернутість" і парадоксальність теоретичного підходу дозволили Кейнсу не визнати сам факт вимушеного безробіття, а зробити його економічною проблемою, вирішення якої потрібно шукати в рамках економічної теорії. Разом з тим його теоретична концепція по-новому розкриває механізм впливу зміни грошової маси на інші економічні змінні. Відповідно до вищевикладеного, можна зробити висновок, що зміни грошової маси, пов'язані з проведенням грошово-кредитної політики урядів, впливають на рівноважний реальний дохід двома способами. По-перше, зміна номінальної грошової маси призводить до ефекту ліквідності (у протилежному напрямку від цієї зміни), який впливає на рівноважну номінальну відсоткову ставку. По-друге, зміна ставки відсотка призводить до зміни в протилежному напрямку очікуваних реальних інвестицій та очікуваних сукупних витрат. Взагалі ця послідовність дій зумовлює зміни рівноважного реального доходу в той же бік, що і зміни номінальної грошової маси (рис. 2).

Теорія Кейнса мала методологічні й практичні новації. Вона була не просто доказом існування технічних помилок в аналізі факторів, які визначали зайнятість, а намаганням запропонувати новий погляд на нову економіку - узгодити теоретичний інструментарій із новою реальністю. При цьому повернення до реальності означає визнання важливості психологічних факторів, принципової невизначеності майбутнього і неможливості прогнозувати віддалені наслідки дій економічних суб'єктів, які на перший погляд здаються раціональними. Визнання того, що раціональне на індивідуальному рівні може стати нераціональним на рівні соціальному, відкриває можливість нового підходу до економічної науки, розуміння її змісту і завдань.

Таким чином, відключивши "цінові стабілізатори" і зруйнувавши цим логіку неокласичних доказів про обов'язкову відповідність ринкового попиту та пропозиції, Кейнс запропонував нову схему при-чинно-наслідкових зв'язків у ринковому господарстві. За Кейнсом, ключовими факторами господарської активності є адекватний платоспроможний попит на товарних ринках. Відсутність попиту призводить до скорочення випуску продукції та зростання безробіття, в чому і полягає, згідно з кейнсіанською теорією, головна причина кризового стану економіки капіталізму в 30-х роках минулого століття.

Схема Кейнса приводила до програми перманентного наростання ринкового попиту за допомогою кредитно-грошових і бюджетних важелів. У зв'язку з цим великі сподівання покладалися на дефіцитне фінансування з бюджету, яке відшкодовувалося за рахунок випуску і розміщення на ринку великих урядових позик. Державі відводилася роль головного стимулятора і координатора господарської активності. Саме державна машина, використовуючи фінансову систему, бюджет і центральний банк, має "створювати" дефіцитну купівельну силу і "вводити" її в господарський обіг. Подібний метод усунення дефіциту попиту був визнаний найбільш радикальним засобом для активізації виробничого процесу та протидії схильності його до стагнації і спаду.

Не пройшло і десяти років після виходу найважливішої наукової праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), яку П. Самюельсон назвав "працею генія", а біограф Кейнса Р. Скідельський підкреслив, що "книга і приваблює, і відштовхує, оскільки особисті якості, слабкості інтереси і пристрасті цієї людини надто добре у ній проступають", як уряди Англії, Австрії, Канади і Швеції визнали підтримку високого і стабільного рівня зайнятості одним із своїх найголовніших цілеспрямованих обов'язків. А в статті 55 Статуту ООН міститься заклик до країн, які вступають у цю організацію, забезпечувати "високий рівень життя, повну зайнятість, створення необхідних умов для соціально-економічного прогресу і розвитку".

Такий різкий поворот у державній політиці не зводився до перемоги кейнсіанства, тому що питання зв'язку економічного зростання у післявоєнний час з принципами державного регулювання спірне до сьогодні. Але історія свідчить про те, що впродовж двадцяти п'яти років після 1945 р. темпи зростання продуктивності в європейських країнах були найвищими, а середній рівень безробіття найнижчим у мирний час, при цьому коливання продуктивності й зайнятості були меншими, ніж коли-небудь раніше . У 1968 р. вийшов звіт групи експертів, у якому відмічалось, що результати фінансового регулювання з метою підтримки економічної збалансованості виявилися надійнішими, хоча дещо мало бути кращим. Це розвіяло скептичний підхід до нових ідей і в США, де з 60-х pp. XX ст. почало проводитися державне регулювання в кейнсіанському дусі. Проте, як відзначає Г. Уорсуік, "у більшості країн кінець ери високих темпів зростання і повної зайнятості припав на початок 70-х p., після чого знову стали траплятися періоди високого безробіття".

Думки Кейнса по-різному були сприйняті дослідниками-економістами. Багато економістів оцінили їх позитивно, вбачаючи в них наукове новаторство. Серед них лауреати Нобелівської премії Пол Ссмюельсон, Дж. Тобін, Ф. Модільяні і Р. Солоу. Є всі підстави стверджувати, що економічну політику в період після Другої світової війни, особливо з початку 60-х і до кінця 70-х pp., в основному можна характеризувати як соціальний експеримент в управлінні пошуком, що полягав у використанні бюджетних і грошових кредитних інструментів для досягнення оптимального рівня очікуваних витрат в економіці і перевіряв правильність положень нової школи, розвинутих Дж. Кейнсом та його послідовниками.

Інша група економістів - Г. Хаберлер, А. Пігу, Дж. Вінер, Д. Ро-бертсон, Л. фон Мізес і Ф. фон Хайєк - виступили з різкою критикою. Останній у 1931 р. у рецензії на "Трактат про гроші" писав: "Твердження пана Кейнса про те, що не існує автоматичного механізму підтримки у рівновазі норми вкладів та інвестицій, цілком може бути узагальнено до більш фундаментального твердження, що не існує автоматичного механізму пристосування виробництва до зрушень у попиті". А Л. фон Мізес більш категорично заявив, що "ринкова економіка - це єдина система економічної організації суспільства, що може функціонувати і яка довела це на практиці".

Це були не суперечки великих учених, а протистояння англосаксонської та австрійської традицій в економічній теорії. Каменем спотикання стала аварійська теорія капіталу і процента, основи якої заклав Бем-Баверк. Згідно з нею ринкова система забезпечує оптимальний розподіл ресурсів у часі через зміни часової структури капіталу. Для австрійців прагнення людей заощаджувати було еквівалентним прагненню відмовитися від деякої кількості товарів сьогодні заради споживання більшої їх кількості в майбутньому. Таким чином, заощаджуючи, люди дають сигнал "змінити" структуру виробництва в бік інвестиційних товарів. Це пристосування структури виробництва до міжчасових переваг людей може відбуватися планово, природним чином, і тоді норма процента відбиває переваги сучасних благ майбутнім, тобто дисконт. Але плавність цього процесу може порушуватися. Принципова можливість подібних порушень зумовлена вже тим, що в економіці угоди укладаються в грошах, кількість яких контролюється банками. Останні можуть встановити ставку на рівні, який не відображає дійсні міжчасові переваги людей і, таким чином, дає неправильну (викривлену) інформацію. Якщо банки знижують процент, результатом буде зв'язаність у виробництві інвестиційних товарів. Невідповідності у структурі виробництва рано чи пізно проявляться у вигляді кризи, яка і є важелем відновлення відповідності: багато інвестиційних проектів призупиняються, у структурі виробництва зростає частка предметів споживання. Спираючись на аналіз причин криз, нестачу інвестицій, а не надлишок їх, австрійці закликають до обережної й консервативної політики банків і збереження